5. Нові тенденції в українській літературі кінця хіх- поч.. Хх ст..: відхід від етнографічно-побутової за ангажованості, європеїзація, психологізм, ліризм.

Молоде покоління українських письменників, розквіт твор¬чості яких припадає на кінець ХІХ — початок ХХ ст., під впливом соціально-культурної ситуації в Україні і нового досвіду європей¬ських літератур дедалі більше усвідомлює обмеженість критич¬ного реалізму, необхідність змін, відходу від традиційних проблем і форм їх зображення. Визрівали протест проти натуралізму, вузь¬кого просвітянства, «грубого реалізму», бажання якось наблизи¬тися до новітніх течій європейської літератури, зруйнувати стерео¬типи і нормативи реалістичного побутописання. Українська література кінця ХІХ — початку ХХ ст. — явище загальноєвропейського типу, і, як така, вписується в той процес зміни типів художнього мислення, методів, стилів, який визначає історико-літературний розвиток майже всіх європейських (у тому числі й слов’янських) літератур цього періоду.

Загальновизнано, що в кінці ХІХ — на початку ХХ ст. в усіх європейських літерату¬рах розпочиналося становлення модернізму — художньої системи, принципово відмінної від художньої системи критичного реалізму.

У 1901 р. І. Франко пише про традицію й новаторство творчості молодих українських пись¬менників у статті «З останніх десятиліть ХІХ віку»: «Засвоївши літературні традиції своїх учителів, молода генерація письмен¬ників, до яких належать Ольга Кобилянська, Василь Стефаник, Лесь Мартович, Антін Крушельницький, Михайло Яцків і Марко Черемшина, прагне відображати своєрідність українського життя у зовсім новій європейській манері.

Прозвучали заклики до оновлення й розширення проблемно-тематичного діапазону, відходу від переважно селянської тема¬тики, характерів, зрештою, мови, лексики. Нарешті, на проти¬вагу народницькому реалізмові, модернізм відстоював пріоритет індивідуального над колективним, права особистості, а не аб¬страктні інтереси суспільства, у жертву яким приносилися осо¬бисті пориви. Не можна не погодитися з тими дослідниками української літератури кінця ХІХ — початку ХХ ст., які вважають, що саме життя зобов’язує українських письменників не поривати з ре¬альною дійсністю й водночас дбати про новизну змісту, настроїв, форм. Оскільки українські митці були в основному вихідцями з гущі народу, який стогнав у ярмі соціального й національного гніту й потребував захисту, то вони не могли й не мали мораль¬ного права забувати й про великі традиції. Вибір між мистецтвом і соціальним обов’язком письменників кінця ХІХ — початку ХХ ст.не відбувся на користь першого чи другого. Не відмовляючись від служіння соціальній та національ¬ній ідеї, вони разом із тим свідомо чи несвідомо у своїй творчості рівнялися на кращі зразки західноєвропейського мистецтва. Проте не запозичували їх сліпо, а перепускали через своє небайдуже до народних страждань серце. Так вони створили літературу, яка має реальну основу, але поривається «у блакить».

Традиційно вважається, що зачинателем українського модер¬нізму був Микола Вороний. Готуючи в 1901 р. альманах «З-над хмар і долин» (вийшов у 1903 р.), М. Вороний опублікував у «Літературно-науковому віснику» відкритий лист до українських письменників, в якому закликав надсилати твори, в яких були б «усунуті набік різні заспівані тенденції та вимушені моралі», де було б «хоч трошки філософії, де хоч клаптик яснів би … блакит¬ного неба». Основна думка виступу М. Вороного виділялася чітко: він закликав писати інакше, «по-сучасному», оновлювати літера¬туру, виходячи насамперед із суто художніх вимог і завдань.

Франко, схвально ставлячись до нових віянь в україн¬ській літературі, не міг змиритися з тими основними постулатами модернізму, які пропагував М. Вороний. Іван Франко у вступі до поеми «Лісова ідилія» назвав Миколу Вороного «ідеалістом непоправним», який вимагає від авторів: Пісень давайте нам, поети, Без тенденційної прикмети, Без соціального змагання, Без усесвітнього страждання, Без нарікання над юрбою, Без гучних закликів до бою… І. Франко утверджував думку про те, що «сучасна пісня не пе-рина…вона вся пристрасть і бажання, і вся вогонь, і вся тривога, вся боротьба, і вся дорога… » У відповідь на його «Посланіє» М. Во¬роний написав вірш «Іванові Франкові», якому передує епіграф із Ш. Бодлера: «Предметом поезії є тільки вона сама»

6. Два покоління в українській літературі межі століть. Ідейно-естетичні позиції батьків і дітей. І. Франко про літературну ситуацію (статті «З останніх сучасних десятиліть ХІХ віку», «Старе й нове в українській літературі»).

Літературна молодь шукала нового змісту, форми і засобів зображення складного світу і людини межі століть. І. Франко назвав це покоління «різнобарвною китицею індивідуальностей». Якщо раніше література обмежувалася селянською тематикою і проблематикою, то для літератури межі століть характерним стало широке узагальнення дійсності.

Покоління «батьків», реалізм:

• Зображення людини як продукту середовища;

• Зв’язок особистості і епохи;

• Єдність типового та індивідуального;

• Мета – відповідне зображення життя;

Покоління «дітей», нові мистецькі течії. Франко сюди відносив Стефаника, М.Черемшину, Леся Мартовича; письменники, які подають гарні надії М. Яцків, А. Крушельницького. + Леся Українка, М. Коцюбинський, О. Кобилянська, В. Винниченко.

• Дослідження людини в усіх її проявах, увага насамперед до психологічного; неприйняття «особи взагалі»;

• Емоційна причетність до усього суспільного;

• Людина у складній взаємодії з навколишнім середовищем.

• Художнє осмислення інтелігенції;

• Національно-патріотичний пафос;

• Увага до філософських проблем;

• Досліджується і пасивно-споглядальна позиція (настрої гнітючості, зневіри, безнадії);

• Вирішення проблеми оновлення художнього слова - модерністські засоби;

• Дисгармонійні почуття, двоїста чуттєвість, неспокій духу, культ артистизму, руйнування традицій, зростання урбаністичних елементів тощо.

І.Франко у статті «З останніх десятиліть XIX в.» писав: «Наша проза під пером Кобилянської, Стефаника, Черемшини, Яцківа набрала поетичного лету, мелодійності, ніжності, грації та різнородності...». На першк місце сере поетів Франко ставить Лесю Українку. І. Франко, оцінюючи творчість Лесі Українки, ставив її на перше місце серед поетів кінця XX ст., характеризуючи її як талант сильний, наскрізь мужній, хоча й не позбавлений жіночої грації і ніжності.

Своєрідність літературного розвитку кінця ХІХ – початку ХХ ст. розуміли вже сучасники. У 1901 р. І.Франко пише про традицію й новаторство творчості молодих українських письменників у статті "З останніх десятиліть ХІХ віку": "Засвоївши літературні традиції своїх учителів, молода генерація письменників, до яких належать Ольга Кобилянська, В.Стефаник, Л.Мартович, Антін Крушельницький, Михайло Яцків і Марко Черемшина, прагне відображати своєрідність українського життя у зовсім новій європейській манері" [1, 108]. У цій статті І.Франко велику увагу приділяв дослідженню нових особливостей літератури кінця ХІХ - початку ХХ ст., правдиво висвітлив ті риси, що відрізняли "нову школу" літератури від "старої", а в статтях, "Старе й нове в сучасній українській літературі", "Принципи й безпринципність" та ін. продовжив розмову на цю тему.