3Видова специфіка мистецтва

показано, що проблема видової специфіки мистецтва має подвійний теоретичний об’єм. По-перше, – вона займає важливе місце в контексті як естетичної, так і мистецтвознавчої наук, а по-друге, – становлення в умовах ХХ століття низки нових мистецьких напрямків робить актуальним з’ясування специфіки прояву естетико-художніх засобів, зокрема експресіонізму, в кожному конкретному виді мистецтва. Обгрунтування тези про види мистецтва, які, маючи свою неповторність і самодостатність, тяжіють водночас до синтезу і співтворчості, вимагає реконструкції історії становлення видової структури мистецтва.

Теоретичні витоки цієї проблеми сягають у добу піфагорійської естетики (VІ ст. до н.е.), знаходять подальший розвиток в естетичних поглядах Сократа і Платона. Проте найбільш виразно ця проблема представлена Арістотелем, якого цікавить не стільки сама проблема видів мистецтва чи специфіка їхнього утворення (Піфагор) та соціального насичення (Сократ, Платон), скільки внутрішня “будова” власне виду мистецтва. Саме Арістотель чітко закріплює термін “вид” мистецтва та вводить поняття “жанр” мистецтва.

Важливе місце у контексті проблеми художньо-мистецьких пошуків посідає доба середньовіччя, що позначена розмаїттям видів та жанрів у мистецтві Європи кінця V – початку ХІV ст., хоча у більшості європейських країн особливий наголос робиться на феномені архітектури, яка активізувала розвиток скульптури, вітражного та орноментального мистецтва, релігійної музики, монументального живопису. У цей період виникає взаємозалежність видів мистецтва, спрямованих на більш глибоке розкриття художньої теми. У дисертації показано, що середньовіччя значно розширило якщо не видову, то жанрову структуру мистецтва, реально продемонструвавши динаміку , властиву її видовій специфіці, яка вже не сприймається незмінною, статичною, а є своєрідною відповіддю на ті завдання, які конкретний історичний період висуває перед мистецтвом.

Доба Відродження (Л. да Вінчі, А.Дюрер, П.Піно, К. ван Мандер) досить плідно розробляє проблему видів мистецтва і на противагу пріоритетному статусу музики і архітектури за часів античності й середньовіччя обгрунтовує значення живопису. Усі інші види мистецтва, навіть література, що представлена у цей період низкою видатних імен, залишаються у його тіні, а сам живопис сприймається як вид мистецтва, що краще за інші “виявляє мистецтво в природі”.

Більш рівномірно види мистецтва розвиваються, починаючи з середини ХVІ століття: період кризи доби Відродження і початок формування класицистичної моделі видової структури мистецтва. Доба класицизму пов’язана з низкою значних робіт, присвячених як конкретним видам мистецтва( Ж. де ла Тай, Ф.Сідні, Ф.д’Обіньяк) , так і осмисленню мистецтва як специфічної форми людської діяльності ( Н.Буало-Депрео).

Проведений аналіз становлення видової специфіки мистецтва засвідчує наявність певної тенденції, а саме – своєрідне “тасування” видів мистецтва без будь-яких спроб вибудови внутрішньої структури, взаємозв’язку чи взаємозалежності.

Протягом ХХ століття проблема видів мистецтва хоча і була об’єктом теоретичного аналізу, проте не дійшла до визнаного концептуального рівня.