Основні мовні засоби:

Лексико-фразеологічні

• широке використання суспільно-політичних та соціально-економічних термінів (адміністрація, економіка, державність, президент, соціальний стан тощо);

• точні найменування (подій, дат, місцевості, учасників);

• запозичення (імідж, імпічмент, мас-медіа, презентація, мер, моніторинг, саміт, факс, байкери, екстрадиція і под.)

• емоційно-оцінні слова, словосполучення (національна еліта, національні традиції, історична місія і т.д.);

• перифрази (словосполученя, що називають предмет за його визначальною ознакою) – трудівники полів (селяни), майстри слова(письменники), творці високих урожаїв (хлібороби) і т.д.

• багатозначна образна лексика, що має оцінну спрямованість;

Граматичні

• іншомовні суфікси та префікси (-іст(ист), -атор, -ація, -псевдо, -нео, -супер);

• словотворчі форми з префіксом –не (неухильний, нестримний, невідворотний, невідкладний і под.);

• різні типи питальних, окличних та спонукальних речень, зворотний порядок слів, складні речення ускладненого типу (напр., гасла – Слава і честь людям праці!, політичні заклики –Ставаймо на бік демократичних сил! тощо);

• широке використання діалогічної форми мовлення, вияв авторської індивідуальності із притаманною відвертою, неприхованою оцінністю.

У публіцистичному стилі виділяють кілька підстилів, кожний з яких має свої жанрові й мовні особливості:

власне публіцистичний або стиль засобів масової нформації (газети, часописи, радіо, телебачення, реклама);

художньо-публіцистичний (памфлети, фейлетони, нариси, есе);

науково-публіцистичний (критичні статті, аналітичні огляди, соціальні портрети тощо);

Ораторське мовлення також іноді вважають підстилем публіцистики, проте у сучасних дослідженнях підкреслюється, що вислів “ораторський стиль” означає усну форму публіцистичного стилю. Адже кожен із вище названих підстилів: і власне публіцистичний, й художньо-публіцистичний, й науково-публіцистичний, майстерно проголошений, називають ораторським (Любов Мацько).

Зразки стилю:

“Українському слову з часів його виникнення (“А ми просо сіяли, сіяли...”) й на всіх історичних шляхах доводилося нелегко.

Здобувши в муках і боротьбі громадянство в писемності, воно стражданням, страдництвом, мужністю і радісною відвагою фольклору, літописів “Слова о полку Ігоревім” б’є дзвонами в пам’ять і гримить громами в сумління живих і ненароджених, пориваючи до своєї слави й безсмертя.

Чому ж величальні дзвони обертаються в подзвін, а благодатний грім – у похоронну тугу?

Як і чому могло статися, що виплекана, виспівана народом, гартована в борні за свою самобутність, вирятувана з утисків, заборон і асиміляційного пекла двох кровожерних імперій – російської й австро-угорської, піднята до визвольних революційних кличів і в результаті цього утверджена, як рівна серед рівних усіх мов загальнолюдської культури й поступу, українська мова раптом стає зайвою й непотрібною? Як і чому це відбувається у найбільш освіченому ХХ ст., в час суцільної обов”язкової грамотності, індустріального продукування книг і періодики, розповсюдження радіо й телебачення?

Ці запитання приковують до стовпа ганьби; шкварчиш на інквізиційному кострищі несправедливості, дим усесвітнього сорому виїдає очі. Де дітися? І ти, ти теж винен, що ці “прокляті” питання з”вилися, як сувора реальність. А від дійсності не відхрещуються.

Наче ж нема ніяких заборон, жодних репресивних заходів: навпаки, закони декларують волю. Як же і чому ж?” (із посмертної публікації: Харчук Борис. Слово і народ.// Прапор. – 1988. - № 10. – С.147-163)