29. Мова постійно змінюється. Історична змінність мо­ви — її суттєва ознака, внутрішня властивість.

Синхронія — стан мови в пев­ний момент її розвитку; сукупність взаємопов'язаних і взаємозу-мовлених елементів мови, які наявні й функціонують у певний умовно виділений період.

Цей термін вживається і в іншому значенні: синхро­нія — це вивчення мови як системи в абстрагуванні від її змін і часового чинника.

Діахронія — історичний розвиток мови, а також дослідження мови у процесі її історичного розвитку.

Ф. де Соссюр протиставляв синхронію як вісь одночасовості і діахронію як вісь послідовності і вважав, що це протиставлення відповідає протиставленню ста­тики і динаміки, системності і безсистемності. На його думку, є дві абсолютно різні лінгвістики — синхроніч­на і діахронічна.

На сучасному етапі загальновизнаним стало твердження, що синхронічний і діахронічний підходи до вивчення мови доповнюють і збагачують один одного, хоч трапляються випадки, коли неврахування діахро­нії, тобто один синхронічний аспект, є самодостатнім. Водночас, на думку багатьох мовознавців, поняття син­хронії і статики не є тотожними. Оскільки мова є не-статичною за своєю природою, то динаміка є її невід'єм­ною рисою в будь-який момент її існування, тобто і в синхронії. Отже, кожна мова на будь-якому синхронічному зрізі — це єдність стійкого і змінного. Кожен стан мо­ви є її динамічною рівновагою. Якщо б мова змінюва­лася швидко і в усіх ділянках одночасно, вона б стала комунікативно непридатною. Стійкість мови необхід­на для того, щоб вона була зрозумілою мовцям, зберігала і передавала досвід попередніх поколінь, а змінність — щоб фіксувати і позначати нові явища зовнішнього і внутрішнього світу людини, тобто виражати нові думки.

Мовні зміни не відбуваються спонтанно, довільно. Вони завжди мають причину. Розрізняють зовнішні і внутрішні причини мовного розвитку. До зовнішніх належать ті імпульси, що надходять із зовнішнього середовища, а до внутрішніх — тенденції розвитку, які закладені в самій мові. Зовнішні причини змін у мові зумовлені різними суспільними чинниками. Найпотужнішими з них є розвиток матеріальної і духовної культури, продуктив­них сил, науки, техніки тощо.

Надзвичайно важливою зовнішньою причиною мов­них змін є контактування мов.

Контактування мов може зумовити такі процеси:

1) Запозичення лексики і фразеології. 2) засвоєння артикуляційних особливостей іншої мо­ви; 3) зміну наголосу. 4) зміни у граматичній будові мови; 5) зміни у словотворі.

Отже, ступінь проникності обернено пропорційний ступеневі системності мови. Здатність до запозичення тим більша, чим слабші системні відношення. Систем­ність зумовлює стійкість, бо сила взаємозв'язку елемен­тів системи перешкоджає проникненню чужого елемен­та. Це і є причиною того, що найбільше запозичень є на лексико-семантичному рівні мови.

Мовні контакти — один із найсильніших зовнішніх чинників розвитку мови. Вони зумовлюють не тільки запозичення на всіх рівнях мовної структури, а й кон­вергентний розвиток мов, утворення допоміжних спіль­них мов і навіть мовну асиміляцію. Найбільшому впливові піддається мова в умовах контактування з близькоспорідненою мовою. Коли ж мови характеризуються глибокими структурними від­мінностями, то можливість впливати одна на одну незначна.

Серйозні контактно зумовлені зрушення починають­ся з двомовності, тобто з функціонування двох мов на одній території, в одному й тому ж етнічному середови­щі. У двомовних групах людей дві мовні системи всту­пають у контакт, впливають одна на одну, внаслідок чого з'являються контактно зумовлені відхилення від мовної норми, які називають інтерференцією. Якщо нова мова засвоєна погано, то за контактування можуть виникнути допоміжні мови — піджини і креолізовані мови, тобто дуже спрощені мови без категорій роду, чис­ла, відмінка, без дієслівних складних форм тощо. Коли ж нова мова засвоєна добре, то за певних умов (особливо за шовіністичної мовної політики уряду панівної нації) мовці повністю переходять на нерідну мову, тобто нова (нерідна) мова витісняє рідну, відбувається повна мов­на, а значить і етнічна, асиміляція.

Часто тривалі мовні контакти спричинюють конвер­гентний розвиток контактуючих мов. Конвергенція, на відміну від асиміляції, не призводить до витіснення однієї мови іншою, а зумовлює появу в контактуючих мовах спільних ознак. Унаслідок конвергентного розвитку де­кількох мов виникають так звані мовні союзи, тобто «особливі типи ареально-історичної спільності мов, які ха­рактеризуються певною кількістю подібних чи спільних структурних і матеріальних ознак, набутих внаслідок три­валого й інтенсивного контактування і конвергентного розвитку в межах єдиного географічного простору» .

Тривале й інтенсивне контактування мов може призвести до асиміляції однієї з мов, тобто до її втрати, але втрачена мова не зникає безслідно. Сліди витісне­ної мови отримали в мовознавстві назви субстрат і суперстрат.

Субстрат — мова-підоснова, елементи якої розчинилися в мові, що нашарувалася на неї; сліди мови корінних жителів у мові-переможниці чужинців; сліди витісненої місцевої мови.

Суперстрат — мова-надоснова, елементи якої розчинилися в мові, над якою вона нашарувалася; сліди мови чужинців у мові-переможниці корінних жителів.

Адстрат — сукупність рис мовної системи, які з'явилися внаслідок впливу однієї мови на іншу в умовах тривалого співіснування і контактів сусідніх народів.

Внутрішні причини мовних змін закладені в мові. Це протилежні начала, суперечності, боротьба між якими призводить до змін. Серед цих суперечностей (антиномій) основними є такі:

1) антиномія позначу вального і позначуваного. План вираження (позначувальне) і план змісту (позначуване) мовного знака перебувають у стані нестійкої рівноваги, що зумовлює розвиток багатозначності й омонімії, з одно­го боку, і синонімії — з іншого;

2) антиномія норми і системи. Не все потенційно закладене в структурі мови дозволяє норма;

3) антиномія мовця і слухача. Мовець намагається скоротити і спростити мовлення (усічує слова, вживає еліптичні конструкції тощо), тоді як слухач потребує якомога повнішого виражання думки, інколи й над­лишкової інформації.;

4) антиномія інформаційної та експресивної функцій мови. Багато нових слів і виразів з'явля­ються внаслідок суперечності між стандартним і експре­сивним началами в мовленнєвій діяльності.

5) антиномія коду і тексту (мови і мовлення). Суперечність між кодом і текстом полягає в тому, що збільшення кодових одиниць зумовлює скорочення тексту, а зменшення — подовження (збільшення обся­гу) тексту.

30. Метод — систе­ма правил і прийомів підходу до вивчення явищ і закономірностей природи, суспільства і мислення; шлях, спосіб досягнення певних результатів у пізнанні і практиці, тобто спосіб організації теоретич­ного і практичного освоєння дійсності.

У дослідженні мовних фактів використовують загальнонаукові методики дослідження — індукцію і де­дукцію, аналіз і синтез.

Індукція — прийом дос­лідження, за якого на підставі вивчення окремих явищ робиться загальний висновок про весь клас цих явищ; узагальнення резуль­татів окремих конкретних спостережень.

Дедукція — форма достовірного умовиводу окремого положення із загальних. На основі загального правила логічним шляхом з одних положень як істинних виводиться нове істинне положення.

Аналіз — мислене або практичне розчленування цілого на частини. Синтез — мислене або практичне з'єднання частин у ціле.

Описовий метод — планомірна інвентаризація одиниць мови і по­яснення особливостей їх будови та функціонування на певному (даному) етапі розвитку мови, тобто в синхронії. В описовому методі розрізняють такі послідовні етапи: 1) виділення одиниць аналізу (фонем, морфем, лексем, конструкцій тощо); 2) членування виділених одиниць (вторинна сегментація): поділ речення на словосполучення,словосполучення на словоформи, словоформи на морфеми, морфеми на фонеми, фонеми на диференційні ознаки; 3) класифікація й інтерпре­тація виділених одиниць.

Порівняльно-історичний метод — сукупність прийомів і процедур історико-генетичного дос­лідження мовних сімей і груп, а також окремих мов для встанов­лення закономірностей їх розвитку.

Цей метод ґрунтується на наукових прийомах від­творення (реконструкції) не зафіксованих писемністю наявних у минулому мовних фактів шляхом планомір­ного порівняння відповідних пізніших фактів двох чи більше конкретних мов, відомих за писемними пам'ят­ками або безпосередньо за їх уживанням у мовленні. Як свідчить сам термін, техніка порівняльно-історич­ного методу складається з двох паралельних процедур: порівняння мовних явищ (причому для цього залуча­ють тільки споріднені мови) і їх розгляд в історичному аспекті.

Порівняльно-історичному методові відповідає певна теорія мови, основний зміст якої зводиться до таких чотирьох положень: 1) порівняння мов виявляє їх спо­рідненість, тобто походження від одного джерела — мо-ви-основи (прамови); 2) за рівнем спорідненості мови об'єднуються в сім'ї, групи і підгрупи; 3) відмінності споріднених мов можуть бути пояснені тільки безперер­вним їх розвитком; 4) зміни звуків у споріднених мовах мають строго закономірний характер, через що корені та флексії є стійкими впродовж тисячоліть, що дає мож­ливість установити (реконструювати) архетипи.

Метод лінгвістичної географії (ареальний) — сукупність прийомів^ які полягають у картографуванні елементів мови, що розрізняють її діалекти. Одним із завдань лінгвістичної географії є точне вивчення зон поширення певних мовних (діалектних) явищ. Нанесення цих явищ на географічні карти з ча­сом привело до опрацювання принципів і методики картографування й укладання діалектологічних карт.

Матеріал наносять на карти у вигляді ізоглос, тобто ліній, які позначають (окреслю­ють, обмежують) територію поширення певного мовно­го факту.

Зіставний метод (контрастивний, типологічний) — сукупність при­йомів дослідження й опису мови через її системне порівняння з іншою мовою з метою виявлення її специфіки. Цей метод застосовується до вивчення будь-яких мов — споріднених і неспоріднених. Подібно до описового методу він спрямований на сучасний (певний) стан мови. Головним його предметом є дослідження структури мови в її подібностях і від­мінностях.

Структурний метод — метод синхронного аналізу мовних явищ лише на основі зв'язків і відношень між мовними елементами. Мета структурного методу — вивчення мови як ці­лісної функціональної структури, елементи й частини якої співвіднесені й пов'язані строгою системою лінг-вальних відношень.

Дистрибуція — сукупність усіх оточень, у яких перебуває досліджуваний елемент на відміну від оточень інших елементів.

Дистрибутивний аналіз — методика дослідження мови на основі оточення (дистрибуції, розподілу) окремих одиниць у тексті. Дистрибутивний аналіз перебуває в тісному зв'язку з методикою безпосередніх складників. Методика безпосередніх складників (БС) — прийом подання сло­вотвірної структури слова і синтаксичної структури словосполучен­ня та речення у вигляді ієрархи складових елементів.

Трансформаційний аналіз — експериментальний прийом визна­чення синтаксичних і семантичних подібностей і відмінностей між мовними об'єктами через подібності й відмінності в наборах їх трансформацій. Трансформаційний аналіз ґрунтується на уявленні, що в основі будь-якої складної синтаксичної структури лежить проста, через що за допомогою невеликого набо­ру правил перетворень можна з простих структур вивес­ти складні.

Компонентний аналіз — система прийомів лінгвістичного вивчен­ня значень слів, суть якої полягає в розщепленні значення слова на складові компоненти, які називають семами, семантичними множниками і, зрідка, маркерами.

За цими ознаками (компонентами) лексичні одини­ці різняться між собою або об'єднуються. Виділення в лексичній одиниці складових елементів здійснюється шляхом зіставлення її з іншими одиницями, які ма­ють з нею семантичну спільність.

Методи соціолінгвістики — синтез лінгвістичних і соціологічних процедур. Серед них виділяють методи польового досліджен­ня (методика збирання матеріалу) і методи соціолінг­вістичного аналізу зібраного матеріалу (обробка інфор­мації). До перших належать різні форми опитування (анкетування, інтерв'ювання), а також безпосереднє спостереження, експериментування, вивчення докумен­тальних джерел (матеріалів перепису населення, ста­тистичних та інших довідників). Дослідник повинен прагнути отримати якомога повнішу інформацію про об'єкт дослідження.Найпоширенішим прийомом збору матеріалу є анке­тування. Анкета повинна мати три частини — вступ­ну, соціологічну і власне лінгвістичну.

Кіль­кісні методи зводяться до простого підрахунку час­тоти вживання мовних одиниць. Статистичні ме­тоди передбачають використання різних формул для виявлення правил розподілу мовних одиниць у мов­ленні, для виміру зв'язків між мовними елементами, для встановлення тенденцій у розвитку та функціону­ванні мови та для встановлення залежності між якіс­ними й кількісними характеристиками мови. Математичні методи мають самостійну цінність у дослідженні мови і, крім того, можуть входити як складова частина в інші методи.