Основними показниками рівня правової культури вважають:

1)         досягнення якісного стану юридичної охорони та захисту прав і свобод людини і громадянина;

2)         ступень впровадження у практику суспільного і державного життя принципів верховенства права і закону;

3)         рівень правосвідомості громадян та посадових осіб, тобто сту-пень засвоєння ними цінностей права, знання права, їх переко-наності діяти згідно вимог правових приписів;

4)         якість системи законодавства, яка характеризується науковою обґрунтованістю, демократичною і гуманістичною спрямованіс-тю, справедливістю, відсутністю прогалин і внутрішніх супере-чностей правових приписів, використанням оптимальних мето-дів і способів регулювання правових відносин тощо;

5)         стан законності у суспільстві, тобто закріплення вимог законно-сті у системі законодавства, реальність їх здійснення, а також функціонування у державі системи правової освіти та правового виховання населення;

6)         рівень ефективності роботи правозастосовних, зокрема, правоо-хоронних органів та їх посадових осіб;

7)         стан розвитку юридичної науки, залучення вчених-юристів до розробки проектів нормативно-правових актів і удосконалення…

6.3

Сучасна Україна розвивається на конституційно визначених засадах демократичної, соціальної і правової держави. Така держава неможлива поза правовою культурою кожного з її громадян, яка обумовлює загальну повагу до права в суспільстві, культивування принципу верховенства права і, отже, реальне функціонування всіх інших інститутів держави [1].

Мета цієї статті – проаналізувати співвідношення культури правової з культурою загальною, визначити ступінь взаємозалежності та виявлення загальних тенденцій впливу першої на другу або навпаки.

Для цього автор звертатиметься до діалектичного методу, розглядаючи загальну і правову культуру на сучасному етапі існування українського суспільства. Оскільки правова культура і культура загальна співвідносяться як загальне та спеціальне, перша є складовою частиною другої, то виправданий також індуктивний підхід, що дасть змогу, досліджуючи наслідки, робити припущення про причини, які до цих наслідків призвели, а також, дослідивши конкретне (тобто – правову культуру), робити висновки про загальне (про культуру взагалі).

О. Ф. Скакун відзначає, що «Правова культура тісно пов'язана з загальною культурою народу, ґрунтується на її засадах, служить відображенням рівня її розвитку. Формування правової культури не є відокремленим процесом від розвитку інших видів культури – політичної, моральної, естетичної» [2].

Вивчення правової культури суспільства потребує аналізу його правового життя під певним кутом зору. Особливого значення для дослідження набуває категорія «культура», за допомогою якої в науці визначають багатогранне, поліфункціональне і, відповідно, досить складне явище. У філософській літературі налічується понад 400 визначень поняття «культура», і їх кількість у вітчизняній та іноземній літературі постійно зростає [3].

Складність визначення поняття та змістовних характеристик такого явища, як культура взагалі, є об'єктивною і не новою, про що свідчить наявність  величезної кількості дефініцій. Загальновідомо, що визначення будь-якого поняття передбачає завжди певний рівень абстрагування, узагальнення, що не виключає можливість «втратити», не побачити окремий елемент, який на тому етапі, коли поняття досліджувалося та визначалося, не був важливим, не проявляв себе. Тому не варто залишати визначення понять сталими, як  металеві конструкції, що бути зміненими вже не можуть. Навпаки, слід «ліпити їх з глини», щоб завжди можна було  відкоригувати, доповнити, звузити чи навіть змінити. До того ж велике значення має методологічний інструментарій, який обирає автор для дослідження.

Визначаючи поняття «культура», варто зауважити, що воно походить від латинського слова «культиваре», що означає «обробляти землю». Згодом це поняття набуло нових відтінків і почало означати систему цінностей, створених людиною.

У сучасній науці декотрі науковці культуру визначають як синонім творчої діяльності. Або під культурою пропонують розуміти сукупність усіх матеріальних і духовних цінностей, створених та розвинених людством у процесі історичного розвитку [4].

Г. І. Горак розглядає культуру не просто як надбання людства, а як спосіб перебування людини, індивіда у світі, що дає можливість особистості жити і творити в цьому світі, реалізовувати свободу вибору, за власним переконанням ставитися до надіндивідуального: природного чи суспільного буття [5].

Культура – загальний спосіб існування людини, її діяльності та об'єктивований результат цієї діяльності. Продуктами культури є уявлення про добро і зло, звичаї, знаряддя праці, засоби комунікації та ін. Культура – соціально нормативна, а її норми – історично первинні, основа всіх інших нормативних систем: релігії, моральності, естетики, права. Право, як мораль і релігія, є інститутом культури, визначається її змістом [2].

Культура, на думку З. Фрейда, демонструє дві свої сторони. З одного боку, вона охоплює всі набуті людьми знання та вміння, що дають людині можливість опановувати сили природи й отримувати від неї матеріальні блага для задоволення власних потреб. З другого боку, до неї входять всі ті встановлення, які потрібні для впорядкування взаємовідносин між собою, особливо для розподілу отриманих матеріальних благ [6].

Автор вважає, що культура – це відображення людського сприйняття світу. Немає культури поза людиною. Все, що людина робить, всі прояви її взаємодії зі світом, іншими людьми, з предметами, а також її думки, слова та дії – це і є культура.

Переходячи до визначення правової культури, варто навести передусім висловлювання академіка Ю. С. Шемшученка: «Право і культура є взаємопов'язаними, взаємодіючими між собою категоріями. Це зумовлено тим, що право є елементом культури суспільства, його соціальною цінністю. Цей зв'язок і взаємодія простежуються по багатьох напрямах» [7].

В юридичній літературі є багато визначень поняття «правова культура».

Перші з них орієнтувалися саме на суб'єктивні інтелектуальні елементи: рівень знання та розуміння права тощо. У широкому розумінні під правовою культурою розуміють усе те, що перебуває у сфері дії права: норми права та правовідносини, правові установи, правосвідомість і правова поведінка.

В. В. Копєйчиков правову культуру визначає як систему правових цінностей, що відповідають рівню правового прогресу, досягнутого суспільством, і відображають у правовій формі стан свободи особи, інші найважливіші соціальні цінності [8].

На думку автора, найвдалішим є розуміння та визначення правової культури, запропоноване російськими авторами ще 1997 року: «Поняття «правова культура» завжди передбачає оцінку «якості» правового життя того чи іншого суспільства та порівняння її з найрозвинутішими правовими зразками, ідеалами та цінностями. Це підтверджує нашу думку про те, що правова культура – це і є в першу чергу зазначені зразки, ідеали та цінності. Правова культура – це обумовлений усім соціальним, духовним, політичним та економічним ладом якісний стан правового життя суспільства, що виражається у досягнутому рівні розвитку правової діяльності, юридичних актів, правосвідомості і в цілому в рівні правового розвитку суб'єкта (людини, різних груп, усього населення), а також ступеня гарантованості державою і громадянським суспільством свобод і прав людини [9].

Правова культура є складовою частиною і найважливішою засадою демократії. Залежно від носія правової культури розрізняють три її види:

1) правову культуру суспільства;