2. Суть і зміст культури суспільства

Поняття цивілізація, культура суспільства

Поняття цивілізація походить від латинського сіvilis, що означає держава, місто, громадяни. У контексті з поняттями культура, суспільний договір, освіта, поняття цивілізація набуває змісту, що характеризує суспільне становище, протилежне природ­ному становищу і визначає основу суспільного прогресу. Цивіліза­ція — соціальна організація суспільного життя, що характеризуєть­ся загальним зв'язком індивідів, їх об'єднань і забезпечує існування і прогресивний розвиток людства. Вводячи поняття цивілізація, шот­ландський філософ Анрі Фергюссон ставив двоєдину мету: показати принципову відмінність людського суспільства від тваринного світу, з одного боку, і відмінність суспільства від усіх інших, — з другого. Пізніше під цивілізацією стали розуміти суспільство з пев­ною сукупністю цінностей, що збагачуються на шляхах соціально­го і культурного прогресу. На такій основі стався поділ понять ци­вілізація і суспільство. Термін цивілізація характеризує суспільство, що досягло високого ступеня розвитку культури і перебуває на ма­гістральному шляху суспільного прогресу.

Співвідношення понять цивілізація і культура суспільства про­ведено вченим Альфредом Вебером. Знаходячись під впливом ідей Освальда Шпенглера, який пояснював культуру не як єдину загаль­нолюдську культуру, а як розколоту на окремі культури. Альфред Вебер на відміну від Шпенглера. розглядав культуру і цивілізацію не як дві фази розвитку культурно-історичних цінностей, а як два відносно самостійних аспекти кожної з них — власне духовний (ре­лігія, філософія, мистецтво) і науково-технічний. Крім того, Аль­фред Вебер виділяв ще й третій — специфічно соціальний аспект, трактуючи соціальність у дусі, близькому до антропологічної орієн­тації в соціології. Процес розвитку кожної з виділених Альфредом Вебером культурно-історичних цілісностей визначався як резуль­тат взаємодії її соціологічного, цивілізованого і культурного факто­рів, кожен з яких грає співвизначальну роль у розвитку двох інших. Ідеї і положення Альфрєда Вебера дають підстави розуміти під куль­турою суспільства особливого роду об'єктивну дійсність, що ство­рюється людською діяльністю і забезпечує зберігання і нарощуван­ня сутнісних характеристик людини. Культура суспільства є те, що стійко відбивається у свідомості і поведінці індивідів, які реалізу­ють в конкретно-історичних умовах родові і соціальні функції. Пев­не становище суспільства — цивілізація — завжди історично конкрет­на, тому що її основу створює конкретно-історичний спосіб виробництва. Розвиток цивілізації відбувається в певних соціально-історичних умовах, що залежать від економічних і політичних фак­торів. Отже, якщо поняття цивілізація застосовується для визначен­ня певного історичного ступеню розвитку суспільства, то під поняттям культура суспільства мається на увазі найсуттєвіша, якісна сторона ци­вілізації.

Культура - якість суспільного життя

У широкому розумінні культура суспільства визначає особливу, змістовну спрямованість цивілізації в нарощуванні духовно-практичних здібностей і соціальних цінностей. Культура не є особливою формою людської діяльності, особливою сферою суспільного життя в плані протистояння якимсь позакультурним сферам і формам діяль­ності. Завдяки усім наявним в суспільстві культурним формам діяльності люди реалізують різноманітні інтереси, але ніхто не ставить за мету створи­ти саме культуру, адже вона не є ні об'єктом, ні предметом. Навпаки, тільки створенням всієї маси предметів для задоволення своїх потреб люди виявля­ють наявність або відсутність у них культурного змісту і ведуть відбір влас­них творінь їх культурної належності.

Величні соціальні ідеї не гарантують одержання висококультурних цінностей. Культурний зміст продуктів діяльності виникає при "вписуванні" їх в загальну мережу явищ людського світу, Люди спочатку виробляють і від­творюють матеріальні і духовні форми життя, а культура виступає непередбаченим результатом історичної апробації цих форм на здатність бути засо­бом саморозвитку людини. Звичайно, є всі підстави визначати культуру як показник якості суспільного життя. Українська культура, наприклад, вже у XIV ст. набуває рис європейської культури: поширення на територію Укра­їни магдебурзького права (вибори міської влади, основні норми карного і громадянського права та ін.) — свідоцтво ЇЇ європеїзації. Пізніше ідеї гуманіз­му покладено в основу процесу культурно-національного відродження, спра­вили визначальний вплив на зміст, розвиток і характер української освіти, філософської і суспільно-політичної думки. У XIV ст. в Україні створюється розгалужена мережа церковно-монастирських і світських шкіл, діє близько 49 друкарень. Засновані Острозька школа (1578 р.) і київська колегія (1615 р.), які поклали початок першій у Східній Європі Києво-Могилянській ака­демії. Конституція (1710 р.) — вершина не тільки політичної думки, але й показник інтелектуально-культурного рівня народу України, який створив ще до втілення в структурах козацтва ідеї розподілу законодавчої, виконав­чої та судової влад. Все це свідчить, що сучасна Україна, яка базується на могутніх шарах загальнолюдської культури, має підстави бути "вписаною" в культуру сучасної цивілізації. Культура України, починаючи з епохи Київсь­кої Русі, завжди становила відкриту систему для спілкування з культурами сусідніх народів, збагачення надбанням світової культури.

Культура і свобода суспільства

Усвідомлення проблем співвідношення культури і суспільства, культури і цивілізації виявляє наявність не стільки причинно-наслідкових

зв'язків, скільки дію законів розвитку творчості. Історія-стає як шлях ство­рення людиною самої себе, а не тільки як історія подій, що відбуваються з людиною. Історичні події не тільки відбулися, але й виявилися співвіднесе­ними із змістом життя і розвитком людини..

Історія не просто розвивається, її творять люди. Одні і ті ж історичні події виступають і як об'єктивні фактори, і як суб'єктивні надбання, що демонструють творчі потенції людини. Так, соціокультурний зміст історичних подій, що відбувалися в Україні, вже давно став часткою світової культури. У світову культурну спадщину увійшли діяння українських державних діячів та воєначальників від Павла Сагайдачного до Богдана Хмельницького і Пет­ра Дорошенка. Стали світовими відомими просвітителі від Петра Могили до Івана Вишенського і Григорія Сковороди, поети Тарас Шевченко, Іван Франко, Леся Українка, композитори Микола Лисенко, Микола Леонтович, Станіс­лав Людкевич та ін.

У культурі, як і в усьому суспільному житті, об'єктивні тенденції і резуль­тати домінують над суб'єктивними. Тут виявляється історична рівнодіюча сукупних людських зусиль. Все це створює мережу змістовних координат, в якій продукти людської діяльності і людські здібності ранжуються, набуваючи статусу культурних цінностей. Зв'язок культури з історичним прогресом людства виявляється як діалектика взаємних переходів об'єктивних умов життя і форм самодіяльності людей. Культура виражає самодіяльний, а, отже, вільний, творчий елемент людського життя. Інша справа, що форми людської діяльності довільно не вибираються, а задаються людям конкрет­но-історично. В залежності від обставин, форми можуть відповідати і бути перепоною виявленню творчих джерел особи. Творчі джерела особи висту­пають формою реалізації людської свободи, а в залежності від обставин творчі джерела особи обмежують вільний вибір форм і змісту людської діяльності. Будуть чи не будуть соціальні умови служити формам розвитку культури, залежить від їх здатності забезпечувати можливості самодіяльного розвитку особи. Соціальні умови виступають формами розвитку культури лише тоді, коли збігаються з індивідуальними потребами самовираження і самоутвердження, коли підпорядкованість їм відповідає широкому і всебічному розвитку свободи людської індивідуальності, а не обмежує її.

Культура особи і активність мас

Головне в культурі — не речі, а люди. Культура виступає способом самовизначення особи. Отже, культура на рівні особи визначає характер процесу індивідуалізації суспільного в ін­дивідуально-особисте, формує у особи нормативно-онтологічний ас­пект світоставлення, що виявляється в конкретних вчинках особи. Культура виступає як процес залучення індивідуальної життєдіяль­ності до колективного досвіду і соціально-культурного арсеналу. Опанування культури — процес виявлення творчих здібностей людини. У такому розумінні культура — невичерпне джерело справжнього багатства суспільства. Цілісний розвиток людини — це розвиток її суттєвих сил безвідносно до будь-якого раніше встановленого мас­штабу. Індивід не відтворює себе в якійсь одній визначеності, не прагне залишитись в своїй незмінній якості, а перебуває в процесі безперервного становлення і розвитку.

Сучасна цивілізація постійно доводить, що культура не є винятко­ве надбання духовної еліти. Активна творчість мас, будучи втіленою в матеріали природи або акумульованою в творах мистецтва, перетво­рює народ в універсальний суб'єкт культури. Масштаби культурної творчості, що постійно збільшуються, надають світовій культурі цілес­прямований, гуманістично-усвідомлений характер. А це означає, що історична творчість здійснюється через культурно-творчу діяльність людей. Основною метою культурної політики стає активізація твор­чості мас, що в демократичному суспільстві постійно доводить здат­ність мислити широкими соціокультурними категоріями, володіти по­чуттям високої соціальної відповідальності за свої дії. В Україні іде процес пошуку загальнолюдського змісту в національній культурі і на такій основі формується новий тип мислення, культура стає самостійним об'єктом відтворення. В процесі формування культура не тільки збагачується надбанням світової культури, а й позбувається залеж­ності "утилітарних соціально-політичних запитів, поступово спрямову­ючи увесь свій потенціал на пошуки змісту людського буття,

Культурна політика і соціологія

Вивчення духовного змісту і культурних запитів різноманітних верств населення і їх ставлення до діяльності установ культури — найголовніша умова формування реалістичної культурної політики. Культурна політика будується, враховуючи, як правило, два моменти. По-перше, відвідування установ культури базується винятково за добровільним принципом і здійснюється у вільний час, який кожна особа може використовувати за своїм бажанням, виходячи з внутрішніх духовних потреб і спонукань. І, по-друге, безпосереднє або опосередковане проникнення у світ духовних за­хоплень і бажань особи, здатність задовольнити їх, викликати нові орієнта­ції — обов'язкова умова ефективної державної політики в сфері культури, духовного розвитку і збагачення особи.

В середині 90-х років XX ст. відчутний занепад культури в Україні: дег­радує соціальна сфера, система освіти, науки і культури, зв'язані з масовою декваліфікацією кадрів, відтоком енергійної молоді з галузей науки і техніки, освіти і культури. Утвердження в Україні демократичного, соціально-відпо­відального, солідарного суспільства, суспільства, що базується на історичних традиціях і менталітету українського народу, на надбаних сучасною цивілі­зацією загальнолюдських цінностей, стає програмою і практикою творчої діяльності українського народу. Розгортається діяльність трудового народу України по формуванню ринкової економіки, культури, піднесенню соці­альної сфери, створення соціально орієнтованого суспільства. В умовах фор­мування ринкової економіки соціально орієнтованого, демократичного сус­пільства, розширюються можливості поступово позбутися від традиційно класових ознак, органічно поєднувати в собі працю, талант і капітал суспіль­ства, де кожна людина зможе реалізувати свої здібності і особисті якості. Тому-то залучення до культури вимагає індивідуального підходу тощо. От­же, різноманітними засобами і формами культура включається в рух істо­рії, відображає суб'єктивно-особисту сторону діяльності суспільної людини, реалізує основну соціальну функцію трансляції досвіду, знань, опредмечених результатів людської діяльності.

В процесі національного відродження України формування державності стало особливо зрозуміло, що не можна рухати вперед виробництво, не піднімаючи рівня правової компетенції людей, культури дискусій, політичної культури народу, не можна удосконалювати соціальну сферу, не надаючи уваги культурі спілкування, поведінки тощо. Розвиток інформаційної техні­ки ставить перед суспільством проблему комп'ютерної письменності, знань населення. І яку б сферу діяльності не взяти, скрізь рух вперед зв'язаний з підвищенням не тільки професійної, а й загальної культури. Адже підне­сення культури дає можливість ефективніше, раціональніше вирішувати со­ціальні, економічні, політичні і духовні проблеми, створює умови зростання і піднесення культури, культурності, розвитку творчої активності мас.

Механізм засвоєння і витворення культури особою

Діалектика формування особи поєднує дві різні, але взаємно обумовлені тенденції. По-перше, засвоєння культурних цінностей і оволодіння культурними умовами життєдіяльності. По-друге, відокремлення особи від собі подібних. Самоцінність особи безпо­середньо залежить від багатства її внутрішнього світу, а внутрішній світ — від доступності арсеналу суспільно-культурної спадщини.

Формування особи свідчить про те, що в суспільстві є матеріальні і ду­ховні передумови своєрідної індивідуалізації індивідів., Інакше кажучи, крім засвоєння загальних для певного середовища стереотипів і форм поведінки і дій, особа виступає зосередженням неповторного суспільно-культурного досвіду, напрацьованого нею і здатного впливати на інших людей. Особа формується історією суспільства і культури, коли, з одного боку, склада­ються реальні передумови відносної незалежності індивідів, а з іншого — культура розвивається настільки, що здатна визнавати суспільну цінність самобутності індивіду.

Соціологічні дослідження, проведені в Україні, зафіксували наявність певних етапів в розумінні ролі особи в соціальних процесах посттоталітарного суспільства. Для першого етапу характерна уява про людей як про специфічний різновид ресурсів, що застосовуються в суспільному виробництві і виражаються поняттями: трудові ресурси і робоча сила. Таке уяв­лення розкриває підхід до людини як до пасивного об'єкту зовнішнього уп­равління. Трудові ресурси не можуть ставити власну мету, мати потреби, дбати про свої інтереси, виявляти ініціативу. Для другого етапу характерне уявлення про людину як про суб'єкт суспільного розвитку. Чіткіше це вияв­ляється в понятті людський фактор, що відтінює активну роль людини. Крок вперед у порівнянні з трудовими ресурсами, поняття людський фактор од­ночасно є обмеженим: в його межах людина розглядається не як основна суспільна цінність, а як фактор зовнішніх у ставленні до неї процесів роз­питку. Людина є не ресурс виробництва і не фактор розвитку економіки, а виступає багатогранним суб'єктом в різноманітних ролях.

Засвоєння культури особою далеко не завжди має спеціальну мету індиві­дуальної діяльності. З допомогою усіх видів діяльності особа має на меті і реалізує різноманітні прагнення, але ніколи не ставить мету освоїти культуру, тому що для особи культура і не об'єкт, і не предмет. Навпаки, тільки в проце­сі створення всього світу своєї життєдіяльності особа виявляє наявність або Відсутність культурного досвіду і проводить відбір людських творінь за їх куль­турним наповненням. Люди спочатку творять своє життя, його матеріальні та духовні форми, а культура виступає підсумковим, до того ж непередбаченим результатом історичної апробації форм на їх здатність бути засобом самороз­витку людини. Засвоєння існуючої культури особою має мету досягнути пев­ної відповідності між індивідуальністю і навколишнім соціально-предметним світом. Засвоєння нагромаджених людством культурних цінностей є процес вписування індивіда в світ людських відносин. Це одночасно є єдиним засо­бом здійснення і розвитку культурного багатства суспільства. Вся культура, якою володіє суспільство, в різні часи склалась з індивідуальних зусиль осо­бистостей. Так, епоха українського гуманізму здебільшого визначається сподвижницькою діяльністю Києво-Печерського архімандрита Інокентія Гізеля, який підготував "Синопсис" (стисле зібрання різних літописців), Григорія Ско­вороди, який створив "Сад божественних пісень", Феофана Прокоповича, який склав "Духовний регламент", Петра Могили, який заснував Київську академію та ін. Мабуть, тільки на такому культурно-історичному ґрунті зміг сформуватися український менталітет. Загальні форми культури, стаючи внут­рішнім світом особи, зливаються з її конкретною життєвою Долею. Але особа — не простий зліпок і не повторення суспільних цінностей. Особа — варіант життєвого втілення культури. Індивідуальність не лише володіє різними здібностями, але ще і становить якусь їх цілісність. Обдарована людина відрізня­ється не простим набором, сукупністю, але й ансамблем різних задатків. Одне з її обдарувань, як правило, домінує над всіма іншими, визначаючи оригіналь­ність, спосіб їх поєднання. Розглядаючи проблему художньої творчості, Йоган Гете і філософи-романтики Фрідріх Шеллінг, Фрідріх Шлейєрмахер, Фрідріх Новаліс приходять до висновків, що гармонійна багатоманітність здібностей досягається реалізацією якогось основного покликання — обдарованості. Праг­нучи позбавити українську людину і українську культуру від іга рабства, Ми­кола Хвильовий протиставляв ідеал європейської людини — людину-громадянину, творця культурних, суспільних і політичних цінностей і рушія історії — провінціалу, який може піднятися тільки до рівня просвітянина. Європейсь­кий громадянин з почуттям самоповаги і самоутвердження розглядався ним як творіння багатьох століть і багатьох верств і класів. А тому європейський громадянин є власність всіх. Культурні умови життєдіяльності людей знахо­дять предметне втілення в змістовній різноманітності життєвого світу. Тіль­ки в такому світі всі продукти людської діяльності, надбання історичної творчості набувають свій культурний статус.

Суть творчості в суспільній практиці

Засвоєння особою культури не тотожне тільки лише засвоєнню змісту минулої культурної спадщини. Це зв’язано з природою людської практики, що якраз є власне соціокультурний процес. Культура існує як єдність об'єктивного і суб'єктивного. Пе­ретворюючи навколишнє середовище, людина формує певну культурну історичну форму життя, в тім власне і полягає активний, твор­чо перетворюючий характер людської практики, її здатність, по-пер­ше, створювати відсутні в природі в чистому виді предметні форми людської культури, а, по-друге, об'єднати і погоджувати в процесі діяльності логіку буття предметів людської праці з логікою суспіль­них умов життєдіяльності особи. Творчий аспект суспільної практи­ки не вичерпується її природоперетворючою функцією, а включає момент функції людиноперетворючої. Практика проявляє і формує природні задатки людини відповідно його природній індивідуальнос­ті і суспільному статусу.

Людиноформуюча функція практики виконує винятково важли­ве значення в формуванні конкретно-історичної особи і суспільної культури. Саме практика не тільки відкриває людині широкий дос­туп до матеріальних і духовних цінностей, але й утверджує її голов­ним і безпосереднім творцем культури. Людина одержує реальну можливість цілеспрямовано вибирати ту сферу діяльності, в якій її природна і соціальна самобутність збігається зі способом здійснення предметних форм культури. Відбувається гармонізація усіх факторів життєдіяльності і досягається єдність людини з самою собою, з її власними здібностями до творчості. Суть творчості полягає в пере­робці людини навколишнього світу, в творенні ще небувалого. Твор­чість не зводиться до відтворення існуючого, хоча завжди містить в собі цей момент. Творчість означає вихід за межі вже створеного. Образно кажучи, творчість — це як віха зростання людської культу­ри, що забезпечує деяке якісне зростання, мов би додаток до того, що вже є в наявності. Але якраз це зростання і виявляє реалізацію можливостей природного і соціального середовища. В творчій діяль­ності сучасне зустрічається з минулим і майбутнім. Закономірна обу­мовленість попереднім ставить людську творчість в певні історичні і соціальні межі. Але саме ці межі роблять творчість дійсною.

Суть людської творчості полягає не в тому, що народжується но­ве (нове неодмінно виникає в світі безвідносно до людини і її діяль­ності). Суспільна практика постійно розсовує межі людських мож­ливостей, даючи вихід до нового в людському вимірі. Нове реалізується не тільки в готовій продукції або в досягненні деякої визначеної ме­ти, а перш за все, у формуванні на основі існуючої діяльності здіб­ностей і потреб долати вже досягнуте, перетворюючи його в від­правний пункт наступного руху. Не просто нова продукція і результат, а одночасно і нова потенція, що розширює горизонти творчої діяль­ності — головний напрямок розвитку суспільної практики.

Цінності культури і механізми їх функціонування

Формально до культури в загальному змісті належить все, що створює людина. Але виникає необхідність чітко розмежувати дійсно культурні явища і такі, що на­лежать до них лише за формальним призначенням. Ось чому для розуміння культури застосовують аксіологічний підхід. За своєю суттю культура глибоко гуманістична, це спосіб самоутвердження і самоз­величення людини. Культура стоїть на варті цінностей, що мають не просто гуманітарну, а гуманістичну доцільність: У цих вимірах своєї суті культура може бути збагнута тільки у зв'язку з цінностями. Цінності, що виражають тенденції соціального прогресу, склада­ють фокус людської культури. Вихідним у розумінні природи куль­турних цінностей є визнання за людською діяльністю чуттєво-пред­метного і цілепокладеного характеру. Світ культури, створений відповідно до об'єктивних природних і соціальних закономірнос­тей, разом з тим є світом реалізованої мети. Уява про цінності і саме ціннісне ставлення мають у своїй основі суспільне буття лю­дини і саме ним визначаються. Тут наявні два моменти, що сприя­ють розумінню культурних цінностей. По-перше, слід враховувати, яким буттям і як вони визначаються, і в якій залежності знаходить­ся буття від цінностей культури. І, по-друге, як відноситься первин­не визначаюче і ціннісне.

Механізм виникнення і функціонування цінностей культури уяв­ляється, по-перше, в тому, що ціннісне ставлення виникає у процесі життєдіяльності людей і обумовлюється біологічними і соціально-еко­номічними потребами. Але в міру того, як в процесі практики відок­ремлюється культурний шар і для людини дедалі більше значення на­буває самосвідомість, самоствердження, життя зі змістом, в міру того над утилітарними цінностями надбудовуються цінності більш високо­го порядку, цінності культури. Цінності культури формуються в ході відносно самостійного розвитку культури і мають відносну автоно­мію. Цінності культури не виводяться з наявного буття. Цінності куль­тури — сплав, підсумок історичного досвіду людства. Цінності добра, справедливості, краси, свободи вистраждані людством, піднесені над повсякденною практикою, відносно незалежні від неї, активно впли­вають на формування її мети, мотивів і вибір основ діяльності. Чим ширшим полем культури оволодів індивід, тим в більшій мірі цінності, що сформувалися в його свідомості, відповідають сутності людини і потребам прогресивного розвитку суспільства.

Потреби, інтереси, цінності суб’єкта

Немає іншого способу соціалізації індивіда, окрім залучення його до різноманітних формоутворень культури, що виступають сховищами соціально-творчих надбань людства. І таке залучення може стати тільки діяльнісним оволодінням індивідом предметами культури. Досі вироблялась настанова, що ставила мету: засвоєння різноманітних сфер культури, і від­повідно, різноманітних видів людської діяльності, формування відповідних потреб. Така мета настанова тільки тоді перетворюється в особистий мотив, коли індивід усвідомлює внутрішню потребу в певних видах діяльності, пот­ребу в розвитку своїх здібностей на основі діяльнісного оволодіння вже ство­реною культурою. Під потребами взагалі вважається становище живого ор­ганізму, соціальної групи, суспільства, що характеризується необхідністю вступати в ті або інші зв'язки з навколишньою дійсністю для забезпечення свого існування, функціонування і розвитку.

Дійсно людські потреби полягають не в утилітарному володінні речами, а в діяльнісному оволодінні предметом, що відповідає певній здібності осо­би. Обумовленість можливостей і способу задоволення культурних потреб виробничою діяльністю і системою суспільних відносин веде до виникнення інтересів. Зміст і характер інтересів не залежить від свідомості і волі людей і визначається характером потреб і об'єктивними умовами життя. В інтересі знаходять втілення об'єктивна необхідність задоволення людських потреб, тенденція до пошуку і створення сприятливих можливостей і умов реалізації необхідності. Звичайно, обумовлений характером потреб інтерес основну роль у визначенні характеру суспільної свідомості, її соціальних функцій, стимулює процеси засвоєння культури і культурної творчості.

Взятий в загальнокультурному вимірі, індивід — найвища цінність і ос­новне багатство суспільства. Якщо раніше акцент ставився на тому, що вимоги висуває та або інша система (соціально-політична, економічна, науково-технічна та ін.) до людських якостей (переважно до професійної діяльності), то тепер головну увагу починають приділяти вимогам, що йдуть від індивіда, його інтересам і потребам. Актуальним стає не тільки питання: «Який індивід потрібен суспільству?», але й питання: «Яке суспільство потрібно індивіду?». В сучасних умовах демократизації суспільного життя в Україні ідея найвищої цінності людини, її життя примушує виділяти в культурі, що традиційно розуміється як сховище загальнолюдських цінностей, цінності мораль ні, які обумовлюють існування людини на Землі. Орієнтованість на загальнолюдські інтереси, моральні цінності — характерна риса всебічного, гармонійного духовного розвитку сучасної людини.

Особливості культурного процесу

Поняття процес стосовно дослідження динаміки культури виступає опорним у культурного процесу тій мірі, в якій описувалося виробництво,

комунікація і засвоєння культурних цінностей. Стисло кажучи, куль­турний процес може бути відображено в формах.

По-перше, творча особа, яка виділяється із загальної маси людей, приступає до здійснення основної функції: створює оригінальний твір мистецтва, відштовхуючись від багатьох ідей та інших елементів дум­ки, що переважають на даний момент в її свідомості.

По-друге, в процесі творчості ідеї, проходячи крізь фільтри кри­тичного розуму і вимог формалізації і стандартизації, виливаються в канони раціональної та естетичної думки, втілюючись в науковому відкритті, художньому творі або в інших елементах культурного над­бання.

По-третє, від моменту культурної творчості її продукт належить реально існуючим речам, відокремлюється від особи автора і вступає в складні взаємозв'язки з частиною соціального середовища. Таке відбувається з будь-якими продуктами творчості: від наукової публікації до рекламного ролика, від сценарію фільму до репризи клоуна. Здо­бувши статус культурної цінності, продукт творчості поповнює запас того фонду, з якого інша особа вибирає основу своєї творчої діяльності.

Роль мистецтва в динаміці творчих орієнтацій

Одним з культурних факторів, що впливають на активізацію суспільної життєдіяльності, виступає мистецтво, що вносить Специфічний вклад в формування особи. Питання про суспільні функції мистецтва зв'язане природ­но, не тільки з самим мистецтвом, але залежить також від реципієнтів мис­тецтва, від мети і завдань, що стоять перед всіма формами суспільної свідо­мості. До XVIII ст. в російській та українській музикальній культурі склалась чітка диференціація: для природно-аристократичного оточення — мистец­тво європейського класицизму для міської, міщанської — масове аматорське музичення (кант і його різновиди); для селянського оточення — той же надіидивідуальний обрядовий фольклор; для представників церкви і пастви — середовище професійного церковного мистецтва, що поєднує традицію ста­рої і нової церковної культури.

Зрозуміло, мистецтво адресується вибірково. Мистецтво дає можливість збагачувати духовний світ практично кожної особи і, навпаки, в індивідуальному сприйнятті мистецтва його соціальна функція повністю реалізується тоді, коли окремий індивід усвідомлює суспільну суть, коли емоційно і всім багатством свого ставлення досягає нерозривного зв'язку між особис­тими вчинками, думками і почуттями, з одного боку, і суспільними потреба­ми — з другого. Мистецтво задовольняє одночасно різні духовно-культурні потреби: потреби в знанні, в комунікації, в соціальній орієнтації, в мораль­них цінностях, в естетичних позиціях. Викликані творами мистецтва емо­ції — це не просто каталізатори інтелектуальних поглядів: вони поглиблю­ють чуттєві зв'язки людини з світом, необхідним для творчості.

Мистецтво — самостійний спосіб творчої діяльності людини поєднує ес­тетичне і художнє. Естетичне — суспільно-обумовлена якість об'єктивного світу, тоді як художня — образно-емоціональна обробка естетичного. Тому-то, мистецтво відображає життя в його цілісності, на основі творчого перетворення художником історично конкретної і соціально-обумовленої систе­ми соціальних відносин. Мистецтво — особливий вид людської творчої діяльності, де художнє становить найбільш динамічну і акцентовану части­ну, що формує специфіку особистого бачення світу. Є підстави виділяти два різних, але зв'язаних один з одним, рівні творчості. По-перше, творчість як процес збагачення скарбниць людської культури, як створення нових суспільно значимих, культурних цінностей. І, по-друге, творчість як розкриття здібностей і таланту особи в різних сферах суспільної життєдіяльності.

Кожний твір мистецтва є результат матеріальної, духовної творчої діяль­ності художника. Між тим матеріальне втілення образу невіддільне від ду­ховної діяльності її творця. Справжній художній твір створює новатор, який бачить світ по-своєму і реалізує своє бачення в оригінальних художніх образах. Творчість не тільки процес створення творів мистецтва, а й процес їх сприйняття, де завжди присутній момент активного перероблення художніх вражень, тобто є своєрідний процес співучасті глядача, слухача або читача в творчому художньому процесі. Мистецтво розширює і поглиблює знання особи про навколишній світ, розсуває історичну обмеженість окремої осо­би, активно впливає на повсякденне життя, свідомість, на волю людини, пробуджуючи її до певних соціальних дій, вчинків та ін.

Субкультури. Молодіжна субкультура

Культура, що є складним соціальним явищем, допускає значні розбіжності в трактуванні культурних цінностей окремими шарами сус­пільства. Без трансформації цінностей культура не находить споживача. Субкультури — частіш за все є автономні цілісні утворення, що визначають спосіб життя і мислення їх носіїв та відрізняються своїми комплексами цінностей, звичаями, нормами і навіть інститутами. Виникнення субкультур розглядається в соціології як позитивна реакція на соціокультурні потреби суспільства (професійні субкультури) і як негативна реакція на домінуючу в суспільстві культуру і соціальні структури (делінквентні субкультури, тобто культури злочинних прошарків суспільства).

Сучасні субкультури — специфічні способи диференціації розвинутих національних і регіональних культур, де поряд з домінуючою культурою іс­нує ряд своєрідних культурних утворень, що за формою і змістом відрізня­ються від провідної культурної традиції. Соціальною базою формування субкультур можуть бути вікові групи, соціальні прошарки, великі неформальні об'єднання. Найбільш розповсюдженою субкультурою сучасності є різнови­ди молодіжної субкультури, різновиди, що зв'язані з підкреслено різкою світоглядною і майновою диференціацією усередині альтернативних моло­діжних рухів. Виділяють субкультуру молоді, яка навчається, працює, і, так званої, богемної молоді. Спільним між ними є те, що всі вони зорієнтовані на дозвілля. Але, якщо молоді, яка працює або навчається, фокусує своє життя на дозвіллі через проблематичність працевлаштування, то для богем­ної молоді — це результат вільного вибору. Субкультури молоді, яка працює або навчається, нігілістичні; субкультури богемної молоді пов'язані з куль­турою найбільш процвітаючих шарів суспільства. Сучасна молодь зростає в умовах електронно-обчислювальної техніки та інформатики, розвинутої сис­теми масових комунікацій. Тим самим молодь уже не просто вікова, демог­рафічна категорія, але й носій елементів культури, що розвивається.

Сучасні проблеми взаємодії національних культур

Культура існує і розвивається в житті великих колективів і спільностей. Суспільні почуття, настрої та інтереси — вторинний продукт функціонування суспільної свідо­мості, що виникає як результат культурно-історичних і психологічних реакцій особистостей, соціальних груп та шарів на певні соціальні і духовні процеси.

Нація — історична усталена спільність людей, які об'єднані спіль­ними етнічними коренями, соціально-економічною спільністю, мо­вою і державністю. Звичайно, що національний фактор неабияк впливає на специфіку культури. Національна культура самобутня і унікальна. Збереження самобутності та унікальності забезпечуєть­ся правовими заходами, що виключають будь-яку дискримінацію і неповагу. Національна культура має подвійно спрямований вміст, що передбачає усвідомлення особою своєї належності до нації і визнання нацією причетності особи до неї. Нація виступає як істо­рично індивідуалізоване вираження загальнолюдських джерел куль­тури. Національне та інтернаціональне формується в діалектичному зв'язку між собою. Щоправда, з другої половини 80-х років в Україні спостерігається «розбухання» змісту національної культури; включен­ня в її тканину без достатніх підстав, з одного боку, пракультури, що була початком й інших слов'янських культур, а з іншого, — культури суперавангардної, що не пройшла школи історичних випробувань.

Взаємодія національних культур ставить ряд проблем. По-перше, проблему перегляду і реставрації вже немовби й вирішених проблем. Сюди належать проблеми визначення належності шедеврів культури і культурної спадщини. По-друге, співвідношення дальшої інтеграції національних культур і питання збереження і розвитку національної самобутності. По-третє, проблема мови в багатонаціональній державі. По-четверте, проблема форм взаємодії національних культур в держа­вах, що раніше складали єдине ціле (Радянський Союз, Чехословаччина, Югославія), і в державах, що об'єднались в єдину державу (Феде­ративна республіка Німеччини). По-п'яте, проблема обміну духовними цінностями та деідеологізація національних культур.

Національні, регіональні особливості розвитку культури в Україні

Врахування реалій політичної структури України - необхідна умова аналізу культурної ситуації. Потреба усвідомлення особистої належності до культури вирішується на рівні не тільки народу взагалі, але й на рівні кожного громадянина. Одна з основ, на яких базується культура — традиція, пам'ять. Але буквальне відродження давньоук­раїнської культури неможливе, а визнання за нею її історичної до­цільності досягається шляхом «вписування» в цивілізацію, відповід­ну культуру. Джерела української культури виявляються в традиційній аграрно-патріархальній цивілізації, коли кровно-родинні зв'язки і без­посередньо здійснювана суспільна діяльність людей породили само­достатню культуру, культуру українського етносу. Натуральне гос­подарство, обертаючись в колі сезонних робіт і турбот, сприяло постійній актуалізації освячених міфологічною символікою норм і зразків поведінки людей, які й визначали весь уклад народного жит­тя. Культура українського етносу виникає як культура аграрно-пат­ріархальної цивілізації.

Сучасна цивілізація визначається громадянським суспільством з його незалежними від державного втручання економічними і соціаль­ними інститутами. Перехід від аграрно-патріархального суспільства до індустріального передбачає наявність громадянських прав і свобод і стає можливим при створенні ринкової економіки і правової держа­ви, тобто при формуванні нації. Нація не заперечує етнос, а перетво­рює його шляхом ослаблення кровно-родинних зв'язків індивідів. Су­часні етнічні процеси, що відбувалися в Україні, характеризуються етнічною консолідацією українського народу, підвищенням його наці­ональної самосвідомості, формуванням загальних рис культури і по­буту на основі національних традицій і досягнень людства. Слід підкреслити подальше зближення етнічних груп, територіальних діалектів, застосування української літературної мови в усно-розмовній практи­ці. Отже, вкрай необхідно уникнути перетворення ідеї національно-культурного відродження з тонізуючого засобу в наркотичний батіг, що здатний розпалити національну самосвідомість до параноїдних форм. Сучасна культурна політика має стати національною, інакше не спроможна реагувати на зміни в соціально-політичних процесах.