9. Модель грошового обороту.

Вивчення закономірностей та особливостей руху грошей у процесі суспільного відтворення неможливе без побудови моделі грошового обороту.

У багатьох виданнях автори пропонують групування суб’єктів грошового обороту у чотири укрупненні групи:

- фірми – суб’єкти (фізичні та юридичні особи), що забезпечують створення та реалізацію валового національного продукту;

- домашні господарства – суб’єкти (усі сімейні одиниці, які мають самостійні грошові доходи та витрати), які забезпечують виробництво валового національного продукту основним факторами (робочою силою, засобами виробництва тощо) і є кінцевими його споживачами;

- державні структури – суб’єкти (державні управління, уряд), які забезпечують розподіл та перерозподіл вартості створення національного доходу та національного продукту, здійснюючи вплив на реалізацію та споживання останнього;

- фінансові посередники – суб’єкти (банки, страхові компанії, інвестиційні фонди тощо) грошового ринку, які спрямовують потік грошових коштів від їх власників до позичальників.

Крім того, грошові платежі здійснюються також між окремими суб’єктами всередині кожної групи, зокрема між фірмами, між сімейними господарствами.

Класична модель кругообігу товарів та послуг, якими обмінюються підприємства (фірми) і домашні (сімейні) господарства (населення), врівноважена відповідним потоком грошових платежів, що здійснюються при обміні.

Розглянемо простий приклад грошового кругообігу (рис. 2.1). підприємства і населення на якій пов’язані між собою двома групами ринків: продуктів та ресурсів.

Сімейні господарства, які безпосередньо чи опосередковано (через торгово-промислові корпорації, що знаходяться у їхній власності) володіють всіма економічними ресурсами, постачають ці ресурси підприємствам. Підприємства мають попит на ресурси, оскільки останні є засобами, за допомогою яких фірми виробляють товари та послуги. Взаємодія попиту та пропозиції великої кількості людських та матеріальних ресурсів встановлює ціну на кожний з них. Платежі, які здійснюють підприємства, купуючи ресурси, представляють собою витрати цих підприємств, але одночасно вони відображають потоки заробітної плати, ренти, відсотків і прибутків сімейним господарствам від продажу ресурсів.

Грошовий дохід, одержаний сімейними і господарствами від продажу ресурсів, не має реальної цінності. В процесі витрачання грошового доходу сімейні господарства виражають свій попит на велику кількість товарів та послуг на ринку продуктів. Одночасно підприємства поєднують придбані ними ресурси для виробництва та пропозиції товарів та послуг на тих же ринках. Взаємодія цих рішень про попит та пропозицію і визначають ціни продуктів. З точки зору підприємств потік розрахунків за товари і послуги утворює виручку, чи доходи від продажу товарів та послуг.

Модель кругообігу демонструє складне, взаємопов’язане переплетення процесів прийняття рішень і економічної діяльності. Слід звернути увагу на те, що сімейні господарства і підприємства виступають на обох основних ринках, але в кожному випадку на протилежних сторонах. На ресурсному ринку підприємства виступають як покупці, тобто на стороні попиту, а сімейні господарства - як власники ресурсів та постачальники. На ринку продуктів вони міняються позиціями. Разом з тим кожний з цих економічних суб'єктів і купує, і продає.

Коли до кругообігу додаються заощадження та інвестиції, виникають два шляхи, якими кошти можуть перемішуватися від сімейних господарств до ринків продуктів. Один шлях - прямий, що здійснюється за допомогою затрат на придбання. Другий шлях - непрямий, коли кошти рухаються через фінансові ринки, збереження та інвестиції..

Оскільки більшість заощаджень здійснюють сімейні господарства, а більшість інвестицій - фірми, то необхідний певний набір механізмів, який би приводив у рух потоку грошових коштів від перших до других.

Фінансові ринки складаються з безлічі різних „каналів”, якими грошові кошти „переміщаються” від власників заощаджень до позичальників.

Значну роль у кругообігу продуктів і доходів відіграє державний сектор.

зв’язки уряду з економічною системою. 1. зв’язок через так звані чисті податки, які рухаються від сімейних господарств до уряду. Другий - державні закупівлі, в результаті яких кошти переміщуються від уряду на ринки продуктів.

Ще один вид зв’язку держави в особі уряду з економічною системою - державні позики, що здійснюються на фінансових ринках. Державні видатки не завжди врівноважуються податковими надходженнями. Створений в результаті бюджетний дефіцит покривається за рахунок позик, що здійснюються на фінансових ринках. Ці позики здійснюються шляхом продажу прав, облігацій та інших цінних паперів як фінансовим посередникам, так і безпосередньо сімейним господарствам.

10.Грошово-кредитна політика України в перехідний період пройшла складний шлях розвитку.

На першому етапі (1991—1994 рр.) підходи до вирішення завдань економічної політики в Україні мали переважно кейнсіанський уклін. На цьому етапі вирішальну роль у прийнятті економічних рішень відігравали поточні цілі.. Було надміре втручання органів державного управління в господарські процеси, в переважно «ручному» управлінні, замість того, щоб створити ринковий механізм економічного розвитку і забезпечити його функціонування на засадах саморегулювання. Такий підхід зумовлював надто повільний перебіг ринкових реформ в Україні, сприяв поглибленню економічної кризи.

У цей період явно перебільшувалася роль та можливості держави в регулюванні економіки, переоцінювалися можливості фіскально-бюджетного механізму у вирішенні всіх завдан. економічне життя країни виявилося некерованим і опинилося у вкрай складному становищі: ринки розбалансовані, державні фінанси підірвані, бюджет непомірно дефіцитний, сфера обігу переповнена зайвими грошима, виробництво швидко скорочувалося.

З 1994 р. в економічній політиці відбулися деякі зміни, особливо в монетарній сфері, а саме:

· в загальноекономічній політиці був проголошений курс на макроекономічну стабілізацію, на прискорення ринкових реформ.

· у фіскально-бюджетній політиці визнавалося за необхідне переорієнтуватися на подолання бюджетного дефіциту і переведення суб'єктів господарювання на засади самофінансування;

· у грошово-кредитній політиці було взято курс на подолання гіперінфляції.

Усі ці зміни більше відповідали монетаристському підходу, ніж кейнсіанському. Проте подальший розвиток подій показав, що досить послідовно дотримувалося проголошеного курсу лише монетарне керівництво країни, передусім НБУ. У загальноекономічній та фіскально-бюджетній політиці суттєвих змін у бік посилення засад ринкового саморегулювання не відбулося.

Орієнтація грошово-кредитної політики в Україні на монетаристські підходи економічного регулювання проявилася в багатьох діях і рішеннях Національного банку. Це насамперед перехід до жорсткої грошово-кредитної політики та орієнтація її на регулювання грошової маси в обороті відповідно до динаміки обсягу ВВП. Звичайно, мова не йде про дотримання НБУ «грошового правила» М. Фрідмана, для цього ще не було достатніх передумов, проте орієнтація динаміки пропозиції грошей на динаміку ВВП досить чітко відповідає підходам сучасних монетаристів.

Як адекватну монетаристській концепції можна оцінити послідовну орієнтацію НБУ на утвердження своєї самостійності в проведенні монетарної політики, збереження незалежності від органів виконавчої влади, лібералізацію кредитного і валютного ринків, запровадження режиму плаваючого валютного курсу, розвиток ринку цінних паперів, на посилення ролі суто економічних інструментів грошово-кредитного регулювання тощо. Позитивними наслідками такої політики НБУ стали:

• поступове (протягом 1994—1995 рр.) зниження інфляції з гіпервисокого (10 260% в 1993 р.) до помірного (139% в 1996 р.) рівня;

• помітна стабілізація валютного курсу гривні;

• формування авторитету НБУ як органу монетарного управління серед українських та міжнародних банків та фінансових структур;

• утвердження самостійного статусу НБУ серед органів державного управління економікою.

11.Грошово-кредитна політика Центрального банку проводиться в життя адміністративними та економічними важелям.

В Україні головним суб'єктом грошово-кредитної політики є Національний банк, оскільки він конкретно відповідає перед суспільством за стан монетарної сфери.

До головних економічних важелів, за допомогою яких Центральний банк здійснює свої регулюючі повноваження па ринку, належать: процентні ставки:обов'язкові резерви; купівля продаж державних цінних паперів: купівля-продаж іноземної валюти.

Адміністративне управління кредитною системою. Це управління за допомогою позаринкових дій, тобто видання наказів , розпоряджень, видача дозволів, заборона яких або дії кредитних організацій і т. д.

Ліцензування кредитних організацій це видача Центральним банком організації дозволу на сс ринкову діяльність в якості кредитної організації.

Якщо кредитна організація (банк) в ході своєї комерційної діяльності систематично порушує вимоги, встановлені се ліцензією, остання може бути відкликана або анульована Центральним банком, що автоматично веде до припинення ділової діяльності організації

Лімітування (нормування) діяльності кредитних організацій - це встановлення всіляких кордонів, в межах яких вони можуть здійснювати свою ринкову діяльність

Зазвичай такого роду кордону являють собою обов'язкові нормативи або ліміти, які повинні дотримуватися банки та інші кредитні організації в процесі своєї ринкової діяльності.

До найважливіших обов'язкових нормативів відносяться:

| рівень процентної ставки .Центральний банк встановлює і інші процентні ставки по спспіальним видами кредитів, які він може надавати банкам,

нормативи обов'язкових резервів - ЕТС обов'язкові від числения комерційних банків від залучених коштів на резервний рахунок Центрального банка;

нормативи достатності власного капіталу;

нормативи ліквідності балансу банку і ін

Контроль за діяльністю кредитних установ полягає у перевірці законності їх діяльності (їх операцій ) і ис лолненія всіх приписуваних їм нормативів і правил ринкової дся гсльності.

Найважливішою стороною контролю, здійснюваного Централь ним банком, є контроль за ліквідністю банків з метою недопущення появи ситуації, при якій могуі постраждати інтереси вкладників комерційного банку.