2. Типи та еволюція економічних систем

Динамізм трансформаційних процесів, поліваріантність еволюційних сценаріїв та кризовий характер розвитку господарських систем в умовах вітчизняного економічного простору зумовлює формування специфічної проблематики сучасних наукових досліджень. Все більше уваги починає приділятись питанням формування адекватної сучасним екстремальним умовам структури економічних систем як мікро-, так і макрорівня. Водночас не менш важливими завданнями є розроблення теоретичної та методологічної бази для забезпечення ефективності їх функціонування та розвитку. Актуальними залишаються питання визначення параметрів, що характеризують стан економічної системи як еволюціонуючого об’єкта[1;7].

В основу поділу людської цивілізації лише на три епохи лежить передусім критерій розвитку окремих елементів продуктивних сил, насамперед техніки. Так аграрна цивілізація існувала до кінця 18 - на поч. 19 ст., тобто до періоду розгортання промислової революції, що посилила активну взаємодію людини з природою. Її наслідком стала поява індустріального суспільства, матеріальною основою якого є система машин, механізація виробничих процесів.

Наступним етапом розвитку економічної системи щодо критерію засобів праці є постіндустріальне суспільство. Початок цьому суспільству поклала науково - технічна революція, яка розгорнулася з середини 50-х років 20 ст.

Для нього характерні також радикальне зменшення кількості працездатного населення у промисловості та аграрній сфері, всебічний розвиток науки, сфери послуг, заперечення суперечності між працею і капіталом. Отже, економічна система пройшла вище сказані етапи свого розвитку.[5;66].

2.1 Адміністративно-командна економіка: її недоліки та переваги

Адміністративно - командна економіка - господарство, в якому панує державна форма власності і основні, а також менш значимі економічні рішення приймаються на вищому рівні управління і адміністративно, у вигляді команд, обов'язкових для виконання, доводяться до кожної економічної одиниці. Методи та механізми товарного виробництва та ринкової економіки не застосовуються або застосовуються в обмеженому, а іноді й у спотвореному вигляді. Централізована бюрократична система управління використовує в основному неринкові важелі виконання директивних завдань та рішень [8;14].

Класичним прикладом такої системи стала централізована планова економіка в колишньому СРСР. Цю систему пропонували як зразок для наслідування, по ній оцінювали економіку - соціалістична вона чи ні. В основі її побудови лежали головні ознаки соціалізму:

1. панування суспільної (а на ділі - державної) власності на засоби виробництва;

2. загальний контроль держави;

3. виконання плану як спонукального мотиву;

4. зрівняльний принцип розподілу;

5. державне ціноутворення.

При такій організації економічного життя держава є повновладним власником усіх видів ресурсів: землі, виробничого капіталу, робочої сили і, навіть, підприємницьких здібностей. А розподілом цих ресурсів займалися центральні органи управління відповідно до планів, які розроблялися керівництвом держави на науковій основі. Держава була монополістом у всіх галузях. Таким чином соціалізм був повною протилежністю чистого капіталізму, де будь-яким монополіям немає місця.

Господарський механізм командно-адміністративної системи має ряд особливостей. Він передбачає, по-перше, безпосереднє управління всіма підприємствами з єдиного центру - вищих ешелонів державної влади, що зводить нанівець самостійність господарських суб'єктів. Основні економічні проблеми суспільства вирішувалися на загальнодержавному рівні: державний план визначав що і скільки буде вироблено, як буде вироблено і як буде розподілятися.

По-друге, держава, повністю контролюючи виробництво і розподіл продукції, встановлює ціни, в результаті чого виключаються вільні ринкові взаємозв'язки між окремими підприємствами. Постачальники були жорстко прикріплені до споживачів. При цьому підприємства-постачальники як в економічному, так і в адміністративному відношенні перебували на однобічно вигідному положенні в порівнянні з підприємствами-покупцями, яким вони нав'язували свої товари.

По-третє, державний апарат керує господарською діяльністю за допомогою переважно адміністративно-розпорядчих методів, що підриває матеріальну зацікавленість у результатах праці.

Планування носило директивний характер, мало вигляд силового тиску і не спиралося на економічні інтереси. А це означало, що для доведення планів до підприємства була потрібна певна організаційна система управління суспільним виробництвом. Вона знайшла своє вираження в Держплані. У його функції входило доведення до кожного підприємства детального планового завдання та контроль за його виконанням. При цьому нікого не цікавило користується продукція попитом чи ні. Результатом такої політики стало затоварювання і марнотратство суспільної праці.

Що стосується системи управління трудовими ресурсами, то в країні була поставлено завдання зробити організований набір робочої сили основною формою забезпечення потреби в ній. Штати більшості підприємств були штучно роздуті. І хоча вираженого безробіття в країні не було, справедливо відзначити наявність його в прихованому, пригніченому вигляді. З метою стимулювання високопродуктивної праці і підвищення кваліфікації були введені прогресивні форми оплати праці та тарифні сітки.

Нагадаємо, що в період розквіту соціалістичного табору (50-ті - 80-ті роки) в його країнах жило більше третини населення Землі. Так що це, мабуть, найбільший економічний експеримент в історії людства.

Результатом дії централізовано-планової системи управління стало протиріччя між структурою виробництва і структурою споживання, яке постійно поглиблювалося. З одного боку, часто розширювали випуск не таких необхідних і навіть непотрібних виробів як у важкій, так і в легкій промисловості, з іншого боку ріс список дефіцитних товарів.

Найважливішою причиною такого становища стало те, що центр був не в змозі охопити всю систему взаємовідносин, а існуючі методи планування та управління орієнтували підприємство насамперед на збільшення обсягу виробництва. При цьому підприємства, прагнучи до виконання плану, часто неекономно витрачали ресурси. Справедливо зазначити, що сама по собі ідея планування в економіці цілком розумна в межах підприємства поки за всі дії відповідає конкретна людина, яка ризикує, у разі помилки, своїм майном. Планування ж у масштабах країни буває необхідно, наприклад, в умовах військового часу, коли інтереси окремих людей і фірм відступають на задній план у порівнянні з загальнодержавним завданням. Але в мирний час детальне централізоване планування дій всіх економічних суб'єктів нерозумно, так як громіздка і неповоротка система Держплану не в змозі реагувати на зміни у структурі споживчого попиту.

Серйозним негативним наслідком впливу даної системи стало падіння ефективності функціонування економіки в цілому. Капітальні вкладення носили централізований характер і прямували головним чином в нове будівництво, а діючі підприємства працювали на старій виробничій базі. Через це велика частина продукції, що випускалася в країні була низької якості і застарілої конструкції. Вона не користувалася попитом ні на зовнішньому, ні на внутрішньому ринках.

У підсумку, кінець нашого століття став епохою повного розвалу економіки країн соціалістичного табору. Нежиттєздатність цієї системи, її несприйнятливість до досягнень НТП зробили неминучими корінні соціально-економічні перетворення в цих країнах. Планування в масштабах країни не виправдало себе і більшість колишніх соціалістичних країн зайнялися відродженням приватної власності та системи ринків[9;25].

Отже, характерними рисами даної системи є:

• суспільна (державна) власність практично на всі фактори виробництва (ресурси), які відокремлено нікому не належать, навіть господарюючим суб’єктам (підприємствам);

• колективне прийняття господарських рішень шляхом централізації планування економічної діяльності;

• централізоване виділення підприємствам ресурсів для виконання державних планів та централізоване ціноутворення;

• практично відсутня конкуренція, оскільки планом передбачається виробництво рівно такої кількості продукції, яка необхідна для задоволення потреб на відповідний період.

Суттєвим недоліком такої економіки є те, що вона не створює дійових економічних стимулів на мікрорівні, не чутлива до запитів конкретного споживача. Ця система ґрунтується на обмеженій диференціації доходів для більшості споживачів, що є гальмом економічного розвитку країни в цілому, оскільки недостатньо стимулюється високопродуктивна праця[6; 47-48].