3. Мовні норми сучасної української мови

Мовні норми — сукупність найбільш традиційних реалізацій мов­ної системи, повторюваних, відібраних і закріплених у процесі спільної комунікації.

Норми надають мові характеру впорядкованості і за­гальної обов'язковості. Основними ознаками мовної норми є традиційність, гнучка стабільність, сформована змінами культурно-історичних умов розвитку літературної мови, та варіативність. Суспільні смаки й оцінки не завжди збі­гаються з уже витвореними й усталеними нормами, але це не означає, що їх можна ігнорувати.

Будь-яке мовне явище може вважатися нормативним, якщо воно ґрунтується на трьох ознаках:

- відповідності того чи іншого явища структурі мови;

- регулярності відтворюваності відповідного явища в процесі комунікації;

- суспільному схваленні і визнанні відповідного явища як нормативного.

Розрізняють такі типи літературної норми:

- акцентуаційнінорми регламентують правильне наголошення слів;

- графічні визначають норми позначення звукової мови на письмі за допомогою літер та нелітерних знаків (апострофа, дефіса, розділових знаків);

- орфографічні норми – правила написання слів та їх частин, які регламентуються чинним “Українським правописом” 1993 року, орфографічними словниками, довідниками з українського правопису, підручниками та посібниками;

- пунктуаційні – регулюють вживання розділових знаків, які полегшують сприймання тексту і виклад думок на папері. Пунктуаційні норми реалізуються лише в писемному мовленні й регламентуються чинним правописом, підручниками та посібниками;

- писемному мовленні форм слів;

- синтаксичні норми передбачають усталену побудову словосполучень, речень;

- лексичні – встановлюють правила вживання слів відповідно до їх лексичних значень;

- фразеологічнінорми врегульовують особливості творення й використання у текстах різних стилів сталих мовних зворотів, які характеризуються стійкістю лексичного складу;

- стилістичні – регулюють відбір мовних засобів відповідно до сфери та ситуації спілкування.

Стиль є одним із найдавніших понять гуманітарного знання: воно вживалося в давньоіндійських поетиках, а також риториках і поетиках Давніх Греції й Риму. Давні греки стилем називали дерев'яну загострену паличку для письма, вміння користуватися якою було одним із показ­ників мовної культури. Пізніше це слово асоціювалося з манерою письма та мовлення і аж до середньовіччя пов'я­зувалося з нормативністю, тобто мовними засобами (тро­пами, фігурами, лексикою, синтаксисом), які передбачає кожен вид словесності.

4. Основи культури сучасної української мови. Культура мови в житті професійного комунікатора.

Мовна культура виявляється у володінні професійно. Мовою, вмінні висловлюватися правильно, точно, логічно, майстерно послуговуватися комунікативно – виправданими мовними засобами залежно від мети і ситуації спілкування. Усі ці критерії рекомендує мовознавча наука «культура мови».

Культура мови – це галузь мовознавства, що кодифікує норми, стандарти репрезентації мовної системи. Вона не лише утверджує норми літературної мови, але й пропагує їх, забезпечуючи стабільність і рівновагу мови.

Важливе значення для удосконалення культури мовлення має систематичне цілеспрямоване практикування в мовленні – спілкування рідною мовою із співробітниками, колегами, знайомими, оскільки вміння і навички виробляються лише в процесі мовленнєвої діяльності. Культура мовлення – це невід’ємна складова загальної культури особистості. Володіння культурою мовлення – це важлива умова професійного успіху та фахового зростання.

Комунікативні ознаки культури мовлення: правильність (визначальна ознака культури мовлення, яка полягає у відповідності його літературним нормам); змістовність (передбачає глибоке усвідомлення теми й головної думки висловлювання, докладне ознайомлення з наявною інформацією з цієї теми, різнобічне та повне розкриття теми, уникнення зайвого, змістовність тісно пов’язана з лаконічністю); послідовність або логічність (полягає в необхідності скласти план або тези висловлювання, в яких була й внутрішня закономірність, послідовність, вмотивованість, що відповідають законам логіки, причини логічних помилок: тавтологія; поєднання логічно – несумісних слів; порушення порядку слів у реченні; неправильне вживання похідних сполучників української мови); точність (залежить від глибини знань та ерудиції особистості, а також від активного словникового запасу, висловлюючи власні думки, слід добирати слова, які найбільше відповідають змісту, зокрема варто користуватися словниками синонімів, тлумачним словником та іншими; точність – це уважне ставлення до мови, правильний вибір слова, добре знання відтінків значень, слів синонімів, правильне вживання фразеологізмів, крилатих висловів, чіткість смислових зв’язків, між членами речень); багатство мовлення (передбачає послуговування найрізноманітнішими мовними засобами висловлення думки у межах відповідного стилю; лексичні, фразеологічні, словотворчі, граматичні, стилістичні ресурси є джерелом багатства мовлення та його різноманітності, якомога повніше треба використовувати емоційно – образну лексику, стійкі вислови, урізноманітнювати своє мовлення синонімами та фразеологізмами); виразність мовлення (досягається виокремленням найважливіших місць свого висловлювання, розкриття власного ставлення до предмета мовлення, з цією метою треба застосовувати виражальні засоби звукового мовлення: логічний наголос, паузи, дикцію, інтонаційну виразність та технічні чинники виразності: дихання, темп, міміку і жести); доречність і доцільність (залежить насамперед від того наскільки повно і глибоко людина оцінює ситуацію спілкування, інтереси, стан і настрій адресата; також треба уникати того, що могло б уразити, викликати роздратування у співбесідника, вказувати на помилки співбесідника у тактовній формі).

Усі ці комунікативні ознаки культури мовлення тісно пов’язані між собою і засвоювати їх треба в цілому, оскільки висока культура мовлення – це суттєвий показник загальної культури і її велика перспектива.