20. Російська імперія на рубежі хіх-хх ст. Революція 1905-1907 рр.

1.Початок, характер та рушійні сили першої російської революції.

Революційні події в Україні 1905р. Становлення політичних партій до революції.

Рубіж XIX і XX ст. — це не тільки період суттєвих соціально- економічних змін, а й час радикальних суспільно-політичних зрушень, значною мірою зумовлених революційними подіями 1905—1907 рр. Зволікання з остаточним вирішенням аграрного питання, посилення експлуатації робітничого класу, об'єктивна зацікавленість буржуазії в її залученні до вирішення важливих державних проблем, національний гніт, відсутність демократичних свобод тощо створювали ґрунт для стихійного вибуху невдоволення народних мас. Проте можливість виступу стала реальною лише завдяки появі та зміцненню наприкінці XIX — на початку XX ст. широкого спектра політичних партій, розширенню сфери їхніх дій, посиленню впливу на маси; втраті авторитету та частковому послабленню царизму в зв'язку з поразкою у російсько-японській війні 1904—1905 рр.

Початком революції стали події 9 січня 1905 р. в Петербурзі. Саме цього дня була розстріляна за наказом уряду 150-тисячна мирна робітнича демонстрація, учасники якої намагалися передати цареві петицію про свої нужди. Звістка про загибель 1200 робітників та поранення 5 тис. осіб швидко облетіла країну та викликала хвилю обурення, кристалізувалася у загрозливе для царату гасло "Геть самодержавство!" Тільки в січні у Російській імперії страйкувало майже 440 тис. осіб, тоді як у попередній період страйкуючих налічувалося 43 тис. осіб на рік. Держава вступала в добу революції.

Якісно новим явищем, специфічною особливістю суспільно-політичного життя доби революції стали взаємовплив та взаємопроникнення робітничого, селянського та національно-визвольних рухів, що значно посилювало антисамодержавний фронт і сприяло появі іншого нового явища — широкомасштабності народних виступів, основними параметрами якої є масовість, територіальна поширеність, тривалість, участь різних соціальних верств. Лише протягом квітня—серпня 1905 р. в Україні відбулося понад 300 робітничих страйків, у яких взяло участь понад 110 тис. осіб. Тільки жовтневий політичний страйк підняв на боротьбу майже 2 млн. жителів

Російської імперії, з них в Україні — 120 тис. Червневі виступи українських селян 1905 р. охопили 64 із 94 повітів. За масштабами селянського руху

Україна займала одне з перших місць у Російській імперії.

Повстання на броненосці "Потемкин" (червень 1905 р.), збройні виступи у Севастополі під керівництвом П. Шмідта (листопад 1905 р.), у Києві на чолі з Б. Жаданівським (листопад 1905 р.) та в інших містах свідчили про поширення революційних настроїв серед солдат та матросів. Помітна нестабільність, вагання селянства та армії, що традиційно підтримували або ж принаймні лояльно ставилися до самодержавства, теж були новим суспільно- політичним фактором, який відіграв надзвичайно важливу роль у політичному розвитку подій, особливо у вирішальному 1917 р.

Революційну хвилю жовтня 1905 р. царизмові не вдалося придушити силою, і він змушений був піти на поступки. Наслідком широкомасштабного жовтневого політичного страйку стало підписання Миколою II 17 жовтня Маніфесту, у якому народові обіцяли громадянські свободи (недоторканість особи, свободу совісті, друку, зборів, союзів), декларувалося скликання російського парламенту — законодавчої Державної думи із залученням до виборів усіх верств населення. Цей документ мав надзвичайно важливі наслідки.

По-перше, вій суттєво розширив межі легальної політичної та культурної діяльності, помітно її пожвавив та урізноманітнив. У 1905 р. в Лубнах виникає перша в Російській імперії україномовна газета "Хлібороб".

Незабаром газети українською мовою почали виходити у Катеринославі, Одесі,

Полтаві, Харкові та інших містах. Засновуються перші українські суспільно- політичні журнали — "Дзвін", "Українська хата", "Рідний край", "Посів",

"Село" тощо. Всього протягом 1905—1907 рр. виходило 24 україномовних видання. У Києві, Катеринославі, Одесі, Чернігові, Ніжині та інших містах, виникають осередки культурно-освітньої організації "Просвіта". До середини

1907 р. їх налічувалося 35. Концентруючи у своїх лавах цвіт української еліти, ці об'єднання вели активну культурницьку роботу — засновували бібліотеки, проводили вечори, видавали українською мовою літературу.

По-друге, нового імпульсу було надано процесові масової самоорганізації суспільства, тобто утворенню партій, рад, профспілок та інших суспільних організацій. Саме цього періоду відбувалося формування та становлення провідних політичних сил, які визначили характер та динаміку суспільно-політичних подій в Україні 1917—1920 рр.

Активізація національно-визвольного руху в Україні на початку XX ст. створила ґрунт для виникнення політичних партій. Перша з них — Революційна українська партія (РУП) виникла 11 лютого 1900 р. у Харкові, її організаторами були діячі студентських громад Д. Антонович, П. Анд- рієвський, М. Русов, Л. Мацієвич, Б. Камінський та інші. РУП порвала з українським аполітичним культурництвом. Спочатку її основною програмною вимогою була «Одна, єдина, нероздільна, вільна, самостійна Україна від

Карпат аж по Кавказ». Першочерговою метою проголосили «повернення нам прав, відзначених Переяславською конституцією 1654 р.». Згодом гасло самостійної

України було замінене вимогою культурно-національної автономії в межах

Російської імперії.

До РУП входили переважно студенти та учні середніх навчальних закладів. У Харкові, Києві, Полтаві, Чернігові та деяких інших містах вона мала місцеві осередки, що називалися «вільними громадами». З 1903 р. фактичним керівником РУП став М. Порш. Рупівці поширювали відозви, листівки, прокламації, в яких проповідували в основному мирні форми дій.

В умовах наростаючого революційного руху РУП не могла довго проіснувати без змін. У 1902 р. від неї відкололася Народна українська партія (НУП) — організація націоналістичного напрямку, яку очолював М.

Міхновський. Так званих «10 заповідей» партії проголошували самостійну демократичну республіку, шанування української мови, традицій. Після 1907р. діяльність НУП занепала. В 1917р. колишні її члени створили Українську партію соціалістів-федералістів.

У грудні 1904 р. з РУП вийшла і створила Українську соціал- демократичну спілку група, яку очолював М. Меленевський. Вона стала на меншовицькі позиції і незабаром влилася до меншовицького крила РСДРП.

Члени РУП, які залишилися після виходу з неї «Спілки», у грудні 1905 р. на своєму з'їзді перейменували РУП в Українську соціал-демократичну робітничу партію (УСДРП), її лідерами стали В. Винниченко, С. Петлюра, М.

Порш, Л. Юркевич та інші. УСДРП виступала за автономію України в складі

Російської держави, проповідувала поділ соціал-демократичних партій за національною ознакою. УСДРП проголосила себе представником «українського пролетаріату». Спроби об'єднання з РСДРП були невдалими. Каменем спотикання стало національне питання. Російські соціал-демократи, нехтуючи національними проблемами, не хотіли погодитися на визнання УСДРП єдиним заступником українського пролетаріату і, відповідно, федеративного устрою

УСДРП. Для російських соціал-демократів ідеалом була унітарна держава, в якій нібито із розв'язанням соціальних проблем зникне національний розбрат.

Практичне здійснення цієї догми дорого обійшлося народам колишнього СРСР, зокрема українському.

Напередодні революції 1905 р. в Україні активізувалися ліберальні сили. 1904 р. вони створили в Києві Українську демократичну партію (УДП).

Її лідерами були О. Лотоцький, Є. Тимченко, Є. Чикаленко. Восени 1904 р. окремі члени УДП, які вийшли з неї, поклали початок новій — Українській радикальній партії (УРП).

2. Революційна боротьба в Україні 1906-1907 р.р. Причини поразки революції та її значення.

Національно-визвольний рух українського народу посилився в 1905—1907 рр. Народні маси України вимагали скасування будь-яких національних привілеїв і встановлення рівноправності всіх народів, вільного розвитку української мови й культури, безперешкодного навчання українською мовою у школах, права вільного користування нею в судах та інших адміністративних установах, заснування культурно-освітніх гуртків і товариств, видання літератури, газет і журналів українською мовою.

Під могутнім революційним натиском царизм змушений був послабити національний гніт українського народу. Законом від 21 листопада 1905 р. дозволяли видавати літературу національними мовами, випускати газети й журнали, створювати культурно-освітні товариства і відкривати національні театри.

В Україні у ряді сіл учителі починали вчити учнів українською мовою. У багатьох містах — Києві, Одесі, Полтаві, Чернігові, Катеринославі, Кам'янці-

Подільському та інших і деяких селах виникли культурно-освітні товариства

«Просвіти». Активну участь у їх роботі брали видатні діячі української культури Леся Українка, Панас Мирний, Д. Яворницький. У ряді міст відкривали українські клуби, музично-драматичні гуртки, наукові товариства.

З кінця 1905 р. почали видавати газети й журнали українською мовою. В цілому у 1906 р. їх налічувалося 18, а протягом 1905—1907 рр. виходило 25.

Першою щоденною українською газетою стала «Громадська думка» (пізніше

«Рада»). Остання виходила з 15 вересня 1906 р. по 2 серпня 1914 р. Загальну лінію газети визначали діячі Товариства українських поступовців. Із нею співробітничали провідні діячі української культури, зокрема М.

Грушевський, І. Франко, О. Олесь, В. Винниченко та інші. Щоденні газети

«Громадська думка», «Рада», «Нова громада» утримував щедрий меценат Є.

Чикаленко.

Переломний момент революції настав на початку 1906 р., коли поступки царату спричинилися до розколу серед революціонерів. Задовольнившись гарантіями конституційного правління, ліберали погодилися взяти участь у виборах до Думи. Але радикали вирішили їх бойкотувати, стверджуючи, що соціалістична революція ще не закінчилася. Внаслідок цього такі найсильніші українські партії, як «Спілка» та УСДРП, своїх кандидатів не висунули, обраною виявилася лише жменька українських лібералів. Проте значну кількість українців обрали за мандатами російських парти. Ь 497 членів І

Думи депутація України включала 63 українців, 22 росіян, п'ятьох поляків, чотирьох євреїв і одного німця. Коли зібралася Дума, українці швидко організували парламентський клуб із понад 40 депутатів для обстоювання своїх інтересів.

Українці в Думі добивалися насамперед більшої автономності для своєї країни. Українське селянство дещо несподівано всім серцем підтримало цю вимогу. Не менш популярною була вимога української освіти, особливо на початковому рівні. Але уряд, відчуваючи себе дедалі впевненіше, відкинув їх. Його представники вважали, що надання українцям більшої автономії розпалить у них апетит до незалежності.

3 червня 1907 р. були опубліковані царський Маніфест про розпуск II

Державної думи і новий закон про вибори до III Думи, відповідно до якого

80% населення Російської імперії позбавлялося виборчих прав. фактично було здійснено державний переворот, який не тільки відкривав новий період — період реакції, а й підводив риску під революційними змаганнями 1905—1907 рр. Перша російська революція зазнала поразки.

Отже, різке загострення економічних, політичних, соціальних та національних проблем, посилене поразкою царизму в російсько-японській війні

1904—1905 рр. призвело до стихійного вибуху народного незадоволення — першої російської революції. Ця революція пройшла у своєму розвитку кілька фаз: "піднесення — кульмінація — спад", яким відповідають кардинальні зміни та зрушення у суспільному житті. Надзвичайно важливо, що в процесі розгортання революційних подій виникли нові суспільно-політичні явища та тенденції, які надалі суттєво вплинули на історичну долю України: переплетення та взаємовплив робітничого, селянського та національно- визвольного рухів; виникнення широкомасштабних народних виступів; усвідомлення народними масами ефективності та результативності спільного натиску на самодержавство; посилення настроїв нестабільності та вагань селянства й армії; суттєве розширення внаслідок проголошення царського

Маніфесту меж легальної політичної та культурної діяльності, помітне її пожвавлення та урізноманітнення; активізація процесу масової самоорганізації суспільства (утворення політичних партій, рад, профспілок тощо); поява в опозиційних сил легального офіційного каналу впливу на владу

— думської трибуни.

21. Зарубіжні слов’янські народи після Першої світової війни. Утворення незалежних держав.

22. Становлення тоталітарної системи в зарубіжних слов’янських країнах (друга половина 1940-х – 1950—ті рр. ХХ ст).

23.Події 1968р. в Чехословаччині як прояв системної кризи соціалістичного табору в Європі. Народні антитоталітарні революції 1989-1990 рр. в країнах Центральної та Східної Європи.

24. Фашизм в Німеччині. ІІІ Рейх.

ре́тій Рейх (нім. Drittes Reich, «Третя імперія») — нацистська пропагандистьска назва для позначення Німеччини у 1933—1945 роках, за керування нацистської партії на чолі з Адольфом Гітлером. Офіційна назва — Німецька імперія (нім. Deutsches Reich).

Ставши 30 січня 1933 року канцлером, Гітлер швидко знищив всю опозицію та можливих суперників і встановив одноосібну владу фюрера (нім. führer, вождь), який вважався понад усіма законами і слово якого саме було законом. Тільки кілька найбільш наближених до нього посадовців мали відносну автономність, і вели міжусобну боротьбу за вплив і підтримку фюрера[1]. У розпалі Великої депресії нацистському уряду вдалося відновити процвітання і покінчити з масовим безробіттям завдяки потужним військовим витратам і змішаній економіці, яка поєднувала засоби вільного ринку і планової економіки[2]. Також відбувалися активні громадські роботи, включаючи будівництво автобанів. Все це призвело до стрімкого росту популярності режиму.

Підконтрольні Генріху Гіммлеру секретна поліція (Gestapo) та Schutzstaffel (СС) знищили ліберальну, соціалістичну та комуністичну опозицію, переслідували і знищували євреїв та контролювали суспільство, яке було повністю охоплене нацистською пропагандою, якою опікувався Йозеф Геббельс. Освіта, мистецтво та засоби масової інформації були під повним контролем NSDAP, яка пропагувала унікальність німецького народу, приналежність його до арійської раси. Антисемітизм став державною політикою і пропагувався у всіх соціальних інститутах, починаючи з організації німецької молоді Hitler-Jugend, членство в якій було обов'язковим. Освіта приділяла велику увагу расовій біології та фізичному вихованню. Йозеф Геббельс використовував кінематограф, масові виступи, радіо та промови для маніпуляції суспільною думкою[3]. Літні Олімпійські ігри 1936 року, які пройшли в Німеччині, дозволили представити режим світові.

Згодом Німеччина почала робити все більш агресивні вимоги, на які Франція та Великобританія відповіли політикою умиротворення, йдучи на поступки режимові. У 1938 році Німеччина анексувала Австрію (Anschluss) і Судетську область (Мюнхенська угода), повністю захопивши Чехословаччину у 1939 році. У тому ж році Німеччина підписала пакт з СРСР і 1 вересня напала на Польщу, розпочавши Другу світову війну. Разом з італійськими військами Беніто Муссоліні Німеччина вже у 1940 році захопила Францію та більшість Європи. На більшості контрольованих територій були встановлені Рейхскомісаріати, а в Польщі було створено Генерал-губернаторство. Чисельність концентраційних таборів, в яких утримувались військовополонені, психічнохворі, євреї, політичні в'язні, гомосексуали, злочинці та цигани з усієї окупованої території, з 1939 по 1942 роки зросла вчетверо, до понад 300. Проводилось систематичне масове винищення єврейського населення Європи, Голокост.

У 1941 році Німеччина напала на СРСР, швидко діставшись до Москви, але не захопивши її. Під її владою опинилася більшість Східної Європи. Переломними моментами в існуванні Нацистської Німеччини стали поразки у Сталінградській та Курській битвах 1943 року, які стали початком головного контрнаступу радянських військ. У 1944 році масштабне бомбардування німецьких міст та військових об'єктів значно посилилося, нейтралізуючи Люфтваффе (німецькі військові повітряні сили), а у 1945 році Німеччина вже була не в змозі протистояти натиску радянських військ зі сходу і об'єднаних сил Антигітлерівської коаліції з заходу. 7 травня 1945 року Німеччина підписала акт про капітуляцію, який вступав в силу наступного дня, 23 травня був заарештований Фленсбурзький уряд Карла Деніца, а 5 липня Німеччина була розділена на зони окупації між СРСР, Францією, Великобританією та США. Нацистський режим був засуджений під час Нюрнберзького трибуналу.

Прихід нацистів до влади[ред. • ред. код]

Президент Гінденбург з Гітлером (1933)

Виступ Гітлера (1933)

Нацистський рух виник серед ветеранів Першої світової війни, які не бажали приймати умов Версальського договору, вважали Веймарську республіку нав'язаною переможцями, і взагалі негативно ставились до ідей демократії. Нацистська пропаганда уміло використала «легенду про удар у спину» (нім. Dolchstoßlegende), яка була популярна тоді у правих кругах, як пояснення поразки Німеччини. Легенду про зраду більшовиків, євреїв, республіканців та інших тилових диверсантів популяризував генерал Еріх Людендорф, який у двадцятих роках став одним з лідерів правих сил.[4] Спочатку рух був нечисленним, але Велика депресія значно посилила реакційні настрої проти Веймарської республіки [5]. В той самий час, набирала силу Комуністична партія Німеччини, контрольована з Москви. Все більше німців схилялися до думки, що саме Нацистська партія зможе навести лад в країні та повернути Німеччині світовий престиж.[5] І хоча у 1928 році NSDAP отримала лише 800 000 тисяч голосів, вже у 1930 за партію проголосували 6.3 мільйони німців, що дало їй змогу отримати 107 місць в Рейхстазі. Кількість голосів подвоїлась до 13.4 мільйонів у травні 1932 року, забезпечивши NSDAP 230 місць в німецькому парламенті.[6][7]

30 січня 1933 року, президент Гінденбург призначив Гітлера канцлером Німеччини. Активним лобіюванням цього рішення довгий час займався Франц фон Папен, який мав за мету дати владу правим силам, але при цьому контролювати Гітлера через коаліційний уряд, вважаючи, що інші праві партії домінуватимуть в ньому, а також своєю посадою віце-канцлера, яку фон Папен залишив для себе.[8] І хоча у новому уряді нацистів було лише троє (враховуючи Гітлера), вони швидко змогли відтиснути фон Папена та інших консерваторів від влади.

Лише за кілька місяців новому уряду вдалося встановити централізовану однопартійну диктатуру. В ніч 27 лютого 1933 року будівлю Рейхстагу було підпалено, а винним визнали колишнього члена молодіжної організації комуністів Марінуса ван дер Люббе. Нацистська влада звинуватила комуністів у заклику до повстанні, заарештувала тисячі членів комуністичної партії, провела обшуки в її офісах і заборонила всі комуністичні публікації. В той же день був виданий Закон про захист німецької держави і народу, який скасував більшість громадських свобод, включаючи потребу в рішенні суду для затримання людини (habeas corpus).

Ремілітаризація Рейнської провінції[ред. • ред. код]

У 1933 Нацистська Німеччина вийшла з Ліги націй, і почала послідовно порушувати і руйнувати обмеження та домовленості Версальського договору, який все ще був чинним. У 1935 році, жителі регіону Саар, який протягом 15 років знаходився під окупацією Ліги нації, проголосували за приєднання до Німеччини. В березні того ж року, Гітлер заявив про збільшення чисельності Рейхсверу до 550 000 і про створення німецьких повітряних сил.[9] Після того, як договір з Великобританією дозволив Німеччині будувати флот, Версальський договір став лише простим апірцем.

У березні 1936 року, Італія під проводом Беніто Мусоліні напала на Ефіопію, що викликало досить слабкі протести зі сторони британського та французького урядів. У розпал кризи, Німеччина ввела війська у демілітаризовану Рейнську провінцію, з наказом відступити, якщо Франція почне мобілізацію. Однак ні Франція, ні Великобританія не зробили ніяких кроків у відповідь.

Приєднання Австрії й Чехословаччини[ред. • ред. код]

Чеські німці вітають прихід німецьких військ (1938)

У лютому 1938, Гітлер запросив канцлера Австрії Курта Шушніга у Бергхоф, де натякнув йому про потребу об'єднання всіх німців в одній державі. Шушніг вирішив провести плебісцит 13 березня, але був змушений відмовитись від нього через тиск Гітлера, а вже 11 березня він отримав від нього ультиматум: передати всю владу Нацистській партії чи готуватися до вторгнення. Наступного дня війська Вермахту увійшли в Австрію, де населення з ентузіазмом зустріло їх.

У 1938 Гітлер наказав лідеру Судето-німецької партії Конраду Генлейну висунути низку неприйнятних умов Чехословацькому уряду. Муссоліні наполіг на зустрічі Гітлера з британським та французьким прем'єр-міністрами, для обговорення виниклої ситуації. Відбулися дві зустрічі, друга з яких завершилась підписанням Мюнхенської угоди 30 вересня, яка змушувала Чехословаччину віддати Судети Німеччині, зі збереженням інфраструктури і укріплень. І хоча на підписанні угоди був відсутнім її представник, Чехословаччина погодилася виконати висунуті вимоги. Угода протривала всього шість місяців, оскільки у березні 1939 року Німеччина ввела війська на решту території Чехословаччини, утворивши маріонеткові держави Протекторат Богемії і Моравії і Словацька республіка.

Друга світова війна[ред. • ред. код]

Німеччина атакувала Польщу 1 вересня 1939. Друга Світова Війна розпочалась коли 3 вересня 1939 Великобританія разом з Францією, відповідно до існуючих на той час домовленостей із Польщею, оголосили стан війни з Німеччиною. 9 квітня 1940 німці атакували Данію й Норвегію. У травні цього року, незважаючи на заперечення багатьох зі своїх радників, Гітлер послав війська у Францію. Наслідком бою за Францію була абсолютна перемога Німеччини. Пізніше цього року Німеччина піддавала Великобританію постійним бомбардуванням. Німеччина перейшла кордони Радянського Союзу 22 червня 1941.

Нацистська Німеччина оголосила війну Сполученим Штатам Америки 11 грудня 1941. Це відбулось через 4 дні після того, як Японська Імперія атакувала американську військово-морську базу Перл-Гарбор. Це дозволило німецьким підводним човнам боротися з американськими кораблями в Атлантичному океані, які в свою чергу допомагали Великобританії поставками різної зброї.

Гноблення меншин продовжилося під час війни на території Німеччини й в окупованих територіях. Починаючи з 1941, євреї були змушені одягати жовті зірки на публіці. Більшість євреїв були перевезені до Ґето, таким чином їх ізолювали від суспільства.

У січні 1942 відбулася конференція у Ванзеї, на чолі з Райнгардом Гейдріхом, яка встановила план «Остаточного Вирішення Єврейського Питання» (нім. Endlösung der Judenfrage). Внаслідок цього плану шість мільйонів євреїв були систематично вбиті. Крім того, більше ніж десять мільйонів людей були змушені працювати у примусових таборах. Цей геноцид має назву Голокост. Вбивства відбувались у концентраційних (нім. Konzentrationslager) та винищувальних таборах (нім. Vernichtungslager). Також піддавались знищенню та утискам багато гомосексуалів, слов'ян, та політичних ув'язнених.

У лютому 1943 радянські війська зупинили наступ німців під Сталінградом. Наступного року німецькі війська вже були на східних кордонах Польщі. Німці відступали поступово й з важкими боями. У червні 1944 союзники відкрили другий фронт на заході. Війська союзників та війська Радянського Союзу зустрілись біля ріки Ельби 26 квітня 1945. Берлін був захоплений 30 квітня 1945, приблизно коли радянські війська взяли Рейхстаг Адольф Гітлер закінчив своє життя самогубством. Наступним лідером (нім. Führer) Нацистської Німеччині став Карл Деніц (нім. Karl Dönitz).

8 травня 1945 (опівночі) у передмісті Берліна Карлхорсті, зайнятому радянськими військами, представники німецького головнокомандування на чолі з генералом Кейтелем підписали акт про беззастережну капітуляцію збройних сил Німеччини; цей договір за дорученням радянського уряду підписав маршал Радянського Союзу Г. Жуков, а також представники США, Сполученого Королівства, Франції.

Державний устрій[ред. • ред. код]

Адольф Гітлер — фюрер німецького народу, голова Нацистської Німеччини.

В той самий час, як Гітлер централізував всю владу у своїх руках, пропаганда боготворила фюрера як всезнаючого мудреця, який завжди приймає правильні рішення («Міф Гітлера»). На практиці ж, Гітлер мав вузьке коло інтересів, тому прийняття рішень було розділене поміж ворогуючих центрів влади, які постійно боролися за прихильність фюрера. По відношенню до деяких тем Гітлер був абсолютно пасивним, легко підпадаючи під вплив наближених до нього людей. Через заміну більшості посадовців членами NSDAP, вже до 1935 року німецький уряд та Нацистська партія фактично стали одним цілим. Через три роки, всі місцеві уряди втратили законодавчі повноваження і відповідали прямо перед нацистськими гауляйтерами.

Уряд[ред. • ред. код]

Виконавча влада

Кабінет Гітлера

Кабінет Шверін фон Крозіга

Органи влади

Канцелярія Фюрера (нім. Die Kanzlei des Führers, Філіпп Боулер)

Управління Партійної канцелярії (нім. Parteikanzlei, Мартін Борман)

Управління Президентської канцелярії (Отто Мейснер)

Управління Рейхсканцелярії (нім. Reichskanzlei, Ганс Ламмерс)

Таємна рада (Костянтин фон Нейрат)

Імперські міністерства

Імперське міністерство авіації (нім. Reichsluftfahrtministerium, Герман Герінг)

Імперське міністерство внутрішніх справ (нім. Reichsministerium des Innern, Вільгельм Фрік, Генріх Гіммлер)

Імперське міністерство економіки (нім. Reichswirtschaftministerium, Ялмар Шахт)

Імперське міністерство закордонних справ (нім. Reichsaussenministerium, Йоахим фон Ріббентроп)

Імперське міністерство науки, виховання і народної освіти (нім. Reichsministerium für Wissenschaft, Erziehung und Volksbildung, Бернгард Руст)

Імперське міністерство озброєнь та боєприпасів (нім. Reichsministerium für Bewaffung und Munition, Альберт Шпеєр)

Імперське міністерство праці (нім. Reichsarbeitministerium, Франц Зельдте)

Імперське міністерство продовольства і сільського господарства (нім. Reichsministerium für Ernahrung und Landwirschaft, Ріхард Дарре, Герберт Баке)

Імперське міністерство пропаганди і народної просвіти (нім. Reichsministerium für Volksaufklärung und Propaganda або Propagandaministerium, Йозеф Геббельс)

Імперське міністерство східних окупованих територій (нім. Reichsministerium für die besetzten Ostgebiete, Альфред Розенберг)

Імперське міністерство фінансів (нім. Reichsfinanzministerium, Людвіг Шверін фон Крозіг)

Імперське міністерство церковних справ (нім. Reichsministerium für die kirchlichen Angellegenheiten, Ганс Керль)

Імперське міністерство шляхів сполучення (нім. Reichsverkehrsministerium, Юліус Дорпмюллер)

Імперське міністерство юстиції (нім. Reichsjustizministerium, Франц Гюртнер, Отто Тірак)

Імперські міністри без портфелю: Костянтин фон Нейрат, Ганс Франк, Ялмар Шахт, Артур Зейсс-Інкварт

Управління

Управління Чотирирічного плану (Герман Герінг)

Управління Інспектора автошляхів

Управління Президента рейхбанку

Управління безпеки рейху (SS-Reichssicherheitshauptamt,)

Управління Головного лісничого рейху (Герман Герінг)

Управління молоді рейху

Управління казначейства рейху

Управління Головного інспектора столиці рейху

Управління Радника «Столиці Руху» («Hauptstadt der Bewegung», Мюнхен, Баварія)

Управління NSDAP

Управління расової політики NSDAP

Управління колоніальної політики NSDAP

Управління закордонних справ NSDAP

Державна ідеологія[ред. • ред. код]

Ідеологічно нацисти використовували ідею Великої Німеччини (нім. «Großdeutschland»), вважали, що об'єднання Німецьких народів в одну країну було необхідним кроком до національного успіху.

Расизм був важливим аспектом суспільства в межах Третього Рейху. Нацисти також об'єднали антисемітизм із антикомуністичною ідеологією й розцінювали лівий рух так само, як міжнародний ринковий капіталізм — як роботу «змовницьких євреїв».

Ворогами нацистського руху вважались більшовики, негри, цигани та євреї (розглядались як нелюди),[10] політичні супротивники, соціальні ізгої, гомосексуали, релігійні дисиденти типу Свідків Єгови й Вільних Масонів.

Збройні сили[ред. • ред. код]

Збройні сили Нацистської Німеччини (Вермахт) були створені за Законом від 16 березня 1935[11]. Базою для створення і розгортання вермахту послужив рейхсвер, перейменований після введення загальної військової повинності, необхідність якої Адольф Гітлер обстоював у праці «Моя Боротьба». Вермахт складався із Сухопутних військ, Військово-повітряних сил (Люфтваффе) і Військово-морського Флоту (Крігсмаріне). Вище командування збройними силами у Німеччині того часу належало структурі під назвою ОКВ (нім. Oberkommando des Heeres (OKH) - «Верховне Командування Вермахту», яке до своєї смерті очолював безпосередньо Фюрер. Гітлер надавав особливого значення армії та службі в ній для кожного німця, що претендував на звання громадянина Рейху. Збройні сили комплектувалися найсучаснішою на той час технікою, практично вся промисловість Німеччини була спрямована на забезпечення військового сектору. За планами Гітлера, збройні сили мали стати безпосереднім інструментом для втілення в життя його планів щодо розширення життєвого простору для «арійської раси», в тому числі й на Схід. Після поразки у Другій світовій, Вермахт було офіційно розпущено в 1946 р.

Економіка[

Відповідно до синкретичної політики націонал-соціалізму, нацистська військова економіка була сумішшю економіки вільного ринку і практики централізованого планування; історик Ричард Овері писав: "Німецька економіка впала між двома стільцями. Було недостатньо командної економіки, щоб робити те, що могла робити радянська система, але було недостатньо капіталістичної, щоб довіритися, як це зробила Америка, ініціативі приватного підприємництва.

Під час приходу нацистів до влади найважливішим у суспільстві питанням було безробіття, яке становило 30%.[13] Першим кроком нової влади було призначення шанованого у країні економіста Ялмара Шахта (нім. Hjalmar Schacht). Під його керівництвом була введена економічна політика, що мала підняти країну з економічної кризи. Першими кроками було скасування профспілок та встановлення жорсткого контролю за заробітною платою. Як міністр економіки, Шахт був одним з небагатьох міністрів, що скористався зі адміністративної свободи, яку надало скасування золотого стандарту для рейхсмарки, для підтримки низьких процентних ставок і високого дефіциту державного бюджету, проведення масштабних національних громадських робіт.[13] Наслідком діяльності міністра економіки Шахта було дуже швидке зниження безробіття, найшвидше з усіх країн під час Великої Депресії.

Створювалися підконтрольні уряду компанії, які випускали власні «бонди». Бондами фіктивні компанії розплачувалися за товар, теоретично їх можна були поміняти на рейхсмарки, але це не відбулося до падіння Третього Рейху. Шляхом використання тих бондів, а також абсолютним контролем за національною валютою (вартість якої сильно завищувалася) вдалося отримати досить внутрішніх коштів. Вони були задіяні для створення нових робочих місць, це сприяло значному зниженню рівня безробіття, зниженню міжнародної торгівлі, яка складала лише третину від рівня 1929 року. Ці складні економічні маневри дозволяли уряду приховувати від міжнародної громадськості витрати на збройні сили, що стрімко зростали.

Більшість індустрій не було націоналізовано, але підлягали постійному контролю з боку уряду, який примушував їх використовувати вітчизняні товари. Контролювали процес адміністративні комітети, які складались з урядовців та діячів бізнесу. Суперництво було обмежено, оскільки основні компанії були організовані в картелі. Вибіркова націоналізація відбувалася з компаніями, які не погоджувалися з такою структурою. Банки, які було націоналізовано Веймаром, були повернені попереднім власникам. У кожного адміністративного комітету був свій банк, який фінансував його діяльність.

Урядове втручання в економіку і масове переозброєння привело до фактичної ліквідації безробіття. Між 1933 та 1938, реальна заробітна плата зменшилась приблизно на 25%.[14] В 1935 були введені трудові книжки, разом з ними було скасовано право звільнятися з роботи без дозволу попереднього роботодавця.[15]

Завдяки будівництву автобанів було створено більш ніж 100,000 робочих місць

Німецька економіка була переведена під керівництво Германа Герінга (нім. Hermann Göring) коли, 18 жовтня 1936, німецький парламент (Рейхстаг) оголосив про початок Чотирирічного Плану. Метою цього економічного плану були як цивільні, так і військові досягнення. Серед відомих цивільних проектів було будівництво мережі автобанів. Завдяки будівництву автобанів було створено більш ніж 100,000 робочих місць, але додатковим досягненням цього проекту була пропаганда нацистської ідеології. Існують думки що, крім того, метою створення автобанів було забезпечення швидкого руху збройних сил. Військовою метою було масове переозброєння, яке мало перетворити військо зі 100,000 солдатів на армію з мільйонів.

Напередодні війни в країні було досягнуто небаченого рівня зайнятості населення. На липень 1939 року кількість безробітних становила лише 38 379 осіб. Крім того відчувалася гостра нестача вільних робочих рук. Для забезпечення економіки Третього Рейху рабською робочою силою під час війни, нацисти вивезли близько 12 мільйонів осіб з 20 європейських країн, близько 75 відсотків з них походили зі Східної Європи.[16]