Функції крові[ред. • ред. Код]

• Транспортна

  • Поживна — кров розносить по тілу поживні речовини від кишечника або з місць їх накопичення (глюкозу з печінки). Завдяки цій функції кров відносять до трофічних тканин.

  • Видільна (екскреторна) полягає у видаленні з клітин та тканин організму кінцевих продуктів обміну речовин.

  • Дихальна — гемоглобін еритроцитів, приєднуючи кисень, розносить його до усіх органів і тканин, забираючи вуглекислий газ;

  • Регуляторна — кров розносить по організмові фізіологічно активні речовини, які регулюють та об'єднують діяльність різних органів та систем, тобто здійснює гуморальну регуляцію функцій організму.

  • Терморегуляторна, тобто збереження сталості температури тіла. Ця функція здійснюється за рахунок фізичних властивостей води плазми крові. Кров, рівномірно розподіляючись в організмі, створює умови або для тепловіддачі(посилюючи рух крові в капілярах шкіри), або для збереження тепла (розширюючи судини внутрішніх органів).

• Захисна — лейкоцити крові забезпечують фагоцитоз, а також виділення антитіл проти антигенів; здатність крові до згортання, внаслідок чого припиняється кровотеча (тромбоцит).

• Гомеостатична (підтримання динамічної сталості внутрішнього середовища організму, гомеостазу) досягається завдяки тому, що кров, омиваючи усі органи і тканини, здатна нормалізувати склад внутрішнього середовища під контролемнервової системи.

• Трофічна

Кров складається з плазми крові і формених елементів (клітин), яких у хребетних тварин і людини є 3 групи:

• Червоні кров'яні тільця (еритроцити) — найчисленніші з формених елементів. Зрілі еритроцити не містять ядра і мають форму двоввігнутих дисків. Циркулюють 120 днів і руйнуються в печінці й селезінці. В еритроцитах міститься білок із іонами заліза — гемоглобін, який забезпечує головну функцію еритроцитів — транспорт газів, у першу чергу — кисню. Саме гемоглобін надає крові червоне забарвлення. У легенях гемоглобін зв'язує кисень, перетворюючись на оксигемоглобін, він має світло-червоний колір. У тканинах кисень звільняється із зв'язку, знову утворюється гемоглобін, і кров темніє. Крім кисню, гемоглобін у формі карбогемоглобіну переносить з тканин у легені і невелику кількість вуглекислого газу.

• Кров'яні пластинки (тромбоцити) є обмежені клітинною мембраною фрагменти цитоплазми гігантських клітин кісткового мозку мегакаріоцитів. Спільно з білками плазми крові (наприклад, фібриногеном) вони забезпечують згортання крові, яка витікає з пошкодженої судини, приводячи до зупинки кровотечі, і тим самим захищають організм від небезпечної для життя крововтрати.

• Білі клітини крові (лейкоцити) є частиною імунної системи організму. Всі вони здатні до виходу за межі кров'яного русла в тканини. Головна функція лейкоцитів — захист. Вони беруть участь в імунних реакціях, виділяючи при цьому Т-клітини, які розпізнають віруси та різноманітні шкідливі речовини, В-клітини, що виробляють антитіла, макрофаги, які знищують ці речовини. За норми лейкоцитів у крові набагато менше, ніж інших формених елементів.

Еритроцити в кров'яному руслі є носіями групових властивостей. Формені елементи звичайно становлять 40-45% об'єму крові, плазма — 55-60%. Відносна сталість кількості формених елементів крові регулюєтьсянейрогуморальними механізмами. До складу крові входять білки, вуглеводи, ліпіди, мінеральні речовини, вода.

Хімічний склад, реакція середовища (pH) та інші хіміко-фізичні параметри крові відносно сталі. Це забезпечується механізмами гомеостазу. Кількість крові у безхребетних тварин у відношенні до маси тіла коливається від 20 до 60%, у хребетних — від 1,7 до 10%, у людини — близько 7%. При різних патологічних станах організму можуть виникати зміни в крові, дослідження яких має велике діагностичне значення. Вивченням крові займається гематологія.

Кров відноситься до швидко оновлюваних тканин. Фізіологічна регенерація формених елементів крові здійснюється за рахунок руйнування старих клітин і утворення нових органами кровотворення. Головним з них у людини та інших ссавців єкістковий мозок. У людини червоний або кровотворний кістковий мозок розташований в основному в тазових кістках і в довгих трубчастих кістках. Основним фільтром крові є селезінка (червона пульпа), що здійснює в тому числі і імунологічний її контроль (біла пульпа).

Гомеоста́з — стан рівноваги динамічного середовища, у якому відбуваються біологічні процеси. Здебільшого це поняття вживається в біології. Гомеостаз підтримується безперервною роботою систем органів кровообігу, дихання, травлення, виділення тощо, виділенням у кров біологічно активних хімічних речовин, які забезпечують взаємодію клітин і органів. Найважливіша роль у підтриманні гомеостазу належить нервовій системі, яка регулює діяльність органів і систем організму. Гомеостаз регулюється безпосередньо проміжним мозком.

Гомеостаз — відносна сталість складу та властивостей внутрішнього середовища біологічних систем різних рівнів організації.

В основі гомеостазу лежать динамічні процеси, оскільки сталість внутрішнього середовища безперервно порушується і так само безперервно відновлюється.

Фізіологічні процеси в організмі і процеси підтримання гомеостазу знаходиться під контролем зворотного зв'язку (керований об'єкт у свою чергу, контролює об'єкт огляду, між ними існує взаємодія).

Гомеостаз — це система скоординованих реакцій, спрямованих на забезпечення, підтримання або відновлення сталості внутрішнього середовища організму.

Організм як тварини, так і людини є відкритою системою, що досить сильно пов'язнана з середовищем. Існує таке поняття, як саморегуляція, для якої було запропоновано назву «gomios stasis» — лат. подібний стан. Гомеостаз — це постійність внутрішнього середовища і фізіологічних функцій організму (сталість хімічного складу та фізико-хімічних властивостей, він виражається наявністю ряду стійких показників (констант), характеризує нормальний стан організму: температуру, тиск крові, кількість у крові речовин(Са, К, Na).

2. Аналізатори. ЇХ фізіологічні властивості.

Усі аналізатори, завдяки своїй однотипній будові, мають загальні психофізіологічні властивості:

1. Надзвичайно високу чутливість до адекватних подразників. Ця чутливість близька до теоретичної межі й у сучасній техніці поки що не досягнута. Кількісною мірою чутливості є гранична інтенсивність, тобто найменша інтенсивність подразника, вплив якої дає відчуття.

2. Абсолютну, диференційну та оперативну межі чутливості до подразника. Абсолютна межа має верхній та нижній рівні. Нижня абсолютна межа чутливості – це мінімальний розмір подразника, що викликає чутливість. Верхня абсолютна межа – максимально допустима величина подразника, що не викликає в людини болю. Диференційна чутливість визначається найменшим розміром, на якому варто змінити силу подразника, щоб викликати мінімальну зміну відчуття. Це положення вперше було вве-дено німецьким фізіологом А. Вебером і кількісно описано німецьким фізиком Г. Фехнером. Основний психофізичний закон фізіології Вебера – Фехнера: інтенсивність відчуттів пропорційна логариф-му інтенсивності подразника. У математичній формі закон Вебера – Фехнера виражається так: S = C х lgI, де S – інтенсивність (або сила) відчуття; I – розмір чинного подразника; С – коефіцієнт пропорційності. У наступних дослідженнях закон Вебера – Фехнера був доповнений американським ученим С. Стівенсом. Детально дослідивши залежність між інтенсивністю відчуття і розміром подразника, що безпосередньо впливає, він прийшов до висновку, що вона виражається степеневою кривою. Згідно із ученням С. Стівенса, залежність між інтенсивністю відчуття (S) і значенням зовні шнього подразника (I) можна уявити так: S = K х Іn, де К – константа, що залежить від обраної одиниці виміру, n – по-казник, що залежить від модальності відчуття. Дискусія про те, який закон більш повно відображає зв’язок інтенсивності відчуття і сили подразника, продовжується і нині. Проте, не заглиблюючись у тонкощі цієї дискусії, можна сказати, що за своїм змістом вони дуже близькі: 1) існують кількісні відношення між інтенсивністю відчуття та інтенсивністю подразника; 2) відчуття змінюються непропорційно інтенсивності подразника; 3) інтенсивність відчуття росте набагато повільніше, ніж сила подразників.

3. Спроможність до адаптації, тобто можливість пристосовувати рівень своєї чутливості до подразників. При високій інтенсивності подразників чутливість знижується і, навпаки, при низьких – підвищується. Це досить часто ми зустрічаємо у повсякденному житті й не потребує коментарів.

4. Спроможність тренуватися. Дана властивість виражається як у підвищенні чутливості, так і прискоренні адаптації (наприклад, часто говорять про музичний слух, чуттєві органи дегустаторів і т. д.).

5. Спроможність певний час зберігати відчуття після припинення дії подразника. Наприклад, людина може відновити у своїй свідомості на коротку мить побачену характеристику або почуті звукові інтонації. Така “інерція” відчуттів визначається як наслідок. Тривалість послідовного образу значно залежить від інтенсивності подразника та в деяких випадках навіть обмежує можливість аналізатора.

6. Постійна взаємодія один з одним. Відомо, що оточуючий нас світ – багатогранний, і лише завдяки властивості аналізаторів взаємодіяти здійснюється повне сприйняття людиною об’єктів і явищ зовнішнього середовища.

У повсякденному житті ми постійно стикаємося з проявом закону Вебера – Фехнера. Наприклад, тінь від свічки непомітна при світлі сонця, при сильному шумі ми не чуємо тихих звуків тощо. Така реакція людського організму обумовлена процесом тисячолітнього відбору, у ході якого наша свідомість виробила потужну систему самозбереження і самозахисту організму. Якби організм людини фіксував усі, без винятку, зовнішні подразники, то була б втрачена захисна реакція всієї нервової системи. Саме тому зовнішні подразники фіксуються не за їх абсолютною величиною, а тільки за відносною.

Існує поріг, заборонена границя зовнішнього впливу на організм людини, у межах якої відбувається її фізична та психічна деградація аж до повного руйнування генофонду. Такі явища спостерігаються в зонах стихійного лиха.

3. Фізіологічна роль мозочка.

Функціональне значення мозочка  чітко проявляється в експери­ментах з його видаленням. Видалення мозочка у ссавців призво­дить до порушення рівноваги тонусу скелетних м’язів і характер­них змін у виконанні довільних рухів. Довільні рухи втрачають свою точність і чіткість, стають незгарбними і широкими (розмашистими). Порушення координації рухів (атаксія) характеризу­ється нерівною зигзагоподібною ходою. Видалення мозочка супро­воджується також зниженням сили м’язових скорочень і швидкою стомлюваністю (астенія), невідповідністю між реальною силою м’язових скорочень і силою скорочень необхідного для виконання руху (дисметрія), а також порушенням тонусу м’язів (дистонія).

В основі фізіологічних механізмів регулюючих впливів мозочка на скелетні м’язи, згідно з сучасними мікроелектродними дослі­дженнями, лежить гальмування нейронами кори мозочка, його підкіркових ядер, які знаходяться в стані постійної тонічної актив­ності і через низхідні шляхи підтримують певний рівень збудли­вості центрів спинного мозку.

Функції управління руховою діяльністю мозочок виконує спіль­но з корою півкуль великого мозку, тому розлади координації рухів, викликані видаленням мозочка, з часом частково компенсу­ються за рахунок роботи кори півкуль великого мозку.

Поряд з Порушенням рухової діяльності видалення мозочка призводить до розладу вегетативних функцій. Вважається, що мо­зочок відіграє певну роль в об’єднанні (інтеграції) діяльності внутрішніх органів.

БІЛЕТ №8

1. Значення гормонів, їх властивості. Механізм дії.

Роль гормонів багатогранна й складна. Вони мають важливе значення майже для всіх життєвих процесів організму. Гормони виконують чотири основні функції. 1. Морфологічна функція, завдяки якій забезпечується ріст і розвиток організму, поява та формування вторинних статевих ознак (гормони росту та статевих залоз). 2. Дія на різні обміни речовин: білковий, жировий, вуглеводний, водно-сольовий та основний (гормони щитовидної та паращитовидних залоз). 3. Дія на функціональний стан нервової системи, а саме на вегетативну, нижчу й вищу нервову діяльність та інстинкти (гормони щитовидної та статевих залоз). 4. Дія на процеси розмноження: овуляцію, вагітність, лактацію (гонадотропні гормони гіпофіза та гормон жовтого тіла). Деякі гормони (кортикостероїди, паратгормон, інсулін) необхідні для існування організму. При їх відсутності відбуваються серйозні зміни, особливо в обмінних процесах, які закінчуються смертю. Нестача інших гормонів зумовлює різні відхилення від норми, але не призводить до: смерті. В таких випадках резистентність організму різко знижується і пристосування його до змін навколишнього середовища погіршується. Щодо хімічної будови гормони можна поділити на чотири групи. 1. Стероїдні гормони — це гормони статевих залоз та кори надниркових залоз. 2. Гормони похідні тирозину — адреналін, норадреналін та тироксин. 3. Протеогормони (білкові). До них належать гормони передньої і середньої частин гіпофіза, паращитовидних залоз та інсулін підшлункової залози

оли гормон, що знаходиться в крові, досягає клітини-мішені, він вступає у взаємодію із специфічними рецепторами; рецептори «прочитують послання» організму, і в клітині починають відбуватися певні зміни. Кожному конкретному гормону відповідають виключно «свої» рецептори, що знаходяться в конкретних органах і тканинах, — тільки при взаємодії гормону з ними утворюється гормон-рецепторний комплекс.

Механізми дії гормонів можуть бути різними. Одну з груп складають гормони, які з'єднуються з рецепторами, що знаходяться усередині клітин, — як правило, у цитоплазмі. До них належать гормони з ліпофільними властивостями — наприклад, стероїдні гормони (статеві гормони, глюко- і мінералокортикоїди), а також гормони щитовидної залози. Будучи жиророзчинними, ці гормони легко проникають через клітинну мембрану і починають взаємодіяти з рецепторами у цитоплазмі, або ядрі. Вони слабо розчинні у воді, при транспортуванні по крові зв'язуються з білками-носіями.

Вважається, що в цій групі гормонів гормон-рецепторний комплекс виконує роль своєрідного внутрішньоклітинного реле — утворившись в клітині, він починає взаємодіяти з хроматином, який знаходиться в клітинних ядрах і складається з ДНК і білка, і тим самим прискорює або сповільнює роботу тих, або інших генів. Вибірково впливаючи на конкретний ген, гормон змінює концентрацію відповідною РНК і білка, і разом з тим коректує процеси метаболізму.

Біологічний результат дії кожного гормону вельми специфічний. Хоча у клітині-мішені гормони змінюють зазвичай менше 1% білків і РНК, цього виявляється цілком достатньо для отримання відповідного фізіологічного ефекту.

Більшість інших гормонів характеризуються трьома особливостями:

• вони розчиняються у воді;

• не зв'язуються з білками носіями;

• починають гормональний процес, як тільки з'єднуються з рецептором, який може знаходитися в ядрі клітки, її цитоплазмі, або розташовуватися на поверхні плазматичної мембрани.

У механізмі дії гормон-рецепторного комплексу таких гормонів обов'язково беруть участь посередники, які індукують відповідь клітини. Найважливіші з таких посередників — цАМФ(циклічний аденозинмонофосфат), інозитолтрифосфат, іони кальцію.

Так, в середовищі, позбавленому іонів кальцію, або в клітках з недостатньою їх кількістю, дія багатьох гормонів послаблюється; при застосуванні речовин, що збільшують внутрішньоклітинну концентрацію кальцію, виникають ефекти, ідентичні до дії деяких гормонів.

Участь іонів кальцію, як посередника забезпечує вплив на клітини таких гормонів, як вазопресин і катехоламіни.

Проте є гормони, внутрішньоклітинного посередника яких дотепер не виявлено. З найвідоміших таких гормонів можна назвати інсулін, у якого на роль посередника пропонували цАМФ і цГМФ, а також іони кальцію і навіть перекис водню, але переконливих доказів на користь якої-небудь однієї речовини немає. Багато дослідників вважають, що у такому разі посередниками можуть виступати хімічні з'єднання, структура яких повністю відрізняється від структури вже відомих науці посередників.

Виконавши своє завдання, гормони або розщеплюються в клітинах-мішенях, або в крові, або транспортуються до печінки, де розщеплюються, або, нарешті, видаляються з організму в основному з сечею (наприклад, адреналін).

2. Шляхи виділення кінцевих продуктів обміну.

У процесі обміну речовин постійно утворюються кінцеві продукти обміну жирів, білків і вуглеводів, які вже не потрібні організму і навіть шкідливі для нього, а тому повинні бути видалені з організму. Процес виділення як складова частина обміну речовин - один із головних у збереженні гомеостазу.

Кінцевими продуктами обміну жирів і вуглеводів є вуглекислий газ і вода. При розпаді білків, крім вуглекислого газу і води, утворюється сечовина, сечова кислота, креатинін, фосфорно- і сірчанокислі солі інші сполуки. Кінцеві продукти обміну речовин надходять у кров І виносяться нею до органів виділення. Органами виділення є легені, пот залози шкіри, шлунково-кишковий тракт, нирки.

Легені виводять з організму вуглекислий газ, пари води, а також деякі леткі речовини (ефір після наркозу, алкоголь).

Потові залози шкіри виділяють зайву воду, мінеральні солі, солі важких металів, які можуть потрапити в організм разом із їжею, деякі продукти обміну білків (наприклад, аміак), а за важкого фізичного напруження — молочну кислоту.

Печінка знешкоджує різні отруйні речовини, надлишки гормонів, продукти обміну гемоглобіну та білків. Після цього вони разом із жовчю потрапляють у кишечник та викидаються з організму. Хвора печінка не може виконувати свою видільну функцію, через що й настає тяжке самоотруєння організму.

Шлункові та кишкові залози, а також підшлункова залоза виділяють у просвіт шлунка та кишечнику алкоголь, розчинений у крові, продукти обміну білків, воду та зайві мінеральні солі. Викидаючи кал, кишечник звільняє організм від зайвих, непотрібних і шкідливих продуктів обміну, хвороботворних мікроорганізмів.

Одним із найголовніших органів виділення та підтримання гомеостазу є — нирки. Вони виводять із сечею з організму надлишок води, мінеральні солі, шкідливі продукти білкового обміну (сечовина, сечова кислота). Нирки регулюють водний і сольовий обмін, забезпечуючи нормальний водно-сольовий склад рідин тіла (крові, лімфи, міжклітинної рідини).

Нирки підтримують певну сталу реакцію крові. При накопиченні в крові кислих або лужних продуктів обміну через нирки збільшується виділення надлишків відповідних солей. У підтриманні сталості реакції крові важливу роль відіграє здатність нирок синтезувати аміак, який з’єднує кислі продукти, заміщаючи у них натрій і калій. При цьому утво­рюються амонієві солі, які виводяться у складі сечі, а натрій і калій зберігаються для потреб організму.

3. Лейкоцити, їх функції. Регуляція лейкопоезу. Фізіологічні лейкоцитози.

Лейкоцити, або білі кров’яні тільця, – це клітини з ядрами, які не

вміщують гемоглобін і грають важливу роль в захисті організму від

мікробів, вірусів, патогенних найпростіших, тобто забезпечують імунітет.

У дорослих в крові міститься 4 – 9 Х 109/л (4000 – 9000 в 1мкл.)

лейкоцитів, тобто їх в 500 – 1000 разів менше, ніж еритроцитів. Але, на

відміну від еритроцитів, чисельність яких в крові здорової людини

відносно постійна, чисельність лейкоцитів значно коливаються залежно від

часу доби та функціонального стану організму.

Лейкоцити поділяють на 2 групи: ґранулоцити (зернисті), до яких

відносяться нейтрофіли, еозинофіли та базофіли; аґранулоцити

(незернисті) – лімфоцити і моноцити.

При оцінці змін кількості лейкоцитів в клініці вирішального значення має

показник зміни співвідношень між окремими групами та формами лейкоцитів,

в меншій мірі – їх кількості. Відсоткове співвідношення окремих форм

лейкоцитів називають лейкоцитарною формулою, або лейкограмою.

Ґранулоцити. Аґранулоцити.

Нейтрофіли. Еозинофіли. Базофіли. Педофіли. Лімфо-цити. Моно-

F

n

p

в

F

в

kdі

kdT

????l?????-1 1-5 45-70 1-5 0-1 0-0,1 20-40 2-10

Характеристика окремих форм лейкоцитів:

1. Нейтрофіли – сама чисельна група білих кров’яних тілець (вони

складають 50-75% всіх лейкоцитів. Основна функція нейтрофілів – захист

організму від мікробної інфекції та токсинів мікроорганізмів. Вони

першими прибувають на місце пошкодження тканин. Контактуючи з живими чи

мертвими мікроорганізмами, з зруйнованими клітинами власного організму

або чужорідними частинками, нейтрофіли фагоцитують, перетравлюють та

знищують їх за рахунок власних ферментів та бактерицидних речовин.

Окрім фагоцитозу, нейтрофіли здійснюють і інші протимікробні реакції.

Вони секретують в оточуюче середовище лізосомальні катіонні білки та

гістіони. Противірусну дію нейтрофіли здійснюють шляхом продукції

інтерферону.

2. Еозинофіли складають 1-5% всіх лейкоцитів. Основна функція

еозинофілів полягає в знешкодженні та руйнуванні токсинів білкового

походження, чужорідних білків, комплексів антиген-антитіло. Еозинофіли

також фагоцитують гранули базофілів та тучних клітин, які містять багато

гістаміну.

3. Базофіли складають саму малочисельну групу лейкоцитів (0-1%

всіх лейкоцитів). Функції базофілів обумовлені наявністю в них

біологічно активних речовин. Вони, як і тучні клітини сполучної тканини,

продукують гістамін та гепарин. Кількість базофілів збільшується під час

регенеративної (заключної) фази гострого запалення. Гепарин базофілів

перешкоджає згортанню крові (антикоагулянт) в вогнищі запалення, а

гістамін розширює капіляри (вазодилятатор), що сприяє розсмоктуванню та

загоєнню.

4. Моноцити складають 2-10% всіх лейкоцитів. Вони здатні до оцитів. Вони здатні до

амебоїдного руху, проявляють виражену фагоцитарну та бактерицидну

активність. Після того як моноцити мігрують в тканини, вони

перетворюються на макрофаги, які окрім фагоцитозу беруть участь у

формуванні специфічного імунітету.

5. Лімфоцити складають 20-40% білих кров’яних тілець. На відміну від

всіх інших лейкоцитів, лімфоцити здатні не тільки проникати в тканини,

але і повертатися назад в кров. Лімфоцити відповідають за формування

специфічного імунітету та здійснюють функцію імунного нагляду

(“цензури”) в організмі, забезпечуючи захист від всього чужорідного та

зберігаючи генетичну постійність внутрішнього середовища. В залежності

від місця дозрівання лімфоцити поділяються на Т-лімфоцити (тимусзалежні)

та В-лімфоцити (бурсазалежні).

Т-лімфоцити відіграють важливу роль в імунному нагляді. При послабленні

їх функцій підвищується небезпека розвитку пухлин, аутоімунних

захворювань, підвищується схильність до різних інфекцій.

В-лімфоцити утворюються в кістковому мозку, але у ссавців проходять

диференціювання в лімфоїдній тканині кишківника, хробакоподібного

відростка, піднебінних та глоткових мигдалин. Основна функція

В-лімфоцитів – створення гуморального імунітету шляхом вироблення

антитіл. Після зустрічі з антигеном В-лімфоцити мігрують в кістковий

мозок, селезінку та лімфатичні вузли, де вони розмножуються та

перетворюються на клітини, які являються продуцентами антитіл – імунних

?-глобулінів (імуноглобулінів).

Регуляція лейкопоезу:

Всі лейкоцити, як і еритроцити, походять від поліпотентних стовбурових

кровотворних (гемопоетичних) клітин. Гранулоцитии і моноцити утворюються

в кістковому мозку під впливом деяких гормоноподібних глікопротеїнів

(колонієстимулюючих факторів). Попередники лімфоцитів першими

відщеплюються від загального дерева стовбурових клітин; формуються ж

лімфоцити у вторинних лімфатичних органах. Специфічним фактором росту

для лімфоцитів є інтерлейкін-2, який в свою чергу продукується

лімфоцитами, активованими антигеном.

Лейкоцитоз – стан, при якому вміст білих кров’яних тілець перевищує 10

000 в 1мкл крові, якщо ж їх менше 4000 в 1мкл крові, то цей стан

називається лейкопенією.

Розрізняють фізіологічний та реактивний лейкоцитози:

а) фізіологічний лейкоцитоз по своїй природі є перерозподільним,

тобто обумовлений перерозподілом лейкоцитів між судинами різних органів

та тканин. Він характеризується невеликим підвищенням числа лейкоцитів,

відсутністю змін в лейкоформулі та короткотривалістю. Розрізняють такі

види фізіологічних лейкоцитозів:

- травний – виникає після вживання їжі;

- міогенний – після важкої фізичної праці;

- емоційний;

- больовий.

б) реактивні лейкоцитози розвиваються при запальних та інфекційних

захворюваннях.

БІЛЕТ №9:

1. Фізіологічна роль проміжного мозку.

Таламус (зоровий горб). Колись вважали, що він обробляє тільки зорову інформацію. Звідси походить назва цього утворення.

Ядра таламусу. Багато ядер об'єднали в три групи: 1) релейні; 2) асоціативні і 3) неспецифічні.

Релейні (перемикаючі або проекційні). Від них збудження передається до проекційних зон кори головного мозку. До релейних ядер належать:

1. Латеральне колінчасте тіло – вищий підкірковий центр зору. До нього поступають імпульси від зорового тракту і йдуть до потиличної зорової проекційної зони кори головного мозку.

2. Медіальне колінчасте тіло – вищий підкірковий центр слуху. До нього поступають імпульси від сприйняття звукової аферентної інформації і йдуть до кіркового проекційного центру слуху верхньої частини вискової частки.

3. Заднє вентральне ядро. Воно одержує інформацію з шкіри, пропріорецепторів, інтерорецепторів, смакових рецепторів і передає до соматосенсорної кори.

Асоціативні ядра таламуса. До них йде інформація з периферії та з релейних ядер. Між асоціативними ядрами і асоціативними зонами кори головного мозку встановлені зв'язки.

Виділяють такі асоціативні ядра: всі вони чутливі.

1. Ядро подушки: а) латеральна частина передає зорову інформацію до асоціативної зорової кори потиличної частки;

б) медіальна частина передає слухову інформацію до асоціативної слухової зони вискової частки.

2. Медіодорзальне ядро передає соматичну і вісцеральну інформацію у лобну частку головного мозку.

3. Латеральні ядра передають зорову, соматичну інформацію в тім'яну частку кори головного мозку.

Неспецифічні ядра таламуса. Їх нейрони є полічутливими: один і той же нейрон реагує на різні подразнення.

Кіркові відповіді на подразнення цих ядер виникають у всіх областях кори головного мозку. Це відбувається тому, що ці ядра функціонально зв'язані з ретикулярною формацією. Отже для неспецифічних ядер характерна широка проекція в корі мозку, інакше кажучи, аксони з ядер йдуть дифузно до кори, крім того і до підкіркових структур. Цим самим неспецифічні ядра створюють загальний фон діяльності кори. Через неспецифічні ядра таламуса в кору поступають активуючі впливи. Це має значення для збереження свідомості, засипання чи прокидання, недовільної уваги.

Гіпоталамус. Містить 48 пар ядер, які об'єднані в такі групи:

Преоптичну. Утворюють функціонально-гіпофізарну область, їх нейрони (ядра продукують рилізинг-фактори (ліберини) і інгібуючі фактори.

Передню. Статини – регулюють передню частку гіпофіза, а також виробляють вазопресин і окситоцин для задньої частки.

Середню – медіальний гіпоталамус.

Зовнішню. Нейродатчики, що реагують на склад плазми, температуру, дуже чутливі, бо тут немає гемато-енцефалічного бар'єру.

Задню. Латеральний гіпоталамус – безядерна зона, проходять провідні шляхи.

Функціональне значення гіпоталамуса.

1. Вищий підкірковий автономний центр.

2. Регулює біоритми – завдяки центрам сну та центрам пробудження.

3. Терморегуляторна функція.

4. Мотиваційна функція. У гіпоталамусі є ті центри, що обумовлюють здійснення різних пристосувальних поведінкових реакцій: при спразі, голоді, ситості, регулюють статеву поведінку.

Участь гіпоталамуса в регуляції поведінкових реакцій.

Експериментальні дослідження, в яких використовувались подразнення певних зон гіпоталамуса показали можливість виникнення направлених на виживання особи поведінкових комплексів, які супроводжуються моторно-соматичними реакціями.

Електрична стимуляція заднього відділу гіпоталамуса обумовлює комплекс реакцій, направлених на пошуки їжі. Пошкодження цього відділу супроводжується відмовою від їжі і зниженням рухової активності тварин.

Стимулювання нейронів середнього відділу запускає цілий комплекс соматичних реакцій, направлених на пошуки води, а при руйнуванні – надмірне споживання їжі.

Експерименти з подразненням передніх відділів гіпоталамуса показали, що коти при цьому приймають агресивну позу, оскалюючи зуби і випускають кігті за рахунок підвищення м'язового тонусу.

У 1954 р. Олде і Мілнер показали, що щурі з вживленими електродами в задній відділ гіпоталамуса швидко навчались натискувати на важіль, який викликав електричне подразнення їх власного мозку, і це вони робили з великим задоволенням без всякого примусу. Мало того, якщо тваринам надати вільний вибір, то голодні тварини переважно йдуть до важеля самостимуляції, а не до їжі. Правда про суб'єктивні відчуття тварини ми не можемо нічого говорити. Але ця рухова активність може пояснюватися отриманням задоволення. Роботи американських нейрохірургів показали, що подразнення аналогічних ділянок мозку у людей викликало відчуття радості, задоволення, яке супроводжувалося еротичними переживаннями.

2. Класифікації м’язів. Система мононуклеарних фагоцитів. Склад та функції.

М'язи людини класифікують за формою, положенню на тілі, напрямку волокон, виконуваної функції, по відношенню до суглобам та ін (табл. 3). Форма м'язів залежно від розташування м'язових волокон до сухожилля

Форма м'язів може бути дуже різноманітною, вона залежить від розташування м'язових волокон до сухожилля (рис. 54).