Основна частина

Добре обміркований вступ і особливий висновок ще не забезпечують успіху виступу. Буває, що оратор оригінально розпочав свій виступ, зацікавив слухачів, але поволі їх увага згасає, а потім і зовсім пропадає. Перед промовцем стоїть зав-дання – не тільки привернути увагу слухачів, а й зберегти її до кінця виступу. То-му найбільш відповідальною є головна частина ораторської промови.

Якщо у виступі немає логіки, послідовності розвитку думки, то важко сприймати зміст промови, слідкувати за ходом міркувань оратора, запам’ятати те, що почули. У головній частині виступу важливо дотримуватись основного прави-ла композиції – логічної послідовності і стрункості викладення матеріалу.

Перш за все дайте опис ситуації, змалювавши ті обставини, які будуть об’єктом уваги. Опис мусить плавно перейти в оповідь. Але опис – статичний, а оповідь – динамічна, рухлива. Потім ми розкриваємо суть проблеми за допомогою системи логічних аргументів, оперуючи незаперечними фактами. При цьому по-трібно нарощувати аргументацію поступово, щоб кожна наступна думка підсилю-вала попередню, а найсильніші аргументи зберігати на кінець – це забезпечить стійкий інтерес слухачів, дасть змогу підтримувати неослабну увагу аудиторії.

Аргументація може бути проведена у формі дедуктивного мір­кування (від загального до конкретного) або у формі недедуктивного (правдоподібного) мірку-вання. Відповідно вони на­зиваються дедуктивна і недедуктивна (правдоподібна) аргу­ментації. Дедуктивна аргументація — це обґрунтування тези на підставі аргументів, які були прийняті раніше як істинні. Наприклад: Злочин може бути вчинений умисно або з необе­режності. Цей злочин вчинений умисно. Отже, він не вчинений з необережності. Недедуктивна (правдоподібна) аргументація озна-чає, що за допомогою правдоподібних міркувань можна об­ґрунтувати лише пев-ний ступінь ймовірності тези. Довести іс­тинність тези таким способом неможли-во.

Аргументація може бути простою і складною. Проста аргу­ментація має один доказ, а складна — декілька.

При побудові головної частини зробіть все можливе, щоб план і допоміжні дані були ясні і цікаві. Організуйте головні ідеї у вигляді простого, конкретного плану. Відкидайте все, що не стосується вашої мсти. Дайте визначення незвичних термінів; використовуйте якомога більше конкретних прикладів; наводьте у ви-падку необхідності висловлювання авторитетних осіб; задавайте питання, щоб підкреслити перехід від однієї думки до іншої.

Задача оратора на цьому етапі – вміло розташувати всі ці компоненти, щоб своїм виступом відповідним чином вплинути на аудиторію.

Аудиторія — це колек­тив, який має свої переконання, свої позиції, точки зору з при­воду обговорюваного питання.

Точка зору — це думка, яка фіксує ставлення людини до твердження, зміс-том якого є певна пропозиція. Наприклад, твердження: Позаземні цивілізації іс-нують. — Позитивна точ­ка зору: Я думаю, що позаземні цивілізації існують. Не-гативна точка зору: Я не думаю, що позаземні цивілізації існують. Нейтральна точка зору: Я не знаю, існують чи ні позаземні цивілізації. Розходження в думках і є передумовою суперечки. Захищаючи свою точку зору, пропонент і опонент вда-ються до аргументації.

Той, хто висуває та обґрунтовує певну точку зору, — пропонент. А той, хто піддає сумніву або заперечує істинність або слушність точки зору пропонента, — опонент.

Аргументація — це діяльність учасника суперечки, спрямо­вана на захист своєї точки зору і переконання співрозмовника в її прийнятності.

Суперечник може звертатися безпосередньо до дійсності (експеримент, спо-стереження). Таку аргументацію називають емпіричною.

Якщо точка зору позитивна, то захист полягає в обґрунту­ванні твердження, яке вона містить. Окремим видом обґрунту­вання є доведення — встановлення хибності твердження.

Точка зору є об’єктом аргументації. Аргументи — це вислов­лювання, яки-ми обґрунтовують або критикують точку зору.

Правила вибору аргументів:

• аргументи мають формулюватися ясно і чітко, у доступній для співрозмовника формі;

• аргументами можуть бути висловлювання, повністю або частково обґрунтова-ні;

• обґрунтування аргументів може проводитися незалежно від тези;

• аргументи мають бути достатніми для обґрунтування тези; аргументи мають відповідати тезі.

Доказова аргументація — це не що інше, як доведен­ня. Формою такої ар-гументації має бути дедуктивне мір­кування. Теза в цьому випадку — достовірне твердження. Основне завдання доведення полягає у ствердженні істиннос­ті певної тези. Наприклад: Пожежа не була задумана люди­ною. Отже, пожежа викликана непередбачуваним випадком. Згадайте, комірник, зачиняючи комору з тютюном, уже чув слабкий запах гару, полум’я ніхто не бачив. Отже, при­чиною було щось мікроскопічне, маленьке, яке діяло досить мляво, повільно, ледве помітно, — при-чина була такою слабою, що вона викликала лише тління, сморід, задимлення і не викликала навіть вогню. Тільки дрібниця, тільки не загашена цигарка або іскра від неї могла подіяти таким чином (С. Андрієвський).

Недоказова аргументація буває трьох видів. Перший вид: істинність аргу-ментів не встановлена, тобто всі аргументи (або деякі) не є достовірними твер-дженнями. Форма аргументації — дедуктивне міркування; теза — правдоподібне твердження. Другий вид: аргументи є достовірними твердженнями, тобто їх істин-ність уже встановлена; форма аргументації — недедуктивне (правдоподібне) мір-кування: теза — правдоподібне твер­дження. Третій вид: аргументи не є достовір-ними тверджен­нями; форма аргументації — недедуктивне (правдоподібне) мірку-вання; теза — правдоподібне твердження.

Існує пряма і непряма аргументація. У випадку прямої аргументації мір-кування спрямоване від аргументів до тези. Теза безпосередньо обґрунтовується аргументами. Наприклад, аргументи:

1. Якщо дерево загорілося з вершка, то в нього вдарила блис­кавка.

2. Вночі була сильна гроза.

Теза: Дерево загорілося внаслідок удару блискавки під час нічної грози.

У непрямій аргументації істинність тези обґрунтовується шляхом встанов-лення хибності (малого ступеня правдоподіб­ності) антитези. Така аргументація буває двох видів: апологічна та розділова.

У випадку апологічної аргументації хід матеріалу мірку­вання такий: теза (Т) заперечується (не-Т). Заперечення на­зивається антитезою. Аргумент виявляє протиріччя між «Т» і «не-Т». З чого робиться висновок про хибність антитези й істинність тези. Наприклад: Трьом мудрецям показали білі й чорні ковпаки і ска-зали: «Хто з вас здогадається, якого кольо­ру ковпак у нього на голові, той і най-мудріший». Зав’язавши очі, мудрецям надягли ковпаки. Очі розв’язали, але мудреці довго сиділи мовчки, дивлячись один на одного. Нарешті один вигукнув: «На мені білий ковпак!» Як він здогадався? Хід міркувань мудреця міг бути таким: «Якщо два інших мудреці не кричать: «На мені білий ковпак!», значить, на мені не чор-ний ковпак, а білий».

Розділова аргументація — це обґрунтування тези, яке буду­ється на тому, що тезі (Т) протиставляються декілька положень, кожне з яких претендує на роль тези і повністю або частково ви­ключає інші припущення. Необхідно довести без-підставність усіх інших припущень і тим самим ствердити істинність тези, що за-лишилась.

Одним із видів аргументації у промові може бути посилання на авторитет відомого вченого або спеціаліста. Іншою формою доказу є аргумент, побудований на взаємозалежності причини й наслідку. Наприклад: Якщо на ту саму зарплату можна ку­пити менше товару, то в країні інфляція. Ще однією формою доказу є аргумент, побудований на аналогії. Наприклад: Якщо два предмети схожі в чо-мусь одному, то можна припустити, що вони схожі і в іншому.