1.2 Загальна характеристика усного і писемного мовлення

Сучасна українська літературна мова існує у писемній та усній формах. Вони однаково важливі для суспільства, обом їм властиві мовні норми. Однак за своїм функціонуванням кожна з них має свої специфічні особливості. Усна форма літературної мови обслуговує поточні потреби спілкування в суспільстві між людьми, безпосередньо пов'язаними між собою. Це мова ділового спілкування науки, освіти, засобів масової інформації. Кількість учасників усного спілкування обмежена Розумінню усної мови сприяють: інтонація, тембр і сила голосу, дикція, паузи, міміка, жести та умови, у яких відбувається розмова.

Усне мовлення – це слухове сприймання певної інформації. Усне мовлення - це діалог.

В усному мовленні переважно використовуються прості речення, тому що при безпосередньому спілкуванні висловлена думка часто стає зрозумілою з півслова або з одного натяку. Усна мова обслуговує побутові й виробничі процеси суспільства, то в ній переважає лексика побутового та виробничого характеру, можливе вживання розмовних слів, які перебувають на межі з діалектною лексикою. Існує ціла низка „штампів” привітання, прощання і загалом побутових діалогів, що є складовими мовного етикету. Усній мові характерна спонтанність, непідготовленість.

В усному мовлення широко використовуються додаткові засоби висловлення: інтонація, жести, що надають відтінок переконливості та емоційності. Звичайна сфера застосування усного мовлення – бесіда, розмова. Усні виступи, доповіді, звіти, лекції являють собою проміжну форму між усною і писемною формами літературної мови. Це складний вид усного мовлення, ніж розмовний, бо тут все-таки обмеженіше використовуються допоміжні засоби (жести, інтонація).

Усне мовлення кожної людини свідчить про рівень її освіченості, культури. Відомий український педагог В.Сухомлинський писав, що “мовна культура – це живодавній корінь культури розумової, високої, справжньої інтелектуальності. Щоб правильно розмовляти й писати, треба прагнути до удосконалення своїх знань, набутих раніше, треба любити українську мову й свою справу”. Усна форма мовлення відрізняється від писемної насамперед матеріальною формою реалізації: вона витворюється мовним апаратом людини й сприймається на слух (як цілісний відрізок мовного потоку, а не як «ланцюжок» графічних знаків).

Усне мовлення характеризується ще й такою особ­ливістю, як непідготовленість, спонтанність. Адже усне мовлення людини — це напівусвідомлюваний процес: людина дуже рідко замислюється над тим, як вона розмовляє, а починаючи говорити, думає хіба що над тим, що вона скаже.

Усне мовлення, порівняно з писемним, характе­ризується надлишковою інформативністю.

Надлишковість усного мовлення проявляється в тому, що в наших репліках під час розмови або у ви­ступі звучить багато слів, смислове навантаження яких мінімальне ( займенників, вказівних часток, прислівників, які повторюють уже назване іншими — повнозначни­ми — частинами мови (ось, от, так; такий, якийсь, пев­ний, таким чином, отже, так от та ін.).

Надлишковість усного мовлення проявляється і в  наявності багатьох повторів. При цьому повторюються як окремі слова, так і цілі словосполучення; повторюєть­ся той самий зміст, висловлений лише дещо іншими сло­вами, повторюються, дублюються емоції — вигуком і словосполученням або реченням, яке цей вигук «розшифровує».

Писемне мовлення —це універсальний засіб спілкування людей. За допомогою писемної мови думки і почуття передаються від покоління до покоління.

Писемне мовлення — переважно монологічне, має свої лексичні й стилістичні особливості, відповідну граматичну будову.

Писемне мовлення спирається на усне і є вторинним.

У писемному мовленні точніший добір лексики. Тут вживаються різні терміни, професійна й загальновживана лексика тощо. Не вживаються нелітературні слова, лайливі, територіальні. З діалектної лексики добираються лише найцінніші життєво необхідні слова і граматичні форми.

У писемному мовленні використовуються складні речення, різні форми сурядності й підрядності, відокремлення, вставні слова тощо.

Одиницею писемного мовлення є текст. Його поділяють на абзаци, що логічно пов'язані один з одним.

Писемне мовлення передається не лише словами й літерами, а й графічними знаками, схемами, таблицями, малюнками тощо.

У писемному мовленні форма викладу залежить від того, про який стильовий різновид йдеться. Наприклад, художній текст відрізняється від публіцистичного, науковий від ділового і т. д.

Для багатьох галузей мовної практики писемна мова є пріоритетною формою (художня, мемуарна і наукова література, державне й особисте листування, юридичні акти, окремі жанри ділового мовлення - резолюції, накази тощо).

Деякі тексти ділового характеру існують, наприклад, тільки в писемній формі (протоколи, акти, заяви, посвідчення, довіреності, розписки, квитанції, накладні). Базуючись на тих самих структурно-формальних і функціональних нормах, що й усна мова, писемна мова порівняно з нею має свою специфіку. Можливість попереднього обдумування і поступовості у фіксації (а значить, і можливість внесення змін, доповнень і т. п.) зумовлює послідовніше дотримання нормативності, властивої літературній мові, використання більших обсягом і складніших структурою та стилістично відшліфованіших синтаксичних побудов. Речення з такими структур. характеристиками увійшли в традицію писемної форми спілкування і стали однією з визначальних ознак її граматичної організації.

Писемна мова не тотожна поняттю «книжна мова». Більшість форм книжної мови, природно, пов’язана з писемною (художньо-літературні, наукові, офіційні ділові та деякі інші тексти). Однак до книжної мови належать і тексти, що реалізуються в усній формі, але організовані з орієнтуванням на норми писемної мови (значна частина матеріалів, що йде через теле- і радіоефір, наук. доповіді, лекції, звіти тощо).

У писемній мовній практиці, як і в усній формі побутування мови, знаходить свою фіксацію, матеріальне втілення літературна мова у багатогранності її функціональних типів і жанрових форм.

Порівняльний аналіз усної і писемної форм україн­ського літературного мовлення дає змогу виявити як спільні для них ознаки, так і розрізнювальні, які влас­тиві лише одній із форм мовлення. Усне мовлення і пи­семне мовлення розрізняються:

1. матеріально, фізично.

2. фонемами, звуками, інтонацією, а писемне мовлення втілюється у графічних знаках, переважно в літерах;

3. інструментально. Ці форми мовлення мають не­однаковий спосіб породження, вияву: одиниці усного мовлення (звуки, слова тощо) утворюються органами мовлення людини, артикулюються, вимовляються, а одиниці писемного мовлення

4. це записані, надрукова­ні (літери, розділові знаки) графічні знаки;

5. способом сприймання. Усі явища, елементи ус­ного мовлення сприймаються на слух і становлять акустичні (слухові) одиниці, а явища писемного мов­лення (літери, розділові знаки) сприймаються зором і є оптичними (зримими), спостережуваними мовними одиницями;

6. сферою застосування і виконуваною функцією. Вони часто служать неоднаковій спілкувальній меті і використовуються по-різному: в одній ситуації — усно, в інших — доцільно або можна висловитись тільки пи­семно;

7. виявом позамовних засобів спілкування. Жести й міміка в усному і писемному мовленні виявляються по-різному. В усному обміні думками ці засоби діють без­посередньо і сприймаються зором чи на слух у момент їх творення, у своєму природному вияві, а в писемному мовленні вони передаються і сприймаються опосередко­вано (їх описують), а не в своїй натуральній і первісній формі;

8. варіативністю (варіантністю) мовних одиниць. Усне мовлення, реалізуючись у найрізноманітніших ви­явах інтонації, супроводжуючись міміко -жестикуляційними елементами, формами, порівняно з писемним має значно більшу варіативність значеннєвого і стиліс­тичного вияву: будь-яке речення чи функціональний замінник речення можна реалізувати в безлічі інтонаційних варіантів;

9. темпом, тобто швидкістю вимовляння слів у мов­леннєвому потоці. Експериментально вже доведено, що висловлюватись усно можна в 10 разів швидше, ніж пи­семно;

10. організованістю, продуманістю. Усне мовлення, навіть будучи літературним, менш організоване струк­турно, стилістично, вільніше в доборі мовних засобів, ніж писемне. Це особливо пояснюється технікою, ха­рактером вияву обох форм мовлення. Через нестачу ча­су усне мовлення редагувати, видозмінювати важче; на­томість записані думки автор може виправляти, зміню­вати, доповнювати. Писемне мовлення майже завжди більш продумане, усвідомлене, осмислене, ніж усне. 

11. способом і засобом спілкування. Усне мовлення є здебільіпого способом і засобом безпосереднього, прямо­го спілкування між наявними співрозмовниками або по телефону, радіо і телебаченню, а писемне мовлення — це здебільшого спілкування між тими, хто роз’єднаний і простором, і часом;

12. формою викладу. Писемне мовлення найчастіше монологічне, здебільшого не передбачає негайного ре­агування, зворотної інформації. Діалог у писемній формі зазвичай створюється за відсутності його учас­ників (персонажів, дійових осіб) і лише зрідка з метою прямого спілкування (обмін записками, скажімо, на зборах та ін.). В усному мовленні мовець і слухач взає­модіють здебільшого синхронно (одночасно). Поєднан­ням інформації у двох виявах (того, хто усно вислов­люється, і того, хто сприймає висловлену інформацію, продукуючи в цей же час і свою) створюється діалогіч­не мовлення;

13. часом виникнення. Початок формування усного мовлення сягає далеких тисячоліть, коли в найближ­чих предків людини поступово з’являлась «потреба щось сказати одне одному» (Ф. Енгельс), а писемне мовлення виникло тільки з появою письма приблизно в IV тис. до н. е.

Писемне й усне мовлення тісно пов’язані з внут рішнім мовленням , яке стосується особливої пси­хічної діяльності людини і реалізується тільки в ній са­мій. Внутрішнє мовлення — це мовлення-мислення про себе, про інших, про будь-що, але тільки для себе. Зов­нішнє мовлення (усне й писемне), навпаки, є засо­бом спілкування з іншими.

Усне мовлення — це завжди основа для мовлення писемного. Усне мовлення найелементарніше започат­ковується з перших днів життя дитини, починається з утворюваних немовлям нечленоподільних звуків, які тільки пізніше стають справжніми звуками, словами, звуками, а згодом і словами певної конкретної і, як пра­вило, рідної мови. Усне мовлення залишається для кожного мовця єдиним засобом спілкування до тих пір, поки він не почне оволодівати технікою письма. Писем­не мовлення найбільшою мірою формується через усне мовлення і є наслідком навчання, зорієнтованого вмін­ням фіксувати з допомогою літер одиниці усного мов­лення. Від уміння висловлюватися усно й писемно зале­жить успіх спілкування мовців за найрізноманітніших ситуацій життя.

Отже, в наявності і функціонуванні обох форм мови — усної (первинної) і писемної (вторинної) — знаходить свій вияв розвиток мови, її всенародний літературний статус, повноцінне утвердження в суспільному житті.