4 Художня творчість досвід естетичного аналізу

Проблема художньої творчості має складну історію, що відпо-відним чином вплинуло на теоретичний рівень її осмислення. Якщо до аналізу видової специфіки мистецтва естетична наука зверталась упродовж усієї історії свого існування і сьогодні є реальна можливість простежити логіку руху відповідних концептуальних моделей, то си-туація з проблемою художньої творчості виявилася набагато склад-нішою. Це можна пояснити тим, що фактично її дослідження роз-почалося тільки з другої половини XіX ст. Щодо інших історичних періодів, то вивчення цього феномену відбувалось у «завуальованій» формі. Цей факт є принципово важливим, адже аналіз логіки розвит-ку художньої творчості зумовлює потребу реконструкції її прямих і опосередкованих моделей, які дають змогу розглядати динаміку зако-номірностей дослідження цього феномену. Щодо цього показовими є погляди філософів античності, а передусім Платона та Арістотеля.

Важливим теоретико-методологічним здобутком Арістотеля є «граничний принцип» дослідження феномену художньої творчості, що дав філософу можливість зробити «порівняльний аналіз» історії й поезії, а отже, розглянути проблему «функціонального призначення» вченого й митця. Висновки, яких дійшов Арістотель у розумінні фе-номена творчої особистості, засвідчують його вихід на якісно новий рівень. Мислитель наголошує, що «історик і поет відрізняються один від одного не тим, що один із них говорить віршами, а другий — про-зою (можна Геродотові твори викласти віршами, і все-таки це була б історія, хоч і у віршах); відрізняє те, що один говорить про події, які справді відбулися, а другий — про те, що могло б статися. Тим-то по-езія і філософськи глибша, й серйозніша за історію, — поезія говорить більш про загальне, історія — про окреме

Важливим теоретико-методологічним здобутком Арістотеля є «граничний принцип» дослідження феномену художньої творчості, що дав філософу можливість зробити «порівняльний аналіз» історії й поезії, а отже, розглянути проблему «функціонального призначення» вченого й митця. Висновки, яких дійшов Арістотель у розумінні фе-номена творчої особистості, засвідчують його вихід на якісно новий рівень. Мислитель наголошує, що «історик і поет відрізняються один від одного не тим, що один із них говорить віршами, а другий — про-зою (можна Геродотові твори викласти віршами, і все-таки це була б історія, хоч і у віршах); відрізняє те, що один говорить про події, які справді відбулися, а другий — про те, що могло б статися. Тим-то по-езія і філософськи глибша, й серйозніша за історію, — поезія говорить більш про загальне, історія — про окреме

Подальше теоретичне осмислення геніальності відбувається в часи маньєризму й пов'язане з іменами д. Ломаццо, Ф. Цуккарі, В. данті, які аналізували цю проблему, наслідуючи деякі традиції ан-тичних філософів, зокрема Арістотеля.

новий період у дослідженні проблеми геніальності пов'язаний з добою просвітництва і передусім із науковими пошуками англій-ського естетика Антоні Шефтсбері (1671—1713). у програмному дослідженні «Характеристика

людей, натур, поглядів і часів» мис-литель безпосередньо оперує поняттями геній та геніальність. Ори-гінальність авторської концепції Шефтсбері полягає в тому, що вона передбачає вихід у площину міжнаукових зв'язків, а саме — етики та естетики.

ІСТОРИЧНІ ЗАКОНОМІРНОСТІ художнього розвитку

Нині вже загальновідомо, що розуміння розвитку мистецтва як прогресу не є правомірним. Незаперечним є й те, що певні періоди його розвитку не збігаються із загальним розвитком суспільства. Це стосується як окремих видів мистецтва, так і художнього виробниц тва загалом. До того ж найвища складність полягає у тому, що твори мистецтва минулих епох дають нам справжню естетичну насолоду і певною мірою виступають як норма, зразок.

Конкретно-історичнаформа суспільної практики, що ґрунтується, насамперед, на певному типі суспільного виробництва, породжує специфічний естетичний досвід, який детермінується певною сферою опанованого людиною буття. Зрозуміло, отже, що на ранніх етапах людського розвитку, коли основні зусилля людини були спрямовані на упорядковування зовнішнього світу та усвідомлення специфіки людського життя, ми шукаємо і знаходимо художні форми в тих галузях, що пов’язані з виробництвом утилітарних предметів, створенням соціального простору та усвідомленням соціального часу. Ужиткове мистецтво, архітектура й міфологія саме і є тими художніми формами, що опосередковують конкретно-історичнийта естетичний досвід. Позитивні зрушення в загальномусоціально-економічномустановищі суспільства розвиток науки зумовлюють можливість і потребу дедалі глибше досліджувати внутрішній світ людини, її соціальні відносини. І саме це стимулює появу творів літератури, живопису, музики. Завдяки естетичному досвіду мистецтво час од часу відкриває нові сфери, які мають бути естетично та художньо опановані. Розвиток мистецтва полягає в безперервному відкритті нових сфер досвіду і нових структур їх художнього опанування.

Історія мистецтва, якою її сформувала у XVIII ст. європейська наука, починала відлік з грецького та римського античних мистецтв як найдавніших із відомих людству. Засновник історії мистецтва Й. Вінкельман, створивши «Історію мистецтва давнини» (1764), висунув ідею розуміння мистецтва як суспільної діяльності великого значення, як вираження глибинних і найістотніших поривань народу. Водночас, Вінкельман зі зневагою поставився до мистецтва Стародавнього Сходу, західноєвропейського середньовіччя, народів інших регіонів, яке не відповідало ідеалові античного мистецтва.

Згодом в результаті ґрунтовного дослідження античного мистецтва було виявлено зв’язок його з мистецтвом східних народів — носіїв ще давнішої цивілізації. Саме вона справила великий вплив на античні культури Греції й Риму, а отже, на всю європейську цивілізацію. То було мистецтво Шумера і Аккада, Стародавнього Єгипту, Вавилону, Ассирії та інших держав і народів, які населяли територію Малої Азії й розвивалися на приблизно однотипних економічних і культурних засадах, мали спільні риси культури і були пов’язані не тільки війнами, а й культурним, господарським обміном та запозиченнями

Щодо історії європейського мистецтва, то його вже доволі тісно пов’язували з визначеними на той час основними культурноісторичними епохами — середньовіччям, Відродженням і Новим часом. І мистецтво середньовіччя, і мистецтво Відродження завдяки стильовій єдності, незначній внутрішній диференційованості й нині вивчаються як цілісні художні феномени