§ 3. Етнометодологічні дослідження явищ повсякденного світу

Наше буденне життя настільки природне, спонтанне, підпо­рядковане здоровому глузду, що ми звичайно не замислюємося над його субстанціональною основою, не порушуємо світоглядне питання: як можливий повсякденний світ? Ми знаємо (і знання це мовчазне, воно мається на увазі), як поводитися в найрізнома­нітніших життєвих ситуаціях. Наприклад, відвідуючи хворого, ми повинні його підбадьорити, а не втомлювати своїми пробле­мами; родичам небіжчика — висловити співчуття, а не розпові­дати анекдоти; розмовляючи з начальником, — дотримуватися ділового тону, а не поводити себе фамільярно; ми знаємо, як почати розмову і як делікатно припинити докучливу бесіду або, навпаки, розірвати стосунки; як висловити людині свою прихильність чи неприязнь; як максимально безпечно перейти дорогу і як себе поводити, потрапивши в автомобільну пробку. Читач легко про­довжить цю низку повсякденних знань та навичок нормальної, неконфліктної взаємодії у звичних ситуаціях. Ми підкоряємося безумовним, "само собою зрозумілим" правилам співжиття, які засвоюємо з дитинства, — через пояснення батьків, друзів, учи­телів, а також шляхом численних спроб та помилок.

Чи траплялося вам відчувати роздратування, нудьгу і певні труднощі, відповідаючи дитині на її нескінченні "чому"? Яка ж причина цього? Дитині доводиться пояснювати сенс та призначен­ня речей, слів, жестів настільки звичайних для дорослої людини, що сама необхідність інтерпретувати їх заганяє нас у безвихідь. Нам часто не вистачає слів, щоб адекватно, доступно і вичерпно пояснити значення соціальних символів, наявних у різних ситу­аціях взаємодії. Дитині знадобляться роки для набуття досвіду інтер­претації, конструювання соціального світу, для перетворення свого соціального життя на повсякденне, коли світ стає само собою зрозу­мілим і все менше явищ викликають подив і є проблематичними.

Природна впорядкованість соціальної реальності видається людині явищем банальним, непроблемним, що не вимагає ре­флексії. Однак для дослідників повсякденного життя це те, що варте уваги і здивування. Становлення повсякденного світу як упорядкованої реальності — предмет глибокого "благоговіння" для професіональних соціологів, оскільки воно відбувається не­відомими їм шляхами.

Феноменологічні передумови

Проблема "життєвого світу" як світу повсякденного знання і діяльності порушувалася у пізніх працях німецького філософа, засновника феноменології Едмунда Гуссерля (праця "Криза євро­пейських наук і трансцендентальна феноменологія" опублікова­на у 1954 р.). Е. Гуссерль ввів поняття "життєвого світу" і за­пропонував ідеї, навколо яких плідно й масштабно розвивалася феноменологічно орієнтована соціологія. Вміст світу життя зоб­ражується ним як дійсність, яка безпосередньо переживається в досвіді і в якій ми день у день переживаємо наше життя і при­ймаємо її як даність. Е. Гуссерль указав на активність людської свідомості, завдяки якій ми впізнаємо та ідентифікуємо все, що бачимо, хоча більшість наших вражень пов'язана з певною ситуацією, з особливим контекстом. Більше того, соціальний поря­док створюють люди, а отже, дійсність певною мірою залежить від нашої інтерпретації її. Індивід, згідно з феноменологією, не є бранцем структури, а постійно створює і змінює її.

У соціальну науку ідеї життєвого світу були перенесені ав­стрійським філософом і соціологом Альфредом Шюцом — одним із засновників "розуміючої соціології". А. Шюц вживав поняття "повсякденний світ" як синонім "світу життя", яке й увійшло в науку про суспільство.

У А. Шюца повсякденний світ складається з буденних дій, звичок, шаблонів, інтерпретації різноманітних ситуацій і реакції на них, які становлять зміст поведінки людей, а також відтво­рюється цією поведінкою. Це знання першого порядку, що ви­значається життєвим світом і організоване у відомих нам іде­ально типових структурах, які Шюц називає типізаціями. Знан­ня другого порядку породжується науковим розумінням спеціа­лістів. Дві основні ознаки характеризують повсякденну пове­дінку і мислення: 1) повсякденне — це те, що сприймається як звичне, близьке, усталене, стабільне, постійне, нормальне; 2) повсякденне життя організоване типологічно. Сприйняття людей, ситуацій, ідей у межах повсякденності — це сприйняття їх з погляду типової визначеності. Отже, А. Шюц акцентує увагу на проблемі "нормального" характеру повсякдення та на проблемі буденної типізації.

Саме за допомогою типізацій ми сприймаємо й інтерпретуємо гніт. Типізації — це ідеальні соціальні типи людей, ситуацій, дій, об'єктів, ідей, подій, вражень, емоцій тощо. Усі типізації повсякденного мислення є складовими конкретно-історичного соціаль­но-культурного світу, в якому вони сприймаються як даність і є соціально прийнятними. У свідомості кожного члена суспіль­ства утвердились уявлення про типового службовця, лікаря, міліціонера, матір, учителя, хулігана, душевнохворого, закоханого, тобто про весь комплекс статусів і ролей. Повсякденність скла­дається також з типових ситуацій: професійної діяльності, відвіду­вань лікаря, шкільних уроків, придбання товарів у магазині, при­ймання душу, зустрічей з друзями, сімейних обідів тощо. Типізаці­ями можуть бути звичні правила і схеми поведінки у певних ситуаціях. Наприклад, купуючи щось у магазині, слід звернути­ся до продавця, назвати товар, який ви хочете придбати, і кількість його, заплатити гроші в касу і в обмін на чек одержати покупку; прийшовши на прийом до лікаря, слід детально розповісти йому про стан свого здоров'я, не заперечувати проти огляду і необхід­них маніпуляцій, а, вислухавши діагноз і рекомендації лікаря, взяти рецепт ліків, щоб придбати їх в аптеці. Купівля ліків у аптеці — наступна типова ситуація, і вона має свої правила. Ми знаємо про типи емоційних проявів людей, легко можемо пояс­нити і класифікувати стан людини, яка сміється, обурюється, плаче, бентежиться, а також припустити, яка типова ситуація виклика­ла певну емоцію. Проте типізації рідко бувають однозначними й простими. Навпаки, вони по-різному сприймаються залежно від контексту.

Отже, для А. Шюца буденна дійсність складається з розумо­вих схем і типів, які уможливлюють ідентифікацію і впізнання довколишнього світу. За допомогою типізацій ми впізнаємо си­туацію і вибираємо відповідну їй схему поведінки. Саме завдя­ки типізаціям повсякденний світ набуває сенсу, сприймається як нормальний, добре відомий і звичний.

Фондом і сховищем типів є мова, в якій втілюється досвід попередніх поколінь. Мова повсякденності — скарбниця гото­вих, уже сконструйованих типів і характеристик, соціальних за походженням. їхній зміст індивід відкриває у безпосередньому спілкуванні з батьками, вчителями, друзями. Людина народжуєть­ся і живе у соціальному світі, сприймаючи його готовим, вибудуваним до неї, відкритим для її інтерпретації і дій. Опановуючи мову, дитина навчається сприймати явища, предмети, людей та їхні дії як типи, а не як поєднання унікальних і неповторних якостей. Вона опановує типові для її середовища зразки життя ("ми — групи"), способи взаємодії з оточенням, практичні рекомендації щодо використання типових засобів досягнення типових цілей у типових ситуаціях.

Ми живемо в інтерсуб'єктивному світі, оскільки нас об'єднує з іншими людьми спільність турбот, праця, взаєморозуміння. Це світ культури, адже первісно повсякденність постає перед нами як сукупність значень, які ми повинні інтерпретувати, щоб знай­ти опору в цьому світі. У феноменологічних текстах послідовно йдеться про індивідів як "учасників" (members). Цим підкрес­люється, що ми є членами однієї культури, і створюється зв'язок з тією спільною базою знання, якою володіють люди.

У повсякденному житті людина вважає очевидним, прийня­тим без доказів і сумнівів, що її партнери бачать і розуміють світ майже так само, як і вона. А. Шюц назвав це несвідомо вживане припущення "тезою про взаємність перспектив". Сутність її полягає в тому, що характеристики світу не змінюються від зміни місць учасників взаємодії; обидві сторони передбача­ють, що вони тлумачать ситуацію так само. Як члени одного суспільства, одного культурного кола ми виходимо з уявлення, що потік подій, предметів, дій і людей має переважно той самий зміст для інших, що й для нас. При цьому учасники не заперечу­ють факту індивідуальних відмінностей у сприйнятті світу, який ґрунтується на унікальності біографічного досвіду, особливостях виховання й освіти, специфіці соціального статусу, суб'єктивних цілей і завдань тощо/

Коли нормальний; перебіг буденного життя порушується пев­ною подією або явищам, ми говоримо про патологію повсякден­ності (наприклад, автомобільна аварія, зустріч з хуліганом, хро­нічне безсоння, поломка телевізора, розлучення подружжя тощо). З погляду повсякденної практики це ситуації несподіваності, "переривання" звичного перебігу подій. Оскільки будь-яка про­блемна ситуація є типовою ситуацією, остільки є типові рецепти виходу з неї. Якщо виникають проблеми, для розв'язання яких власних знань і вмінь недостатньо, кожний учасник знає (це знан­ня нерефлексивне, зафіксоване у категоріях повсякденної мови), до кого і за яких обставин слід звертатися. Це — експерти (лікар, міліціонер, телемеханік, юрист та ін.). Явище хуліганства для обивателя — патологія, для експерта у таких справах (міліціонера) — елемент професійної рутини; безсоння для нас — проблема, для лікаря-невропатолога — звичне явище; розлучення — тра­гедія для подружжя й елемент звичайної професійної діяльності для юриста.

Соціологічні погляди А. Шюца лягли в основу численних (роз­роблених американськими соціологами) концепцій феноменоло­гічної орієнтації: структурної соціології Едварда Тиріак'яна, соціології знання Пітера Бергера і Томаса Лукмана, етнометодології Гарольда Гарфінкеля, когнітивної соціології Аарона Сікурела та ін. їх об'єднують спільність теоретичних джерел, віднос­на схожість концептуального апарату. В 1970 р. побачив світ збірник "Розуміння повсякденного життя: до реконструкції соціо­логічного знання" за редакцією Джека Дугласа, який прагнув об'єднати всі наведені теорії у соціологію повсякденності як цілісний напрям.

Найбільш гостро, багатогранно й детально феноменологічні знахідки використані, а ідеї розвинені в етнометодології — дис­ципліні, яка зосереджує увагу на тому, як відбуваються інтерпре­тація і розуміння довколишнього світу індивідами.

Предмет етнометодології

Теорію, викладену у праці Г. Гарфінкеля "Дослідження з етно­методології", називають викликом традиційній соціології. її вихід друком у 1967 р. об'єднав багатьох дослідників феноменологіч­ної орієнтації у новий науковий напрям і водночас започаткував численні дискусії.

Термін "етнометодологія", запропонований Г. Гарфінкелем, не відбиває програмного змісту цього напряму. Етнометодологія не має безпосереднього відношення до етнографії і не є методологією соціологічного дослідження. Джонатан Тьорнер так розшифро­вує цей термін: еthо — народ, або люди; metod — методи, які використовують при.., logу — дослідження. М. Бекк-Віклунд визначає поняття "етнометодологія" так: "учення про те, як діють народи, коли живуть своїм власним соціальним життям, набу­вають і використовують знання про світ". Сам Г. Гарфінкель вживав назву своєї дисципліни скоріше як таємний пароль для розпізнавання "своїх" і як розділювальну межу між традицій­но-соціологічним і етнометодологічним підходами.

Г. Гарфінкель починає виклад основ своєї теорії з утвердження рівноправності всіх соціальних подій та дій як предметів дослі­дження: "Етнометодологічні дослідження намагаються трактува­ти практичні дії, практичні обставини і практичне соціологічне мислення як теми емпіричного дослідження і, приділяючи зви­чайним діям повсякденного життя увагу, яка приділяється звичайно екстраординарним подіям, прагнуть пізнати їх як фено­мени, що самі собою заслуговують вивчення".

Повсякденні практичні дії людей та їхнє практичне мислен­ня є тією сферою явищ, на якій зосереджується дослідницький інтерес етнометодолога. Ця феноменальна сфера настільки ши­рока й різноманітна, що до неї можна віднести і рукостискання, і стояння у черзі, і перехід жвавого перехрестя в годину "пік", і дослідження соціолога-аналітика, і розмову з товаришем, і дове­дення теореми тощо.

Етнометодолог звертається до щоденного життя, прагнучи ви­явити його систематичний раціональний характер, тобто ті вла­стивості, які беруть на віру, не аналізують, "бачать, але не поміча­ють", і які є "морально примусовими". Ці відомі кожному при­родні властивості повсякденного життя, а також засади прак­тичної дії Г. Гарфінкель називає "фоновими очікуваннями" ("background ехресtаnciеs", "соmmоn bасksgгоund"). Члени су­спільства використовують фонові очікування (типізації, буденні типи, мовою А. Шюца) як схему сприйняття й інтерпретації світу. Це дає змогу впізнавати та розуміти актуальні явища як прояви знайомих (типових) ситуацій. У кожній конкретній ситуації вза­ємодії людям потрібно дійти згоди щодо фонових очікувань — імпліцитних правил, які маються на увазі, організовують і упо­рядковують ситуацію, з'ясовують сенс власної діяльності інди­віда, дій інших і самого світу в цілому. Ці загальновідомі правила не усвідомлюються, а тільки маються на увазі, їх не можна без­посередньо спостерігати. Правила дуже важко розпізнати, сфор­мулювати, оскільки люди рідко усвідомлюють їх, проте вони впо­рядковані й раціональні.

Етнометодологія зосереджує увагу не на змісті та сутності правил, а на методах, які використовуються для побудови, під­тримання і перетворення соціального світу, що здається упо­рядкованим, тимчасом як більшість традиційних теорій зо­середжуються на вивченні "правил": норм, цінностей, визначень ситуацій та інших обставин взаємодії, встановлених діючими особами. Вивчаючи буденну діяльність людей, етнометодолог ці­кавиться спільними ординарними методами, якими послуго­вуються люди для оптимізації взаємодії у повсякденному житті. Вони реальні, природні, знайомі та буденні, піддаються безпо­середньому спостереженню і є основною складовою людських дій, ніколи не бувають однаковими, оскільки залежать від обставин взаємодії.

За допомогою методів люди створюють чи руйнують спільні правила взаємодії, переконуючи одне одного, що поточні обста­вини мають упорядковану і зрозумілу структуру. У кожній си­туації фонові очікування досить своєрідні та непридатні за інших обставин, а тому люди в кожній новій ситуації змушені викори­стовувати методи пошуку згоди щодо імпліцитних правил ство­рення належного порядку. Через методи, що становлять повсяк­денні дії людей, відбувається пошук загальноприйнятих правил мислення, які роблять поведінку "пояснюваною", "описовою" ("ассоuntаblе") для індивідів. За допомогою методів інтерпре­тується і ситуація, і поведінка учасників взаємодії. Етнометодологія сприймає соціальний світ як світ перехресних, суперечли­вих або подібних інтерпретацій. Основна увага приділяється без­перервному процесові створення і руйнування соціального по­рядку, а також специфічним методам, які люди використовують для цього.

Отже, предметом етнометодології є методи, взяті на віру правила, що їх люди використовують, описуючи власну діяльність та діяльність інших. Це методи інтерпретацій; приховані, неусвідомлювані, нерефлексовані механізми соціальної комунікації між людьми.

Правила, або фонові очікування, є імпліцитними. Учасники взаємодії стикаються з труднощами, прагнучи сформулювати їх. Коли людину запитують про них, вона або взагалі не може нічо­го відповісти, або не в змозі чітко розповісти, з чого складаються такі очікування. Щоб звернути на них увагу, учасник має абстра­гуватися від "життя як завжди", від звичного характеру буден­них ситуацій. Повсякденні сцени потрібно перетворити на про­блематичні, тоді передумови щоденної діяльності, яких "бачать, але не помічають", стануть очевидними. З метою "допомогти ле­дачій уяві" теоретика Г. Гарфінкель вирішив провести експери­менти, які "викликають роздуми, що ведуть до відкриття диво­вижних явищ у нашому нав'язливо знайомому світі". Мета пере­важної більшості загальної програми експериментів — виявити і розкрити загальноприйняті фонові очікування, які мають на увазі і якими керуються учасники у ситуації взаємодії, виявити і розкрити їх через зруйнування структури цієї ситуації. Завдан­ням етнометодологічного дослідження є проникнення у природні соціальні обставини, за яких дослідник може спостерігати спро­би людей утверджувати, створювати, підтримувати або змінювати правила видимої згоди щодо структури "реального світу". У ситуації включеного спостереження соціолог, зайнявши позицію стороннього спостерігача, повинен сприймати буденну поведінку як "антропологічно чужу".

"Гарфінкелінг", або метод руйнування

Отже, вчений виходить з гіпотетичного твердження, згідно з яким в основі соціальної взаємодії лежать буденні передумови, правила, що маються на увазі (тобто фонові очікування) і визнача­ють перебіг її. Ці передумови схожі в усіх учасників актуальної ситуації. Перед початком зустрічі учасники передбачають таку єдність контекстуального знання. Впевненість у цьому ґрунтуєть­ся на успішному, раціональному, адекватному перебігу попередніх схожих взаємодій. Г. Гарфінкель сподівався, що порушення нор­мального перебігу взаємодії виявить у чистому вигляді фонові очікування, які лежать в основі актуальної ситуації. Він скори­стався оригінальним експериментальним засобом — методом руйнування стабільних і впорядкованих повсякденних соціаль­них ситуацій. Г. Гарфінкель залучив до проведення досліджен­ня студентів-добровольців і здійснив чотири серії експериментів.

Технологія експериментів першої серії була такою. Експери­ментатор як учасник повсякденної соціальної ситуації відмов­ляється інтерпретувати, розуміти описи очікувань, пояснень, пе­реживань інших учасників. Він висловлює сумнів щодо адекват­ності описів вербально або мімікою та жестами. Пояснення вп­инаються нераціональними, спільний запас знань — недійсним, як наслідок— ситуація стає некерованою. Подальша цілеспря­мована взаємодія ускладнюється чи взагалі стає неможливою, оскільки немає основи її — спільних буденних передумов як насад взаємодії. Отже, експериментатор мав залучити незнайо­мого або товариша до звичайної розмови, а потім вдавати, що він не розуміє значення повсякденних розмовних висловів на кшталт "як справи?", і наполягати, щоб співрозмовник пояснив значен­ня своїх реплік. Наведені нижче випадки — типові приклади таких зустрічей.

Випадок 1

Суб'єкт: Привіт, Рей! Як почувається твоя дівчина?

Експериментатор: Що означає "як почувається"? Ти маєш на увазі фізичне чи духовне самопочуття?

(С): Я просто питаю, як вона почувається... Що це з тобою? (має роздратований вигляд).

(Е.): Нічого. Все ж поясни, що ти маєш на увазі?

(С): Гаразд, облишмо... Як справи на факультеті?

(Е.): Що означає "як справи"?

(С): Ти сам розумієш, що це означає.

(Е.): Але я справді не розумію.

(С): Що з тобою? Ти нездужаєш?

Випадок 2

Мій друг сказав мені: "Поквапся, інакше буде пізно".

Я запи­тала, що він має на увазі під "пізно" і до якого моменту часу це відноситься.

На його обличчі з'явилися подив і злість: "Що за безглузді запитання! Чого це я повинен пояснювати такий вислів? Що з тобою сьогодні? Чому я повинен усе відкласти й аналізува­ти, чи так я кажу? Всі розуміють мою мову, ти що — виняток?".

Випадок З

"Жертва" привітно помахала рукою.

(С): Привіт... Як справи?

(Е.): У якому розумінні? Моє здоров'я, мої фінансові справи, мої успіхи в університеті, мій душевний стан чи мій...

(С.) (обличчя почервоніло, раптово перестає себе контролю­вати): Та ти що? Я просто намагаюся бути з тобою ввічливим, а ти... Якщо відверто, до біса мені твої справи!

Випадок 4

Розмовляючи зі своєю нареченою, експериментатор запитував про значення різних слів, які вона вживала...

Перші півтори хвилини вона відповідала на запитання, неначе вони були обґрунтованими і природними. Відтак після кожного запитання вона двічі або тричі повторювала: "Чому ти запиту­єш мене про це?" Вона розхвилювалася і здавалася наляканою, вираз обличчя і жести її стали неконтрольованими. Вона скар­жилася, що я змушую її нервувати; вимагала, щоб я "припи­нив"... Взявши журнал, вона прикрила ним своє обличчя, потім зробила вигляд, що захоплена читанням. Коли я запитав, чому вона розглядає журнал, вона стиснула губи й ігнорувала будь-які подальші зауваження.

У другій серії студента-експериментатора інструктували на­ближати обличчя до обличчя співрозмовника, щоб їхні носи до­торкнулися. Наслідком було сприйняття співбесідником поведінки експериментатора як сексуально мотивованої. Цікаво, що саме так тлумачили дії студента всі, з ким він спілкувався, неза­лежно від статі, віку, характеру попередніх контактів з ним.

Експерименти третьої серії будувалися так, щоб задоволь­нити цікавість Г. Гарфінкеля щодо запитання: як людина диви­тиметься на знайому ситуацію і що вона побачить у ній, якщо вимагати від неї сприйняття ситуації як такої, що не є "очевид­ною" та "реальною". Перед студентами ставилося завдання спо­стерігати протягом години у своїй домівці за поведінкою домо­чадців так, нібито вони були квартирантами. їх інструктували не діяти згідно з цією роллю, а тільки спостерігати й описувати домашні сцени. Візьмемо уривок зі звіту, який ілюструє типовий випадок: "Невисокий огрядний чоловік зайшов у дім, поцілував мене у щоку і запитав: "Як успіхи в університеті?". Я ввічливо відповів. Він пройшов до кухні, поцілував молодшу з двох жінок і привітався з іншою. Молодша жінка запитала мене: "Що ти хочеш на обід, любий?" Я відповів: "Нічого". Вона знизала пле­чима і більше нічого не сказала. Старша жінка, бурмочучи, пе­ресувалася по кухні. Чоловік помив руки, сів за стіл і розгор­нув газету. Він читав, поки обидві жінки не подали їжу. Усі троє сіли. Вони обмінювалися порожніми балачками про події дня. Літня жінка сказала щось іноземною мовою, викликавши сміх інших".

У своїх звітах студенти "біхевіоризували" домашні сцени, тобто описували поведінку їх учасників. Люди, стосунки і дії описувалися безвідносно до їхньої історії, місця сцени в сукупності жит­тєвих обставин. Студенти зазначали, що такий погляд на домашні ситуації було важко підтримувати. Вони мали докласти вели­ких зусиль, щоб думати про звичні об'єкти — людей, меблі, роз­ташування кімнати — як про незнайомі. Багато звітів закінчу­валися різними варіантами на тему "Я зрадів, коли час експери­менту минув і можна було повернутися до свого справжнього Я". "Справжнє Я" вони вбачали у "звичайних" обставинах і діях.

В експериментальних ситуаціях четвертої серії Г. Гарфінкель просив студентів не тільки спостерігати, а й поводити себе вдома так, начебто вони квартиранти. Така роль передбачає вияв стриманості й офіційності, властивої незнайомим людям. У себе вдома вони повинні були вживати офіційні звернення, розмовля­ти тільки тоді, коли до них зверталися; брати дозвіл на користування ванною, телефоном, книгами тощо. Деякі студенти побоювалися, що таке завдання спричинить конфлікт у сім'ї і відмовилися виконувати його. Студенти-учасники, які взяли на себе роль квартирантів, були вражені результатами цього експерименту.

Члени сім'ї виглядали цілком розгубленими. Вони наполег­ливо прагнули зрозуміти причини таких дивних вчинків. Сту­денти повідомляли, що зміна їхньої поведінки викликала подив, потрясіння, тривогу, збентеження, розгубленість і гнів; багато хто з рідних вважали "гравця" недоброзичливим, неуважним до інших, егоїстичним, неввічливим і навіть непорядним. Домочадці вимагали пояснення: "Що сталося? Що з тобою трапилося? Може, тебе вигнали з коледжу? Ти захворів? Чому ти такий зарозумі­лий? Ти справді з'їхав з глузду чи просто прикидаєшся?" Члени сім'ї намагалися зрозуміти ситуацію згідно із здоровим глуздом, спираючись на попередні зрозумілі мотиви поведінки студента: він "занадто багато працював в університеті", "захворів", "знову посварився з нареченою" тощо.

Ці експерименти мали на меті, зруйнувавши фонові очікуван­ня, позбавити об'єкти і явища взаємодії їхніх побутових, звич­них функцій. Г. Гарфінкель пише, що як тільки учасники ситу­ації позбавляються своїх загальновідомих засад, оточення стає "специфічно безглуздим". Таке безглузде середовище може викли­кати в учасників збентеження, непевність, внутрішній конфлікт, психосоціальну ізоляцію, загальну стурбованість, яку не можна пояснити, а вони, своєю чергою, супроводжуються різними симп­томами сильної деперсоналізації. Структури взаємодії виявля­ються відповідно дезорганізованими. Такі ознаки свідчать про першорядну важливість фонових очікувань — фундаментальних, але прихованих структур соціального універсуму.

Зміст і функції фонових очікувань

Описані Г. Гарфінкелем експерименти включеного спостере­ження, вельми прості у своїй процедурній основі, виявилися про­дуктивними для розкриття змісту і функцій фонових очікувань у соціальній взаємодії.

1. Фонові очікування становлять описи членами суспільства структур взаємодії, які "бачаться, але не помічаються", постійно наявні під час взаємодії, але не усвідомлюються (тобто образи дії, особистості, об'єкта тощо).

2. Такі образи дії, особистості, об'єкта соціально схвалені, од­накові для всіх членів соціальної спільноти, в межах якої вони виникли і функціонують. Зміст фонових очікувань — ця "природна" мораль групи (моральні правила, санкціоновані групою) — визначається місцем цієї групи в системі соціальних зв'язків.

3. Описи зумовлені цілями взаємодії і "достатні для практич­них цілей".

4. Функції фонових очікувань:

а) стандартизація і типізація будь-якої буденної взаємодії, наприклад взаємодія за правилами давніх приятелів, за прави­лами подружніх, офіційних, сексуальних, ворожих стосунків тощо;

б) орієнтація і координація взаємодії;

в) виявлення відхилень від нормального перебігу подій, дез­організація спілкування;

г) корекція перебігу взаємодії і відтворення умов для успіш­ної (санкціонованої) поведінки.

5. Фонові очікування тісно пов'язані з "соціальними афектами".

Індивід може реагувати на виявлення дезорганізації щоден­ної взаємодії заціпенінням, збентеженням, гнівом. Проте часті­ше він прагне відкоригувати, перетворити її на раціонально по­яснювану, зрозумівши принципи та правила, що їх дотримувався партнер, руйнуючи нормальний перебіг взаємодії. Г. Гарфінкель вважає, що всі учасники виходять з фундаментальної передумо­ви: реальні дії людей — завжди раціональні дії у певній мовній грі. Так, в описаних вище прикладах взаємодія, що почалася за правилом зустрічі давніх приятелів, трансформувалася у взаємо­дію за правилом-поводження з хворою людиною, в іншому ви­падку— звичайна бесіда перетворилася на сексуальну взаємо­дію. Соціолог доходить висновку, що зміна очікувань перетворює одну реальну сукупність фактів, які сприймаються, на іншу. Будь-яка можлива модифікація повсякденних очікувань відкриває нові можливості для подальшої діяльності, а індивіди стикаються з новою об'єктивною структурою середовища, породженою цими змінами. Іншими словами, будь-яка типологічна інтерпретація тягне за собою певну систему інших типів (людей, мотивів, ситу­ацій, дій), сукупність яких становить життєво-практичну версію соціальної структури суспільства в цілому.

Рефлексивність

Г. Гарфінкель не обмежився дослідженням змісту і функцій фонових очікувань. Його цікавило питання, як вони формують­ся "у внутрішньому часі" взаємодії, тому він досліджував умови і способи виникнення їх у конкретній ситуації.

Етнометодолог стверджує, що структури соціальної взаємодії виникають лише у процесі їхнього "опису", інтерпретації. Пра­вила виходять з "обставин їх застосування"; вони виробляються під час самої діяльності, яку організовують. Правила не можуть бути вилучені з контексту, а потім об'єктивовані як такі. Процес набуття взаємодією властивості систематичності розгортається під час досягнення згоди щодо основних принципів опису такої взаємодії. Цей процес називають рефлексивністю. Сутність її, за Г. Гарфінкелем, полягає в тому, що "опис, оскільки він є конституюючою частиною обставин, які описує, остільки різними способами неминуче виробляє ці обставини і своєю чергою ви­робляється ними".

Щоб зрозуміти мовну комунікацію, наголошує Г. Гарфінкель, слід звернути увагу не на те, що говорили і що було предметом бесіди, а на те, як говорили індивіди. Автор пояснює це "як": іронічно, метафорично, алегорично, розповідально, жартома, дис­кутуючи, у формі запитань і відповідей, двозначно тощо. Взаємне порозуміння виробляється під час "говоріння за правилами" відпо­відно до фонових очікувань як певної моделі розмови (розповідальної, метафоричної, іронічної тощо). Причому кожний акту­альний вислів інтерпретується як свідчення, як вказівка на мо­дель, яка водночас і існує, і виробляється під час розмови. Це формальні властивості буденної розмови, будь-якої практичної дії, які виявляються незалежно від змісту. "Серед своїх повсяк­денних справ, — зауважує Г. Гарфінкель, — індивіди беруть на віру той факт, що сказане ними буде розшифроване відповідно до методів, якими користуються учасники розмови для виявлен­ня у сказаному його чіткого, зрозумілого, планомірного характе­ру, оскільки сказане розглядається як підтвердження юрисдикції певних правил — як раціональне". Суттєво, таким чином, "роз­мовляти за правилами", розуміти одне одного і визнавати сказа­не як сказане за правилами.

Дослідження соціального порядку

Фонові очікування є засобами соціальної стандартизації, органі­зації дій, і "цими самими діями індивіди відкривають, творять і підтримують цю стандартизацію". У цьому сутність гарфінкелівського поняття рефлексивності. Суспільство — рефлексивний процес розуміння: структури соціальної діяльності існують лише тому, що вони інтерпретуються, розуміються діяльними індивідами.

Етнометодологія — це дослідження того, як встановлюється і підтримується соціальний порядок. Поняття порядку — теоре­тичне ядро дисципліни.

Етнометодологія порушує проблему субстанціональної раціо­нальності повсякденного життя. Раціональні властивості соці­ального світу — це не просто абстракції наукового мислення, це риси раціональності, властиві самій соціальній поведінці, їх треба лише виявити. "Етнометодологічні дослідження аналізують по­всякденні дії як методи, які учасники застосовують з тим, щоб зробити самі ці дії очевидно розумними і практично пояснюва­ними". Г. Гарфінкель переконаний у тому, що найординарніші, буденні взаємодії мають систематизований і організований ха­рактер як результат певного упорядкування, яке уможливлює опис, пояснення чи зв'язний виклад їх. Індивіди конструюють упо­рядкованість із наявної різноманітності повсякденних дій під час пояснення цієї різноманітності. Дослідження процесу вста­новлення порядку збігається з вивченням методів, за допомогою яких під час опису звичайної взаємодії на повсякденному рівні встановлюється її сенс, що є частиною самого процесу повсякден­ної взаємодії ("поточна реалізація"), і його слід вивчати, беручи участь у цих взаємодіях, тобто "зсередини".

Класичним для етнометодології прикладом самоздійснюваного соціального порядку є черга. Оформлена належним чином (один за одним, причому кожен член знає, хто за ким і попереду косо стоїть, та неухильно дотримується цієї послідовності, з чітким напрямком руху, який фіксує лочаток і кінець черги в кожний момент часу, чітко дотримуючись властивого саме їй порядку обслуговування, регулюючи швидкість руху своїх членів і дистанцію між ними) черга наочно демонструє притаманні їй вла­стивості, які й роблять чергу тим, чим вона є, — оформленою чергою. Причому ті, хто стоять у черзі, не вважають її чимось незалежним від них, існуючим завжди і всюди, поза їхньою прак­тичною, здійснюваною в певний момент часу діяльністю, тобто вона не має специфічних властивостей, особливих локальних якостей, притаманних лише їй. Саме упорядковувальна діяльність людей і робить чергу чергою. Соціальною упорядкованістю неминуче позначені всі практичні дії повсякденного соціального світу (обмін репліками в розмові, доведення теореми, орієнтація в натовпі тощо).

З позиції етнометодології проблема соціального порядку є виключно "виробничою" — проблемою, яка завжди виникає тут і зараз. Соціальний світ упорядковується у термінах спільних соц­іальних значень на підставі взаємного порозуміння. Соціальний порядок з цього погляду є продуктом діяльності, опису та пояс­нення. Соціальні значення і соціальний порядок, який вони ство­рюють, є результатом спільної діяльності учасників у ситуаціях взаємодії.

Аналіз розмови

Аналіз розмови (conversation analysis) — суттєва складова нової дисципліни. Праці Харві Сакса і Г. Гарфінкеля в цій га­лузі Е. Лівінгстон називає "справжнім діамантом у методо­логічній короні етнометодології". Аналіз розмови (або конверсаційний аналіз) — це дисципліна, спрямована на вивчення струк­тури розмови. На відміну від традиційної соціології, яка, досліджу­ючи мову, звертає увагу переважно на "приховані" реальності — цінності, установки, переконання, етнометодологія сфокусована на формальних структурах повсякденних діалогів.

Аналізуючи тексти ненавмисних, спонтанних мовних актів, соціологи виділили такі ординарні події (етапи) бесіди: її поча­ток і кінець, обмін репліками, тематичні й смислові повороти, накладання й повтори реплік тощо. Кожний з цих структурних етапів має цілком визначений початок і кінець, а також містить речення як складову. X. Сакс і Еммануель Щеглофф створили концептуальні засоби для структурування розмови з урахуван­ням черговості учасників, серед яких хтось починає і закінчує розмову, змінює тему бесіди, перебиває співбесідника, виправляє помилки. Вони описали деякі формальні структури (або прави­ла) організації розмови, які полягають у з'ясуванні послідовності реплік співбесідника, що піддавалися детальному опису та кла­сифікації. Ці правила дістали назву "правил слідування", а функції їх полягають у регулюванні порядку послідовності реплік у мовних актах, а також у поєднанні процедур інтерпретації. Було з'ясовано, як порушення цих правил перешкоджає розумін­ню й утруднює міжособистісне спілкування.

Для збирання первісної інформації X. Сакс і його послідов­ники використовували аудіо- і відеозаписи. До аналізу залучалися детальні фонетичні транскрипції і все, що чути на плівці, — паузи, повтори, накладання реплік, інтонації тощо. У відеозаписах до­сліджувались також міміка, погляди, жести, які супроводжували висловлювання співбесідників. Найціннішим вважається аналіз телефонних записів, оскільки в телефонній бесіді можливим є тільки звуковий доступ до партнера. Е. Щеглофф досліджував процеси, завдяки яким досягається ідентифікація, впізнання того, хто розмовляє по телефону. Він детально описав роль самоназв, інтонацій, звернень та інших методів, які співбесідники викори­стовують для виявлення і досягнення ідентифікації. Етнометодологи провели досить витончені й скрупульозні дослідження. Одне з них присвячено, наприклад, вивченню початку розмови — пер­ших "п'яти секунд спілкування".

Завдяки працям X. Сакса було з'ясовано природну організа­цію бесіди як упорядкованого обміну репліками партнерів, роз­мова яких має сенс. При цьому осмислене говоріння здійснюєть­ся так, що його пояснюваність (природна організація) стає оче­видно непомічуваним атрибутом мовної інтеракції. Співбесід­ники не називають запитання "запитанням", а практично здійсню­ють акт запитування так, що він стає зрозумілим (очевидно пояс­нюваним) саме як процес запитування.

З погляду етнометодології, найважливішим досягненням X. Сакса є те, що він запропонував розуміти бесіду як специфіч­ний соціальний об'єкт, а розмовну практику — як порядкостворюючий соціальний процес. X. Сакс в упорядкованості буденної розмови вбачав проблему соціального порядку і прагнув виявити феноменальні деталі такої упорядкованості.

Індексичні та об'єктивні вислови

Під час розмов індивіди використовують переважно два види суджень, які Г. Гарфінкель називав "індексичними" та "об'єк­тивними".

Значення об'єктів, дій рідко бувають однозначними і прости­ми, швидше, навпаки, вони змінюються залежно від контексту. Щоб вкласти однозначний зміст у те, що говориться, потрібно, аби розмова мала зв'язок з часом і місцем. У контексті людина використовує індексичні вислови, які не можуть бути визначені однозначно, але без пояснень зрозумілі в конкретній ситуації певним людям, залученим до цієї ситуації. їх значення цілком формується ситуативними обставинами. Індексичні вислови — судження, значення яких слухач не зможе зрозуміти без знання або ймовірного припущення щодо біографії й мети того, хто вживає вислів, попереднього перебігу розмови, обставин вимови (інтонації), внутрішніх стосунків співбесідників, зв'язку змісту бесіди з іншими подіями — минулими та майбутніми. Вислови ці стосуються певної людини, часу або місця, які прямо не називаються у репліці. Смисл їх змінюється разом з обставинами вживання.

Виявити контекстуальну детермінацію найлегше у повсяк­денних розмовах. Буденна мова містить багато слів, за допомо­гою яких вислів визначається ситуативно (коса, ручка, ключ). Словом "ручка", наприклад, можна назвати і ручку дверей, і куль­кову ручку або ручку дитини. Лише контекст, у якому слово вживається, надає йому конкретного значення. У розмові ми визна­чаємо ситуацію за допомогою, наприклад, особових займенників (я, ти, воно) і прямо вказуємо "тут", "тепер" або "тоді", "це"; ми можемо також показати жестом, коли маємо щось на увазі, сло­вами ми це висловили б як "саме це". Такі слова — прості при­клади індексичних висловів. Отже, дії та міркування повсяк­денного життя індексичні у своїй основі. Значення предмета, явища, зв'язку конкретизуються завдяки контексту і екстралін­гвістичним чинникам (жестам, міміці, інтонації тощо).

Г. Гарфінкель говорить про "незціленну індексичність" висловлювань повсякденної мови. Серед близьких людей одна тема розмови може виконати "роботу довгого параграфа, а жести, рухи тіла та інтонації можуть створити контекст, який ми не опишемо і на десяти сторінках". Учений наводить приклади контекстуальної детермінації значень, аналізуючи звичайну розмову між чоловіком і дружиною. (У лівому стовпчику — розмова між подружжям, яка справді відбулася, у правому — інтерпретація її.)

Чоловік: Дан сьогодні сам вкинув пенні до лі­чильника на автостоян­ці, йому ніхто не допомагав.

Сьогодні вдень я забирав нашого чоти­рирічного сина Дана з дитячого садка; коли ми зупинилися на платній стоянці автомобілів, він зумів дістати до лічиль­ника і вкинути до нього пенні; лічиль­ник розташований досить високо, і ра­ніше хлопчик діставав до нього лише тоді, коли його піднімали.

Дружина: Ти брав його до магазину грамплатівок?

Оскільки він опустив пенні в лічиль­ник, мабуть, ти зупинявся біля магази­ну грамплатівок дорогою до дитячого садка чи коли їхали назад. Чи ви ще десь зупинялися?

Чоловік: Ні, до взуттє­вої майстерні.

Ні, я зупинився біля магазину грампла­тівок, коли їхав по нього, а дорогою до­дому ми заїхали до взуттєвої майстерні.

Дружина: Навіщо?

Одну причину, з якої ти міг зупинитися біля взуттєвої майстерні, я знаю. А на­справді, чому ти зупинився?

Чоловік: Купив нові шнурки для черевиків.

Як ти пам'ятаєш, днями я порвав шну­рок від коричневих напівчеревиків, то­му довелося купити нові шнурки.

Дружина: На твої чере­вики треба тер­міново поста­вити набійки.

Я ще дещо мала на увазі: ти міг би від­нести до майстерні чорні черевики, на них треба терміново поставити набійки. Ти б краще якомога швидше віддав їх до ремонту.

Для нас ця розмова майже нічого не означає. Ми не знаємо, хто такий Дан, де знаходиться магазин грамплатівок і які про­блеми у чоловіка зі взуттям... Проте наші співрозмовники чудо­во порозумілися, оскільки їхні спільні обов'язки, побут, приват­ний досвід спілкування, взаємне кохання й інтерес дають їм можливість "читати між рядками" і розуміти одне одного без слів. Багато обставин, які подружжя не згадувало в розмові, при­ймалися ними як дані. Інші обставини, які сторони вважали зрозу­мілими, також не були висловлені. В основі лежить відома спільна дійсність, більш-менш невисловлена, яка робить розмову зрозумі­лою її учасникам.

Висловам розмовної мови властиві неповнота, згорнутість конструкцій, різні інтонації. Вона рясніє двозначностями, натя­ками, переносними значеннями, недомовками та іншими момен­тами, які звичайно не стоять на заваді порозуміння між людьми одного мовного та культурного середовища. Для повної передачі значення крім слів слід брати до уваги інтонацію, жести, міміку співбесідника, а також низку інших ознак, які свідчать про те, як учасники осмислюють природу ситуації взаємодії.

Отже, індексичні вислови описують специфічне й унікальне. Місця, об'єкти, події, поведінка людей набувають буденного в бу­денності саме завдяки індексичним висловлюванням. Останні мають власну раціональність, тобто здатність створювати під час описів діяльності самими її учасниками уявлення про впоряд­кований характер цієї діяльності. "Термін "етнометодологія", — наголошує Г. Гарфінкель, — стосується вивчення раціональних властивостей індексичних висловів та інших практичних дій як контекстуально зумовленої реалізації... методів повсякденного життя". Отже, контекстуальна детермінація є основним фоку­сом етнометодологічних досліджень, а соціологія з погляду етнометодології є наукою про ситуативне творення значень.

Буденна і наукова соціологічна свідомість

Г. Гарфінкель зазначає, що, незважаючи на "надзвичайну корисність" індексичних висловів, вони незручні для формаль­ного міркування. Це справедливо і щодо точних наук, і щодо соціологічного аналізу. Наукове мислення послуговується пере­важно "об'єктивними висловами", які описують загальні вла­стивості об'єктів. Завдяки цим висловам об'єкт сприймається як типовий (як представник типу, класу, групи явищ) і, отже, як вільний від контексту. Соціологія як наука має пояснити по­всякденні соціальні дії, що становлять важливу частину її пред­мета, через об'єктивні вислови, які відповідають вимогам фор­мального міркування.

Г. Гарфінкель переконаний, що між соціологами-професіоналами та іншими людьми немає принципової різниці. Усі люди є соціологами у своїй повсякденній діяльності, приписуючи зна­чення діям інших і претендуючи на розуміння їх. Вони є прак­тичними теоретиками: описуючи власні дії, індивід типізує їх, виходячи зі здорового глузду, із системи значень, спільних для нього та інших членів колективу. Однак робить це автоматично, не рефлексуючи цей процес, буденно інтерпретуючи дії інших учасників і дбаючи про те, щоб зрозумілими були його дії. Ме­тою ж соціологів-професіоналів, які не беруть на віру те, що спри­ймають їх "побутові" колеги, є розкриття спільних передумов, які надають повсякденному життю впорядкованого характеру.

Г. Гарфінкель, крім того, прагне показати, як буденне мислен­ня дослідника впливає на його наукове мислення. Від вивчення побутових ситуацій учений переходить до аналізу того, як пра­цює практичний розум професіонала. Він уважно вивчає діяльність суддів, психіатрів, соціологів, а також техніку при­йняття рішень. Г. Гарфінкель доходить висновку, що наукове знання значно більше пов'язане з буденним розумінням, ніж звичайно припускають. Під час досліджень використовується ме­тодологія розв'язання проблем, властива повсякденному мислен­ню, та й сама професійна практика є повсякденною діяльністю професіонала. Г. Гарфінкель, досліджуючи "практичне соціоло­гічне мислення", підкреслює "природний" зв'язок соціальних наук з буденним розумінням.

Етнометодологія відкидає традиційні соціологічні методи. Дослідницька стратегія етнометодологів передбачає лише включене спостереження в ситуації повсякденного спілкування. Тільки так можна розвивати обґрунтовані теорії соціальної дії. Гарфінкель проголошує: "Етнометодологічні дослідження... спря­мовані на підготовку посібників із соціологічних методів, останні ніяким чином не доповнюють "стандартні" процедури, а відмінні від них". Традиційна соціологія здійснює вторинну об'єктива­цію індексичності повсякденного соціального досвіду, адже вона систематизує, згідно з поняттями й термінами своєї формальної методології, описи досвіду учасників, уже систематизованого в процесі опису його. Справжнім завданням етнометодологічної соціології в цьому разі стає аналіз процесів об'єктивації першого порядку, тобто способів, які застосовують учасники для забезпечення раціональності й описовості їхнього повсякденного досві­ду. Іншими словами, етнометодологічна соціологія — це соціо­логія повсякденного життя.

Оцінка етнометодологічної перспективи

Етнометодологічна теорія з моменту виникнення викликає протилежні оцінки соціологів. Одні називають її новим плідним підходом до проблеми сутності соціальних явищ; інші — тради­ційно мислячі соціологи — виявляють до неї відверту ворожість. Етнометодологія, безумовно, вказала на важливі аспекти спільного життя, без урахування яких важко сформулювати загальні соціо­логічні положення, що надійно пояснювали б соціальні явища та події. Проте її положення та висновки неможливо просто взяти до відома, додавши до теоретичного та методологічного фонду соціології. Вона підкреслює відносність позитивістського ідеалу соціологічного пояснення, який передбачає природничо-наукову за характером об'єктивність та обґрунтованість узагальнень. Етпометодологія вимагає суттєвого перегляду самих засад соціологічного знання, щоб якомога точніше відобразити надзвичай­но тонку, двоїсту і конструктивну природу соціальних феноменів, ('поїм розумінням соціального устрою етнометодологія утвер­джує можливість індивідів та їх об'єднань встановлювати та підтримувати порядок завдяки здатності логічно конструювати події зсередини.

Усі читачі й критики підкреслюють складність і туманність гарфінкелівського стилю й авторських визначень етнометодології, але етнометодологічна перспектива настільки інтригуюча і оригінальна, що змушує творчих дослідників пробиватися через цю "темряву" мови Г. Гарфінкеля до сутності нових соціоло­гічних ідей. "Якщо ми приймемо його (Гарфінкеля) погляди, ми ніколи не зможемо бачити соціальний світ таким, яким ми ба­чили його раніше" (Г. Свенсон).

* * *

Критики нерідко називають описані вище теорії перспекти­вами. По-перше, це продуктивні перспективи розвитку соціології, що прагне пояснити таємницю природи людського індивіда та структури людського світу, "неприродної природності" повсяк­денного життя, і, по-друге, це конструктивні перспективи для рефлексуючої особистості.

Драматургійна соціологія, теорія обміну та етнометодологія мають відмінні філософські, епістемологічні й концептуальні засади. їх об'єднує зосередження уваги на повсякденному житті, на міжособистісних взаємодіях у соціальних ситуаціях, а також гуманістична спрямованість, що утверджує відмінний від тради­ційного образ фундаментальної природи людського буття: творців, які будують власні дії та створюють їхні значення, конструюють нові реальності. Люди живуть у відкритому світі можливостей, оскільки соціальний світ є їх власним творінням.

Теорії, пропонуючи своєрідні, оригінальні моделі розуміння повсякденного світу, не суперечать одна одній, а пояснюють різні сторони нашого життя. їх можна розглядати за принципом доповнюваності.

Ознайомлення з ними стимулює самостійний дослідницький інтерес, рефлексивну активність і розвиток соціологічної уяви особистості, пропонуючи обґрунтовані, доступні моделі для інтро­спекції та свідомої побудови життєвих стратегій. Кожна люди­на в процесі життя стихійно або більш-менш цілеспрямовано вибудовує "авторську" соціологічну теорію для практичного опису буденного світу. Добре, якщо вона має наукове підґрунтя і дає людині змогу адекватно пояснити свою щоденну соціальну прак­тику; адже чим точніші пояснення соціальної поведінки, тим корисніші вони для формування думок та планування дій.

У кризовому світі повсякденності ми стикаємося з багатьма проблемними ситуаціями. Щоб ефективно діяти, підтримувати нормальні стосунки в сім'ї, на роботі, нам часто не вистачає по­всякденних уявлень, здорового глузду, особистого досвіду. Часом у кожного виникають труднощі у спілкуванні, порушується рівно­вага в якійсь із систем відносин з оточенням або із самим собою: сварка з другом; розмова з начальником, що залишила по собі невдоволення; "провал" на іспиті; раптова бурхлива реакція на безневинне зауваження близької вам людини; не "клеїться" робота; напружені стосунки з батьками; фінансові проблеми, які ніяк не можна подолати, тощо.

Щоб оптимально розв'язати ці проблеми, людина має зверну­тися до власного досвіду виходу з кризових ситуацій, а також до засад наук, які аналізують проблемний світ повсякденності, — психології та соціології. Створіть у собі установку аналізувати кожну ситуацію в соціологічних поняттях, знаходьте чинники, що створили проблему, моделюйте максимальну кількість спо­собів її розв'язання. Які з них є продуктивними, моральними, оптимальними за зовнішніми та внутрішніми витратами? Який найефективніший шлях з урахуванням усіх вимог? Як реально вирішилася ситуація? Який соціальний досвід ви з неї взяли? Якщо така саморефлексія стане звичною, її творчі результати гарантуватимуть вам оптимальну соціальну поведінку.

У нашому суспільстві, що здобуває свободу та відповідальність за особисте життя, осягає цінність активної, самостійної, впевне­ної в собі особистості, лише тепер усвідомлюється потреба в соці­альних знаннях, розвиненому соціальному мисленні людей. Лю­дина, яка прагне бути адекватною сучасному мінливому світові, повинна об'єктивно оцінити свої можливості, соціальне оточен­ня, його обмеження та потенціал, знати й оптимально застосову­вати "секрети" взаємодії з людьми. Для свідомої побудови своєї соціальної поведінки та життєвої стратегії недостатньо повсякденних уявлень, здорового глузду, слід цілеспрямовано набувати "соціально-психологічний капітал" наукових знань. Соціологіч­на освіченість та звичка до аналізу своїх повсякденних дій, прак­тичних обставин і буденної свідомості мають бути природними для людини, яка прагне досягти успіхів у своїй діяльності, жити і працювати творчо і повнокровно.

Основні поняття і терміни розділу

Етнометодологія — напрям дослідження способів інтер­претації, розуміння і впорядкування довколишнього світу індивідами у ситуаціях повсякденних взаємодій. Теорія експеримен­тально виявляє "фонові очікування" — ознаки повсякденного життя, які беруться на віру, не аналізуються, є імпліцитними, відомими, природними. Члени суспільства використовують їх як схему сприйняття й інтерпретації світу, а також як засади прак­тичної дії, що організовують і впорядковують ситуацію взаємодії. Головним предметом етнометодології є спільні, ординарні мето­ди, які люди використовують, описуючи власну діяльність та діяльність інших. Через методи здійснюється пошук спільних, загальноприйнятих правил взаємодії, які роблять поведінку "пояснимою", "описовою", звичною для індивідів.

Повсякденне життя — інтерсуб'єктивний, спільний світ, що переживається всіма людьми і в якому індивід може вільно орі­єнтуватися. Буденні взаємодії, об'єкти, явища сприймаються суб'єктами як нормальні, звичні, впорядковані, зрозумілі. Повсяк­денне життя — форма існування суспільства і людини й водно­час процес, у якому вони формуються та розвиваються.

Соціальний обмін — особливий тип соціальних дій, що скла­дається із взаємно винагороджуваних реакцій людей. Об'єктом соціального обміну можуть бути матеріальні (товари, гроші, еконо­мічні послуги) і нематеріальні (схвалення, повага, любов, престиж, вчинки) цінності. Під час "постійних переговорів" у ситуації взаємодії (обміну) люди прагнуть отримати максимальну вина­городу і мінімізувати витрати й вкладення. Кожний індивід як раціональний учасник взаємодії калькулює прибуток як різни­цю між винагородою та витратами і вкладеннями, а також зважує кілька можливих альтернатив поведінки.

Теорія соціальної драматургії використовує театральну тер­мінологію, надаючи їй соціологічного змісту. Буденне життя роз­глядається як суцільний ланцюг соціальних ситуацій, що нага­дують драматичні спектаклі, в яких люди постійно "показують себе". Соціальні актори як виконавці численних ролей прагнуть створювати й підтримувати схвальне враження у глядачів за допомогою різноманітних засобів: художнього оформлення спек­таклю, зовнішності та манери поведінки. Усі актори намагають­ся майстерно подати себе, досягти мети й водночас розгадати справ­жню сутність і наміри соціального партнера.

Теорія соціального обміну трактує повсякденне соціальне життя як процес, у якому індивіди задовольняють потреби один одного завдяки постійному обмінові різноманітними вигодами.

Рекомендована література

Бекк-Виклунд М. Феноменология: мир жизни и обыденного знания // Современная западная социология: теории, тради­ции, перспективы / Ответ, ред. П. Монсон. — СПб.: Нотабене, 1992. — С. 71 — 106.

Бергер П., Лукман Т. Социальное конструирование реально­сти. — М.: Медиум, 1995.

Гейзшга Й. Homo Ludens. — К.: Основи, 1994.

Гофман И. Представление себя другим в повседневной жиз­ни. — М.: Канон-Пресс, 2000.

Гофман Э. Представление себя другим // Современная зару­бежная социальная психология. Тексты. — М.: Изд-во Моск. ун-та, 1984. — С. 188—196.

Ионин Л.Г. Понимающая социология. — М.: Наука, 1979. — С. 138—164.

Кравченко Е.И. Эрвин Гофман. Социология лицедейства. — М.: Изд-во Моск. ун-та, 1997. — 222 с.

Ручка АА., Танчер В.В. Очерки истории социологической мысли. — К.: Наук, думка, 1992. — С. 181—198.

Тернер Дж. Структура социологической теории. — М.: Про­гресс, 1985. — С. 271—384, 418—431.

Филмер П. Об этнометодологии Гарольда Гарфинкеля // Новые направления в социологической теории. — М.: Прогресс, 1978. — С. 328—375.

Хоманс Дж. Социальное поведение как обмен // Современ­ная зарубежная социальная психология. Тексты. — М.: Изд-во Моск. ун-та, 1984. — С. 82—91.

Человек и общество. Хрестоматия. — К.: Ин-т социологии НАН Украины, 1999. — Гл. 5.

Шюц А. Структура повседневного мышления // Соц. иссле­дования. — 1988. — № 2. — С. 129—137.

Understanding Everyday Life: Toward the Reconstruction of Sociological Knowledge / J.D. Douglass (ed.) — Chicago: Aldine, l970.