7. Розширення проблемно-тематичного, жанр. Діапазону укр..Літ. К.Хі-п.Хх ст..

Філософське підґрунтя: Ніцше, Шопенгауер. Творчість починає ґрунтуватися не на пізнавальній, а на емоційно-моральній грані свідомості, тому об’єктом стає рефлексуюча свідомість, повернута вглиб себе, передає ірраціональні побудови, а не реальні картини життя. Індивідуалізм, самопсихоаналіз.

Українська література кінця ХІХ - початку ХХ ст. – явище загальноєвропейського типу, і, як така, вписується у той процес зміни типів художнього мислення, методів, стилів, який визначає історико-літературний розвиток майже всіх європейських (у тому числі й слов'янських) літератур цього періоду. Загальновизнано, що в кінці ХІХ - на початку ХХ ст. в усіх європейських літературах розпочиналося становлення модернізму – художньої системи, принципово відмінної від художньої системи критичного реалізму.

В історії української літератури кінець ХІХ – початок ХХ ст. – період, позначений активним протистоянням і поєднанням реалізму й модернізму, традиційного та модерного мистецтва.

В усіх родах і видах літератури: прозі, ліриці, драмі спостерігається поглиблення психологізму. Зразком нової драми є поетичний театр Лесі Українки. Наростання ліричного сприйняття дійсності навіть в неліричних родах і жанрах, прагнення посилити емоційний вплив мистецтва приводять до своєрідного перевороту у літературі: значних змін у структурі оповіді, жанру, стилю. Скрізь зростає особистісний червень, роль авторського світосприйняття у творі. Виникає нове співвідношення об’єктивного повіствування і суб’єктивної авторської оцінки. Філософській концепції автора підпорядкована кожна деталь художньої структури твору, і фабула, і засоби художнього узагальнення, для яких характерним стає звернення до різних форм умовності, зростає інтелектуальне, філософське начало в літературі («Камінний господар», «Кассандра», «Оргія» Лесі Українки, «Valse mеlancolique» Кобилянської, Винниченко та інші). Усе це в свою чергу породжувало в літературі нове співвідношення епічного і психологічного, епічного і ліричного, об’єктивного і суб’єктивного, соціального і психологічного, вселюдського і конкретно історичного. Разом з тим психологізація і ліризація літератури призвела до певних втрат: зменшення епічності, епопейності, «широти життєвої обсервації», що позначалася на жанровій структурі літератури. У літературі кінця ХІХ – початку ХХ століття великого поширення набуває новела, часто з особливою фабульністю та безфабульнісю. Жанри: етюд, нарис, ескіз, образок, поезія в прозі, малюнок. Успішно продовжує розвиватись жанр повісті. Розквіт новели не означав занепаду чи застою оповідання, більш епічної, розлогої форми малої прози, але з меншою часовою концентрацією нж у новелі. Багато оповідань дублюють старі форми малої прози ХІХ століття, але спостерігається й оновлення психологічного оповідання. Загальна тенденція в проза до лаконічності, сконцентрованості, підносить вагу малих жанрів прози у всіх їх різновидах. Мінливість життєвих подій, наявність суспільних струсів, знесення цензурних заборон щодо українського слова, масовий прихід письменників у літературу – все це сприяло розвитку новелістики, як найоперативнішої форми прози.