Розділ і теоретична основа дослідження

1.1 Загальні відомості про культуру мовлення

Мова є складною комунікативно системою, якому, як і загалом у світі, все має свою неповторну сутність. Цим зумовлені особливості використання мови в індивідуальному мовленні всіх її носіїв. Завдяки мові і сформувалась людина розумна. Тільки вона володіє мовою. Її мовлення є всеосяжним засобом усвідомлення й вираження всіх ознак людяності в людині, засобом формування й вираження думок, свідомості і незмірно розвиненої духовно-почуттєвої сфери.

Мова і культура перебувають в одній поняттєвій площині і як духовні вартості органічно пов'язані між собою. Слово культура (від лат. cultura - догляд, освіта, розвиток) означає сукупність матеріальних і духовних цінностей, які створило людство протягом своєї історії. Мова - це прояв культури. "Мова утримує в одному духовному полі національної культури усіх представників певного народу і на його території, і за її межами. Вона цементує всі явища культури, є їх концентрованим виявом"⁷. Плекаючи мову, дбаючи про її розвиток, оберігаючи її самобутність, ми зберігаємо національну культуру.

Культура мови - галузь мовознавства, що займається утвердженням (кодифікацією) норм на всіх мовних рівнях. Використовуючи відомості історії української літературної мови, граматики, лексикології, словотвору, стилістики, культура мови виробляє наукові критерії в оцінюванні мовних явищ, виявляє тенденції розвитку мовної системи, проводить цілеспрямовану мовну політику, сприяє втіленню норм у мовну практику. Культура мови має регулювальну функцію, адже пропагує нормативність, забезпечує стабільність, рівновагу мови, хоча водночас живить її, оновлює. Вона діє між літературною мовою і діалектами, народнорозмовною, між усною і писемною формами.

Культура мови невіддільна від практичної стилістики, яка досліджує і визначає оптимальність вибору тих чи інших мовних одиниць залежно від мети і ситуації мовлення.

Культура мовлення - передбачає дотримання мовних норм вимови, наголосу, слововживання і побудови висловів, точність, ясність, чистоту, логічну стрункість, багатство і доречність мовлення, а також дотримання правил мовленнєвого етикету.

 А ось як подає визначення поняття «культура мови» словник лінгвістичних термінів: культура мови — це ступінь відповідності нормам вимови (орфоепії), слововживання та ін. установленим для даної мови; здатність наслідувати кращі зразки у своєму індивідуальному мовленні.

 Головним завдання культури мовлення — є виховання навичок літературного спілкування, пропаганда й засвоєння літературних норм у слововжитку, граматичному оформленні мови, у вимові та наголошуванні, неприйняття спотвореної мови або суржику. Низька культура мовлення характеризується порушенням правил слововживання, граматики, вимови та наголошення, написання.

Культура мовлення оцінюється щодо точності, ясності, виразності, стилістичної вправності, майстерності мовця у використанні лексики, граматичних синонімів, у доборі варіантів висловлювання тощо. Існують, зокрема, синтаксичні засоби увиразнення ораторської мови — риторичні питання, звертання до слухачів, різноманітні форми діалогізації мови, які надають ораторському стилеві емоційності, невимушеності, жвавості. Висока культура мовлення означає володіння стилістичним багатством мови, уникнення у мовній практиці газетних штампів, канцеляризмів, діалектизмів, досягнення такої усної і писемної форми спілкування, яка б найповніше, найточніше передавала зміст думки. Мовні стереотипи, недбалість у висловленні — це бідність думки. Культура мовлення безпосередньо пов’язана із станом нормування, кодифікації літературної мови, відбитим у словниках, граматиках, практичних курсах мови. Регулювальна функція культури мовлення полягає, зокрема, в досягненні діалогічної рівноваги між нормативною та історичною граматикою, між практичними і теоретичними курсами мови.

Основи культури мовлення закладаються у дошкільному та шкільному вихованні. Тут формується мовний етикет, засвоюються зразки мовної поведінки, відшліфовані в процесі культурного спілкування носіїв мови. Індивідуальна робота робота над культурою мовлення триває протягом усього свідомого життя мовця. Виховання культурою мовлення — це розвиток чуття мови у процесі пізнання найкращих художньо-естетичних, зразків мови, засвоєння мовно-культурних традицій народу. В широкому розумінні культура мовлення передбачає високий рівень національно-мовної свідомості індивідів, їх дбайливе ставлення до рідного слова, усвідомлення його значення для розвитку інтелектуальної та ємоційної культури нації.

Культура мовлення як соціолінгвістика, етнопсихолінгвістика дисципліна залежить від мовної політики, суспільних функцій мови, поширення престижу літературної мови через освіту, театр, видавничу діяльність, засоби масової інформації. Культуромовний підхід до літературної писемної практики започатковується в перших словниках, граматиках, автори яких (Памво Беринда, Лаврентій Зизаній, П. Білецький-Носенко та ін.) орієнтувалися на певні зразки, вибираючи їх із можливих варіантних форм, підкреслюючи специфіку української серед ін.ших мов. Культура української мови утверджувалася завдяки таким працям, як «Грамматика малороссийскаго нарєчія» О. П. Павловського (1818), дослідженням Я. Головацького, П. Житецького, К. Михальчука, А. Кримського та ін. Становленню лексичних норм української мови сприяв «Словарь української мови» за ред. Б. Грінченка (1907 — 09).

З 20-х pp. 20 ст. активне обговорення питань нормалізації української мови супроводжувалося появою перекладних термінологічних словників, практичних курсів української мови, посібників з культури мовлення, серед них праці О. Курило, М. Сулими, С. Смеречинського, М. Гладкого, Є. Плужника, В. Підмогильного. Аналізові літературних норм української мови було присвячено збірку «Культура української мови» (1931). Загальнолітературна норма утверджувалася в працях І. Огієнка. Вчений звертався до питань становлення і розвитку літературної мови, обґрунтовував специфіку синтаксису, лексики, правописної норми тощо. Кодифікації літературних норм у 30 — 40-і pp. сприяло видання праці «Норми української літературної мови» О. Синявського (1931). Унормування української літературної мови в післявоєнний період грунтується на прийнятті «Українського правопису» (1946), його 2-ї (1960), 3-ї (1990) і 4-ї (1993) редакцій, на виданні нормативних словників сучасної української мови.

Діяльність наук, і письменницької громадськості в галузі культури мовлення активізувалася у 60 — 80-і pp. 20 ст. 1963 у Києві відбулася конференція з питань культури мовлення, на якій учителі, письменники висловили тривогу про стан викладання української мови в школах, про звуження функцій української мови, а отже, й про загальне зниження культури мовлення громад, резонанс мали виступи й культуромовна діяльність письменників М. Рильського, К. Гордієнка, О. Ільченка, Б. Антоненка-Давидовича, М. Шумила, П. Панча, О. Кундзіча, Д. Білоуса, мовознавців М. Жовтобрюха, В. Русанівського, М. Пилинського, В. Коптілова, А. Коваль та ін. Поширенню орфоепічних норм сучасної української мови сприяли «Словник наголосів української літературної мови» (1959) та «Орфоепічний словник» (1984) М. Погрібного, словник-довідник «Українська літературна вимова і наголос» (1973). Лексичні та граматичні норми української мови розглядалися у працях 1972 в Інституті мовознавства ім. О. О. Потебні НАН створено відділ культури мови з 1967 видається збірка «Культура слова». Протягом 70 — 80-х pp. Культура мовлення постійно пропагується через засоби масової інформації (радіожурнал «Слово про слово», з 1989 — «Слово», телепередачі «Живе слово», «Культура української мови», з 1990 — «Говоримо українською»). Активізувалася діяльність у галузі культура мовлення на сторінках газет і журналів, особливо в зв’язку з прийнятим у 1989 роком Законом УРСР «Про мови в Українській РСР». Про культуру мовлення дбає Всеукраїнське товариство «Просвіта» ім. Т. Г. Шевченка.

У прагненні громадськості регулювати мовні процеси, берегти чистоту мови, визначати міру вживання іншомовних слів, неологізмів, взагалі мовних змін, часом діють тенденції пуризму, коли через настійні заборони вживати певні слова й вислови культивується мова дистильована, навіть штучна, далека від живомовної практики. Тому культуромовні рекомендації мають постійно враховувати різноманітність стилів і форм висловлювання, спиратися на факти історії літературної мови для того, щоб уникати суб’єктивних заборонних правил. Увага громадськості до культури мовлення визначається загальним рівнем розвитку народної культури.

Як наголошується в довіднику “Культура української мови”, літературно правильні в цілому слова, вислови, якими користуємося, не завжди забезпечують нормативність нашого мовлення. Щоб порозумітися, мало знати окремі лексеми, треба вміти поєднувати їх, правильно відтворювати сказане на письмі. У дотриманні літературних норм є чимало труднощів, які незрідка призводять до помилок.