Принципи, критерії то чинники економічного районування і районоформуїзання

Принципи економічного районування. Економічне районування — це процес поділу територіального господарсь­кого комплексу країни на окремі територіальні комплекси, які мають виробничу спеціалізацію, що проявляється в міжрегіо­нальних зв’язках і збалансованості структурних елементів (основ­них, допоміжних та обслуговуючих виробництв), яка характери­зує комплексність розвитку господарства цих територій.

При виділенні інтегральних економічних районів як найбіль­ших територіальних господарських комплексів країни слід до­тримуватись наступних принципів:

1) встановлення наявності крупних, у межах кількох областей, цілісних господарських комплексів з провідною функцією, яка визначає їхню міжрайонну спеціалізацію;

2) виявлення наявності передумов і перспективних можливос­тей формування на значних територіях країни господарських комплексів як окремих єдиних виробничих територіальних ла­нок економіки країни, що у майбутньому розвиватимуться на базі наявних або при виникненні нових конкурентних переваг тери­торій;

3) досягнення відповідності економічного районування та ад­міністративно-територіального поділу країни: кордони економіч­них районів не повинні перетинати межі існуючих адміністратив­но-територіальних одиниць, що сприятиме гармонізації еконо­мічного й адміністративного управління;

4) визначення територіальної єдності економічного району, тобто останній не може включати території, відокремлені від нього іншими районами, і повинен ураховувати історичні особ­ливості формування українських земель, національного та етніч­ного складу населення;

5) встановлення центрів районоформування (розселенських, промислових, рекреаційних тощо), які є ядрами формування те­риторіальних господарських комплексів;

6) відображення у назві районів сутнісних, економічних, соці­альних та географічних ознак територій і господарських комп­лексів.

Критерії економічного районування. Критерії виділення еко­номічних районів — це головні ознаки, основні вимірники, на ба­зі яких відбувається виділення (виокремлення) економічних ра­йонів.

Найзагальнішими критеріями інтегрального економічного ра­йонування як об’єктивного утворення і функціонування економіч­них районів, що зумовлюється дією законів суспільного й тери­торіального поділу праці, а також комплексуванням (інтеграцією) різних видів діяльності, є наступні:

1) крупні територіально-виробничі комплекси з їх галузями спеціалізації загальнонаціонального значення, які відокремлюють одні райони від інших ;

2) районоформуючі центри внутрішньорайонної інтеграції, до яких тяжіють внутрішні територіальні економічні формування (розселенські, транспортні, виробничі (промислові) вузли, агло­мерації, кластери; геоположення; соціальна і ринкова районофор­муючі інфраструктури; єврорегіональні та інші локальні об’єд­нання як полюси зростання);

3) економічні потенціали загальнонаціонального чи міжрегі­онального значення як бази сучасного і майбутнього розвитку цілісних господарських комплексів районів: техніко-технологіч- ні (основні засоби, їх продуктивність та інноваційність), природ­но-ресурсні, соціально-економічні, інтелектуальні, інноваційні тощо;

4) внутрішня інтегрованість (взаємодоповнюваність) госпо­дарських систем, єдність і цілісність господарських комплексів районів ;

5) спільність (близькість) історичних, культурних традицій, соціальної поведінки населення;

6) територіальна єдність району — включення до складу ра­йонів компактно розміщених адміністративно-територіальних одиниць без порушення їх меж.

Чинники районоформування. На формування економічних районів впливають різні чинники: природно-ресурсні, соціально- економічні, геоположення та ін.

Основним районоутворювальним фактором є територіальний поділ праці, який виступає просторовим проявом дії загального економічного закону суспільного поділу праці.

Територіальний поділ праці проявляється у закріпленні видів господарської діяльності за територіями, спеціалізації останніх на випуску певних видів продукції, робіт чи послуг відповідно до зосереджених на них природних умов і ресурсів та наявної робочої сили. Розміщення підприємств та розвиток їх господар­ської діяльності відкриває шлях до максимального, найефектив­нішого використання сприятливих для виробництва умов і ре­сурсів кожної території, вигідності її географічного положення, комбінування виробництва у районі, а також використання на­вичок та виробничого досвіду населення, яке проживає на цій території.

Як критерій визначення спеціалізації в сучасних умовах доціль­но використати ступінь участі району в територіальному поділі праці, тобто визначити його частку у випуску й реалізації певно­го виду продукції країни (в експорті та внутрішньому споживан­ні). У кожному регіоні можна виділити галузі, що є базовими в розвитку його господарства, тобто галузі спеціалізації. Регіо­нальна спеціалізація може бути внутрішньорайонною, міжрайон­ною та глобальною. Галузь спеціалізації, яка становить значну питому вагу в структурі господарства району, відноситься до профілюючих.

Важливим районоутворювальним фактором є сформовані те­риторіальні виробничі комплекси (ТВК) або ті, що формуються. Територіальний поділ праці зумовлює формування галузей спе­ціалізації, які стимулюють зосередження і розвиток супутніх та обслуговуючих підприємств, що разом утворюють ТВК. В осно­ві цих комплексів знаходяться стійкі об’єднання взамозв’яза- них підприємств різних галузей, зв’язки яких визначені техноло­гією виробництва. Сукупність комплексів, розташованих на ком­пактній території, утворює мережу територіально-виробничих комплексів, які відіграють роль каркасу економічного району.