Лексико-фразеологічні

• багатство найрізноманітнішої лексики з переважанням слів конкретно-чуттєвого сприймання (назви осіб, речей, дій, явищ, ознак - “Лиже полум’я жовте черево, Важкувато сопе димар, галасує від болю дерево, Піднімаючись димом до хмар” – В.Симоненко);

• емоційно-експресивна лексика;

• широке використання різних видів синонімів, омонімів, антонімів (“Розплелись, розсипались, розпались, Наче коси, вересневі дні...”(Д.Павличко); “Коли крізь розпач випнуться надії І загудуть на вітрі степовім, Я тоді твоїм ім”ям радію І сумую іменем твоїм.”(В.Симоненко);

• багатозначні образні елементи – тропи (метафора, метонімія, синекдоха, епітет, порівняння, гіпербола, літота, сарказм, іронія, перифраз, алегорія, оксюморон, символ);

• використання з художньою метою слів вузького стилістичного призначення: історизмів, архаїзмів, діалектизмів, канцеляризмів, просторічних елементів, термінів, запозичень тощо);

Граматичні

• функціонування усіх частин мови, використання морфологічних синонімів – граматичних форм того самого слова, які різняться засобами граматичного вираження, відтінками спільного граматичного значення (напр., “Ой оце чудне дівчатонько, ой-я, Щосуботоньки їде з містонька...”(І.Драч);

• широке вживання дієслівних форм різних способів;

• використання всіх типів речень, синтаксичних зв’язків, ритмомелодики висловлень та текстів;

• стилістичні фігури (синтаксичний паралелізм, еліпс, риторичні питання, звертання, оклики, періоди, анафора, епіфора, парцеляція та ін.);

• використовуються усі функціональні типи текстів (опис, розповідь, роздум), а також різноманітні їх комбінації.

Художній стиль залежно від родів і жанрів літератури поділяється на такі підстилі:

епічні (прозові – епопея, роман, повість, оповідання, нарис),

ліричні (поема, балада, пісня, поезія),

драматичні (драма, трагедія, комедія, мелодрама, водевіль),

комбіновані (ліроепічний твір, драма-феєрія, усмішка тощо)

Зразок стилю:

Город біля хати.

Цвітуть соняшники. Озвучені бджолами, вони чомусь схожі для мене на круглі кобзи, які земля підняла зі свого лона на високих живих стеблах. Живе тіло кобз, пахуче, припорошене жовтим пилом, поросле пелюстками, світиться й золотіє, щось промовляє своєю широкою, незгасаючою усмішкою. Скільки того сміху на городі – всі соняшники сміються, веселі, тільки підійди до нього.

Коли заходить сонце, то й соняшники вечоріють, поступово смеркають, поночіють-поночіють. І вже того сміху не видно й не чути на городі, і вже затихають живі кобзи, або ж і зовсім позамовкали. Стоять на межі поміж грядками, поміж картоплею та кукурудзою не розсудливі й приязні світильники, а похмурі квіти смутку й темряви. Стоять мовчки, думають про своє, і в їхньому заглибленому думанні й мовчанні висловлюється щось чуже. (Є.Гуцало);

Летять на землю груші, як з рогаток.

Б’є в тамбурини осені горіх.

Сади, омиті музикою згадок,

Ковтають пил міжселищних доріг.

В старім гнізді танцюють лелечатка,

І, одірвавши ніжки од землі,

Немов малі русалоньки, дівчатка

Гойдаються в зеленому гіллі.

Ой доле, доле, що з людьми ти коїш?

Цим осокорам вже по двісті літ.

Із катапульти гойдалки такої ж

Колись я звідси вилетіла в світ.

Ось я зійду з наждачного перону

У цей зелений, цей черлений вир.

Сидить просмолена ворона

В береті сонця набакир.

Стара дзвіниця й досі ловить ґави.

Танцює ціп на житньому току.

Ну що мені магнолії, агави?

Я поцілую мальву у щоку. (Л.Костенко).