8. Особливості майнової відповідальності у галузі екології.

Майнова відповідальність за екологічні правопорушення (делікти) – це різновид юридичної відповідальності, яка передбачає виконання обов’язків фізичних і юридичних осіб щодо компенсації шкоди, заподіяної власником чи користувачем природних ресурсів, порушення екологічних та інших прав громадян.

Підставою майнової відповідальності є наявність реальної шкоди (майнової, моральної).

Умовами майнової відповідальності є протиправність, причинний зв'язок між заподіяною шкодою і протиправністю, наявність вини заподіячів шкоди, підвищений екологічний ризик та небезпечна діяльність.

Способи (методи) обчислення шкоди, заподіяної екологічним правопорушенням:

• нормативний;

• витратний;

• таксовий;

• розрахунковий;

Порядок відшкодування шкоди:

• добровільний;

• судовий;

Відомо, що при підрахунку розміру збитків, заподіяних природному середовищу та суб'єктам екологічного права, використовуються спеціальні правила (такси, методики й інші способи, затверджені державними компетентними органами). Так, наказом Мінекології України від 18 травня 1995 року № 38 затверджена Методика розрахунку розмірів відшкодування збитків, завданих державі внаслідок наднормативних викидів забруднюючих речовин у атмосферне повітря. Однак збитки можуть бути спричинені не лише державі як власнику атмосферного повітря, але й повітрекористувачам.

Крім того, необхідно враховувати деякі загальні приписи ст. 69 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища». Ці приписи стосуються, насамперед, таких питань, як обсягу шкоди, яка стягується, видів відшкодування збитків (відновлення здоров'я людини, якості навколишнього природного середовища, відтворення природних ресурсів до нормального стану), особливостей відшкодування шкоди, заподіяної власниками джерел підвищеної небезпеки. Можливі випадки застосування окремих норм цивільного законодавства, зокрема, норм права про застосування солідарної відповідальності, коли збитки спричинені сумісними діями декількох осіб тощо.

8. Проблеми визначення та реалізації права власності на землю в Україні.

Проблема правового статусу громадян і юридичних осіб як суб’єктів здійснення права власності на землю Українського народу зумовлена сучасними об’єктивними і суб’єктивними соціальними, економічними, демографічними, екологічними, державно-правовими явищами у суспільному житті Українського народу, організаційно-правовими проблемами реформування відносин власності на землю і утвердження нового земельного ладу, який би забезпечував для України прогресивний соціально-економічний розвиток, національну продовольчу і екологічну безпеку, законність і правопорядок у земельних відносинах на основі конституційних засад права власності на землю Українського народу.

Проголошене у перших законах незалежної України і закріплене у Конституції України право власності Українського народу на землю не знайшло свого адекватного вираження у земельному законодавстві і подальшого розвитку у правовій системі України. Чинний Земельний кодекс України не відтворює і не розвиває положень статті 13 Основного закону держави щодо права власності на землю Українського народу, статті 14 Конституції України в частині гарантування права власності на землю, набуття і реалізації громадянами, юридичними особами і державою права власності на землю виключно відповідно до закону

Виходячи з методологічних засад права власності на землю, основним національним багатством має визнаватися у законодавстві України не вся земля у межах кордонів держави, а лише та частина земної поверхні, яка вкрита родючим гумусним шаром ґрунту і завдяки людській праці продукує капітал, який разом з ґрунтом є власністю Українського народу і розподіляється в суспільстві через приватну і суспільну форми власності. Земля як основне національне багатство – це розташована над надрами в межах державних кордонів частина земної поверхні з родючим шаром ґрунту, який використовується для виробництва у сільському господарстві, що має розподілятися між сільським господарством, промисловістю і державою через приватну і суспільну форми власності .

Аналіз правового становища Українського народу в системі суб’єктів здійснення права власності на землю дозволяє зробити висновок, що Український народ є самостійним суб’єктом здійснення права власності на землю і має особливості у правовому становищі серед інших конституційних суб’єктів права власності на землю Українського народу.

Реалізація норми статті 14 Конституції України в частині набуття права власності на землю потребує не лише законодавчого закріплення підстав виникнення права власності на земельні ділянки, а й визначення умов та способів здійснення такого права громадянами, юридичними особами і державою. В юридичному значенні умови набуття права власності на землю – це закріплені у законі обставини, правила, норми, які встановлюють певні вимоги щодо суб’єктів, об’єктів і порядку набуття у власність земельних ділянок.

Крім того, конституційне гарантування права власності на землю надає право кожному громадянину вимагати від держави законодавчого закріплення і можливості реалізації правових засобів та механізму набуття, реалізації і захисту права власності на земельні ділянки, а також забезпечення охорони землі в межах державних кордонів, утвердження правопорядку у земельних відносинах.

Науково-теоретичний аналіз правового становища Українського народу в системі суб’єктів здійснення права власності на землю дозволяє зробити висновок, що Український народ є самостійним суб’єктом здійснення права власності на землю і має особливості у правовому становищі серед інших конституційних суб’єктів права власності на землю Українського народу. Суть таких особливостей полягає по-перше, в тому, що на конституційному рівні закріплені імперативи, реалізація яких має запобігати концентрації у держави юридичних правомочностей власника землі, що мало місце за радянських часів; по-друге, оскільки категорія “Український народ” визначається у Основному законі як громадяни України, то застосовуючи закони формальної логіки, не громадяни України не є Українським народом і тому вони не можуть бути суб’єктами права власності землю як територію в межах держави і як основне національне багатство, не можуть приймати участі у референдумах щодо території держави, не можуть впливати на дії органів державної влади та місцевого самоврядування у здійсненні ними прав власника на землю від імені Українського народу тощо; по-третє, наявність у ст.14 Конституції України припису щодо права приватної власності на землю громадян і юридичних осіб не виключає можливості набуття права власності на земельні ділянки іноземним особами, якщо це окремо буде передбачено законом; водночас іноземні держави не можуть набувати у власність земельні ділянки на території України; по-четверте, саме народу, а не державі, на праві власності, має належати покрита родючим шаром ґрунту частина земної поверхні у межах території держави, а також вироблена на ній абсолютна і додаткова вартість; по-п’яте, завдання держави та органів місцевого самоврядування полягає в тому, щоб через закони та інституційно-правові механізми забезпечити підвищення родючості ґрунту і суспільний розподіл капталу; по-шосте, громадяни України всіх національностей можуть відповідно до закону вільно володіти, користуватися і розпоряджатися землею з метою задоволення приватних, суспільних, державних, громадських інтересів; по-сьоме, український народ має право у визначених Конституцією України формах захищати своє право власності на землю.