Тема 32. Культурне життя на українських

ЗЕМЛЯХ У 1921-1939 рр.

Заняття 1.

Українізація 1920—30-х[ред. • ред. код]

Україніза́ція 1920—30-х — тимчасова політика ВКП(б), що мала загальну назву коренізація^[1] — здійснювалась з 1920-х до початку 1930-х років ЦК КП(б)У й урядом УСРР з метою зміцнення радянської влади в Україні засобами поступок у вигляді запровадження української мови в школі, пресі й інших ділянках культурного життя, а також в адміністрації — як державної мови республіки, прийняття в члени партії та у виконавчу владу українців.

Причини проведення українізації[ред. • ред. код]

Політика українізації суперечила великодержавним прагненням ВКП(б), але була вимушена ворожим ставленням до радянської влади з боку українців, національна свідомість яких зросла за попередні десятиліття, і, особливо, внаслідок національної революції 1917—1920 років, а також загрозою інтервенції Польщі, підтримуваної Антантою. Зважаючи на ці небезпеки (подібні й в інших республіках), ВКП(б) змушена була піти на поступки національним рухам, насамперед українському, і по перших роках відверто великодержавницької політики у низці постанов з'їздів, 4 конференцій визнала остаточність запровадження в школі й адміністрації рідної мови національних республік, при одночасному збільшенні питомої ваги місцевих кадрів у всіх ділянках економіки й культури. У результаті цієї зміни політики Раднарком видав 27 липня 1923 декрет «Про заходи в справі українізації шкільно-виховних і культурно-освітніх установ», за яким українська мова запроваджувалася в усіх типах шкіл з визначеними термінами їх українізації.

Другий декрет, ухвалений ВУЦВК і Раднаркомом УССР 1 серпня 1923, «Про заходи рівноправності мов і про допомогу розвиткові української мови» зобов'язував запроваджувати українську мову на всіх щаблях державного управління. Але обидва ці декрети (хоч ухвалені на підставі постанов XII з'їзду РКП(б) (17—24 квітня 1923), на якому представники національних республік дуже гостро піднесли національне питання) наражалися на опір у самій КП(б)У(комуністична партія більшовиків України), де на ті часи українці становили меншість (КП(б)У тоді складалася в переважній більшості з росіян й осіб інших національностей, байдужих, а то й ворожих українській культурі). Інтенсивніша українізація почалася щойно з 1925, коли під тиском української частини КП(б)У були усунені з постів секретарів її ЦК Е. Квірінґ і Д. Лебедь, які доти одверто виступали проти будь-яких поступок українській культурі. У квітні 1925 ЦК КП(б)У ухвалив резолюцію про українізацію, в якій було зазначено, що «справа зміцнення союзу робітничого класу з селянством і зміцнення диктатури пролетаріату на Україні вимагає напруження ком. сил усієї партії для опанування української мови та українізації...» 30 квітня 1925 ВУЦВК і Раднарком УССР ухвалили спільну постанову про заходи щодо термінового проведення повної українізації радянського апарату, а пленум ЦК КП(б)У 30 травня — резолюцію на українізацію партійного та проф. апарату і радянських установ. Головною роллю у дальшому здійсненні українізації відігравав Народний комісаріат освіти (якому тоді підпорядковувались й усі ділянки культури), очолений до 1926 О. Шумським, а після його усунення М. Скрипником.

Українізація робітництва, населення[ред. • ред. код]

За відносно короткий час українізації відбулися значні зрушення: завдяки українізаційним заходам (у взаємодії з іншими соціально-економічними процесами) у шкільництві, установах культури, пресі тощо і напливові українського населення з села, містаУРСР почали набирати українського характеру. Особливо помітні зміни у національному складі населення і вживанні української мови відбулися у великих промислових містах. Від 1923 до 1933 кількість українців у Харкові зросла з 38% до 50%, у Києві з 27,1% до 42,1%, у Дніпропетровську з 16% до 48%, в Одесі з 6,6% до 17,4%, в Луганську з 7% до 31%.

У висліді цього процесу відбулися зміни й у національному складі робітництва. Загальна кількість 1,1 млн робітників УССР на 1926 за національністю поділялося так: 55% українців (4% від усього українського населення), 29% росіян (25% від усього їх ч.), 9% євреїв (15% від усього їх ч.) і 7% ін. Але з загальної кількості українських робітників тільки 42% працювало в промисловості в містах, решта в сільському господарстві, на транспорті тощо. Дещо кращий стан був на залізницях, де українців було 69%, з яких половина володіла українською мовою (у промисловості тільки 22%).

На 1931 кількість робітників в Україні зросла до 1,9 млн, з них українців було вже 58,6% (у тому числі українською мовою володіло приблизно 32%), росіян 24,6%, євреїв 12,2%. На 1933 українці серед робітництва становили вже 60% (у важкій промисловості 53%, серед шахтарів 46%, у металургії 45%, у хімічній промисловості 51%, у видобутку залізної руди 77%, на залізницях 77%, у сільському-господарстві машинобудуванні 60%, у виробництві будів. матеріалів 68%). Вживання української мови серед робітництва, наприклад, у металургії, зросло в середньому з 18% у 1927 до 42% у 1930. Українізація робітництва і міського населення у зв'язку з індустріалізацією й колективізацією (від якої селянство втікало до міст) зазнала прискорення в1927—1933 роках, — але це вже був і кінець політики українізації.

Українізація сприяла прискоренню ліквідації неписьменності, що зменшилася з 47% на 1926 до 8% у 1934. Початкове шкільництво (з семирічкою включно) було українізоване від 80% у 1926 до 88,5% у 1933. Українізація середнього (фахового) шкільництва і вищих навчальних закладів відбувалася повільніше: від 19% на 1923 до 28,5% у 1926 і 69% у 1929. ВУАН російської мови зовсім не вживано від часу її заснування аж до навернення на русифікацію на початок 30-их pp.

В офіційних документах підкреслювано, що українізація не повинна обмежуватися лише мовою, а має охопити культурний процес у цілому і довести до опанування української кадрами всіх ділянок економічного й культурного життя країни. У висліді за 10-ліття українізації (1923—1933) українська література, мистецтво, театр (1931 на всіх 88 театрів 66 було українських, 12 єврейських, 9 російських), кіно, попри ідеологічні гальма, зазнали значного розвитку, і цей період часто називають добою культурного відродження (див. ще Література, Мистецтво, Театр, Кіно).

До українізації зрусифікованих міст багато спричинилися українська преса й видавництва: якщо на 1922 українських газет майже не було, то на 1933 їх було 373 (з усіх 426) з накладом 3,6 млн примірників, 89% від загальної кількості часописів в Україні (1926 преса була українізована на 60%); на 1933 українських журналів було 89 на всіх 118; книжкова продукція була українізована на 83%.

Українізація державного апарату[ред. • ред. код]

Показники українізації державного апарату були досить строкаті: На 1934 у ВУЦВК було 50,3% українців, 25,4% росіян і 14,7% євреїв, приблизно те саме співвідношення було й по областях; у районових виконавчих комітетах відповідно — 68,8%, 13,6% і 10%; у міських радах — 56,1%, 23,2%, 15,2%; у сільських радах — 86,1%, 5,7%, 2,2%. Службовці центральних апаратів народних комісаріатів були українізовані на 70—95%; обласний апарат — на 50%, районний — на 64%; народні суди — на 62%; міліція — на 58%; кооперація — на 70%. Найповільніше відбувалася українізація в самій КП(б)У, яка за перших років радянської влади була у великій більшості чужонаціональною. Зміну національного складу її видно з таблиці:

Ще повільніше українізувався ЦК КП(б)У; 1924 українців було в ньому лише 16%, 1925 — 25%, 1930 — 43%. Значно успішніше українізувався комсомол, що пояснюється масовістю цієї організації, яка зростала значною мірою коштом селянства: 1925 у ньому було 58,7% українців, 1932 — 72%, але на 1929 тільки 33% у ЦК ЛКСМУ.

Українізація культурної сфери[ред. • ред. код]

За період 1923-1929 років українські видавництва переходять на видання майже виключно українськомовних книжок; українізується на 85% преса; найкращі театральні приміщення передаються українським театрам, російський театр фактично перестає існувати в Україні.^[2]

Досягнення[ред. • ред. код]

До позитивних прикмет українізації належить закріплення бодай на деякий час частини завоювань української революції 1917—1921 років, зміцнення позицій українства в місті, зокрема й коштом напливу до них сільського населення, якому українізація полегшувала влаштування в місті. Позитивними були також спроби (з ініціативи Миколи Скрипника) поширити українізацію поза кордони УРСР на етнографічно українські території РРФСР (Курщина, Вороніжчина, Саратовщина, Кубань, Казахстан), зокрема у намаганні запровадити там україномовне шкільництво, пресу, постачання української літератури тощо, як також (щоправда, ще менш успішні) домагання українізації армії (Школа червоних старшин у Харкові, газета «Українське Військо». Округи «Червона Армія», що виходила до середини 1930-их pp.). Активно проходила українізація в Кубанській, Донській, Армавірській, Тверській, Майкопській, Сельській, Ставропольській та інших областях РРФСР. Тут відкрилися українські хати-читальні, клуби, лікнепи, робфаки. На Курщині був відкритий Український педтехнікум. Кількість дітей, які вчилися мовами національних меншин, була набагато більшою, ніж кількість тих, які вчилися російською. Українська мова впевнено, без утиску для інших почала посідати провідне місце. Ознакою розуміння ваги національного питання за українізації було й толерантне ставлення до національних меншин в Україні (євреїв, поляків, німців, молдаван й інших) — і забезпечення їх прав у місцевій адміністрації, шкільництві, пресі, театрі тощо.

Зважаючи на все позитивне, що давала українізація, українська інтелігенція назагал схвалювала й підтримувала її, хоч, — особливо в академічних (УАН) і літературних (ВАПЛІТЕ, неокласики, Ланка-МАРС) колах, — сприймала її як тільки часткове задоволення природних прав українського народу, а то й перестерігала вже на самих початках перед небезпекою відродження російського великодержавництва й русифікації (див. М. Грушевський, «Ганебній пам'яті», ж. «Україна», 1926, ч. 4; памфлетиМ. Хвильового, полемічні виступи М. Зерова).

Опір та згортання[ред. • ред. код]

Українізація весь час зустрічала ворожий опір російських великодержавних шовіністів в Україні (діяльність пролеткультів, опір українізації державного апарату, преси тощо), підтримуваних московською й ленінградською пресою й особливо наполегливими україножерами на високих посадах (Ю. Ларін, В. Ваганян й ін.). Але й більшість КП(б)У була байдужа, а то й ворожа українізація, тільки «тоненька плівка українців-комуністів плавала на поверхні бурхливого потоку культурного українського відродження» (О. Шумський); серед цих останніх особливо активними у запровадженні українізації були колишні боротьбісти (див. Українська Партія Соціалістів-Революціонерів-Боротьбістів (комуністів)), М. Хвильовий та М. Скрипник з їхніми послідовниками. Велику роль у здійсненні українізації відіграли українці із західноукраїнських земель, які залишилися в УССР після поразки української революції 1917—1920 років, або приїхали (переважно з Галичини) пізніше, гнані, з одного боку, антиукраїнською політикою поверсальської Польщі, а з другого — натхнені вірою у відродження суверенної України в тодішній УССР.

Москва пильно стежила за процесом культурного відродження України і, боячися зміцнення тенденцій до її усамостійнення, почала гальмувати українізацію уже на самих її початках: лист 1926 Й. Сталіна до Л. Кагановича з попередженням проти ухилуМ. Хвильового, який кинув гасло «геть від Москви» і жадав повної українізації пролетаріату; того ж року усунення О. Шумського з України; 1928—1929 ліквідація літературних організацій ВАПЛІТЕ і Ланка-МАРС, пізніше журнал «Літературний ярмарок» і«Пролітфронт», переслідування неокласиків; ліквідація УАПЦ, розгром Української Академії Наук; заслання М. Грушевського до Москви (1931) тощо. Остаточно українізація була припинена з призначенням у січні 1933 П. Постишева секретарем ЦККП(б)У. Протягом 1933—1934 у постишевському терорі більшість діячів українізації були ліквідовані або заподіяли собі смерть (М. Хвильовий, М. Скрипник й ін.), і відтоді неофіційно почалася русифікація, яка особливого прискорення набрала по Другій світовій війні.

Культурно-історична комісія ВУАН

Культурно-історична комісія ВУАН (або комісія для дослідження примітивної культури й її пережитків в українському побуті та фольклорі) — науково-дослідна установа в складі Історичної секції ВУАН, що діяла протягом 1924—1934 рр.

Заснована М. Грушевським улітку 1924 р. Разом із Комісією історичної пісенності та Кабінетом примітивної культури при Науково-дослідній кафедрі історії України при ВУАН утворювала Асоціацією культурно-історичного досліду.

Науковим співробітником комісії була К. Грушевська, в роботі брали участь: В. Денисенко, К. Квітка, Ф. Колесса, В. Кравченко, Ф. Савченко, Л. Шевченко, а також кореспонденти на місцях.

Проводилися історично-культурні дослідження окремих районів України, за допомогою порівняльної етнології вивчалися найстаріші соціальні форми, не освітлені історичними пам'ятками.

Спільно з Асоціацією культурно-історичного досліду комісія видавала протягом 1926—1929 рр. часопис «Первісне громадянство та його пережитки на Україні», що мав 8 книжок, 12 випусків.

Комісія історичної пісенності та кабінет примітивної культури були приєднані до культурно-історичної комісії ВУАН 1930 р.

Комісія припинила свою діяльність 1934 р.