10. Драматургія на межі хіх-хх ст:Заг.Х-ка. Поняття «нова драма»

У другій половині XIX століття драматургія досягає свого найвищого піднесення, стає одним з провідних родів літературної творчості. Це піднесення драматургічної творчості було викликане самим життям і, зокрема, бурхливим розвитком українського театрального мистецтва. У другій половині XIX ст. український театр не тільки посів визначне місце в громадсько-культурному і політичному житті України, а й здобув широку популярність далеко за її межами.

Перша видатна українська професіональна трупа була заснована в Києві в 1883 році, її очолив М. Старицький. Починаючи з 1886 року, гастролі українських труп стали постійною складовою частиною столичних театральних сезонів.

На рубежі 19-20 століття переважає соціально-психологічна драма. Потім, як відгук на суспільно-політичну ситуацію початку 20 століття, виникає політична драма. Людські характери досліджуються драматургами («Кассандра» Лесі Українки). Саме в творчості Лесі Українки чи не вперше в українській драматургії сягає свого апогею інтелектуальна, неоромантична драма, в якій увага з побутових обставин переноситься на психологію персонажів, досить складні й витончені інтелігентні переживання.

Новим кроком у розвитку драми стала творчість В. Винниченка, який наполегливо розробляв морально-етичну тематику, прагнучи осмислити суспільно-політичні проблеми засобами психологічної драми («Молода кров», «Чорна Пантера і Білий Ведмідь»). Українська драматургія останніх десятиліть ХІХ — початку ХХ ст. явила літературі і театру новаторські концептуально, різнопланові за стильовими ознаками, художнім мисленням сценічні твори. Ядром цього потужного мистецького потоку стала «нова драма». Її символіка, зосередженість на внутрішній боротьбі характерів, пристрасна дискусійність, наповненість психологічно-екзистенційними ситуаціями означили відхід у слові і театральній дії від традиційної драми, утвердження нових стильових, виражальних можливостей у письмі та на сцені.

+ Українська драматургія кінця XIX – початку ХХ століття з погляду функціонування в ній різних, нерідко прямо протилежних типів художнього мислення, відмінних систем і засобів поетики – явище не тільки творчо багате та виразно яскраве, а й неодновимірне і неоднозначне.

На переконання деяких науковців, такі нереалістичні типи художнього мислення, як неоромантизм, символізм та експресіонізм, проникали до української драми переважно ззовні, та й то знаходили своє втілення в творчості лише окремих письменників, часто штучно насаджуючись на національному ґрунті, відтак проступали здебільшого в інваріантах зарубіжного наслідування, не становлячи значних художніх цінностей і не витворюючи відповідних літературно-мистецьких шкіл.

Якщо трактувати драматургічний процес кін. XIX–поч. XX ст. з позицій нинішнього часу, з урахуванням сучасних теоретичних та історико-літературних положень, концепцій і висновків, то можна констатувати самодостатність не тільки реалізмоцентричних моделей художнього мислення, що були традиційними для української драматургії і театру на порубіжжі століть, а й нереалістичних структур авторської ідейно-естетичної свідомості, які стали модерністськими для національної драми і сцени. Серед них найбільше виокремлювалися такі типи нового мислення, як н е о р о м а н т и з м, с и м - в о л і з м та е к с п р е с і о н і з м, що були найбільш продуктивними у творчості багатьох українських авторів. Яскравим і переконливим свідченням цього може слугувати драматургічна спадщина цілого ряду письменників, які не лише сповідували нетрадиційні, нереалістичні форми авторської художньої свідомості, а й підносили їх у своїх драматургічних творах до рівня загальноєвропейських тенденцій розвитку. Більше того, чимало модерністських літературно-художніх напрямів того часу набували цілковито оригінальних, національно-самобутніх рис у драматургії Лесі Українки (неоромантизм), В.Винниченка (символізм та експресіонізм), Олександра Олеся (символізм і неоромантизм), С.Черкасенка (символізм), В.Пачовського (імпресіоністичний символізм), М.Куліша (експресіонізм), І.Кочерги (метафізичний символізм), Григора Лужницького (християнський символізм) тощо.

Нарешті, поява модерністської системи художнього мислення, її різних типів, моделей, структур і форм помітно вплинула й на оновлення реалізму, зокрема спричинила появу в літературі яскравого індивіда. Саме зі зміною пропорційності соціального та психологічного в бік посилення останнього Іван Франко свого часу пов’язував нову якість літературно-художньої творчості кін. XIX–поч. XX ст. – виокремлення й вирізнення модерністських типів авторської свідомості на національному ґрунті. У цьому він вбачав зрілість українського письменства, його самоцінність і самодостатність.

Окрім того, дослідження української модерністської драматургії зламу минулих століть крізь У центрі уваги «нової драми» кінця ХІХ - початку XX ст. постала особистість з її переживаннями і почуттями. Нові драматурги не ставили за мету точно відобразити певні події, їхні твори - своєрідна метафора життя особистості (особливо її внутрішнього життя) та світу.

Культурні, історико-літературні передумови та головні шляхи оновлення європейського театру кінця ХІХ – початку ХХ ст. Основні тенденції розвитку драматургії: “драма ідей” (Г.Ібсен), “драма-дискусія” (Б.Шоу), лірико-психологічна драма (А.Чехов), символістська драма (М.Метерлінк).

З другої половини ХІХ ст. драматурги шукали нових форм мистецтва, прагнули наблизити драму до сучасності, приділити більше уваги внутрішньому світу людини. Якщо в старому театрі зображувалась трагедія окремої людини, то оновлена драма розкриває загальну трагедію життя людства і отримує назву «нова драматургія». Ібсен так визначав мету будь-якої драми: "П'єса не закінчується і падінням завіси після п'ятої дії — справжній фінал знаходиться поза її межами; поет намітив напрям, у якому доводиться шукати цей фінал, після цього — наша справа, справа кожного читача чи глядача самому дійти до цього фіналу шляхом особистої твор¬чості".У центрі уваги «нової драми» кінця ХІХ - початку XX ст. постала особистість з її переживаннями і почуттями. Нові драматурги не ставили за мету точно відобразити певні події, їхні твори - своєрідна метафора життя особистості (особливо її внутрішнього життя) та світу.

Риси «нової драми»:

1. У центрі уваги - душевні переживання людини, морально-філософські проблеми епохи. Показ трагедії життя.

2. Конфлікт внутрішній - зіткнення персонажів із трагедією буття, зіткнення різних ідей, духовні суперечності героїв.

3. Герой - особистість, "духовний симптом" епохи.

4. Відтворення загальної атмосфери часу, духовних пошуків епохи, прагнення морального пробудження особистості й суспільства.

5. Глядач упізнає себе, долучається до внутрішньої дії, переживає й мислить разом із героями.

6. Умовність, узагальнюючий зміст.

7. Усі персонажі важливі, вони позбавлені однозначних характеристик.

8. Показ на сцені людей різних соціальних прошарків, демократизація мови.

9. Зникнення чіткого поділ драматичних творів на комедію, трагедію та драму, поява трагікомедії.

10. Відкритий фінал, який спонукає до роздумів, дискусій.

11.