Розповідь учителя як модель педагогічної діяльності
Шлях досягнення виховної мети можна уявити як сходи, якими вчитель разом з учнями піднімається, втілюючи програму здобуття знань, духовного зростання.
Такими ситуаціями є різні форми педагогічної взаємодії вчителя з учнями, батьками, колегами:
організація уроку;
ведення бесіди;
планування походу;
проведення свят;
розповідь про важливі проблеми людського буття.
Розглянемо це на прикладі педагогічної розповіді, яка посідає вагоме місце у навчально – виховному процесі. Розповідь – це сюжетний виклад думки – міркування з приводу певної ситуації, що містить важливу для дитини проблему. Вона зумовлена певною метою ( навіщо вести розповіль ?) – поінформувати слухачів чи переконати їх, а, може , спонукати до певних дій. Отже, оповідач має вбачати у своїй роботі багатопланові завдання:
ознайомлення з інформацією;
збудження до слухання;
керування увагою;
осмислення.
Залежно від завдання розповідь повинна виконувати інформаційну або виховну функцію. Інформаційна – вся увага зосереджена на засвоєння інформації. Виховна – гуманістичною, коли вчитель дбає про здійснення впливу на учня, створення умов для формування їхньго ставлення до проблеми.
Важливим етапом під час підготовки до розповіді є вибір змісту, потім розробка композиції – побудова розповіді, що містить вступну, основну і заключну частину.
Вимоги до змісту:
забезпечити ясність розповіді для слухача, її новизну і значущість;
дібрати невеликий за обсягом матеріал, що містить динамічний сюжет;
виокремити структурно, та підкреслити інтонаційно – головні факти, що несуть найбільш змістовне навантаження, пам'ятаючи, що і зміст, і побудова, і характер викладу мають бути підпорядковані надзавданню ( поняття ввів Станіславський). Надзавдання – це особлива значущість завдання.
Педагогічна діяльність загалом і розповідь зокрема, маючи специфічні особливості, потребують дотримання певних правил, які забезпечують успіх взаємодії:
ставити мету, спрямовану на вплив;
здійснювати цей вплив через організацію життєдіяльності і стосунків дітей;
систематично запроваджувати рефлексію для усвідомлення реальної ситуації просування учнів до розв'язання надзавдання.
У педагогічній діяльності, зокрема у підготовці до розповіді, велику роль відіграє пошук надзавдання – привабливої для вчителя ідейно-творчої мети педагогічної дії. Матеріал, осяяний педагогічним надзавданням, перестає бути мертвим, він оживає, перетворюється на переконання вчителя, пробуджує бажання відстояти свою ідею, емоційно забарвлює весь зміст розповіді.
Розробка надзавдання – важливий етап роботи. Визначення теми дає відповідь на запитання, про що я хочу розповісти, з’ясування мети – чому я хочу про це розказувати, визначення надзавдання – задля чого я говоритиму. К. Станіславський вважав надзавдання збудником переживань і рекомендував для посилення його впливу на творче самопочуття формулювати надзавдання через дієслова із значеннями прагнення: «Я хочу…(переконати, донести, збудити думку, допомогти відчути…)».
Наприклад, вивчаючи комплекс вправ з ритмічної гімнастики до свідомості учнів слід донести її важливість. Учнів потрібно переконати, що вона дарує багато енергії, бадьорості і гарного настрою всім тим, хто повірив у її чудодійну силу. Завдяки їй фігура стане фантастичною: красивою, стрункою, привабливою, а рухи більш пластичні, граціозні. Елементи ігри і танцю розкриють творчі можливості кожного учня і сприятимуть розвитку фізичної та рухової культури.
Учитель не може бути байдужим до того, про що він розповідає, і його ставлення до предмета обговорення чи повідомлення мусить природно і вільно виливатися в його почуттях, і немає сенсу ховати їх за «китайським муром» рівного, монотонного голосу.
Натхненні розповіді учителя залишають помітний слід у свідомості й почуттях слухача, іноді на все життя. Про це пише, наприклад , К.Паустовський, згадуючи свого вчителя історії Клячина, котрий «кидав слова, як грудки глини», й Макаренко, який захоплювався викладачем словесності Нестеровим, котрий, розповідав учням, «сам жив гаряче і глибоко».
Доцільно згадати висловлювання Януша Корчака: «…мені здається, важливо не те, що людина знає, а те, що вона відчуває».
Існує цікава психологічна закономірність: щойно промовець починає читати – у слухачів одразу падає віра до джерела інформації. Вони роблять висновок, що промову йому хтось написав. І тому, мабуть, не випадково Петро І у 1709 році видав наказ: «Господам сенаторам речь в присутствии не по написанному держать, но токмо своими словами, дабы дурь каждого видна была».
Учителю-початківцю необхідно тренуватися майстерно розповідати…