1. Природа, функції і структура культури

Суть і структура культури

Культура - сукупність способів і методів людської діяльності (матеріальної та духовної), що об’єктивно втілені в предме­тах, матеріальних носіях (засобах праці, знаках), що передаються наступним поколінням. Поняття культури має далеко не однакове значення, Спочатку словом культура визначали способи обробітку землі. Мислителі XVIII ст., ототожнюючи культуру з формами духов­ного і політичного саморозвитку суспільства і людини, розгорнули формування своєрідної теорії культури. Натуралісти вбачали джере­ла культури в натуральній природі людини. Ідеалісти бачили призна­чення культури для морального розвитку людини і досягнення нею моральності. Культура — це системна інтегрована якість суспільства, що відбиває досягнутий рівень розвитку. Це стосується всіх видів і типів культури, її прояву. Культура — це явища, процеси, відносини, що якісно відрізняють суспільство, людину від природи, є результа­том соціальної взаємодії. Культура — це сукупність соціальних норм і цінностей, що склалися історично і притаманні конкретній суспіль­ній системі. Норми і цінності культури генетично не успадковують­ся. Культура демонструє свою соціальну природу, виражаючи в кож­ний період спрямованість суспільства на створення, зберігання і поширення результатів людської діяльності. Культура — погляд на світ скрізь призму Добра і Зла, корисного і шкідливого, прекрасного і потворного та ін. Внутрішня цілісність культури проявляється в формі стійкої, логічно простежуваної в основних елементах свідо­мості, визначеності сприйняття світу, оцінки реальних явищ. Зміна взаємозв'язків між людьми веде до еволюції культури.

Світ людської культури виступає сферою формування, розвитку і виявлення суті сил людини, їх. реалізації в природі і суспільстві. В соціології культура визначається не як відносини між речами і не як відносини між ролями в системі соціальної організації, а як відноси­ни між самими людьми, які зв'язують їх як особистостей і суб'єктів суспільного розвитку. Культура — надзвичайно складне і специфічне суспільне явище. Культура має глибокі внутрішні зв'язки з приро­дою і суспільством: закономірності розвитку і функціонування соці­ального організму, що є об'єктивною необхідністю. З позицій соціо­логії проявляються три основні сфери людської культури.

По-перше, ставлення людини до навколишньої природи. В сучасних умовах куль­тура і особа, культура і суспільство виміряються ступенем усвідом­лення тієї ситуації, за якою людина має відповідально ставитись до середовища проживання з метою запобігання небажаних наслідків. Культура людського суспільства — гармонія взаємозв'язків з приро­дою, що проявляються в найрізноманітніших сферах; на виробниц­тві, відпочинку, в побуті. По-друге, культура — ставлення однієї людини до іншої. Від ступеню усвідомлення взаємозв'язків людей залежить рівень культури міжособистих, міждержавних, міжетнічних відно­син, а також культурний клімат взаємовідносин в колективі, побуті, сім'ї.

По-третє, культура — ставлення людини до самої себе. Культур на діяльність індивіду — це постійне самовиховання, самопізнання, саморозвиток. Рівень культури особи проявляється у формуванні по­зитивного ставлення до набуття знань, виховання стійких мораль них принципів, розвитку почуття краси, благородної зовнішності, під­тримки доброго здоров'я.

У культурі виділяють матеріальну і духовну відповідно двом ос­новним видам виробництва — матеріального і духовного. Виділяючи такі види культури, не варто забувати, що культура — єдина цілісна система, всі елементи якої взаємозв'язані. Але виділення видів куль­тури виправдано тим, що кожен з них має специфіку і відіграє особ­ливу роль у розвитку суспільних відносин.

Матеріальна культура охоплює всю сферу матеріальної діяльності і її результати (знаряддя праці, засоби транспорту, житло, предмети вжитку), що становлять матеріалізацію людських ідей, опредмечене знання. Зв'язана з перетворенням навколишнього середовища, мате­ріальна культура включає, по-перше, цілеспрямоване формування ма­теріального середовища виробництва; по-друге, змінення матеріаль­ного середовища побуту, і, по-третє, зміна соціального середовища фізичного розвитку людини.

Духовна культура — система, що включає всі види, форми і рівні суспільної свідомості, освіту і виховання, установи культури. Сюди належать всі види пізнання, всі форми і типи літератури, мистецтва, філософії, релігії, науки, моралі. Духовна культура відіграє велику роль у формуванні всебічно розвинутої і соціально активної особи в умо­вах створення демократичного суспільства. Якщо духовне життя сус­пільства — відносно самостійна сфера соціальної системи, що зв'яза­на з задоволенням духовних потреб членів суспільства, то духовна культура - сукупність матеріальних і духовних цінностей, створених і створюваних творчою діяльністю людей і спрямованих на задово­лення їх духовних потреб. Визнаючи відносну самостійність духовної культури, враховуючи її специфіку, соціологія рішуче протистоїть кон­цепціям культури, що розглядають її у відриві від соціального життя, інтересів соціальних спільностей, як форму відображення якогось ду­ховного джерела. Соціологія виходить з того, що духовне виробниц­тво розвивається разом з матеріальним, що в індустріальних, постіндустріальних, соціально інтегрованих суспільствах формується зовсім нова загальнолюдська культура, ядром якої стають загальнолюдські інтереси і цінності. Якщо матеріальна культура переважно досягнена шляхом оволодіння силами природи, то духовна культура характери­зує рівень і глибину пізнання природи, суспільства і особистості.

Основні елементи культури

Мова. Властиві світосприйняттю того чи іншого народу поняття, система понять — культури мова — є першоосновою будь-якої культури. Всі люди освоюють навколишнє середовище, пізнають його, фік­сують його елементи дещо по-своєму, по-особливому. В українській мові, наприклад, є багато понять, що відображають явища навколишнього світу і властиві насамперед українцям, їх мові. Так, пори року, назви місяців, природні умови, клімат та інше, яскраво і харак­терно відбились в певних поняттях: зимові місяці — грудень, січень, лютий — характеризують стан природи. Так, в грудні замерзає земля і, здебільшого ще не покрита глибоким снігом, є змерзле груддя. В січні — січуть морози, а лютий — ще більше лютує морозами і вітрами, снігами і метелицями та ін. Аналогічно розкриваються назви і весняних, літніх, осінніх місяців.

Мова відіграє важливу роль ретранслятора культури. Культура поширюється і жестом, звичаєм, мімікою, танцем та ін. Минулі по­коління вміння, навички, лад думки доносять до сучасності в промо­вах та інших формах. Але найзмістовнішу, точну, доступну передачу культури може забезпечити насамперед мова. Проте є два проти­лежні погляди, дві позиції оцінки мови як ретранслятора культури. Одні вважають, що для передачі національної своєрідності, колори­ту, звичаїв роль мови не така вже й важлива. Можна цілком вільно, без всяких негативних наслідків впроваджувати практику витіснен­ня рідної мови мовою, яка має міжнародний статус. І ця практика, за такою позицією, не приносить реальної шкоди розвитку національ­ної культури. Навряд чи можна погодитися з подібними доказами і аргументаціями. Справа в тому, що витісняючи рідну мову, в переда­чі національних цінностей культури навіть мовою, що має міжнарод­ний статус, отже, звужувати межі національної культури. Але разом з тим не можна і абсолютизувати роль мови майже як єдиного носія національної культури, як це інколи намагаються зробити деякі дос­лідники, а особливо політики. Дуже часто, тим більше в XX ст., мова виступає лише як засіб комунікації, як засіб взаємозв'язку соціаль­них суб'єктів на основі обміну інформацією і безпосереднього спіл­кування. Адже в тій чи іншій мірі може передаватися російською мовою — неросійська культура та ін. Та мова не лише ретранслятор культури, але в усі часи мова є засіб влади.

Варто зазначити, що в західних регіонах України сильніші тради­ції і схильність до рідної мови, аніж у східних і центральних. Якщо в західних регіонах України великий вплив на національну культуру, а разом і на українську мову, мають польська, угорська, словацька куль­тури, тоді як в центральних і східних регіонах досить відчутно прояв­ляється вплив прикордонних з Україною регіонів — російських, біло­руських, а на півдні — румунських, молдавських. Але тут аж ніяк не абсолютизується роль рідної мови в соціальному, культурному житті, а використовується і російська, і молдавська мови, а особливо ро­сійська мова як одна із мов міжнаціонального спілкування і не знева­жається і не витісняється українська мова, а сама українська культура збагачується цінностями культури російської та інших народів.

Знання і переконання

Знання і переконання — основні елементи будь-якої культури. Адже в переконаннях є те, в чому люди дійсно переконані, чим керуються в повсякденній діяльності, що втілюють в зразках, нормах і звичаях, поведінці. Переконання — певне духовне становище, властивість. Для переконань характерна генетична нероздільність інтелектуально-раціонального, чуттєво-емоціонального і вольового компонентів. Переконання — чуттєве, творчо перетворе­не знання як особистісно-значуще, достовірне, сповнене потоком, енергією волі. Переконання зв'язані з природними і соціальними об'єк­тами. Будь-які переконання охоплюють всю структуру певних відо­мостей, інформацій (наукових і побутових) про явища суспільного жит­тя, зміст і значення норм, принципів поведінки, тобто знання. Переконання, зв'язані з об'єктами природи, інформація про природні процеси у вигляді уявлень про фізичну картину світу, природничо-наукові, технологічні знання, технологія, відповідна інформація про спо­соби дії, прийоми, як і що варто вирішувати, виробляти тощо. Переко­нання, зв'язані з соціальними об'єктами — етичні, економічні, політичні знання, уявлення про традиції, звичаї, ритуали, етапи поведінки, дані про те, що вважається в межах культури бажаним або небажаним, справедливим або несправедливим та ін.

Під впливом об'єктивних умов буття людей, в процесі засвоєння створеної суспільством культури і нагромадження особистого практич­ного досвіду формуються переконання. Для переконань характерна нерозділеність чуттєвого, раціонального і вольового компонентів. Всі компоненти переконань передбачають вчинки і поведінку людей, ста­ють мотивами діяльності. В структуру переконань обов'язковим ком­понентом входять певні, особисто-значущі знання. Природно, більшість знань, на які багате суспільство, так і не стають переко­наннями. Між існуючими і поширеними в суспільстві знаннями і переконаннями людей завжди існує невідповідність. Особливо часто невідповідність стосується ідеологічних знань, що вибірково оцінюють актуальні соціальні проблеми. Причини розбіжності знань і пе­реконань різні. Якщо знання суперечать дійсності, але мають статус панівних і нав'язуються суспільству, то люди, рано чи пізно, почина­ють чинити опір їх реалізації. ї, навпаки, коли знання відображають об'єктивні тенденції розвитку, то їх поширення суттєво впливає на переконання, сприяє духовному прогресу. Знання, що відображають об'єктивні тенденції розвитку, надають переконанням об'єктивні тен­денції розвитку, надають переконанням глибокий зміст, значення, визначають всезростаючу роль у суспільстві соціокультурних цін­ностей, ї тут навіть неістотним є те, що окремі знання не включа­ються для аргументації власних переконань, а включаються в соціокультурну сферу суспільного життя. Ніхто уже не дає якоїсь однієї системи знань статусу «єдино вірного вчення». Залучення в культур­не поле різноманітних знань веде до того, що культура суспільства і свідомість людей набувають багатомірності, гнучкості, долається жорс­ткість в оцінках і примітивність суджень. Логіко-психологічна струк­тура переконань є єдність потреб, інтересів, надії, віри, намагань особи. Все це фокусується в діях і в образі мислення особи як здат­ність її невпинно і досконало відстоювати і аргументувати відповідну позицію, погляди. У центрі системи переконань і мотивів особи є ціннісні орієнтації.

Цінності виступають фактором, що відіграє певну роль у регуля­ції соціальних взаємодій. Цінності — визначальний елемент культурності: і явищ природи, і технологічних винаходів, і взаємовідносин в сім'ї. Щоб визначити, оцінити, що корисно, значущо, а що — шкід­ливо, що — добро, а що — зло, важливо визначити оцінки, критерії. Саме критерії, оцінки предметів, дій, ідей, думок і визначають суттє­ве в культурі. Цінності — це своєрідний соціальний механізм, що відтворює, зберігає, захищає, розвиває і передає все корисне, що є в суспільстві.

Соціологічний підхід до ціннісних явищ полягає в дослідженні їх саме як стандартів, зразків, еталонів соціальної поведінки. Один з творців сучасної аксіології (теорії цінностей) Герман Лотце стверджував, що джерело цінності потрібно шукати не в дійсності, а в людській свідомості. Комплекс цінностей може визначатись як низка змістов­них елементів, що мають для людини особливу значимість. Цінність відображає суттєве ставлення, де визначається значимість об'єкту для суб'єкту в якісних і кількісних показниках. Для того щоб те чи інше явище дійсності стало цінністю, необхідно мати певні властивості, що здатні бути корисними для людини. У такому розумінні цінність — об'єктивна. Цінність об'єктивна і тоді, коли сам відбір та використан­ня потрібних властивостей визначається інтересами і потребами лю­дей. І, мабуть, неправильно ототожнювати цінність з визначальним предметом. Цінність є значення предмету для людини. Поза людиною цінність позбавлена сенсу. Тоді поняття цінність суб'єктивна. Єдність об'єктивного і суб'єктивного в цінностях проявляється в градації са­мих цінностей. З одного боку, цінності явище, що визначається інтен­сивністю тих об'єктивно властивих йому якостей, що мають корисне значення для людини. Так, руда, що містить більше металу, більше цінна для виробництва. Але, з другого боку, сам вибір інтенсивності визначається людськими інтересами, що знаходяться зворотно пропорційно до інтенсивності оцінюваної властивості. Так, тепло ба­жано промерзлій людині, але лише в визначених межах — від 20 до 25 градусів по Цельсію. Якщо всі існуючі цінності розподілити за ступе­нем їх значимості для існування людини, то одержимо класифікацію ієрархії цінностей, що підпорядкована принципу субординації, де кожна цінність належить до певної вищої цінності та відіграє роль засобу або умови. Вищі цінності буття — людина і людство. Всі інші цінності є цінностями лише оскільки забезпечують існування і еволюцію людс­тва. Соціальні, політичні інтереси завжди спільні.

Важливою складовою частиною культурного освоєння людиною дійсності — соціальні цінності. Соціальні цінності характеризують значимість для суспільства або індивіда певних явищ дійсності. Соці­альні цінності — основа прийняття рішень людиною, що визначають її життєдіяльність з допомогою надання стратегічних орієнтирів (рів­ність, свобода, щастя, добробут, справедливість, чесність, вірність та ін.), заради досягнення яких варто боротися і навіть померти, і конкретних рекомендацій стосовно того, які дії, вчинки мають звер­шити людина. Цінність — як деякий тип переконаності, ядро цілісної системи переконань людини, американський соціолог Макс Рокші розглядає як поведінку людини, рекомендації, які вона має або не

повинна вести себе або в решті не варто досягати реалізації соціальних цінностей в житті.

В сучасному світі цінності багатоманітні за змістом і функціями Соціологію інтересують цінності як фактори, що відіграють певну роль в регуляції взаємовідносин людей в суспільстві. Роль цінностей як регуляторів поведінки людини проявляються в тому, що орієнтують її в навколишньому світі, пробуджують до конкретних дій і надають діяльності певну спрямованість і зміст. Цінності подібно маякам, вказують людині, куди йти, що робити та ін. Не варто Лише змішувати культурні цінності з вимогами людської природи — біологічними потребами. Культурні цінності можуть поширюватися в суспільстві для пригнічення біологічної природи людини, якщо її прояви загрожують мирному, цивілізованому життю суспільства. Культурні цінності формуються суспільством для того, щоб людина, оволодівши ними, творила бажані для суспільства дії, не порушувала цілісності суспільного життя, сприяючи його розвитку. Культура олюднює і самі біологічні потреби індивіда, надаючи їм соціальний зміст і цивілізованість. Сучасній людині потрібна їжа, житло певної якості і зовнішнього вигляду тощо. Норми, в яких та чи інша культурна цінність постає як бажаний конкретний зразок поведінки, виражає своєрідність тієї культури, в межах якої індивід освоює об'єктивний світ. Шлюб як цінність може фіксуватись в нормах моногамії (одношлюб­ності) для подружжя або ж тільки для одного з них (багатоженство). Норми визначають сферу діяльності і людини, вихід за межі яких може загрожувати її безпеці і безпеці інших людей або суспільству. Норми обмежують діяльність людей.

Отже, з позицій еволюціонізуючого людства може бути придатна така класифікація цінностей: людина і людство — першорядні цін­ності; природні ресурси, знаряддя праці і продукти праці, необхідні для існування і відтворення людства — цінності матеріального жит­тя; різноманітні суспільні утворення, необхідні для життєдіяльності суспільства — цінності соціального життя; наукові знання (філософсь­кі, моральні, етичні та інші уявлення), ідеї, норми, що покликані задо­вольняти духовні потреби — цінності культури. Соціальний механізм, з допомогою якого відбувається виявлення, систематизація, відтворення і розвиток цінностей, і становить людську культуру, В стабільних суспільствах конфлікти цінностей вирішуються в межах існуючої культури. В сучасному суспільстві в Україні зона співпадіння основних цінностей соціальних спільностей, прошарків та груп різко звужена, тому можливість соціальних конфліктів досить віро­гідна. Для їх запобігання бажано забезпечити в культурі всіх членів суспільства пріоритет таких цінностей, які об'єднують націю, зміц­нюють суспільство, гарантують права та свободи особи.

Функції культури

Культура має функції: пізнавально-евристичну, регулятивно-аксіологічну, ціннісну, а та­кож функцію передачі соціальної спадковості, засвоєння соціального досвіду попередніх поколінь.

Пізнавально-евристична функція. Знання матеріальної і духовної куль­тури тієї або іншої епохи дає можливість адекватно міркувати про ступінь пізнання природи і суспільства. Культура дає не тільки цілісну картину пізнання і освоєння світу з допомогою евристичної мети людини, її пошукам Найбільш ефективних форм - посилення влади людини у ставленні до навко­лишнього світу. Будучи реалізацією суттєвих сил людини в усіх сферах її діяльності, культура нерозривно зв'язана з творчістю.

Регулятивно-аксіологічна, ціннісна функція. Культура з позиції такої фун­кції виступає як система суспільних форм і цінностей в сфері міжособистих відносин. Цінності — основний системоутворюючий елемент культури. Ре­гулятивна функція культури підтримується суспільною думкою, мораллю, правом. Культурність є оцінювальне поняття, що визначає відповідність осо­би соціальним нормам та ідеалам. Культура регулює повсякденну поведінку людини в усіх основних сферах соціального життя. Без регулятивної фун­кції культури суспільство взагалі не змогло б існувати.

Функція передачі соціальної спадковості. Поряд з генетичною програ­мою, розвиток людини здійснюється шляхом засвоєння соціального досвіду попередніх поколінь. Це стає можливим переважно завдяки особливій сус­пільній системі — культурі, що є формою зберігання, соціальної трансляції, застосування і удосконалення людського досвіду. Таку функцію культура реалізує з допомогою складних поколінь в словах, символах, формулах, зна­ках та ін.

В реальному житті функції культури повсякденно взаємодіють і переплі­таються, збагачуючи і доповнюючи змістовно одна одну.

Інтелектуальне, духовне життя суспільства

Культура не є застигле, раз і назавжди дане, а змінюється в міру розвитку потреб суспільства. Норми культури мають програмуючий характер, що визначає можливі варіанти пове­дінки людини. Норми культури проявляються також в звичаях і об­рядах, що закріплюються з покоління в покоління, набирають характер культурних традицій. Спілкування людей, їх взаємовідносини на ви­робництві і в побуті регулюються саме духовною культурою. У про­цесі задоволення потреб в цінностях культури індивід збагачується духовно, розвивається як особа, формує самого себе. Та все це на користь того, що формується особлива сфера соціального буття — духовне життя суспільства. Поняття духовне життя суспільства час­то розглядається як синонім поняття духовна культура. Проте духов­не життя — певна сфера суспільного життя поряд з економічною, соціально-політичною сферами. Духовне життя охоплює всі духовні формування, утворення, в тому числі психологію людей, буденне, побутову свідомість, мораль тощо. Духовна культура — певний шар духовного життя, її ядро.

Інтелектуальне, духовне життя проявляється в двох якостях. По-перше, духовне життя суспільства — реальний процес життєдіяльності людей, один з основних видів життєдіяльності, що включається в усі соціальні процеси. Щоб мати необхідні матеріальні засоби для жит­тя," люди займаються матеріально-виробничою діяльністю. Але як сві­домі істоти, люди не можуть не задовольняти свої духовні потреби, тому-то, здійснюючи формування свідомості, вступають в духовне спілкування. По-друге, духовне життя, з одного боку, спільний спо­сіб життєдіяльності, а з другого — утворює відносно самостійну сфе­ру. Звичайно ж, духовне життя суспільства по суті є реальний про­цес буття людей, а за своїм здійсненням — спосіб суспільної життєдіяльності і відносно самостійна сфера, зв'язана з формуван­ням і поширенням свідомості і задоволенням потреб людей.

Роздумуючи над проблемою мети і сенсу життя, не можна ігнорувати ту початкову сферу, де проблема може не усвідомлюватись, але в якій визріває як проблема. Початкова сфера — повсякденність. У сучасних умовах біль­шість людей стурбовані в основному забезпеченням елементарних біологіч­них потреб: як добути м'ясо, масло, цукор, як дістати одяг, взуття, як хоча на старості знайти дах над головою, як прогодувати, одягнути, вилікувати, влаштувати спадкоємців, бо поки що первинні потреби, а не добро і зло є героя­ми серця людського. Свідомість як усвідомлення буття з необхідністю суп­роводжує будь-яку людську діяльність. Свідомість зароджується в процесі діяльності людей і, насамперед, діяльності матеріальній. Формування ідей, уявлень, свідомості спочатку безпосередньо вплетено в матеріальну діяльність і матеріальне спілкування людей. Безпосередня вплетеність в повсякденне життя дозволяє людині деякі внутрішні риси суспільної життєдіяльності, що бувають приховані від агентів спеціалізованого духовного виробництва в силу ідеологічних міркувань і в силу тиску теоретичної картини світу, що може заступити картину реальну. Сама повсякденність, в яку буденна свідо­мість вплетена безпосередньо, є результат складного багатоступеневого опо­середкування, змін, викликаних культурою, а оскільки минулий соціальний досвід, набутий людиною, може не відповідати умовам, що змінюються, ос­кільки і стає можлива зміна уявлень, що укорінилась в буденній свідомості з міцністю розсудливості. Буденна свідомість настільки можлива і багатома­нітна, наскільки багатоманітна і мінлива повсякденність і настільки обмеже­но, наскільки обмежений той фрагмент повсякденності, що стає «полем» діяльності людини. Необхідність створеного культурного світу як творчого змісту власного життя обумовлена глобальною моральною потребою люди­ни у виборі життєвої позиції. Та культурний вибір може стати культурним або грою, інтелектуальною грою. Духовні продукти людської діяльності, що функціонують в різних формах суспільної свідомості — в релігії, в мистец­тві, науці, філософії та інші — реальні, але реальні не як матеріальні предме­ти, а як мисленні, ідеальні, що пізнаються, усвідомлюються, сприймаються.

Закономірності культурного життя

У соціології виділяють чотири групи показників розвитку культури суспільства. Першу групу складають показники, що харак­теризують рівень розвитку суспільної свідомості та інтенсивність перебігу культурних процесів. Друга група показників зв'язана з розкриттям доміну­ючого типу культурної орієнтації суспільства. Третя група фіксує ступінь утвердження в суспільній свідомості цінностей людського існування. Чет­верта група показників характеризує культурний розвиток суспільства в ас­пекті взаємовідносин пануючої культури з іншими культурами.

У процесі змін і розвитку духовного життя суспільства започатковують­ся і виявляються певні закономірності, що відображають суттєві і необхідні взаємозв'язки основних компонентів соціального життя. Розкрити законо­мірності — це означає показати зміни і розвиток духовного життя, сам про­цес здійснення духовного прогресу суспільства. Культурне життя, будучи вмурованим в існуючу соціальну систему, підкоряється різноманітним закономірностям. Серед них виділяються, по-перше, закономірності, притаманні суспільству, і поширюють свою дію на всю соціальну сферу, в тому числі і на культуру. Так, виявлення загальносоціологічного закону історичного прог­ресу відбивається на розширенні культурної сфери і підвищенні ролі культури в суспільстві, Аналіз культурної сфери дозволяє розкривати вплив за­кономірностей більш конкретно. По-друге, виділяються закономірності взаємозв'язку культури і системи відтворення матеріального життя, тобто взаємозв'язок між основними формами соціального буття. Найголовніша з них — визначаюча роль матеріальних умов у ставленні до культури і вплив її на матеріальні умови. По-третє, постійно дають знати закономірності вза­ємозв'язку культурного життя з іншими сферами життєдіяльності людей (економічною, політичною, сімейною, побутовою та ін.). По-четверте, не можна ігнорувати закономірності власне культурного життя, бо вони представлені зв'язками між структурними компонентами: культурною творчістю і І духовним споживанням її результатів; співвідношенням наукової творчості і духовної, художньо естетичної творчості та ін. По-п’яте, дають знати про себе закономірності зв'язку різних рівнів організації культурного життя, а саме взаємозв'язку професійного і аматорського, суспільних та індивідуальних форм культурного виробництва і споживання, новаторства і тира­жування.

Особливість закономірностей культурного життя проявляється в тому, що їх відносять не лише до духовного світу індивіду, але й до суспільного духовного виробництва, духового споживання й духовного спілкування. За­кономірності виявляються не завжди в чистому вигляді, а частіше вплетені в різноманітні соціальні процеси. Ці закономірності характеризують зміни і розвиток соціальних суб'єктів культурного життя, їх духовного світу.

Механізми утворення, освоєння норм і цінностей

Прогрес суспільства неможливий без розширення запасу культурних цінностей. Суб’єкт, вступаючи в соціальні відносини, застає вже готову систему духовних цінностей, що викристалізувались в культурі і санкціоновані сус­пільством. До неї належать: змістовний запас знань, ідей, почуттів; прийняті норми та зразки вже соціально орієнтованого ставлення до дійсності; зведення воєдино засобів духовного виробництва. Все це і створює об'єктивні умови індивідуальної і суспільної духовної діяльності.

Формування суб'єкта соціокультурного процесу зв'язано з осво­єнням та інтеріоризацією культурних цінностей і норм, коли набува­ють соціальної значущості і визнання природні потреби і почуття індивіда. Механізм освоєння культурних цінностей і норм одночасно є механізмом відтворення і творення культури. Дії такого механізму можна подати у вигляді деякої послідовності (якщо не лінійної, то логічної) включення особи в світ культури.

По-перше, залучення особи в світ культури починається з осво­єння наявних культурних цінностей, залишених у спадщину попе­редніми поколіннями. Вони виступають як первинний, вже обробле­ний працею попередників, матеріал культурних цінностей. Таке освоєння може набирати різноманітні форми: успадкування, розви­ток, заперечення та ін.

По-друге, наявність суспільно значущих культурних цінностей створює можливості комунікації в культурній діяльності, вивільнює її з-під впливу суто суб'єктивної сваволі. Але разом з тим тут кри­ється небезпека шаблонізації та конформізації культури. Уникнути можна, якщо враховувати два моменти: наявні культурні цінності мають значення не стільки реалій, скільки зразків, на основі яких індивід будує свої стосунки з дійсністю. Культурне творення не обмежується простим відтворенням наявних цінностей, а будує і стверджує нову систему цінностей, що вбирає критично відібрані старі зразки.

По-третє, створення нових культурних цінностей можливе ли­ше за умови високої організації суспільного виробництва. Суспіль­ний поділ праці, в тому числі і в самому духовному виробництві, зумовлює появу функціонально-інституціональної організації. Без такої організації навіть геніальні ідеї і відкриття залишаються надбанням лише їх творців або вузьких груп, які з ними ознайомлені, і тому реально приречені на забуття. Організація сфери культурного виробництва не повинна повністю охоплювати весь процес творення культурних цінностей. Має залишатися поле вільної самодіяльності індивідів, яка є базою і невичерпним джерелом культурного розвитку.

По-четверте, для формування і освоєння культурних цінностей і норм створюються організації двох видів: інституалізовані союзи і спілки, санкціоновані державою (університети, академії, консер­ваторії та ін.) і неформальні групи, езотеричні спілки однодумців (політичні партії, творчі спілки, художні громади, комуни та ін.). Сформовані організації мають дещо спільне: обумовлюють поділ творчих і організаційних функцій, що закріплюються поділом пра­ці безпосередньо в самому духовному виробництві. В різноманіт­них формуваннях, творчих спілках, культурних громадах та ін., зв'язаних з створенням і освоєнням культурних цінностей, виникає система цілеспрямованих дій індивідів, які включені в таку систе­му, їх об'єднує спільність інтересів і відповідних до них завдань, що відображаються в єдиній системі цінностей — кодексі норм. З мо­менту формування норми починають визначати і контролювати напрями і форми розвитку культури. Контроль регулювання вироб­ництва і освоєння культурних цінностей не може поширюватись на духовну самодіяльність людей, що в усі часи є основою творчого потенціалу культури. Оскільки ж в історичній реальності самоді­яльна творчість діє в певному соціокультурному середовищі, то ор­ганізаційна сфера культури зазнає впливу вільної самодіяльності того прошарку інтелігенції, яка відокремлена від інституціалізованих форм культурного життя.

По-п'яте, різноманітні форми масової комунікації забезпечують технологічні основи створення і освоєння норм і цінностей культу­ри, що через систему освіти систематизуються, стають комплек­сними і формально-загальними. Культура відкриває шлях науці і освіті, стає могутнім фактором впливу на свідомість мас. Виникнен­ня і розвиток телебачення визначили радикальний переворот в ме­тодах духовного регулювання і функціонування культури. Суть пе­ревороту—в здатності одночасного залучення багатомільйонної аудиторії до ідентичності, тобто до подібних культурних цінностей; в здатності цілеспрямовано впливати на свідомість і почуття людей. Новий тип духовного виробництва і освоєння культурних ціннос­тей, хоч і формується на основі старого ідейного багажу, але не виростає з нього, а створюється заново разом із становленням но­вих суспільних відносин. Такий тип, поки ще не зміцнів, змушений миритися із старими нормами, які далі або пристосовуються до но­вих вимог, або функціонують поряд з ними автономно. Особливості механізму створення і освоєння культурних цінностей мають до­сить загальний характер. Дослідження конкретних форм культурно-творчої діяльності дозволяє розкривати їм здібності.