Сучасні теорії речення

Речення — одне з основних понять синтаксису. Це висловлення, яке повідомляє про щось і розраховане на слухове або зорове (на письмі) сприйняття.На відміну від слова і словосполучення речення ха­рактеризують комунікативність (семантика речення співвіднесена з основною логічною формою мислення — судженням, що сприяє передачі конкретного змісту в логічно зрозумілих формах, і структура речення здатна входити до будь-яких форм спілкування, вписуватися в конситуацію мовлення); відносна самостійність (кож­не речення виражає відносно закінчену думку і відділя­ється від інших речень паузами); структурна цілісність (кожне речення будується за певним структурним зраз­ком, у його основі лежить якась структурна модель).Основними ознаками речення, крім комунікативності, є предикативність й інтонація. Предикатив­ність — це співвіднесеність змісту речення з дійсніс­тю. Пре­дикативність формується за допомогою категорії спо­собу і модальності. Під модальністю розуміють ставлення мовця до змісту речення. Що ж стосується інтонації, то у формуванні речен­ня її роль виняткова. Будь-яке слово може стати речен­ням, якщо його вимовити з певною інтонацією (Мама! Дощ? Уперед!) Щодо природи речення в науці про мову існує три погляди: 1) визначення речення за комунікативною функцією і віднесення його до мовлення; 2) визначен­ня речення за структурно-граматичною ознакою і від­несення його до одиниць мови; 3) виділення двох оди­ниць — речення і висловлення, перша з яких характе­ризується як певна структурна модель і належить мові, а друга як лексично наповнена модель із певним інто­наційним контуром і належить мовленню.

Спочатку речення вивчали в ло­гічному аспекті. Логічна концепція речення панувала з часу зародження теорії речення аж до другої полови­ни XIX ст. Чи не найповніше вона була представлена в граматиці Пор-Рояля, яка розглядала синтаксис як учення про способи вираження думки, а речення — як мовне вираження судження. Підмет ототожнювався з суб'єктом, присудок з предикатом, складне речення з умовиводом.

На зміну логічному напрямові прийшов психоло­гічний, який замінив логічну інтерпретацію речення комунікативно-психологічною. Під реченням розуміли поєднання у психіці мовця декількох уявлень.

Наприкінці XIX ст. синтаксис стали інтерпретува­ти як вчення про функції слів у реченні і речення визначали як поширене словосполучення. Цей напрям стимулював ви­никнення вчення Вілема Матезіуса про синтаксис як систему засобів і способів комбінації номінативних одиниць і вчення про синтаксичні валентності Люсьєна Теньєра.

У 30-ті роки XX ст. розвивається структурний синтаксис (дистрибутивний), у центрі уваги якого ва­лентність, реляційні й дистрибутивні властивості слова, який з часом (60-ті роки) переростає в трансформацій­ний (генеративна лінгвістика Ноама Хомського), метою якого стало дослідження породження речень, тобто поетапного перетворення семантичної структури на конкретне висловлення. Наприкінці 60-х років заяв­ляє про себе і прагматичний синтаксис, предметом якого є комплекс проблем, пов'язаних з мовцем і адре­сатом, їхньою взаємодією в процесі комунікації (явна і прихована мета висловлення, мовленнєва тактика, оцінка мовної компетенції слухача, ставлення мовця до сказаного тощо).

На сучасному етапі синтаксис вивчають у різних напрямах — формально-структурному, комунікатив­ному і прагматичному.

Побудова (синтагматична організація) речення під­порядкована його двом функціям — номінативній і ко­мунікативній. Номінативна функція пов'язана з позначуваною реченням ситуацією (подією), тоді як ко­мунікативна — з виділенням у висловленні ядра і теми повідомлення. Відповідно до цих двох аспектів речен­ня у функціональному синтаксисі стали розрізняти но­мінативний (семантичний) синтаксис і комуніка­тивний синтаксис. Для номінативного (семантичного) синтаксису важ­ливим є поняття пропозиції. Пропозиція — це семан­тичний інваріант, спільний для всіх членів модальної і комунікативної парадигми речень.

У пропозиції відображається денотативна ситу­ація. З ученням про пропозицію пов'язана теорія глибин­них і поверхневих структур. Глибинна структура — це спосіб абстрактного опису семантичної структури ре­чення, це абстрактна формула, утворена найбільш за­гальними, універсальними елементами смислу.

Комунікативний (функціональний) синтаксис по­в'язаний із розподілом функціонального навантажен­ня речення між його членами, який дістав назву актуального членування речення. Оскільки в будь-якому повідомленні є те, що відоме слухачеві, і те нове, зара­ди чого породжується повідомлення, то висловлення відповідно поділяється на дві частини: вихідну части­ну — тему і на те, що говориться про неї, — рему (нову інформацію). Основоположником теорії актуального членування речення вважають французького мовознавця А. Вейля, ідеї якого розвинув чеський мовознавець В. Матезіус, який і запропонував сам термін.

25. Лексика — це не механічне нагромадження слів, а система. На системність лексики вказують такі факти:1) вивідність одних одиниць із інших одиниць тієї самої мови, тобто можливість тлумачення будь-якого слова мови іншими словами тієї ж мови;2) можливість описати семантику слів за допомо­гою обмеженого числа елементів — семантично най­більш важливих слів, так званих елементарних слів (компонентний, семний аналіз); 3) системність і впорядкованість об'єктивного сві­ту, що відображений у лексиці.

Як будь-яка система, лексико-семантична систе­ма базується на відношеннях, найголовнішими серед яких є парадигматичні, синтагматичні та епідигматичні.

Парадигматичні відношення в лексико-семантичній системі — відношення між словами і групами слів на основі спільності або протилежності їх значень.

Найбільшим парадигматичним об'єднанням є лексико-семантичне поле. Лексико-семантпичне поле — це сукупність лексичних одиниць, які об'єднані спіль­ністю змісту (іноді й спільністю формальних показ­ників) і відображають поняттєву, предметну або функ­ціональну подібність позначуваних явищ. Це слова, пов'язані з одним і тим самим фрагментом дійсності. Лексико-семантичне поле має своє ядро і перифе­рію. У ядрі містяться найважливіші слова, вони пов'язані між собою сильними семантичними відношення­ми й утворюють синонімічні, антонімічні і родо-видові групи. На периферії містяться функціонально менш важливі слова, які, як правило, належать і до іншого лексико-семантичного поля.У межах лексико-семантичного поля виділяють лексико-семантичні групи. У середині лексико-семантичних груп виділяють ще тісніше пов'язані семантичні об'єднання (їх назива­ють лексико-семантичними категоріями) — синоні­ми, антоніми, конверсиви, гіпоніми.

Синоніми — слова однієї й тієї ж частини мови, значення яких повністю чи частково збігаються.

За ступенем синонімічності (тотожності, близькості значень і здатності взаємозаміщуватися і нейтралізу­ватися в тексті) синоніми поділяються на абсолютні, або повні (мовознавство — лінгвістика,), і часткові (вивіз — експорт). Відповідно до виконуваних функцій синоніми поді­ляються на ідеографічні, або семантичні (гарний — чудовий — чарівний), стилістичні (говорити — глаголати — патякати) і змішані, або семантико-стилістичні (йти — плес­тися).

Серед слів з протилежним значенням — антоні­мів — також можна виділити декілька груп, що різ­няться між собою характером протиставлення: 1) анто­німи, які виражають контрарну протилежність, тоб­то такі, які перебувають в градуальніи опозиції, через що між ними можна вставити слово, яке позначає щось середнє (молодий — старий); 2) антоніми, які виражають доповнювальні, комплементарні відношення. Тут заперечення одного члена дає значення іншого (живий — мертвий); 3) антоніми, які виражають контра­дикторну протилежність; один із членів, що вжива­ється з заперечним префіксом не-, не має точної се­мантичної визначеності (молодий — немолодий); 4) антоніми з векторною протилежністю (входити — виходити).

Близьким до антонімії є явище конверсії. Лексичні конверсиви — це пари слів, які виражають зворотні відношення. Відображаючи одну й ту ж дію чи відно­шення, конверсиви вживаються в співвідносних конст­рукціях відповідно з прямою і зворотною рольовою структурою: те, що в першому слові розглядається з погляду А, у другому — з погляду В, тобто суб'єкт і об'єкт міняються в реченні ролями. Наприклад: Пет­ро продає книжки Андрієві — Андрій купує книжки в Петра;

Гіпонімія як родо-видове відно­шення — це сукупність семантично однорідних оди­ниць, які належать до одного класу. Так, наприклад, видові поняття яблуко, груша, апельсин, банан, ківі тощо (гіпоніми) об'єднуються одним родовим поняттям (гіперонімом) фрукти.

За характером організації (залежності, мотивації) лексико-семантичних варіантів у багатозначному слові виділяють три основні типи (структури) полісемії: ра­діальну, ланцюжкову і радіально-ланцюжкову.

При радіальній полісемії всі похідні (непрямі) зна­чення походять безпосередньо від одного основного (пря­мого). При ланцюжковій полісемії кожне наступне зна­чення є похідним від попереднього. Радіально-ланцюжкова полісемія поєднує в собі два названих вище типи, тобто паралельну підпоряд­кованість і послідовну залежність.

Синтагматичні відношення слова — його лінійні, контекстні зв'яз­ки, його сполучуваність.Слово в парадигматиці, тобто в словнику, в системі мови, і слово в синтагматиці — неоднакові речі

Сполучуваність слова можна інтерпретувати як його контекст. Уважають, що словосполучення — це мінімальний контекст слова. Взагалі розрізняють контекст лексичний, де значення слова визначаєть­ся іншими словами (пізній вечір, літературний вечір), і синтаксичний, де значення слова визначається гра­матичною формою слова-поширювача (судити кого «розглядати в судовому засіданні», судити про кого «висловлювати судження»).

Розрізняють також системний і несистемний кон­тексти. Системний — це такий контекст, коли сполу­чуваність зумовлена індивідуальним значенням слова: наприклад, російські фрази оранжевая краска, зашто­пать чулки, писать стихи ямбом є нормальним (сис­темним) контекстом відповідно для слів краска, заштопать, писать (стихи), бо фарба насправді може бути оранжевою, панчохи за потреби штопають, а серед віршових розмірів є ямб. Несистемним є такий контекст, коли сполучува­ність слова не випливає з його семантики. Ілюстрацією несистемного контексту може служити такий рядок з вірша В. Маяковського «Заштопайте мне душу».

Епідигматичні відношення — асоціативно-дериваційні зв'язки між словами за формою і за змістом.

Асоціативно-дериваційні зв'язки за формою мож­на проілюструвати таким прикладом: слово земля у значенні «ґрунт» асоціюється з такими словоформа­ми, як земелька, земляний, землистий, земельний, зем­лекоп, землероб, землевласник, землеволодіння, земле­мір тощо, тоді як земля у значенні «суша» асоціюєть­ся з такими формами, як земний, наземний, підземний, земноводний, а земля у значенні «планета» — з фор­мами земляни, навколоземний, приземлитися, призем­лення тощо.

Асоціативно-дериваційні зв'язки за змістом мають місце тоді, коли переносне значення слова семантично не мотивується прямим.

Завдяки стійким асоціаціям розвива­ються регулярні типи змін лексичного значення слів у багатьох мовах, як то маємо у випадку метоніміч­них перенесень значень: вмістилище і те, що в ньому наявне (випив одну чашку), матеріал і виріб з нього (ходить у шовку), населений пункт і його населення (все село вийшло на зустріч), дія і її результат (зу­пинка трамвая), форма і зміст (цікава книжка), ціле і частина (стадо зі ста голів), автор і його твори (чи­тати Шевченка) та ін.

Дослідження асоціативних зв'язків і відношень між словами важливі для характеристики розвитку лексики. Так, при творенні нових слів у сучасних слов'янських мовах із різних способів вибирається той, який забезпечує або найвищу мотивованість но­вого слова, або повну немотивованість, щоб не було асоціацій, які призводять до спотворення змісту. Саме цим вимогам відповідають складні найменування (генна інженерія, рідкий кристал, маятникова мігра­ція, трудовий семестр, масова культура) і запозичен­ня (пейджер, комп'ютер, брокер, ваучер, інвестор, плеєр, шоумен, хіт, електорат, рейтинг, імпічмент, консен­сус, спікер, саміт та ін.).

Отже, лексико-семантична система специфічна по­рівняно з фонологічною і граматичною, що пояснюєть­ся її безпосереднім зв'язком з об'єктивною дійсністю. Вона відкрита (весь час поповнюється новими елемен­тами) і найбільш динамічна. На противагу фонологіч­ній системі, яку нерідко називають диференціиним рівнем мови, лексико-семантична система є синтезом основних смислових елементів та їх зв'язків і може бу­ти названою синтезувальним, інтегральним рівнем.