7. Період імперії в історії Стародавнього Риму.

В середині I ст. до н.е. республіканський Рим виявляється перед крахом: його приголомшують повстання в підкорених провінціях, тяжкі війни на Сході, громадянські війни в Римі.

В 82 р. до н.е. полководець Луцій Корнелій Сулла (138-78 до н.е.) встановив свою особисту владу і вперше на невизначений термін проголосив себе диктатором. Його диктатура була спрямована на подолання державної кризи в Римі. Але у 79 р. до н.е. він визнав, що не досягла своєї мети і склав повноваження.

Офіційним вважається засновником Римської імперії Гай Юлій Цезар (100-44 до н.е.), обраний в 59 р. до н.е. консулом у Римі. Зрозумівши необхідність серйозних реформ для перетворення диктатури в імперію, Цезар почав платити воїнам своєї армії вдвічі більше платні, ніж інші воєначальники; союзникам Рима він щедро роздавав права римського громадянства. Будучи оголошеним в 45 р. до н.е. довічним диктатором, Цезар провів закони, що змінили політичний устрій Римської держави. Народні збори втратило своє значення, сенат був збільшений до 900 чоловік і поповнено прихильниками Цезаря. Сенат дарував Цезарю титул імператора до права передачі його нащадкам. Він почав карбувати золоту монету з своїм зображенням, зявлятися в знаки царської гідності. Прагнення Цезаря до царської влади відновило проти багатьох нього сенаторів, які вони організували змову на чолі з Марком Брут (85-42 до н.е.) і Гаєм Касієм (? - 42 до н.е.). У 44 р. до н.е. Цезар був убитий, але відновлення аристократичної республіки, на що сподівались змовники, не відбулося.

У 43 р. до н.е. Марк Антоній (83-30 до н.е.), Октавіан (63 до н.е. - 14 н.е.) Лепід (близько 89-13 до н.е.) уклали між собою союз, остаточно перемогли республіканців і розділили в 42 р. до н.е. між собою Римську державу. Проте, прагнучи до особистої влади, Антоній та Октавіан в 31 р. почали нову громадянську війну, що закінчився перемогою Октавіана, що отримав від сенату титул Августа і проголошеного з 27 до н.е. імператором. Октавіан був наділений правом трибуна, командувача всіма військами і навіть верховним жерцем.

Серпень правил довго (27 до н.е. - 14 н.е.) і довів реформу Цезаря до кінця. Він залишив величезну Римську імперію, володіння якої тягнулися до Вірменії та Месопотамії, до Сахари і берегів Червоного моря.

Після падіння Республіки в Римі формуються великі землеволодіння римських імператорів (сальтуси), які перебували в Італії, провінціях, переважно в Африці. Сальтусом чи їх групою відало особливе посадову особу - прокураторах.

При імператором Траяном (53-117, правил з 98) загарбницькі війни були відновлені, і Римська імперія досягла максимальних границь. Але надалі завоювання припинилися, різко зменшився притік до імперії нових рабів. У III ст. в Римській імперії починаються криза економіки, занепад сільського господарства, ремесел, торгівлі повернення до натуральних форм господарства. Зароджується нова форма земельних відносин - колонат.Крупні землевласники здавали в оренду ділянки землі, худобу, необхідних для роботи знаряддя праці. Дрібних орендарів, поступово потрапляють через борги в залежність від землевласників, називали колонами. Вони платили продуктами орендну плату хазяям землі і державі податки. Колони поступово перетворювалися на селян-кріпаків, які не мають права залишати своє село, а міська ремісники втратили право змінювати професію та останнє місце проживання. Величезні витрати на утримання армії і розкішного імператорів двору, на видовища, подачки вільної бідноті змушували римських правителів збільшувати податки з населення провінцій. У різних частинах імперії спалахували повстання населення і бунти воїнів, незадоволених важкої службою.

В останній період Римської імперії паралельно розвиваються два процеси: процес поширення в імперії християнства та процес регулярних європейських варварів вторгнень.

Християнство зародилося в римській провінції Юдеї в I ст. н.е. на основі релігійного й соціального вчення про духовний рятуванні людей через віру в силу спокутну рятівника, сина божого, яке проповідували такі секти іудаїзму, як зелоти та ессеі. В основі ідеї християнства лежить викупна місія Ісуса Христа, його страта, воскресіння й друге пришестя до людей, страшний суду, відплата за гріхи, встановлення вічного царства небесного.

В умовах економічного і національного гніту, ідеологічного розброду в Римській імперії у I-III ст. н.е. це вчення було сприйнято великими масами населення величезною імперії, так як воно проголошувало рівність всіх людей перед богом, руйнувало етнічні та соціальні перегородки в суспільстві. Все це сприяло розповсюдженню християнства у багатьох країнах, незважаючи на гоніння з боку влади.

Після довгої і безуспішної боротьби з християнством імператори дозволили сповідувати віру в Христа Ісуса (Міланський едикт Костянтина, 313 р.). З часом самі правителі прийняли хрещення (Костянтин, 330 р.) і оголосили християнство єдиною державною релігією (Феодосій I, 381 р.). Вони брали участь у церковних соборах і церква намагалися поставити під контроль держави.

Тим часом європейські варвари регулярно вторгалися в Імперію. У 378 р. готи розгромили римську армію, в 410 р. вони на чолі з королем вестготів Апаріхом (близько 370-410) пограбували Рим, протягом попередніх 800 років не доступний для завойовників. Готи спалили багато палаци та храми, переплавили метал на чудові витвори древніх майстрів. У 445 р. вандали з Північною Африки ще жорсткіше, ніж готи, розграбували Рим. Їх вождь Гензеріх наказав своїм воїнам знищити те, що вони не могли винести. У 476 р. полководець-варвар Одоакр (близько 431-493) відняв у останнього римського імператора гідності влади і відправив їх у Константинополь, що був столицею Східної Римської імперії, що називалася пізніше Візантією (в 395 р. імператор Феодосії перед смертю розділив Римську імперію між синами на Західну з Римом та Східну з Константинополем). Проте заявив, що на землі повинен бути один імператор, як одно сонце на небі. Сам він став правити Італією, прийнявши давній титул «рекс», відмовившись від претензій на всі інші володіння Імперії.

Так було покладено край колись могутньої Римської імперії. Почалася історія нової «варварської Європи".

Античні держави - Стародавня Греція та Стародавній Рим - представляють регіон, у якому склалося класичне рабство, де раби були основною продуктивною силою. Праця рабів використовувався в усіх провідних галузях економіки.

Незважаючи на однотипність рабовласництва структура економіки Греції та Риму відрізнялася своєрідністю, обумовленою природно-географічними особливостями. Якщо в економіці Стародавньої Греції провідну роль грали ремесло і торгівля, то в Стародавньому Римі - сільське господарство та будівництво. Причому на відміну від Греції в Римі, коли він на рубежі нашої ери став імперією, переміг велике рабовласницьке землеволодіння.

Темпи економічного розвитку держав античних набагато перевершували динаміку давньосхідних рабовласницьких країн. За свою історію та античні держави продемонстрували перевагу в державному та суспільному устрої, випробувавши різні його форми і в період розквіту, забезпечивши демократизацію політичного ладу і найвищий розквіт культури, створивши недосяжні і на сьогоднішній день її зразки.

8. Розуміння сутності феодалізму в історичній науці. Соціально-економічний і політичний розвиток Середньовічної Європи.

9. Виникнення і розвиток капіталістичних відносин у країнах Західної Європи. Промисловий переворот.

10. Цивілізації Америки до появи європейців. Великі географічні відкриття.

11. Реформація та ранні буржуазні революції в країнах Західної Європи XVI -XVII ст.

12. Епоха Відродження. Мистецтво Високого Відродження в Італії.

За своєю основою Ренесанс — антифеодальний за спрямуванням (Лазарев В. Н., Ротенберг І.Е та інші), йому властивий гуманістичний світогляд, звернення до культурної спадщини античності, її «відродження» (звідси і походження терміну). Його провісниками виступили поет Данте, художник Джотто та інші. Але родоначальниками Відродження вважаються Франческо Петрарка (1304–1374), автор «Книги пісень» і Джованні Бокаччо (1313–1375), автор «Декамерону». В малярстві піонером була Флорентійська школа на чолі з Філліппо Брунеллескі (1377–1446), Донателло (1386–1466), Мазаччо (1401—бл.1428). Це період так званого «Раннього Відродження». Таким чином, перша в історії людства культура, антифеодальна за спрямуванням, виникла в італійських містах — державах, що першими стали на капіталістичний шлях розвитку економіки і вибороли політичну незалежність у аристократії та князів церкви. Останні — перейшли на позиції підтримки нової ідеологічної течії, водночас або породжуючи компромісні форми між ренесансними настановами і католицизмом, або обмежуючи розповсюдження гуманізму. Відомі ренесансні центри навіть в Італії (Флоренція, Венеція, Ріміні, Падуя, почасти Рим) існували в тісному оточенні феодальних князівств і феодальних державних утворень на Європейському континенті.

З 16 ст. розпочався перехід до первісного накопичення капіталів, довга і драматична перебудова економіки декількох західноєвропейських країн, формування перших національних держав і буржуазних націй. Дивним чином в авангарді нових процесів стали країни, мало зачеплені ідеями Відродження — Північні Нідерланди, Англія, Швеція, частково — німецькі князівства. Найпарадоксальніша ситуація склалася в Італії, класичній країні Відродження. Дрібні італійські князівства на чолі з Папською державою пішли консервативним шляхом і зміцненням феодальних відносин. Це сприяло кризі ідей Відродження після 1527 року, скороченню капіталістичних виробництв, обвалу авторитету римських пап, Контрреформації і посиленню позицій інквізиції в усіх суспільних галузях, загальмувало процес об'єднання конгломерату дрібних італійських держав в єдину державу на 450 років.(Італія стане єдиною державою лише в середині 19 століття.)

Посилив свої позиції європейський протестантизм — через занепад авторитету папської влади. В Німеччині набуло міці лютеранство. В Англії виникло англіканство, де головою віровчення став світський володар — король Генріх VIII. Відтак Британія офіційно відмовилась надсилати у Рим гроші та не визнавала верховенство папи в державі. За папський рахунок свої позиції посилили навіть італійські князівства. У місто Ріміні повернувся Сіджизмондо Малатеста, володар міста. А венеціанські дожі підпорядкували собі папські міста Червію та Равенну. Римським папам знадобиться декілька десятиліть, аби потроху відновити свої позиції тільки в Італії. Але західноєвропейська спільнота назавжди розкололася на два релігійні табори — католицизм і протестантизм.

Епоха великих змін у поглядах на людину й світ не могла не торкнутися мистецтва. У цей період заново відкриті античні літературні з ідеями сміливості думки, різнорідності поглядів на життя, гармонії людини збігалися з настроями тогочасної людини. На зміну аскетизму, схоластиці приходить гасло «Я — людина, ніщо людське не вважаю чужим для себе». Серед діячів культури зростало захоплення культурою стародавніх греків і римлян, їхнім шанобливим ставленням до людини (на відміну від церкви, яка трактувала людину гріховною істотою, а працю — божою карою). Таких людей називали гуманістами (від латин. humanus — «людський»). Із їхньою допомогою антична культура змогла відновитися та стати основою для нової культури — Відродження, або Ренесансу.

1. Особливості доби Високого Відродження.

Робота з поняттями.

Робота з документом.

Із висловлювань Луї Альберті, ученого-гуманіста

Людина народжена на світ не для того, щоб ледве животіти в ледарстві, а для того, щоб прагнути славних і великих справ. Доля легко перемагає того, хто не хоче бути переможеним. Вона бере гору лише над тим, хто їй скоряється. Подібно до судна, якому слід не гнити в гавані, а плавати морем, — ми прагнемо за допомогою праці досягти похвальної та славної мети. Хоча накопичення багатств не настільки славне, як інші важливі діяння, не слід, проте, засуджувати того, хто присвячує себе справі, яка дуже корисна державі й окремим родинам [6, с. 34].

Отже, ці гуманістичні ідеї лягли в основу культури епохи Відродження.

Не випадково батьківщиною Відродження стала Італія — одна з країн класичної античної культури. Представникам італійського Відродження здавалося, що вони відновлюють мистецтво Давніх Греції та Риму, хоча насправді це був фактично новий підхід до відображення реального світу людини та природи на основах гуманізму. У їхніх мистецьких творах домінує образ прекрасної, гармонійно розвиненої, сильної духом і тілом людини — героя, який зміг піднятися над буденністю.

Основні ідеї гуманістів

1. Людина — богоподібна й розумна істота, тому заслуговує на любов і повагу;

2. людина має право насолоджуватися природою, коханням, славою;

3. людина зобов’язана: бути справедливою, порядною, працьовитою, жертвувати особистою вигодою задля громадських інтересів;

4. людина має прагнути знань, оскільки лише творча праця та освіченість відрізняють людину від тварини;

5. у людському суспільстві не має бути війн, розбоїв, тиранії, а повинні процвітати політичні свободи;

люди мають жити за законами та віддаватися громадським справам;

6. надмірний потяг до багатства є шкідливим, оскільки псує людину; людина має бути щедрою та великодушною