Необхідність покликання у педагогічній праці
Всяка праця має свою специфіку. Вона завжди чимось неповторна і, ставлячи перед людиною якісь особливі вимоги, змушує її перемагати особливі труднощі.
Однією з найважливіших особливостей творчості педагога є те, що об'єкт його праці – дитина – повсяк час змінюється, завжди новий, сьогодні не той, що вчора. Наша праця – формування людини, і це покладає на нас особливу відповідальність, яку ні з чим не зіставиш.
Педагогічна робота вчителя фізичної культури відрізняється своєю специфікою. Якщо на інших уроках діти сидять, то на уроці фізичної культури вчитель забезпечує активну рухову діяльність учнів, сприяє зміцненню здоров’я і направляє їхню енергію в позитивне русло. За допомогою різних засобів, а особливо гри, яка посідає значне місце в системі фізичного, морального, естетичного виховання школярів, вчитель формує у своїх вихованців риси характеру, необхідні людині сьогодення.
А.С.Макаренко писав: «Гра має важливе значення в житті дитини. Яка в грі дитина, такою вона буде в праці, коли виросте. Тому виховання майбутнього діяча відбувається насамперед в грі». Виходить, гра, її організація – ключ в руках учителя, ключ в організації виховання дитини. Гра – це своєрідна школа підготовки до праці.
Така специфіка педагогічної роботи. У чому полягає покликання до неї, які об’єктивні дані необхідні для неї, як виховувати, утверджувати, розвивати й відшліфовувати це покликання? – запитує Сухомлинський у книжці «100 порад вчителеві».
Учительська професія – це людинознавство. Учитель формує розумове, моральне, естетичне, політичне обличчя людини, що вступає у громадське життя. Саме це й становить виняткову цінність учительської праці, накладає на вчителя велику відповідальність за її результат.
Цінною рисою вчителя є його людяність, яка виявляється в повазі до учнів, у піклуванні про їхнє щастя. Для вчителя важливо володіти хистом впливу на дітей, підлітків, молодь. Це можливо тільки тоді, коли вчитель уміє спостерігати і аналізувати поведінку учнів та їхню реакцію на вчинки і дії інших людей, легко, швидко і природно вступати з ними в контакт, знаходити спільну мову, викликати у них довір’я і симпатію.
Однією з умов ефективності педагогічного впливу є обстановка ненавмисності цього впливу. Учень не має знати, що його виховують, тому, що справжнє виховання – це самовиховання. Необхідно, щоб виховання дітей, любов і повага до дітей, вимоги до них і дружба з ними, - щоб усе це було самою суттю духовного життя вчителя. Щоб учні і в 40, а то і в 70 вимовляли слово вчитель так, щоб серце здригалося і голос тремтів. У слово вчитель потрібно вкласти високий зміст, тому що учитель – професія для людей з мужньою совістю.
Той, хто подає заяву до педагогічного інституту, насправді бере на себе обов’язок стати ідеалом людини хоча б для майбутніх своїх учнів. Учитель не має права бути рядовим, він – змушений грати роль прекрасної людини. Ця взята одного разу на себе роль виконується роками і поступово перестає бути лише роллю – стає характером. Звичайна людина перетворюється у незвичайну – у вчителя. Учителем її робить не педагогічний інститут, а багаторічне спілкування з дітьми, для яких – якщо він учитель – він зобов’язаний бути найкращою людиною на землі.
Учитель не робить кар’єри… Він – актор, але його слухачі і глядачі не аплодують йому. Він – скульптор, але його праці ніхто не бачить. Він – лікар, але його пацієнти рідко дякують йому за лікування і не завжди хочуть лікуватися. Де ж йому взяти сили для щоденного натхнення? Лише в самому собі, лише в усвідомленні величі своєї справи. І лише у підтримці всього суспільства, у повазі суспільства до нього, вчителя.
Буденщина заполонює його – план, журнал, оцінки, батьки, методичні комісії, директор, інспектори, несуттєві розмови в учительській… А йому треба все це залишити біля порога класу й увійти до дітей із піднесено налаштованою душею.
Наріжний камінь педагогічного покликання – це глибока віра в можливість успішного виховання кожної дитини. Тому кожний, хто вирішує присвятити своє життя вихованню людини, повинен бути терплячим до дитячих слабкостей, які, коли уважно до них придивитися і вдуматися в них, коли пізнати їх не тільки розумом, а й серцем,- виявляються дуже незначними, такими, що не варті ні гніву, ні обурення, ні покарання.
Вчитель ніколи не стане хорошим вихователем, якщо у нього будуть нескінченні конфлікти з дітьми. Уміння погасити конфлікт насамперед розуміння того, що вчитель має справу з дитиною, - це вміння виросте з глибокого кореня, який живить педагогічне покликання, з розуміння й відчування того, що дитина – істота, яка повсякчас змінюється.
Чуйність, сердечна турбота про людину – це плоть і кров педагогічного покликання. Занадто безпристрасного вчителя діти не люблять, вони ніколи не відкриють перед ним свого серця.
Щоб стати справжнім вчителем, треба пройти школу сердечності – протягом тривалого часу пізнавати серцем усе, чим живуть, що думають, з чого радіють й чим засмучується ваші вихованці. Це одна з найтонших речей педагогічної справи. Якщо вчитель наполегливо оволодіє нею, то тільки тоді стане справжнім майстром і досягне вершин професійної майстерності.