26.Суспільна природа мови. Суспільні функції мови

Розуміння природи мови передбачає відповідь на питання, чи потрібно вважати мову явищем біологіч­ним, психічним або соціальним. Одні вчені (А. Шлейхер, М. Мюллер) вважали мову явищем біологічним, інші (Г. Штейнталь, В. Гумбольдт, О. Потебня) — явищем психічним. У сучасному мовознавстві домінує думка про мову як суспільне явище. Визначення мови як суспільного явища спирається на тверезий аналіз фактів розвитку і застосування мо­ви. Мова не успадковується і не закладена в біологіч­ній суті людини. Мова також не є явищем психічним, бо в такому разі вона виникала б і розвивалася б у кожної людини окремо незалежно від мовленнєвого впливу навколиш­нього оточення.

До розуміння мови як суспільного явища вчені ді­йшли у середині XIX ст. Одним із перших був Я. Грімм, який заявив, що «мова за своїм походженням і розвит­ком — це людське надбання, витворене цілком при­родним чином» Характеризуючи мову як соціальне явище, не слід упускати з поля зору й те, що в мові також наявні ознаки, які співвідносять її з біологічними і психоло­гічними явищами. Що стосується біологічного аспекту мови, то передусім необхідно назвати той факт, що лю­дина має біологічну схильність до оволодіння мовою. Наявність біологічного аспекту мови підтверджується теорією вроджених структур Н. Хомського, суть якої зводиться до того, що дитина народжується із закладеними в мозку певними мовни­ми структурами, через що, наприклад, дитині-китайцю буде значно легше засвоїти рідну мову, ніж, скажімо, англійську. Із психічними явищами мову пов'язує те, що в інди­відуальному мовленні відображаються психічні особ­ливості мовця, а в національній мові — психічний склад усієї нації. Про те, що мова є суспільним явищем, свідчать її функції, які виявляють її сутність, призначення, дію. Вони є тими характеристиками, без яких мова не була б сама собою. Найголовніші (базові) функції — кому­нікативна (засіб спілкування) і когнітивна (засіб мислення і пізнання). Другу функцію ще називають пізнавальною, гносеологічною, мислетворчою. Інколи до базових відносять ще емотивну (засіб вираження почуттів і емоцій) і метамовну (засіб дослідження й опису мови в термінах самої мови).

З основними функціями співвідносяться похідні (вто­ринні). Так, зокрема, з комунікативною пов'язана фашин­на (засіб встановлення контакту), конативна (засвоєн­ня), волюнтативна (волевиявлення, впливу) і кумуля­тивна^ або історико-культурна (зберігання всього того, що виробила нація за всю свою історію в духовній сфе­рі — національної самосвідомості, культури, історії тощо).

Із когнітивною співвідноситься репрезентативна, або номінативна, референтна функція (засіб позна­чення предметів та явищ зовнішнього світу і свідомос­ті), а з емотивною — поетична, або естетична (засіб вираження і виховання прекрасного).

Словацький мовознавець О. Ісаченко вказав на своєрідність засобів, які реалізують волюнтативну функцію, а український учений Г. Г. Почепцов виявив велику кількість засобів вираження фатичної функції, як-от: Увага! Алло! для встановлення контакту; Ось воно що! Здорово! Невже? для підтримання контакту; Дякую за увагу! На все добре! Закінчую тощо для «роз­микання» контакту. Французький мовознавець Е. Бенвеніст виділив ще перформативну функцію і вказав на її засоби вираження: цю функцію виконують слова й вирази, вимовляння яких одночасно є їх словесною дією: обіцяю, поздоровляю, бажаю щастя, прошу виба­чення, оголошую засідання закритим тощо.

В основному серед базових називають дві функції — комунікативну і когнітивну (мислеформувальну, гно­сеологічну, пізнавальну).

Отже, мова виникла в суспільстві, обслуговує сус­пільство і поза суспільством неможлива, як і немож­ливе суспільство без мови. Своєрідність мови як сус­пільного явища полягає в тому, що:

1) на відміну від минущих явищ суспільного життя мова споконвічна і буде існувати доти, доки існує сус­пільство. Так, скажімо, не завжди існували такі сус­пільні явища, як сім'я, держава, класи, гроші, наука, релігія, право, а мова існує стільки, скільки існує сус­пільство; 2) мова обслуговує всі сфери людської діяльності, вона невіддільна від будь-яких явищ суспільного жит­тя: організації праці, управління суспільним вироб­ництвом, діяльності наукових закладів і організацій культури, здійснення процесу освіти і виховання, роз­витку художньої літератури, науки, зміни соціальної і особистої психології. 3) мова відображає суспільну свідомість — ідеологію, політику, право, мораль, науку, мистецтво, релігію тощо.

Будь-яка мова має конкретно-історичну соціальну норму.

Мовна норма — сукупність найбільш стійких, традиційних елемен­тів системи мови, історично відібраних і закріплених суспільною мовною практикою; сукупність колективних реалізацій мовної сис­теми, прийнятих суспільством на певному етапі його розвитку й усвідомлених ним як правильні, зразкові.

Мовна норма існує в будь-якому колективі, оскільки в кожному колективі є свій мовний еталон, зразок, і лю­ди не є байдужими до того, як вони говорять. Психологічно мовні нор­ми є обов'язковими для всіх членів колективу, при цьому такі норми можуть не збігатися з літературними. Порушення традиційних для певної спільноти мовних норм може викликати психологічні труднощі, стати сигналом відокремлення від свого ко­лективу.

Мовна норма характеризується трьома властивостями: вибірковістю, стійкістю (усталеністю) і обов'язковістю. Вибірковість виявляється в тому, що кожна мовна норма по-своєму реалізує можливості мови. Так, із двох варіантів напасть і напасть, новий і новий, екскурс і екскурс, експерт лише перший у кожному наведеному прикладі є нормативним.

Стійкість (синоніми: усталеність, традиційність) — це збереження мовних традицій («так у Шевченка», «так говорять усі»), обмеження хитань і варіантів, по­силання на авторитетні джерела вживання.

Обов'язковість полягає в тому, що все визнане сус­пільством вважається правильним і його повинні до­тримуватися мовці.

Між нормою літературної мови і нормою нелітературних варіантів мови є відмінності. Літературні норми стійкіші та диференційованіші (тенденція до усунення нефункціональних варіантів, дублетів, їх стилістичне розмежування). Таким чином, мовна норма, особли­во літературна, є одночасно і власне лінгвістичною, і соціальною категорією. Соціальність норми виявляєть­ся як у відборі і фіксації мовних явищ, так і в оціню­ванні мовних фактів як нормативні чи ненормативні. Мовна норма як соціально-історична категорія входить до загальних норм і звичаїв суспільства.

27.Культура – сукупність досягнень суспільства в галузі освіти, науки, мистецтва та інших сферах духовного життя. Мова і культура взаємопов’язані. Культура впливає на мову, а мова на культуру. Відмінності мов, зумовлені своєрідністю культури зводяться до: 1. до відмінностей у лексиці і фразеології (слова, що позначають специфічні явища культури не мають однослівного перекладу (мак, гривня, рушник, вареники, кобзар, тризуб); 2. до відмінностей у лексичних фонах слів з тотожним денотативним значенням. Такі слова можуть мати різні конотації (хата – изба), а також різні асоціативні зв’язки (укр. калина – краса, здоров’я любов, Україна; рос. калина – розлука і невдале заміжжя); 3. до типологічних особливостей літературних мов. Літературна мова пов’язана з народно розмовною. Очевидним є вплив культури на стилістичну диференціацію мовних засобів; 4. до своєрідності самого процесу спілкування у різних культурах, мовний етикет у різних культурах різний. Спілкування батьків з дітьми, чоловіка з дружиною, господаря і гостя.

Семантичний ореол слова не фіксується в лексико­графічних працях, однак він значною мірою зумовлює реальне функціонування слова в певному соціумі. Цей ореол зумовлений всією історією слова, його етно-соціальним і етнокультурним контекстом. Як зазначає Л. Мкртчян, «слово тисячами невидимих ниток пов'яза­не з літературними й культурними традиціями мови оригіналу. Слово живе в контексті даного речення, абза­цу, твору, в контексті всієї творчості даного автора і ширше — в контексті всієї літератури, а, можливо, й даної цивілізації»

Наведені факти свідчать про те, що ґрунтовне ово­лодіння мовою неможливе без засвоєння культури на­роду — носія мови;

3) до типологічних особливостей літературних мов. Культурою зумовлена форма літературної мови, її зв'я­зок з народно-розмовною мовою. Очевидним є вплив культури на стилістичну диференціацію мовних засобів (історія писемності, літератури, школи, народного сві­тогляду, різних суспільних ідеологічних течій тощо). Цей вплив не так помітний, як у лексичній системі, він прихований, але має значно глибший характер. На­приклад, досить виразною є відмінність української та російської мов у стилістичній маркованості спільних за походженням слів. Оскільки на російську літера­турну мову значний вплив мала старослов'янська мо­ва, а українська літературна мова сформувалася на на­родній основі, то відповідно в російській мові словами високого стилю є старослов'янізми, а в українській — одне із синонімічних народних слів. Старослов'янізми, яких в українській мові дуже мало, часто використову­ються як засіб комічного, насмішки тощо;

4) до своєрідності самого процесу спілкування в різ­них культурах. Мовний етикет, тобто мовна поведінка в певних ситуаціях, у різних культурах різна. Йдеться про правила мовного спілкування дітей з батьками, чо­ловіка з дружиною, господаря і гостя тощо. Так, англій­ським і американським мовними етикетами передба­чається, що в магазині чи будь-якій іншій установі пер­шим вітається господар, а в нас — навпаки. Оголошуючи по радіо про прибуття чи відправлення поїзда, літака то­що, диктор у кінці оголошення дякує, що зовсім не влас­тиве, наприклад, слов'янській культурі. Різними є моде­лі мовленнєвої поведінки гостя і господаря в північно­американських індіанців і китайців. У корейській і японській мовах існують, зокрема, категорії поваги з особливими граматичними, словотвірними та лексич­ними показниками.

Отже, вплив культури позначається на своєрідності лексико-фразеологічних засобів, на особливостях нор­мативно-стилістичної системи та мовленнєвого етике­ту. Дехто з мовознавців уважає, що діапазон впливу культури на мову є значно ширшим. Так, зокрема,

Якщо вплив культури на мову є очевидним, то вплив мови на культуру не піддається звичайному спостереженню. Ця проблема була порушена В. фон Гумбольдтом, а за ним Е. Сепіром і Б. Уорфом. їхню гіпотезу лінгвальної відносності остаточно ще ніхто не довів. Висловлювали й інші цікаві думки, наприклад, про те, що певними типами культури зумовлені деякі мовні структури. Однак це не теорії, а лише гіпотези.

28. Соціолінгвістика — наука, яка вивчає проблеми, пов'язані із со­ціальною природою мови, її суспільними функціями, механізмом впливу соціальних чинників на мову і роллю мови в житті сус­пільства.

Традиційно в соціолінгвістиці виділяли три розді­ли: психолінгвістику, етнолінгвістику й інтерлінгвіс­тику. На сучасному етапі розвитку мовознавства намі­тилась тенденція до виокремлення цих розділів у са­мостійні науки.

Соціолінгвістика розглядає такі поняття, як мовна ситуація і мовна політика.

Мовна ситуація — сукупність форм існування однієї мови або су­купність мов у їх територіально-соціальному взаємовідношенні і функціональній взаємодії в межах певних географічних регіонів або адміністративно-політичних утворень.

Мовна ситуація охоплює соціальні умо­ви функціонування мови, сферу і середовище вживан­ня мови, форми її існування. Мовну ситуацію описують за кількісними, якісни­ми й оцінними критеріями.

Усі мовні ситуації поділяють на прості (одномовні) і складні (багатомовні). Одномовні ситуації ще називають ендоглосними, а багатомовні — екзоглосними. У випадку ендоглосної ситуації мовець за­лежно від середовища користується то літературною мовою, то говіркою, а в разі екзоглосної — різними мовами.

Із екзоглосних ситуацій найпоширенішою є двомов­ність, або білінгвізм. При білінгвізмі дві мови співіс­нують у межах одного колективу, який користується двома мовами в різних комунікативних сферах залеж­но від соціальної ситуації та інших параметрів комуні­кативного акту. Крім двомовності, в сучасному світі непоодинокі випадки тримовності, рідше трапляється чотиримовність і навіть п'ятимовність. Залежно від того, як співвідносяться між собою функції окремих мов чи варіантів мови, розрізняють збалансовані і незбалансовані мовні ситуації. У разі збалансованої ситуації мови виконують однакові суспільні функції, а в незбалансованих мовних ситуа­ціях суспільні функції мов не збігаються.

Одним із конкретних випадків незбалансованого білінгвізму є диглосія. Диглосія — це одночасне існу­вання в суспільстві двох мов або двох форм (варіан­тів) однієї мови з функціональним їх розподілом. Вивчення мовної ситуації дуже важливе для вироб­лення правильної мовної політики.

Мовна політика — свідомий і цілеспрямований вплив, який має на меті сприяти ефективному функціонуванню мови в різних сферах її застосування; сукупність ідеологічних принципів і практичних захо­дів щодо розв'язання мовних проблем у соціумі, державі; сукупність політичних і адміністративних заходів, спрямованих на надання мовному розвитку бажаного спрямування.

Термін мовна політика має два значення:

1) мовна політика як сукупність заходів, спрямова­них на певний мовний розвиток (уведення нових або збереження старих мовних норм, уніфікація і стандар­тизація літературних форм, реформи в галузі орфогра­фії і пунктуації тощо);

2) мовна політика як частина національної полі­тики певної держави (зміна чи збереження наявного функціонального розподілу мов у багатомовному сус­пільстві). Щодо другого значення в мовознавстві і по­літології вживають термін національно-мовна полі­тика. Національно-мовна політика спирається на певне теоретичне й ідеологічне обґрунтування, на ви­роблені в суспільстві концепції з національного пи­тання.

Із соціолінгвістикою тісно пов'язана інтерлінгвістика.

Інтерлінгвістика — особлива лінгвістична дисципліна, яка вивчає міжнародні мови як засіб комунікації в багатомовному світі.

У XVII—XIX ст. стали опрацьовувати філософські мови для заміни природ­них мов, які начебто є недосконалими. Згодом були спроби спростити й удосконалити природну мову. Пе­реважна більшість проектів створення штучної мови була позбавлена матеріальної подібності з природни­ми (такі мови називають апріорними). Лише з другої половини XIX ст. спеціалісти в галузі лінгвопроекту­вання починають орієнтуватися на створення штуч­них мов на зразок природних (апостеріорних) мов як допоміжного засобу спілкування поряд з національни­ми мовами.

Першою відомою штучною мовою був волапюк, створений у 1879 р. в Німеччині И. Шлейєром. Через 8 років польський лікар Л. Заменгоф створивштучну мову есперанто, що стала найпоширенішою з усіх міжнародних штуч­них мов завдяки її простоті порівняно з природними мовами. У ній використано лише 11 закінчень, що вка­зують на частину мови, число, знахідний відмінок, час дієслова, умовний і наказовий спосіб, 40 суфіксів і прийменників. Слова всі побудовані з латинських, грецьких, германських і слов'янських коренів. У гра­матиці є тільки 16 правил.На есперанто існує оригінальна література, є чима­ло перекладів творів класиків світової літератури, в тому числі й Т. Шевченка.Після есперанто з'явилися інші штучні мови, серед яких найвідомішими стали ідо (1907), окциденталь (1922) та інтерлінгва (1951).

Існує дві думки щодо подолання труднощів спілку­вання в багатомовному світі. Одні вчені стверджують, що це станеться внаслідок створення універсальних портативних електронних перекладачів, інші — внас­лідок прийняття міжнародної мови..