- •2.7. Культура як соціальний феномен
- •1. Природа, функції і структура культури
- •2. Суть і зміст культури суспільства
- •3. Співвідношення соціології культури і соціології науки, соціологія освіти і моралі
- •11. Співвідношення понять «культура», «цивілізація» і «суспільство»
- •12. Визначення культури в соціології. Культурна антропологія
- •13. Єдність і різноманіття культур: коди й морфологія
- •14. Функції культури. Типи культур
- •15. Мова й культура. Механізм трансляції культури
- •16. Поняття «культури способу життя»
- •17. Визначення понять «масова культура», «субкультура», «контркультура»
- •6.3. Соціологія культури.
- •4.7. Соціологія культури, релігії, науки та освіти
- •4.7.1. Методичні рекомендації до вивчення теми
3. Співвідношення соціології культури і соціології науки, соціологія освіти і моралі
Соціологія культури і соціологія науки
Предметом соціології культури як наукової галузі і навчального предмету є вивчання місця і ролі цілісної системи культури в її зв'язках з іншими системами суспільства: наукою, освітою, мистецтвом, мораллю, правом. Соціологію культури особливо цікавить проблема соціального визначення культурного життя, природи соціально-культурних потреб особи і соціальних спільностей, прошарків, а також вплив соціокультурної динаміки на суспільний розвиток. У соціології культури бажано дотримуватися трьох основних позицій. По-перше, вивчення питань загальної теорії соціології, пов'язаних з дослідженням сфери культури як специфічної соціальної сфери. По-друге, знайомство з прикладними аспектами соціології в сфері культурологічних проблем. По-третє, оволодіння елементарними навичками емпіричних досліджень культури. З посиленням гуманітаризації процесу навчання в вищих технічних навчальних закладах, акцент наголошується на вивченні питань загальної теорії соціології і прикладних аспектів соціологічних досліджень. Курс спрямовано на формування уявлень про соціальну суть культури, на формування соціологічного мислення при аналізі соціокультурної динаміки різноманітних суспільних систем, а також на можливі методи аналізу систем управління в сфері культури.
Соціологія науки — галузь науки соціології, що вивчає динаміку науки і її взаємовідносини з суспільством, динаміку і соціальні аспекти наукової діяльності на рівні окремих наукових колективів і суспільства. Основи соціології науки закладеш в праці основоположника позитивізму Огюста Конта, а пізніше, в 30-ті роки XX ст., розробляються і обґрунтовуються дослідження Еміля Дюркгейма, Макса Вебера, Питирима Сорокіна і особливо в творах Роберта Мертона. Сформульована Робертом Мертоном соціологічна концепція науки стала в 60-і роки домінуючою, розвиваючись у взаємодії з філософією і методологією науки, соціологією пізнання та ін. Філософською основою концепції науки стали позитивістські ідеї соціальної нейтральності і кумулятивність зростання наукового знання, а загальносоціологічною — структурний функціоналізм. Відтоді соціологія розглядає науку як специфічний соціальний інститут, що зберігає певну автономію і відображує суттєві характеристики соціального прогресу. Наукове відкриття — досягнення, що потребує винагороди і інституціонально забезпечується тим, що внесок вченого обмінюється на визнання — фактор, що визначає престиж, статус і кар'єру ученого. Важливим в соціології науки є визначення місця і ролі науки в соціальній системі, що розвивається. Різноманітні і суперечливі стосунки науки і суспільства, науки і різних сфер суспільства, дослідження за допомогою застосування соціологічних методів аналізу закономірностей розвитку і функціонування науки як соціального інституту — саме це і є об'єкти інтересу соціології науки. Соціологічний підхід до дослідження науки дозволяє встановити, що її функціонування регулюється сукупністю обов'язкових норм і цінностей, що складають основні характеристики суспільства. Розвиток науки визначається шістьома соціальними нормами: універсалізмом (результати науки належать усім), розумним скептицизмом (піддавати усе сумніву, наука не визнає абсолютно непогрішимих вчених і їх тверджень), безкорисливістю (наукою займаються заради неї самої, вважаючи визнання колег найбільшою винагородою за успіх в дослідженні або винаході, відкритті та ін.), раціоналізмом (прагненням до узагальненого знання, що виражено в логічно несуперечній формі), емоційним нейтралітетом (вимога ставитись до будь-яких тверджень без упередження, без зайвих емоцій).
Соціологія освіти і соціологія культури
Соціологія освіти — галузь соціології, що вивчає освіту як соціальний інститут, форму і засіб суспільної життєдіяльності. Ключовим в соціології освіти вважається взаємодія інститутів освіти з виробництвом, соціальними структурами, політикою, мораллю та ін. Предметом соціології освіти є реальний процес соціалізації особи, набуття нею соціального досвіду шляхом засвоєння природничо-наукових і гуманітарних знань, що складають соціальний потенціал цивілізації. У межах соціології — освіта розглядається не як процес навчання і виховання (це предмет педагогіки) і не як сукупність знань та навичок, а саме як соціальний інститут з його підрозділами, в їх цілісності і сукупності. Соціологічний підхід до системи освіти трактується як відносно самостійна сфера соціальної реальності, що реалізує специфічні функції, зв'язані з поширенням наукових та виробничих знань, суспільним відтворенням кваліфікованої наукової сили.
Інтерес до соціології освіти різко зростає з 60-х років XX ст., коли в світі виявляється відставання систем освіти від потреб матеріального виробництва. Соціологічний підхід до системи освіти є надзвичайно важливим теоретично і практично. Особливо велике значення соціологічний підхід має при прогнозуванні змін в соціальній структурі суспільства, прогностичні моделі системи освіти наповнюються конкретним змістом. На практиці соціологічний підхід дозволяє врахувати соціальну обумовленість системи освіти, її галузей, окремих елементів та їх взаємодії при розробці державно-правових актів, а також в соціальній і професійній орієнтації молоді. Соціологія освіти виявляє диспропорції між розвитком системи освіти і потребами суспільства, вивчає стимули, що зумовлюють одержання освіти і ефективність надбаних знань, ступінь відповідності підготовки
спеціалістів потребам суспільства. Система освіти розглядається не як замкнута сама в собі, а через різноманітні виходи в інші соціальні системи.
Соціологія права, мистецтва, моралі в соціології культури
Соціологія права — спеціальна соціологічна теорія, що вивчає право як соціальний інститут, як систему регулювання суспільних відносин і трансформації юридичних норм в соціальну поведінку громадян на всіх рівнях їх життєдіяльності. Цей напрямок соціологічної науки формується на стику юриспруденції і соціології, ставлячи основною метою вивчення функціональної дії права і його соціальної ефективності. В сучасних умовах в Україні серед проблем соціології права виступають: правове регулювання соціальних відносин, становлення державності і правової держави, забезпечення участі мас в контролі влади та ін. В процесі формування державності України, розширення гласності і демократії виникають завдання, що формулюються і усвідомлюються в межах соціології права (вивчення питань дотримання законів правоохоронцями; виявлення співвідношення влади і соціального авторитету в дотриманні законів; виявлення причин порушення законів посадовими особами; визначення ступеня відповідності правових норм соціально-економічним реформам та ін.).
Ефективність правових норм — найголовніша проблема соціології права, яка шляхом соціологічних досліджень виявляє фактори, що визначають ефективність або неефективність права. Соціологія права розвивається у тісному взаємозв'язку з усіма галузями правознавства. Теоретичні висновки науки, що формуються на базі соціологічного знання, використовуються при формуванні дослідницьких гіпотез в правоохоронній діяльності. Особливо інтенсивно проводяться соціологічні дослідження з проблем соціальної профілактики правопорушень та їх соціальної діагностики.
Соціологія мистецтва — галузь соціології, що вивчає виникнення, функціонування, розвиток мистецтва в конкретних історичних системах суспільних відносин. У межах соціології мистецтва здійснюється аналіз різноманітних аспектів зв'язків і залежностей між суспільством і художньотворчою діяльністю. Соціальні функції мистецтва настільки своєрідні, а специфіка входження мистецтва в суспільні системи настільки відрізняється від інших проявів суспільного життя, що все це визначає потребу особливих засобів і методів соціології. У соціології мистецтва у великому обсязі застосовується апарат філософії, психології, педагогіки, мистецтвознавства. Але через те, що мистецтво є соціально-естетичне явище, загальна методологія соціології мистецтва формується в сфері філософії та естетики. Для соціології мистецтва основними є два твердження. По-перше, визнання відповідності між станом суспільства і мистецтва як специфічною сферою суспільного життя. По-друге, можливість визначення ступеня відповідності в достатньо чітких поняттях, що піддаються математичній обробці.
Сучасна соціологія мистецтва розпалась на відносно самостійні галузі: соціологія кіно, соціологія театру, соціологія літератури, соціологія музики, соціологія живопису та ін. У самій соціології мистецтва виділяються напрямки, що відрізняються за шириною охоплення явищ мистецтва і за «зрізом» соціологічного аналізу. В суспільно-соціологічному аспекті розкривається соціальна суть мистецтва, аналізуються соціальні закономірності розвитку мистецтва. Мистецтво — суб'єкт і об'єкт суспільних відносин. Тут пропонуються варіанти включення мистецтва в соціальну систему, визначаються його функції. На інституціональному рівні мистецтво розглядається як інститут в системі інших соціальних інститутів. На етносоціальному рівні вивчається роль мистецтва в життєдіяльності різних національно-соціальних спільностей. На соціально-комунікативному рівні мистецтво аналізується як соціальна ситуація: митець — творіння мистецтва — інтерпретатори — художні виконавці — аудиторія. На рівні конкретно-соціологічного дослідження здійснюється типологія публіки, досліджується структура і динаміка аудиторії, аналізуються глядацькі інтереси та ін. На рівні соціального планування і прогнозування розробляються перспективи управління і фінансування усік галузей мистецтва.
Соціологія моралі — галузь соціології, що досліджує емпіричними метода ми закономірності практичної моралі на різних соціальних рівнях. Об'єкт дослідження соціології моралі — моральна практика, що склалася в різни* соціальних спільностях і прошарках (сім'я, трудовий колектив, професійна група, нація та ін.). Соціологія моралі покликана вирішувати триєдине завдання: по-перше, описувати реальні моральні відносини і специфіку їх виявлений в суспільстві; по-друге, досліджувати ставлення різних соціальних груп до постановки і способу вирішення моральних проблем; по-третє, вивчити еволюцію, прогнозувати тенденції і шляхи розвитку моральної свідомості.
Ще на кінці XIX ст. запропоновано французьким соціологом Емілем Дюркгеймом термін соціологія моралі і тоді ж сформовано основну проблематику галузі: роль моралі в суспільстві; мораль віруючих і невіруючих; поняття щастя; моральні ідеали молоді; сімейна мораль; співвідношення правових і моральних норм та ін. Сучасна соціологія моралі значно трансформувала проблематику, з одного боку, спрямувавши її в русло формування практич них рекомендацій, а з другого — значно розширила, поле соціологічного аналізу. Тепер соціологія моралі вивчає процеси формування і функціонування моральних систем, розроблює моделі морального стану колективу і окремих соціальних спільностей, прошарків, груп та ін., виявляє шляхи формування моральної культури особи, моральні мотиви участі людей в різноманітних видах соціальної діяльності, методи морального регулювання людських вчинків.
Соціологія моралі виходить з того, що суть морального регулювання не передбачає добровільне прагнення людей керуватись в своїх вчинках моральними принципами і нормами. Встановлені моральні норми стають рушійною силою і засобом впливу на соціальні процеси. Ось чому моральний фактор завдяки всепроникнутості здебільшого визначає стабільність основ них засад життя. Різні школи соціології моралі рідняться в одному: у визнанні діалектики взаємовпливу соціально-економічних і моральних суперечностей. Звідси висновок: навіть застійні явища в економіці формуються не без впливу моральної культури керівників, через нездатність керувати мораль ним розвитком суспільства. Соціологія моралі значне місце відводить етико-соціологічним дослідженням громадської думки, механізму подвійної моралі. Використовуються різні методи: історичний, типологічний, статистичний, метрологічний та ін., що значно збільшує арсенал всієї науки.
Категорії соціології моралі досить широкі: моральний процес, моральний статус, моральні санкції, морально-психологічний клімат тощо, сформульовані достатньо ґрунтовно і поповнюють категорії соціології, психології, педагогіки і філософії. Починаючи з 80-х років в соціології моралі виникають елементи скептицизму і песимізму стосовно оцінки стану моралі, що дає основу для висновків про зростаючу деградацію моральних цінностей та ін. Нова мораль висуває два принципи: «Не примушуй себе» і «Роби, що забажаєш». Численні дослідження показують, що в моральній свідомості демократичного суспільства, що нормально розвивається, відбуваються кардинальні зміни: на місце матеріального добробуту, високооплачуваної праці приходять цінності внутрішньої свободи, піднесення статусу особи.
Категорії соціології культури класифікують відповідно до рівня соціологічної теорії на категорії загальної соціології культури і на категорії спеціальних теорій соціології культури — категорії соціолога науки, освіти, мистецтва, права, моралі та ін. їх відрізняють за обсягом відображуваної соціокультурної сфери. Так, обсяг категорій соціології мистецтва значно перевищує загальний обсяг категорій соціології театру, кіно, живопису, музики та ін. Кожна спеціальна теорія соціології культури застосовує різноманітний арсенал категорій прикладної соціологи. Соціологія культури володіє багатим вибором методів дослідження, що забезпечують різноманітні напрямки ефективної діяльності: надійність і вірогідність одержаного знання. У повному обсязі використовуються стандартні методи: анкетне опитування, інтерв'ю, аналіз факторів, спостереження, експерименти та ін. При аналізі документів сфери культури застосовується також цілий набір методів, але тільки історичний метод дозволяє встановити надійність і вірогідність документа.
В Україні соціологія культури розвивається як складова частина регіональних соціологічних досліджень. Стоять конкретні завдання, що виступають актуальними проблемами саме соціології культури. Найважливіші з них: по-перше, наукове обґрунтування оптимальних пропорцій і темпів розвитку культури в Україні; по-друге, обґрунтування найефективніших шляхів розвитку культури в окремих регіонах України; по-третє, комплексне дослідження духовних потреб, інтересів і попиту населення регіонів, специфіки шляхів і засобів цілеспрямованого підходу до розвитку культури; по-четверте, розробка планів і програм культурного розвитку окремих регіонів, що можуть бути покладені в основу державної культурної політики. Спеціалісти відзначають необхідність здійснення вже в сучасних умовах ряду пілотажних, так званих пробних, досліджень культурної ситуації для визначення якості основних досліджень в сфері культури. Уточнення завдань і гіпотез, методики збору інформації, безсумнівно, значно спростить і здешевить дослідження, що плануються, дозволить відмовитись від повторних, так званих панельних, досліджень регіонів і груп населення.
Аналіз процесів і реалій, що відбуваються в соціології культури, і дає можливість зробити висновки, що, по-перше, культура людини є інтелектуальною стороною соціального середовища її мешкання. Соціологічний підхід до культури зв'язаний з вивченням процесів її | засвоєння (освіта індивіда) і з проблемами її раціонального освоєння (наука). У сукупності ці два компоненти складають динамічну основу культури. По-друге, соціологія культури, освіти і науки викликані реальними соціальними процесами і мають чітко визначене завдання — ліквідувати диспропорції між зростаючою гуманітаризацією освіти і наявною системою соціально-професійної підготовки. По-третє, поява в межах соціології культури більш конкретизованих підсистем (соціології права, мистецтва, літератури та ін. пояснюється прагненням розробки практичних рекомендацій, покликаних ліквідувати деформації, що склалися в суспільному бутті людей і в структурах соціальної свідомості.
Визначаючи національні і регіональні особливості розвитку культури, можна зробити висновки, що, по-перше, сферу життєдіяльності індивіда визначають не лише матеріальні основи конкретно-історичного суспільства. Принаймні якість суспільного життя людини визначається культурною ситуацією, що склалася в суспільстві. Суспільні відносини виступають регулятором і результатом функціонування культури. По-друге, культура функціонує в суспільстві завдяки освоєнню і розвитку її цінностей і норм. Будучи цілісним утворенням, вона є безперервний процес динаміки ціннісних орієнтирів, що складають основи освіти, виховання особи. Цінності культури розкриваються лише в певних суспільних відносинах. Вони включаються в соціальне життя людини, стають елементами соціального буття По-третє, цінності культури можна вважати збереженими лише тоді, коли вони активно формують духовний світ особи, визначаючи її потреби та інтереси. В основу культурного процесу покладено діяльність по виробництву цінностей культури. Розподіл культурних цінностей здійснюється через системи освіти і виховання, засобі» масової інформації, установ культури. По-четверте, культурний процес містить тенденцію зближення націй і народів. В рамках процесу зближення має місце діалектика загальнолюдського і націоналі, но-історичного.
Література
Б и б л є р В. С: От наукоучения к логике культури. — М., 1991.
Відродження культури: міф і реальність //Політична думка, 1993, №1.
Гад ам ер Г. Г. Актуальность прекрасного. — М, 1991.
Г а д а м є р Г. Г. Прометей и трагедия культури // Актуальность прекрасного. М., 1991.
Гайденко П. П., Д а в ы д о в Ю. Н. История и рациональность. — М., 1991.
К и з и н а В. В. Культурно-исторический процесс и проблема рациональности. — К., 1985.
Культура України. — Харків, 1993.
Питання для повторення
В чому полягає відмінність понять цивілізація і культура?
Що таке культурний процес ?
Загальнокультурні цінності і національні інтереси. Національна культура і проблема соціальної свободи.
Культура суспільства і субкультури. Специфіка молодіжної субкультури.
Макєєв
КУЛЬТУРА
Як і "суспільство", "культура" є ключовою соціологічною категорією. Незважаючи на певну різницю між ними, обидві категорії скоріше доповнюють одна одну як два аспекти однієї і тієї самої реальності. Іншими словами, коли йдеться про суспільство і культуру, то потрібно розуміти не дві особливі реальності, а два особливих аспекти однієї реальності. Для кожної культури людське суспільство є необхідною й обов'язковою умовою. І, навпаки, будь-якому людському суспільству властива культура як його продукт і як умова його подальшого існування. Ось чому проблема культури вимагає природного зв'язку з проблематикою суспільства. Роз'єднання їх можливе лише з аналітичною метою.
Поняття та ідея культури
Термін "культура" походить з античності. Це латинське слово спочатку означало обробіток ґрунту. З префіксом "агри" слово "культура" входить згодом у мову середньовічної Європи, зберігаючи первісне значення до наших часів. Коли говорять про культуру землекористування, культуру злакових, льону, бавовни, кукурудзи та ін., то мають на увазі саме це.
Проте вже у Стародавньому Римі слово "культура" починають вживати в переносному значенні. Вираз Цицерона cultura animi (культура душі) закликав сучасників плекати дух і душу, дбати про подальший розвиток власних задатків і здібностей.
Отже, первісне значення слова "культура" розширює свій обсяг, позначаючи не тільки обробіток ґрунту, а й формування, виховання людини. Так стає очевидним ядро античного поняття культури. Його пов'язують з облагородженням природи і людини. У більш широкому розумінні культура в античні часи означала турботу про життя людини в протистоянні її силам природи.
У XVIII ст. ідея культури раніше, ніж в інших європейських країнах, утверджується в Німеччині. У публікаціях того часу слово "культура" вживається з двома смисловими відтінками. Перший пов'язують з пануванням людини над природою за допомогою наук та ремесел, другий — з внутрішнім духовним багатством окремої людини.
При цьому поняття культури німецькі автори (Йоганн Готфрід Гердер, Самуель Пуфендорф, Йоганн Крістоф Аделунг та ін.) дедалі частіше стали пов'язувати з ідеєю прогресу. Й.Г. Гердер вважав, наприклад, що культура є щаблем історичного вдосконалення людства, пов'язаним з науками та просвітою, вона виникає в результаті перетворення "першої" природи на "другу", штучну, рукотворну, створювану людиною. Іммануїл Кант, посилаючись на Жан-Жака Руссо, також тлумачить прогрес як становлення і розвиток культури. Водночас Йоганн Готліб Фіхте вбачає в культурі насамперед волю духу, незалежність особи.
Протягом XVIII і XIX ст. поняття культури набуває дуже широкого значення, оскільки застосовується до всього, що не походить з природи, а виникає завдяки розумовій і фізичній діяльності людей. Культура осягає все продуковане людиною: будинки, меблі, книги, машини, потяги, кораблі, право, релігію, мораль, науку та ін. Світ людей — це природа, що виникла задовго до появи людей на землі, і культура, тобто штучне середовище, що утворилося в результаті цілеспрямованої і спонтанної діяльності людей. Звідси в повсякденній і теоретичній рефлексії утверджується поділ усього, що існує в світі, на два класи явищ — природи і культури. В соціальних науках цей поділ був особливо популярний до середини XIX ст.
Дещо пізніше суттєве доповнення до характеристики опозиції "культура — природа" внесли неокантіанці, зокрема Генріх Ріккерт. Останній вважав, що опозиція культури і природи ґрунтується на тому, що культура є втіленням цінностей, а природа не має їх. Все, що виникло і виросло само собою, має розглядатися поза будь-яким відношенням до цінностей, які людина визнає і реалізує у своїй діяльності. Наголос на зв'язку явищ культури з їхнім значенням, цінністю і смислом для людей є досить вагомим фактом. Для багатьох концепцій культури (Флоріана Знанецького, Питирима Сорокіна, Толкотта Парсонса та ін.) саме цей факт є основним у розумінні світу культури. Для неокантіанців він слугував критерієм поділу всіх наук на науки про природу і науки про культуру.
Важливо те, що опозиція культури і природи спирається на досвід людства, зафіксований у міфологіях та релігіях. Люди тисячі років вели боротьбу за своє існування із силами природи — силами сліпими, стихійними, грізними, руйнівними. Те, що було досягнуто в цій боротьбі й забезпечувало подальше життя, витлумачувалось як дещо протилежне природі, як таке, що підкоряється волі людини, і перетворюється згідно з її планами. Водночас у багатьох релігіях елементи культури вважають даром богів. Саме боги, божа воля скеровують людину на оволодіння силами природи, використання їх у своїх цілях.
Проте широке розуміння культури призводить до ототожнення культури із суспільством. Якщо культура охоплює все, що створено людиною, то до неї належать і суто суспільні утворення (групи, відносини, структури) та й, зрештою, суспільство в цілому. Тоді суспільство нібито розчиняється в культурі, його історія стає історією культури, що в результаті робить поняття суспільства непотрібним. Якщо ж стверджувати, що природі протистоїть не культура, а людське суспільство в цілому, то поняття культури стає зайвим.
Далі широке розуміння культури заперечується тими, хто розглядає природу як феномен всеосяжний, такий, що вбирає в себе людське суспільство з його матеріальними і нематеріальними продуктами і підпорядковує загальним законам природи. Інтерпретація культури як частини більш загальної цілісності спонукає до пошуку натуральних механізмів різного роду, які детермінують зміст і форми явищ культури. Власне з цієї позиції виростають концепції, які стверджують вирішальний вплив на культуру природних факторів (географічне середовище, клімат, біологічні особливості та ін.). Природа розглядається як первісний стан людини, в якому вона найкраще може розвиватися. Штучні продукти культури, навпаки, проголошуються джерелом її деградації. І тоді уникнути деградації можна лише рухаючись назад — до природи. Обґрунтування необхідності повернення до природи в історії європейської думки звичайно пов'язують з Ж.-Ж. Руссо.
Сьогодні в опозиції "природа — культура" з'являються нові аспекти. Поширення та утвердження промислових форм економіки на ґрунті досягнень науки і техніки призвело до радикальної зміни в балансі сил. Надмірна економічна і технічна діяльність людини вже загрожує природі. Саме тому, як реакція на забруднення і руйнування природного середовища, виникає нове ставлення до природи, орієнтоване не на підкорення сил природи, не на спотворення її заради задоволення людських потреб, а на збереження природи в первісному стані. Протиставлення культури і природи не знімається, але відтепер культура повинна дбайливо ставитися до природи.
І нарешті, широке розуміння культури нечутливе до важливих аспектів еволюції культури. Створений людиною світ речей і міжлюдських стосунків з його нормами, цінностями та ідеалами є безумовно культурою, описати яку можна, перелічуючи її складові. Водночас ціннісний аспект явищ культури свідчить, що далеко не всі продукти людської діяльності можуть бути віднесені до історично актуальної культури. Те, що в певну історичну епоху кваліфікується як культурне надбання, як міра гуманності, свободи і творчої саморегуляції людини, в іншу історичну епоху таким може і не бути. Іншими словами, кожна історична епоха висуває свої нормативні вимоги до результатів суспільної та індивідуальної життєдіяльності. Залежно від міри відповідності останніх цим вимогам вони належать або не належать до історично актуальної культури. Попри все інше, чи інші речі й предмети не можуть автоматично бути віднесені до складу певної культури. Так, історично актуальною культурою є лише те, що відповідає ціннісним критеріям, виробленим певними епохами.
У цьому відношенні культура людини являє собою передусім міру залучення до історично актуальної культури, ступінь оволодіння нею. Це означає вироблення здатності "розпредмечувати" для себе культурні досягнення епохи, виявляти й освоювати закладений у них зміст, перетворювати культурні досягнення на основу своєї діяльності та самореалізації. Коли ми говоримо про культуру праці, поведінки, спілкування, мислення, то маємо на увазі те, якою мірою людина оволоділа досвідом, що вважається зразковим у певних галузях на певний час. Отже, історично актуальна культура формує людину і водночас є формою її самовияву. Вона характеризує, з одного боку, міру оволодіння людиною тими результатами і способами людської діяльності, які вважаються на цей момент часу культурними досягненнями, а з іншого — міру розвитку особистості на ґрунті засвоєних культурних досягнень.
Отже, якщо до культури, яка трактується широко, належить усе, що створено протягом історичного існування людства, то в нормативному розумінні акцент робиться на відповідності явищ культури історично напрацьованим цінностям і нормам. І хоч останні змінюються від однієї епохи до іншої, на основі їх стає принципово можливою оцінка рівня культури, розрізнення "культурного" і "некультурного", "високої культури" і "низької культури". В античності, наприклад, греки вважали культурою лише мистецтво, присвячене зображенню виключно людини. Мистецтво ж кочових народів, де здебільшого переважали зображення хижих істот і звірині орнаменти, вони кваліфікували як варварство. При цьому культура асоціювалася зі втіленням істини, добра, краси, а варварство — з уособленням культу сили, роду, авторитету.
Такий підхід до оцінки "своєї" і "чужої" культури пов'язаний, як легко помітити, з ідеологією етноцентризму. Історичний розвиток людського суспільства, більш тісні контакти між різними конкретними культурами, удосконалення засобів та каналів міжкультурної комунікації, поширення культурних досягнень мають своїм результатом подолання етноцентризму та вироблення універсальних підходів до оцінки продуктів світової культури. Те, що греки зневажали або повністю заперечували, наші сучасники розглядають як загальновизнане культурне надбання.
Домінування нормативного підходу до культури зумовлене не тільки етноцентризмом. У своєму розвитку людство переживає ряд неповторних, своєрідних культурних епох, які характеризуються різною мірою опанування природною та соціальною дійсністю. Кожній з них властивий свій тип раціональності (домінуючі схеми пізнання та пояснення природного і соціального світу, включаючи міфологію, релігію, філософію, мистецтво, науку та ін.) і свій тип моральності (домінуюча система цінностей і норм діяльності, спілкування і поведінки). При цьому раціональність і моральність можуть по-різному співвідноситися одна з одною. Інколи певним видам раціональності відповідають особливі принципи моральності. Це, однак, не заперечує необхідності пошуку моральної опори поза даною раціональністю, "доповнення" її релігійною етикою.
Культурні епохи
Перша культурна епоха в історії людства, перші принципи раціональності і моральності виникають, імовірно, в той період, коли в результаті спільної діяльності людей створюється додатковий продукт, що дає їм змогу у вільний час вийти за межі повсякденних турбот та поміркувати над смислом свого існування, зв'язками з природним середовищем, над взаємовідносинами з іншими людьми. Міф і є тією особливою формою першої культурної епохи, в якій закріпилися перші ціннісні уявлення людини про природу і саму себе. Напрацьовані в руслі міфологічної свідомості (тотемізм, анімізм, магія, фантастичні образи), ці уявлення виконують функцію ціннісної інтерпретації життєвого світу, з їх допомогою природа сприймається переважно як чужа, ворожа сила. Існування і безпеку людині гарантує спільнота, до якої вона належить. Поступово виникає уявлення про фатальну залежність індивіда від колективного цілого, а останнього — від сил природи.
У розвиненому рабовласницькому суспільстві вже домінує уявлення про відокремленість людини від природи. Стародавні греки також вважали, що людина може набути впливу в суспільстві за допомогою власних заслуг, а завдяки членству в полісі може стати вільним громадянином. Ідея свободи вшановувалася демократичними інститутами грецьких міст-держав, хоча її реалізація тут відбувалася на ґрунті несвободи значної частини населення — рабів. Вільний громадянин поліса був у змозі розширити межі своєї свободи за допомогою пізнання. Цьому сприяв пошук відповідей на запитання, як можливе існування навколишнього світу, як він влаштований і що приводить у рух його багатоманітні елементи. На основі відповідей на ці запитання виникають перші систематичні теорії стосовно не тільки природи, а й соціальної дійсності.
Якісно нова культурна епоха складається з розвитком феодального суспільства. У християнському Середньовіччі ідея єдиного Бога прямо або опосередковано виражала ставлення людей до буття. Разом з вірою у загробне життя ця домінуюча ідея стала об'єднавчою для багатьох народів Європи. Християнська доктрина розуміє людину як поєднання природного (фізичного) і духовного, але в цілому людське існування зумовлене первородним гріхом, а ставлення до Бога є у своїй першооснові ставленням до нього грішника. Спокутування можливе лише на шляху до Бога.
Неважко помітити, що одна з ідей християнства акцентує увагу на спроможності людини "врятувати" саму себе насамперед за допомогою своєї віри в Бога. Цим християнство, безсумнівно, сприяло формуванню свідомості суб'єктивних можливостей, яка пізніше, в епоху капіталізму, відіграє істотну роль в історичному звільненні людини від тенет феодальних відносин.
Значення суб'єктивності особливо швидко зростало в епоху Ренесансу, коли ідея надприродного Бога стала співвідноситися з образом земної людини. Саме потреби та інтереси земної людини становлять фундамент домінуючої ідеї культурної епохи модернізму, яка склалася за умов капіталістичної суспільної організації. Серцевиною останньої є капіталістична господарська діяльність, що характеризується спрямованістю на планомірне використання матеріальних засобів і особистих зусиль людини на отримання прибутку. Можна зазначити, що капіталізм буквально просякнутий потягом до наживи, прагненням мати прибуток, безперервним відтворенням та нарощуванням капіталу. Однак це стає можливим лише за раціональної організації праці в рамках капіталістичного підприємства, завжди орієнтованого на рентабельність.
Розвиткові капіталізму на Заході сприяв певний стиль релігійної етики — пуританської, принципи якої були тісно пов'язані з економічним процвітанням. Згідно з принципами цієї етики, шлях людини до благодаті, символом якої є життєвий успіх, може бути забезпечений тільки завдяки самодисципліні та самовідданій праці. Вимагаючи також ощадливості, простоти, самообмеження, пуританізм сприяє утвердженню особливого стилю життя, який Макс Вебер назвав "посейбічною аскезою" на відміну від колишньої "потойбічної аскези" святих. Нагородою для людей, які самовіддано працюють, дисципліновано виконують мирські обов'язки, обмежують себе, стає багатство, його створення, збереження та примноження. Прагнення до збагачення пуританська етика розглядає як визнання, місію людини у "посейбічному" світі. У період початкового капіталістичного нагромадження ця нова життєва настанова набуває масового поширення. Отже, принципи пуританізму відіграли визначну роль у формуванні духу капіталізму в цілому.
Укорінення капіталізму супроводжується пожвавленням духовного життя, творчим переопрацюванням колишніх культурних досягнень. Особливо яскраво це виявилося в період італійського Ренесансу (XIV—XVI ст.), коли традиції гуманізму відроджувалися на ґрунті переосмислення давньогрецької культурної спадщини. Проголошується та реалізується принцип емансипації людського розуму від середньовічних забобонів і догматів, увага зосереджується на творчості, пізнанні, науці. Віра в "силу розуму" сягає свого апогею у французькому Просвітництві, яке проголосило необхідність встановлення "царства розуму" в людському суспільстві. Все це не могло не привести до своєрідної інтелектуальної революції, передусім у науці й філософії.
Не менше враження справляли досягнення в літературі (Данте, Петрарка, Боккаччо, Сервантес), драматургії (Лопе де Вега, Шекспір), живопису, скульптурі й архітектурі (Леонардо да Вінчі, Рафаель, Тіціан, Мікеланджело). Творчість зазначених авторів проходила під знаком гуманістичної етики, що формувалася. Вагомий внесок у закладання її підвалин зробив італійський учений Леон Альберті (1404—1472), що виходив із природності людського буття, закони якого близькі до законів природи. Людина, за Альберті, — творча особистість, яка активно облаштовує світ. Якщо в ранньому Середньовіччі ще повністю панують релігійно-етичні цінності, то в епоху Відродження вони поступово втрачають свої позиції — спочатку серед видатних мислителів і творців (з XIV ст.), а надалі й серед населення.
За даними П. Сорокіна, які він наводить у своїй чотиритомній праці "Соціальна та культурна динаміка" (1937-—1941), середньовічні живопис і скульптура були за своїм змістом переважно релігійними (з усіх вивчених картин і скульптур XII—XIII ст. релігійні становили 97 %). Проте після XIII ст. частка релігійних сюжетів у живопису та скульптурі неухильно зменшується. У XIV—XV ст. такі сюжети становили 85 %, у XVI — 65, у XVII — 50, у XVIII — 24, а в XIX ст. — 10 %. Одночасно з XIII ст. збільшується частка світських (нерелігійних за змістом) картин і скульптур, яких фактично не було у Середні віки. В XIX ст. вони становили вже 90 % усіх відомих картин і скульптур. Аналогічні тенденції спостерігалися в музиці, літературі та архітектурі. Отже, можна зробити висновок, що у XVIII—XIX ст. панувала світська — вивільнена від церковних канонів — культура. її колискою була Західна Європа. Після цього зразки досягнень гуманістичного Відродження поширились по всьому світові.
З плином часу культурне надбання епохи Відродження періодично реформувалося, переоцінювалось, пристосовувалось до нового досвіду, нових умов життя. Зміни були досить помітними, наприклад у період Реформації та в добу Просвітництва, проте особливо виразними вони стали у XIX—XX ст., у період утвердження і розвитку індустріального суспільства.
Сутність індустріалізму становить машинний характер виробництва та організації праці, що накладає свій відбиток на економічні, політичні, соціальні та культурні відносини між людьми. Зростаючі механізація, автоматизація та концентрація виробництва приводять до розповсюдження систем машин, які технологічно пов'язані між собою не тільки на рівні окремого виробництва, а й у межах окремої держави, групи держав, а з часом — у глобальному (планетарному) масштабі. Це перетворює суспільство на сукупність взаємопереплетених технічних систем, що працюють у єдиному ритмі.
Індустріальне суспільство віддає перевагу технологіям, що ґрунтуються на досягненнях науки, створюють небачені досі засоби масової комунікації (радіо, телебачення, електронну пошту тощо) і значно прискорюють поширення взірців культури, сприяють підвищенню та зближенню культурного рівня різних країн і регіонів. Зміст і ритміка духовного життя людей дедалі більше підкоряються вимогам і динаміці індустріальної системи. Це виявилось передусім у загальній тенденції до підвищення та вирівнювання культурно-освітнього рівня працівників, рівня розвитку регіонів, до політичної, соціальної та культурної рівності.
Разом з тим індустріальному суспільству в XX ст. властиві й кризові тенденції. Поступово втрачаються гуманістичні традиції. Крім того, з'ясувалось, що загальна індустріальна стандартизація торує стежку до підриву засад народної культури, традиційних каналів передачі її, збереження та відтворення. Це, у свою чергу, негативно позначилося на високій, елітарній культурі, яка поступово втрачає зв'язок з культурою народною. В такій ситуації культура потенційно перебуває під загрозою втрати національної самобутності, руйнування усталених зв'язків і традицій.
На думку прихильників теорії циклічної динаміки людського суспільства, сучасна культура перебуває у глибокій кризі. На ознаки цієї кризи на початку століття звернув увагу Освальд Шпенглер у своїй праці "Занепад Європи" (1918). Філософ вважав, що кожна культура у своєму історичному існуванні проходить вікові періоди: дитинство, юність, змужніння і старість. Крім того, він відрізняв ідею культури, сукупність її внутрішніх можливостей від її чуттєвого виявлення в історії як досягнутого здійснення, а історію культури розглядав як поступальне здійснення її внутрішніх можливостей. На стадії дитинства, юності та змужніння культура, реалізуючи свою ідею, міцнішає, розквітає й визріває. Однак у старості, вичерпавши свої внутрішні можливості, культура надломлюється, застигає і відмирає. На цій стадії культура стає цивілізацією, під якою О. Шпенглер розумів мертві, застиглі продукти культури. Розширення сфери рутинізованої цивілізації неминуче призводить до занепаду культури. У шпенглерівському розумінні цивілізація, як бачимо, протиставляється культурі, проте це смислове розмежування культури та цивілізації в подальшому не набуло загального визнання. У філософії і культурології ці терміни нерідко вживаються як синоніми.
Головний висновок, якого доходить О. Шпенглер, полягає в тому, що будь-яка культура смертна. Набувши зрілості, вона починає занепадати. Завершується цей занепад неминучою катастрофою культури й суспільства, до якого вона належить. Західна культура, на думку О. Шпенглера, вже пройшла точку свого найвищого розквіту і тепер перебуває на останній стадії свого занепаду. Отже, сучасна криза культури неминуче покладе край її історичному існуванню.
П. Сорокін, який вважав найважливішим фактором соціокультурної динаміки розклад тієї чи іншої домінантної культурної суперсистеми (ідеаціональної чи сенситивної), також підкреслював, що західна культура сьогодні переживає серйозну кризу. Вона має, на думку вченого, не звичайний, а екстраординарний характер, оскільки водночас охоплює культуру і суспільство в цілому, всі головні інститути їх: мистецтво, науку, філософію, релігію, право, мораль, стиль життя, соціальні, політичні та економічні організації, шлюб і сім'ю. Це криза майже всього життя західного суспільства, його стилю мислення і поведінки. Сутність цієї кризи, за П. Сорокіним, полягає у розкладі основоположних форм західної культури та суспільства останніх чотирьох століть.
На відміну від О. Шпенглера, П. Сорокін вважав цю всеохопну кризу культури не кінцем її історичного існування, а провісником її майбутнього розквіту. Ми живемо і діємо, зазначав учений, в один з поворотних моментів людської історії, коли сенситивна (чуттєва) форма культури та суспільства зникає, а інша форма (ідеаціональна) народжується. Водночас цей перехідний період, підсумовує П. Сорокін, зовсім не означає повного зникнення західної культури і суспільства, навпаки, він провіщає одну з наизначніших революцій у нашому культурному і соціальному житті, пов'язану з настанням у майбутньому ідеаціональної епохи.
Це передбачення було зроблено у 30-х роках XX ст. На жаль, сьогодні слід констатувати, що цивілізаційна криза наприкінці століття все ще триває і навіть поширюється з розвинених країн та регіонів на периферію. У таких країнах, як наша, ситуація ускладнюється тим, що на цивілізаційну кризу накладаються кризи локально-трансформаційного типу: економічна, політична, технологічна, екологічна, ідеологічна, психологічна тощо.
Сьогодні мало хто сумнівається в тому, що людське суспільство останньої чверті XX ст. вступило в черговий перехідний період свого існування — від індустріальної до постіндустріальної цивілізації. Про це свідчать головні параметри історичної динаміки: швидкість змін, їхні глибина та географічна масштабність. Те, що вчора здавалося непорушним, сьогодні радикально змінюється за характером і спрямуванням; зрушення, що відбуваються, торкаються всіх суспільних сфер і страт; у світі, певно, немає жодної країни, яка тепер не була б утягнута у процес цивілізаційних перетворень.
На думку фахівців, тепер відбувається зміна культурно-цивілізаційних циклів, яка визначає зміст, тривалість та підсумок сучасної кризи. За змістом перехідний період характеризується змішаним типом технологічних, економічних та соціально-політичних структур і процесів, які зберігають ознаки попередньої (індустріальної) і нової (постіндустріальної) цивілізацій. Цей період, вважають фахівці, триватиме близько півстоліття. У результаті індустріальна цивілізація поступиться місцем постіндустріальній, яка розвиватиметься відтепер на власній основі.
Динаміка культури має циклічний характер. Так, починаючи із середини XVII ст. можна виокремити кілька культурних циклів:
1651—1790 рр. — період поширення й утвердження культури індустріального суспільства на ґрунті засвоєння і модифікації досягнень епохи Відродження (140 років);
1871—1930 рр. — період загострення суперечностей індустріального суспільства, початок його кризи (60 років);
1931—1985 рр. — період гострої кризи та розпаду індустріальної культури, виникнення її крайніх тоталітарних форм та подолання їх (55 років);
1986—2025 рр. — перехідний період до культури постіндустріальної цивілізації, відродження гуманізму, синтезу високої культури і високої технології (40 років).
Як бачимо, ми є свідками перехідного періоду в розвитку культури — від культури індустріального суспільства до культури постіндустріальної цивілізації. Надзвичайно важливою тенденцією цього періоду є відродження гуманізму, культурної самобутності, творчості, мистецтва, духовного життя людини. Гуманізм взагалі є стрижневим принципом наступної постіндустріальної цивілізації, духовного світу людей XXI століття.
Своєрідність світових і локальних цивілізацій, взаємодія різних культурних епох і циклів, ідей і тенденцій сприяють формуванню й утвердженню культурного релятивізму. Сутність його полягає у відмові визнати будь-яку культуру як норму, аби з її допомогою оцінювати стан інших культур. З цього погляду немає культур "вищих" чи "нижчих", "кращих" чи "гірших", є лише різні культури. У такій інтерпретації принцип культурного релятивізму є противагою проявам етноцентризму й нетолерантності, які нерідко ще спостерігаються в сучасному світі.
Разом з тим будь-яке суспільство, будь-яка культура попри всю свою своєрідність можуть бути оцінені крізь призму вироблених світовим співтовариством універсальних стандартів, які дають змогу встановити рівень цивілізаційного розвитку конкретного суспільства або культури. Так, визначаються розвинені та слаборозвинені країни і регіони світу. При цьому факт існування традиційних інститутів і цінностей не є перешкодою модернізації слаборозвинених країн та регіонів. Навпаки, головний наголос при реалізації універсальних стандартів і завдань розвитку робиться на національну, самобутню форму здійснення їх. Іншими словами, впровадження досягнень цивілізації має спиратися на самобутні культури, а не руйнувати їх. Лише в цьому разі принципи культурного релятивізму та цивілізаційного універсалізму не суперечать, а взаємно доповнюють один одного.
Визначення культури
Як зазначалося раніше, терміни культура і цивілізація нерідко використовуються як синоніми. Так, англійський антрополог, історик культури Едуард Бернетт Тайлор писав у своїй праці "Первісна культура" (1871), що "культура, або цивілізація, в широкому етнографічному смислі складається в цілому із знання, вірувань, мистецтва, моральності, законів, звичаїв та деяких інших властивостей і звичок, засвоєних людиною як членом суспільства".
Наприкінці XIX — на початку XX ст. відбулись певні зрушення в осмисленні зазначених понять переважно у працях німецьких філософів і соціологів. Культура відтепер пов'язується з внутрішнім духовним змістом, а цивілізація — із зовнішньою, матеріальною формою. Таку позицію обстоював, наприклад, О. Шпенглер. М. Вебер, який також поділяв цю думку, виокремлював в історії три процеси: соціальний, цивілізаційний та культурний. Соціальний процес формує соціальні інститути та структури; цивілізаційний за допомогою техніки, винаходів та природознавства адаптується до зовнішніх умов; культурний визначає за допомогою філософії, релігії та мистецтва мету життя людей.
Можливо, під впливом ідей М. Вебера американський соціолог Роберт Макайвер протиставляє цивілізацію і культуру як засіб і мету. Цивілізацію він розглядає як технологічний порядок, сферу засобів, створюваних людиною для забезпечення бажаних умов життя, досягнення поставленої мети, культуру ж розуміє як сферу цілей, оцінок, стилів, традицій та ін. Це сфера самодостатньої духовності, що маніфестується передусім у філософії, мистецтві й релігії.
Аналогічної думки дотримується відомий американський соціолог Роберт Мертон, який розрізняє "цивілізаційну" культуру як дещо об'єктивне і "культурну" культуру, що має суб'єктивний характер. Інший американський автор — антрополог Алфред Луїс Кребер, звертаючи увагу на специфіку цивілізації і культури, називає першу "культурою дійсності", а другу — "культурою цінностей".
З огляду на наведені думки цивілізація, таким чином, становить комплекс технічних засобів та способів оволодіння природою, має практично-утилітарний характер, є сферою суто інструментальною. Розвивається цивілізація шляхом акумуляції наукових і техніко-технологічних досягнень. Зрозуміло, що кожне нове покоління людей або нова спільнота починає свою життєдіяльність з освоєння й використання накопичених попередниками досягнень цивілізації. Разом з тим ці досягнення з часом старіють, руйнуються, зникають, а тому вимагають постійного відтворення. Культура ж — це сфера духовних, самодостатніх цінностей, що не пов'язані безпосередньо з утилітарною користю. Вони, як правило, триваліші за будь-які блага цивілізації, оскільки втілюють ідеали краси, добра, правди, справедливості тощо.
Неважко помітити, що таке розуміння культури не відповідає її широкому антропологічному трактуванню, яке виходить з протиставлення культури і природи. Протиставлення цивілізації і культури призводить до вузького тлумачення поняття "культура". У вузькому розумінні культура охоплює передусім сукупність духовних форм певної епохи — науку, філософію, мистецтво, релігію, мораль, право та ідеологію.
У сучасній спеціальній літературі поняття "цивілізація" тлумачиться досить широко. Так, світова цивілізація розглядається як етап в історії людства, що характеризується певним рівнем потреб, здібностей, знань, навичок та інтересів людини, технологічним та економічним способом виробництва, побудовою політичних і суспільних відносин. У цьому разі духовна культура, зрозуміло, не протистоїть цивілізації, а входить до її структури. До структури цивілізації входить і матеріальна культура, хоча за походженням вона може належати до різних цивілізацій.
У цілому сучасне розуміння культури ускладнюється наявністю надто великої кількості визначень її. Якщо в 1952 р. американські антропологи А.Л. Кребер та Клайд Клакхон навели 164 формальні визначення поняття культури, то в 1964 р. систематизованих ними дефініцій культури було вже 257. За оцінками фахівців, на сьогодні число дефініцій культури зросло приблизно вдвічі.
З плином часу поняття культури не тільки природно збагачувалося змістом, а й варіювалось залежно від того, в якому аспекті розглядались ті чи інші культурні явища. Досить цікавим є аналіз визначень культури, виконаний групою фінських дослідників у середині 70-х років. Було проаналізовано монографії про політику в галузі культури у тридцять одній державі — учасниці ЮНЕСКО.
Згідно з проведеним аналізом усі держави у визначення культури ввели мистецтво. Поряд з такими видами діяльності, як музика, театр, література, кінематографія, архітектура і живопис, що становлять дещо на зразок загального культурного ядра, було вказано й деякі специфічні національні види культури. Японія, наприклад, до визначення культури ввела мистецтво ікебани, чайну церемонію, Польща — випікання хліба, Танзанія — татуювання. Крім того, у багатьох державах до культури залучалися засоби масової інформації: телебачення, радіомовлення і преса. Освіту більшість держав віднесли до розряду мистецтв. Наука згадувалась рідко. Там, де це мало місце, про неї йшлося у зв'язку з археологією, антропологією, фольклористикою та історією. Отже, переважна більшість держав розглядає мистецтво як найважливішу складову культури. Оскільки мистецтво тісно пов'язане з творчістю й майстерністю, які не обмежені лише мистецтвом, то можна зробити висновок, що культура ідентифікується переважно з творчістю.
А.Л. Кребер і К. Клакхон, аналізуючи зібрані ними дефініції культури, класифікували їх, виокремивши: 1) дескриптивні визначення культури (наприклад, дефініція Е.Б. Тайлора), що обмежуються лише переліком складових культури; 2) історичні визначення, які роблять акцент на механізмі передачі культурної спадщини; 3) нормативні визначення, які наголошують на підпорядкуванні людської поведінки загальним взірцям, цінностям і моделям; 4) психологічні визначення, які акцентують увагу на процесах навчання та формування культурних умінь, враховують вплив культури на особистість індивідів; 5) структурні визначення, що зосереджують увагу на внутрішньокультурних зв'язках та інструментальному характері культури; 6) генетичні визначення, які тлумачать культуру як специфічно людську форму адаптації до навколишнього середовища, підкреслюють роль мови як головної умови переходу від природи до культури, а також роль символів у комунікації та акумуляції знань і практичних умінь.
На ґрунті виконаного аналізу американські автори формулюють власну дефініцію культури: "Культура складається з явних і латентних взірців поведінки, вивчених і переданих за допомогою символів, що являють собою специфічне надбання людських груп, включаючи їх матеріальне втілення в артефактах; суттєве ядро культури становлять традиційні (тобто історично відібрані й передані) ідеї і передусім пов'язані з ними цінності". На перший погляд ця дефініція нібито повністю узгоджується з вузьким трактуванням культури, оскільки ядром культури є ментальні утворення — ідеї та цінності. Однак поряд з ними до культури належать, як вважають автори, також і поведінкові взірці, символи, їхнє матеріальне втілення в артефактах, тобто культура не вичерпується лише духовним змістом, вона передбачає і форми реалізації його. Такий підхід певною мірою відповідає завданням і функціям соціології, яка акцентує увагу на культурі у вузькому розумінні (а саме на символічній культурі), а також прагне віднайти зв'язки її з проявами групового життя людей.
Численність і різноманітність дефініцій культури, що побутують у сучасній соціологічній і культурологічній літературі, ймовірно, свідчать про те, що таке складне явище, як культура, не вдається визначити за допомогою однієї дефініції. Сьогодні універсального визначення культури, яке задовольнило б усіх, немає і навряд чи воно можливе. Викладені американськими антропологами аспекти культури — внутрішня структура культури, механізм передачі культурних досягнень, її нормативність, інструментальність, інтегральна взаємозалежність елементів, символічний характер — є однаково важливими.
Разом з тим слід підкреслити аспекти культурної дійсності, які можна назвати фундаментальними і які визнаються всіма соціальними науками і філософією.
По-перше, культура є історичним явищем, вона модифікується, змінюється залежно від типу цивілізацій і культурно-історичних епох, успадковується поколіннями і передається в часі.
По-друге, культура є суспільним явищем, культуру не можна зрозуміти у відриві від суспільства. Суспільство ще можна уявити без культури, але культура без суспільства неможлива. Власне, з огляду на свою суспільну природу культура ніколи не була монолітною у межах певного суспільства. Існують, наприклад, відмінності, пов'язані з різними соціальними ролями, виконуваними чоловіками, жінками, людьми різного віку, несхожих професій, орієнтацій тощо.
По-третє, культура є символічним утворенням, як система символів вона передається в соціумі за допомогою мови та інших соціальних інститутів. На цей аспект особливу увагу звертає сучасна соціологія культури. Можна стверджувати, що всі людські дії та продукти їх мають символічний характер, оскільки вони — а не тільки мова — передають певну інформацію і постають у процесі комунікації як знаки і символи. Разом з тим існують такі царини культури, як мова, мистецтво, релігія, магія, світоглядні системи, де символічна функція має гіпертрофований порівняно з інструментальною функцією прояв. Деякі соціологи саме ці культурні структури розуміють під "символічною культурою".
По-четверте, культура є також своєрідною інструментальною реальністю, яка поєднує в собі не тільки явні, а й латентні, не тільки функціонально корисні, а й дисфункційні елементи і структури. Розбіжність між ними зумовлюється часом виникнення та обсягом впливу, оскільки формуються вони в різні історичні періоди. Звідси неминучість суперечності різноманітних культурних впливів на соціально організовані системи діяльності людей.
По-п'яте, культура в певному розумінні є психологічним явищем. Незважаючи на те, що культуру часто-густо тлумачать як понадіндивідуальне буття, вона так чи інакше замикається на індивідуальному досвіді, психології, ментальності індивіда.
Представники американської школи "культури і особистості" стверджують, що погляд на культуру з погляду індивідуального досвіду, взірців поведінки, які індивід привласнює та інтерналізує, може розповісти про конкретну культуру більше, ніж перелік існуючих, об'єктивованих культурних продуктів. Отже, культура в цілому становить багатоманітну та складну суспільну, історично мінливу, символічну, інструментальну і психологічну реальність. Цю багатоманітність і складність обов'язково слід брати до уваги під час наукового вивчення соціологією феномену культури.
Суспільство і культура
У соціології як науці про суспільство (Огюст Конт) та його інститути (Герберт Спенсер) вивчаються взаємовідносини суспільства і культури. У XIX ст. суспільство розумілось недиференційовано, як цілісність, інтеграція якої залежить передусім від культурних факторів. За О. Контом, суспільство взагалі є культурною системою. Люди, включені в цю систему, пов'язані між собою насамперед не природними, а культурними зв'язками: загальним політичним устроєм, господарською організацією, мовою, релігією, звичаями, знаннями, мистецтвом тощо. Будь-яка людська група тут є продуктом культури, а різноманітні види культурної діяльності набувають вигляду особливих взаємозалежних функцій суспільства. Звідси соціологія як наука про суспільство є водночас наукою про культуру. Поняття суспільства в цьому разі ідентичне поняттю культури.
Г. Спенсер, як і О. Конт, вважає культурні явища інтегральними елементами суспільства. Проте у своїй теорії інститутів він намагається встановити певний зв'язок між суспільною організацією як такою і культурними явищами. У спенсерівській соціології інститут є передусім гарантом цілісності суспільної організації, збереження її та розвитку. Водночас деякі інститути слугують безпосередньо збереженню і розвитку певних категорій
культурних явищ. Так, релігію зберігають і розвивають церковні інститути, організовані релігійні об'єднання. Мистецтво, літературу і науку підтримують і розвивають специфічні інститути, професійні групи та об'єднання.
Ця позиція деякою мірою суперечить поглядам О. Конта стосовно визначальної ролі культурних факторів в інтеграції суспільства, розуміння суспільства як виключно культурної системи. За Г. Спенсером, принциповою ознакою суспільства як системи є співпраця індивідів і груп. Це означає, що інтеграція суспільства ґрунтується насамперед на суспільній організації як такій, а не на культурних факторах. Хоча британський соціолог постулює останні як інтегральні елементи суспільства, проте у його теорії простежуються витоки понятійного відокремлення суспільства і суспільної організації від культурних явищ, культури в цілому. Особливо це помітно, коли Г. Спенсер підкреслює роль соціальних інститутів, організованих груп суспільства у підтриманні та розвитку тих чи інших культурних явищ.
У 70-ті роки XIX ст., коли вийшли друком основні соціологічні праці Г. Спенсера, його співвітчизник антрополог та історик культури Е.Б. Тайлор видає свою капітальну працю "Первісна культура" (1871), де формулює не тільки першу дефініцію культури, а й програму "науки про культуру". Всупереч підходу Г. Спенсера до суспільства як цілісності, що включає в себе і культуру, Е.Б. Тайлор звертається виключно до культурних явищ (міфів, звичаїв, вірувань, мистецтва, звичок тощо), тобто до того, що ми називаємо духовною культурою (у своїх наступних працях Г. Спенсер називає культурою і техніку, яка є елементом матеріальної культури). За Е.Б. Тайлором, дослідник культури повинен розкласти культуру на частини, елементи та класифікувати їх у відповідні групи. Тому в його визначенні культури увага акцентується передусім на переліченні елементів, з яких складається культура. Остання є "складною цілісністю". Проте, розклавши її на частини, елементи, британський антрополог намагається збагнути не еволюцію культури в цілому, а еволюцію її різноманітних елементів, що не одне й те саме.
Концентруючи увагу на окремих культурних явищах, однорідних і порівняльних елементах, Тайлор відкрив шлях до вживання нових дослідницьких технік, наприклад статистичних методів, що пропагував на той час Ламбер Адольф Кетле, орієнтував прихильників еволюціонізму (передусім в антропології) на дослідження не суспільної еволюції в цілому, а еволюції сім'ї,
релігії, моралі тощо. Пізніше все це дало підстави критикувати еволюціонізм і "науку про культуру" Е.Б. Тайлора за висмикування фактів з контексту, ігнорування цілісностей, з яких висмикують ті чи інші окремі фрагменти. Однак програмні положення "науки про культуру" було використано при формуванні засад американської культурної антропології.
Надмірної автономізації культурних явищ, залежності їх від суспільства і його структур французька соціологічна школа на чолі з Емілем Дюркгеймом прийняти не могла. Прибічники цієї школи всі культурні явища трактували як продукти суспільної організації, як соціальні явища, що санкціонуються суспільством. Звідси найважливішим завданням соціології вважалося вивчення характеру соціальних явищ, а також способів нав'язування суспільством згоди з ними. Єдність суспільства тримається на визнаних і підтримуваних суспільством принципах і нормах, які регулюють не тільки дії, а й досвід і уявлення його членів.
Порівняльні дослідження релігії, права, моралі, політики, економіки, знання, мови тощо, які здійснювались Е. Дюркгеймом і його послідовниками, були передусім орієнтовані — в дусі соціологізму — на доведення того, що всі ці явища із зазначених галузей є частинами цілісно організованого життя суспільства, а тому залежать від суспільної організації в цілому. Створена Е. Дюркгеймом соціологічна концепція релігії привела його до теорії, згідно з якою релігія як така не є особливим культурним продуктом. Не тільки релігія, мораль і політика, а й знання, окремі теорії, основні логічні принципи і категорії тлумачилися виключно як суспільні продукти.
Таку жорстку залежність культурних явищ від суспільної організації було піддано сумніву. Зокрема, прихильників соціологізму критикували за перебільшення ролі групових факторів у житті суспільства та недооцінку індивідуальних. Крім того, Е. Дюрк-гейм і його послідовники самі переконалися, що суспільні явища не можна обмежити тільки однією людською групою і тим самим однозначно констатувати їхню залежність від будь-якої групової організації. В цьому зв'язку в 1913 р. Е. Дюркгейм і Марсель Мосс у французькому часописі "Соціологічний щорічник", підкреслювали, що "політичні та правові інститути, явища суспільної морфології є частинами устрою, властивого кожному народу. На противагу їм міфи, легенди, гроші, торгівля, витончені мистецтва, інструменти, мови, слова, наукові знання і літературні форми мають мандрівний характер... Вони існують не тільки у
вигляді ізольованих фактів, а й як складні системи, що не обмежуються певним політичним організмом...". Французькі соціологи пропонують називати системи фактів, які характеризуються внутрішньою єдністю і власним способом буття, цивілізацією. Отже, те, що в англомовній науковій літературі з ініціативи Е.Б. Тайлора (який сам запозичив термін "культура" з німецьких праць) іменувалося культурою, у французькій називалося цивілізацією. Подальший розвиток світової науки пом'якшує цю термінологічну розбіжність, але й тепер вона все ще зберігається.
У Німеччині значний внесок у розуміння сутності культури зробив видатний представник німецького Просвітництва Й.Г. Гердер. На його думку, суспільство якісно не відрізняється від решти світу і підлягає одним і тим самим законам. Для окремого індивіда воно є "природним станом", оскільки з моменту народження він обов'язково включений у певну спільноту: сім'ю, плем'я, народ тощо. Народ, за Й.Г. Гердером, є найважливішою людською спільністю. Це не стільки спільнота, що живе на певній території і дотримується певних законів, скільки історично сформована культурна спільність, яка реалізується передусім у мові. Кожний народ, вважає мислитель, розмовляє як мислить і мислить як розмовляє. Отже, мова є основним фактором ідентичності народу, в ній відбиваються характер народу, його традиції.
Політичну організацію Й.Г. Гердер вважав другорядним чинником, що детермінується культурними факторами. Сутністю держави є існування не суверенної влади, а людської спільноти, що створює таку політичну організацію, якої вона потребує. Сила держави залежить від згуртованості людської спільноти, коли остання послаблюється, то навіть найсильніший уряд безсилий. Гарні закони — не ті закони, за якими стоїть державний апарат, а ті, фундаментом яких є народні звичаї.
Роздуми Й.Г. Гердера про культуру концентрувалися в основному на: а) вивченні відмінності природи від усього того, що в оточенні людини становить продукт її власної діяльності; б) відстеженні історичної та просторової диференціації створеного людиною штучного середовища. При цьому все створене людиною, її штучне середовище і є власне культурою, яка протистоїть природі в цілому. Далі неокантіанці (Ріккерт та ін.) підкреслюють, що культура завжди втілює будь-які людські цінності, природа ж їх не має. В цьому вбачалася головна відмінність культури від природи. Людські спільноти розумілись передусім як культурні спільноти.
На думку Вільгельма Дільтея, автора фундаментальної праці "Введення у науку про дух" (1883), природа чужа людині. Вона є для людей, підкреслював філософ, "чимось зовнішнім, а не внутрішнім. Нашим світом є суспільство". Вихідним поняттям для Дільтея слугує життя, яке тісно пов'язується у його філософії життя з поняттям переживання, тобто з внутрішнім світом людських індивідів як "психологічних цілісностей". Життя в процесі його плину виробляє порівняно сталі структури взаємодії людей у формі, з одного боку, культурних систем (релігія, мистецтво, філософія, наука, право, господарство, мова, виховання тощо), а з іншого — зовнішніх суспільних організацій (сім'я, держава, церква, корпорація тощо).
Усі культурні системи і зовнішні суспільні організації, вважає В. Дільтей, приводяться в рух індивідами, виростають із живої людської психіки, а тому їх можна зрозуміти тільки на її ґрунті. Водночас переживання індивідів не можуть бути зрозумілими для нас, якщо вони відірвані від культурних систем і зовнішніх суспільних організацій.
Культура в цілому як об'єктивація життя генетично пов'язана з внутрішнім світом людини, проте це не означає, що пізнання цього світу обмежується тільки психологією. Кожний індивід мислить, переживає і діє завжди у межах певної спільноти, тому його можна зрозуміти тільки в її межах. Усі ми, підкреслює філософ, живемо і обертаємося в атмосфері спільності, що постійно оточує нас. Це наш історичний дім, усе, що знаходиться в ньому, має свій сенс і значення. їх ми розуміємо чи прагнемо зрозуміти. Звідси головним завданням гуманітарних наук є, за В. Дільтеєм, герменевтична інтерпретація — метод розуміння творінь культури, прочитання їхнього прихованого значення: шляхом пізнання культури, її об'єктивованих структур можливе не тільки проникнення в глибинні структури внутрішнього світу людини, а й самопізнання її. В самому об'єктивованому світі культури зберігається "залежність між частинами і цілим". Завдяки цій залежності частини отримують своє значення від цілого, а ціле зобов'язане своїм смислом частинам.
Наукові погляди В. Дільтея відіграли важливу роль у ході так званого антипозитивістського перелому в соціогуманітарних науках у Німеччині на зламі XIX і XX ст. Його концепція "наук про дух" виходила з принципової відмінності зазначених наук від природознавства як за предметом, так і за методом. Предметна царина соціогуманітарних наук охоплює "індивідів, сім'ї, об'єднання, народи, епохи, історичні рухи и еволюційні тенденції, суспільні організації, культурні системи, інші фрагменти людства аж до людства як такого". У світі історії панують швидше цінності, ніж причини, швидше воля, ніж необхідність. Пізнання його потребує застосування відповідного методу, а саме методу розуміння, що принципово відрізняється, за В. Дільтеєм, від методу пояснення, властивого природознавству.
Таке тлумачення специфіки соціогуманітарних наук позначилось на подальшому розвитку не тільки філософії, а й соціології. Для останньої найбільш значущими були дільтеївські ідеї, пов'язані з осмисленням проблем розуміння, світогляду, зв'язку особи та культури тощо. Всі вони так чи інакше набули своєї подальшої розробки передусім у системах гуманістичної соціології Георга Зіммеля та Макса Вебера. Характерною особливістю цієї соціології є те, що вона тлумачилася виключно як "наука про соціальну інтеракцію" (соціальну взаємодію). Про соціальну ж інтеракцію можна говорити лише в тому разі, коли індивіди, які діють, беруть до уваги у своїх діях дії інших і намагаються впливати на них.
У такому розумінні соціологія вже не є наукою про суспільство в широкому значенні, що було характерним для концепцій О. Конта, Г. Спенсера і Е. Дюркгейма. В межах гуманістичної соціології мова може йти скоріше про суспільство у вузькому значенні. Г. Зіммелю поняття суспільства взагалі уявлялося проблематичним, замість суспільства — навіть у вузькому його значенні — він переважно говорить про форми соціації, тобто про форми взаємодії людей, які продукуються і функціонують на ґрунті їхніх взаємних орієнтацій. Цим не тільки обмежувався предмет досліджень соціології, вона орієнтувалася на вивчення скоріше процесуальності, а не структурності суспільного життя.
Про культуру, за Г. Зіммелем, йдеться тоді, коли виробляються певні форми, в яких відбиваються і втілюються твори мистецтва, релігія, наука, техніка, право і багато іншого. Вони охоплюють плин життя і наповнюють його змістом і смислом. І хоча ці форми виростають "із життєвого процесу, вони не беруть участі в його ритмі, що не знає спокою, його злетах і падіннях, у безперервному поновленні, безперервних діленнях і поверненні до єдності... Вони набувають фіксованої ідентичності, власної логіки і регулярності; ця щойно набута жорсткість неминуче відокремлює їх від духовної динаміки, яка створила їх та надала їм незалежності". В цілому культуру, вважає Г. Зіммель, характеризує стала напруженість між споконвічним плином життя і структурно закріпленими формами.
Найсерйознішою проблемою тут є проблема, пов'язана з прагненням індивіда "уберегти незалежність і своєрідність особистого існування від тиску суспільства, історичної спадщини, зовнішньої культури та техніки життя".
Водночас об'єктивація культури, зумовлена дедалі зростаючим поділом праці та спеціалізацією всіх суспільних галузей і аспектів, неухильно веде до відокремлення культури від життя, а об'єктивована, "кристалізована" культура пригнічує життєві імпульси. Втілюючи момент сталості, культурні форми вступають у конфлікт з динамічною природою життя. В результаті потік життя "зношує" застарілі форми і замінює їх новими; цей процес безперервно відтворюється у постійному чергуванні культурних форм. Отже, за Г. Зіммелем, напруженість між життям і культурою не зникає; життя, хоч і прагне цього, не здатне здійснити себе поза культурою, а культура не встигає за динамікою життя. Так виникає розрив між об'єктивованою (об'єктивною) й індивідуальною (суб'єктивною) культурою. Якщо перша в історичному плані збагачується, то друга, навпаки, може спрощуватись і зубожіти порівняно з об'єктивною.
Суб'єктивну культуру Г. Зіммель вважає "домінуючою кінцевою метою" діяльності людини. На шляху до досягнення досконалішої суб'єктивної культури людина змушена використовувати об'єктивну культуру як необхідний засіб. Разом з тим вона також має потребу в ідеях і цінностях, які допомагають їй орієнтуватися в соціумі. На жаль, констатує соціолог, такого роду "ціннісних кристалізацій" загальній культурі бракує. Звідси — хиткість "ідейного єднання" перехідної культурної епохи, яка склалася на зламі XIX і XX століть.
Оскільки все створене людиною або людським суспільством називалося у німецькій гуманістиці культурою, то й у Г. Зіммеля продукти суспільства є, зрозуміло, продуктом культури. Отже, будь-які явища суспільного життя можуть бути подані і як соціальні форми, і як культурний зміст. Тому не випадково такі явища, як вірність, вдячність, такт, сором, скромність, ревнощі, суперництво, кокетування, німецький соціолог називає найважливішими "соціально-культурними формами стосунків". Усі вони є для Г. Зіммеля специфічними соціаціями, в яких можна аналітично виокремити як соціальний (учасники та форми інтеракції), так і культурний (контекст, предмет і результати інтеракції) аспекти.
Обидва аспекти можуть бути порівняно автономними джерелами соціологічних і культурологічних знань. Разом з тим соціальний аспект інтеракції, якщо відірвати його від її культурного аспекту, не можна адекватно пояснити.
Аналогічної позиції дотримується і М. Вебер. Він вважає, що реальна історія та історія ідей характеризуються саме зростаючою гетерогенізацією і супутньою цьому процесові диференціацією основних взірців культури та суспільства, що в Новий час культура стає свідомо врахованим завданням суспільства в цілому або, меншою мірою, окремих його "культурних згуртувань". Різноманітність культурних значень, суперництво ціннісних ідей і смислів потребують постійної уваги до себе з боку суспільства, яке, використовуючи свої інститути, прагне їх контролювати, коригувати, зберігати, поширювати тощо. В цьому зв'язку виникає потреба в систематичному і безперервному відтворенні різноманітних груп культурної еліти (літераторів, художників, учених тощо), що професійно займаються культурною діяльністю.
Культура для М. Вебера — це той "кінцевий фрагмент... світової нескінченності, що, з погляду людини, має смисл і значення". З нескінченного і неосяжного багатства буття виокремлюються, отже, ті виміри, які людина оформляє у "світ культури". Всі явища цього світу так чи інакше сформовані людьми. Це означає, що антропогенна "культурна дійсність" кожного разу відтворюється вольовими діями.
"Якість" культурних явищ тісно пов'язана з продукуванням "значень", "цінностей" та "смислів", без них специфічно людські інтенції не можуть бути здійснені. За Вебером, "люди культури" обдаровані хистом і волею, і це дає їм змогу "свідомо обстоювати певну позицію стосовно світу і надавати йому смислу". Тільки тоді, коли світові надано смислу, він сприймається як "світ культури". В цьому значенні культура є центральним виміром людського існування і смислового тлумачення життя. Вона, отже, не тільки має інструментальний смисл, значення і цінність, а і є світом самодостатніх антропоморфних цінностей і значень. Відповідно поняття культури постає "ціннісним поняттям". Взагалі ідея, поняття і реальність культури, на думку М. Вебера, завжди ціннісно наповнені. Він підкреслює, що "емпірична реальність є для нас "культурою", тому що ми зіставляємо її з ціннісними ідеями; ... культура охоплює ті — і лише ті — компоненти дійсності, які завдяки віднесенню до цінності стають значущими для нас".
У трактуванні М. Вебера поняттю культури властиві три суттєві ознаки. По-перше, воно використовується стосовно всіх без винятку життєвих сфер. У цьому зв'язку він досить часто говорить про "політичну культуру", "світову культуру", "релігійну культуру", "античну культуру" тощо. По-друге, М. Вебер підкреслює міжлюдську зумовленість усіх культурних досягнень. На його думку, світ культури — результат діяльності не одного індивіда, а багатьох чи навіть усіх індивідів. Отже, загальна сукупність культурних досягнень є не тільки антропогенною, а й соціоморфною. І нарешті, по-третє, підкреслює М. Вебер, у суспільному житті є царини, де культурне і соціальне безпосередньо зливаються. Однак при цьому культура відіграє провідну роль при визначенні модальностей соціального життя. В цьому значенні "соціальні явища" можна вважати фундаментальними складовими "культурного життя". Соціальний світ, таким чином, зливається з культурним світом, внаслідок чого перед дослідником постає єдине "соціально-культурне життя". Різноманітні конкретні вияви "соціально-культурного життя" утворюють предметне поле соціологічної науки.
Німецький соціолог неодноразово підкреслював, що соціальна наука завжди прагне до вивчення процесів у їхньому "якісному забарвленні". І тоді "соціально-культурне життя" стає предметом соціології культури. Основним завданням цієї соціології М. Вебер вважав пошук відповідей на такі запитання: яким культурним засобом користуються люди у своїх міжлюдських стосунках; які ціннісні ідеї є значущими і з яким радіусом впливу вони діють; які зміни внаслідок цього відбуваються; які основоположні та повторювані соціально-культурні "констеляції" в усьому цьому можна віднайти?
У своєму історичному русі людське суспільство, за М. Вебером, стає дедалі "прозорішим", тобто зрозумілим, доступним пізнанню. Все це відбувається завдяки зростаючій раціоналізації соціального життя, звільненню його від "мари" традиційних цінностей. Соціологія культури в такому випадку покликана здійснити досить відповідальну місію: за допомогою своїх концептуалізацій, мовних форм, класифікацій тощо сприяти розумінню суспільства.
На думку Ф. Знанецького, соціологія розробляє властивий лише їй погляд на культуру. У праці "Науки про культуру" (1952) він пише: "Соціологи повинні не тільки показати, що постійне існування своєрідних культурних систем залежить від аксіонормативно упорядкованої соціальної інтеракції, а й що зв'язки між своєрідними культурними системами є зв'язками непрямими, встановленими завдяки соціальним відносинам; будь-яка культурна інтеракція будь-якої спільності залежить врешті-решт від суспільної організації".
Запропонована польським соціологом класифікація культурних систем (технічних, економічних, соціальних, правових, релігійних, символічних, естетичних, пізнавальних тощо) є водночас класифікацією наук про культуру. Соціологія ж, хоча й проголошується наукою про культуру, займається лише специфічними культурними явищами. На думку Ф. Знанецького, це різноманітні соціальні системи (соціальні дії, соціальні відносини, соціальні особи, соціальні групи, соціальні ролі). Завданням соціології, вважає вчений, є вивчення саме соціальних систем.
Водночас американські антропологи запропонували широке тлумачення культури, наполягаючи на вивченні її як цілісності. Так, А.Л. Кребер у своїй праці "Сутність культури" (1952) зазначав: "Жодному із сучасних антропологів не спало б на думку виокремити сім'ю, родинну групу, локальну спільність чи будь-яке інше соціальне угруповання для того, щоб протиставити їх культурі, а потім винести за її межі. Навпаки, такі соціальні структури та функціонування їх є для антрополога однією з частин або сегментів культури..." Оскільки дослідницький інтерес антропологів концентрувався переважно на цілісності та принциповій пов'язаності культур примітивних, дописьменних та слабо диференційованих суспільств, остільки розрізнення частин чи сегментів цих культур уявлялося чимось другорядним. Культура в цілому поставала більш істотною, ніж суспільство; його трактували лише як частину чи сегмент культури.
Щоправда, британський антрополог Альфред Радкліфф-Браун висловлював стосовно цього зовсім іншу думку. На його думку, "культура є цілісністю остільки, оскільки вона пов'язана з чітко відмежованою соціальною структурою". При цьому під "соціальною структурою" вчений розумів "фактично існуючу мережу соціальних відносин" у суспільстві. У цьому зв'язку він наполягав, що не культура, а "соціальна структура становить фундамент будь-якого соціального життя".
Слід зазначити, що ця думка набула поширення не лише в британській антропології. Вона слугувала висхідною тезою і для так званої структурної соціології, в якій соціальна структура розглядалася як основоположний фактор суспільного життя.
Культурні ж ідеї, символи, цінності тлумачились як вторинні, допоміжні явища, похідні від соціальної структури.
І справді, у складних сучасних суспільствах соціальні та культурні аспекти суспільного життя тісно переплетені та взаємопов'язані. Проте з цього однозначно випливає, що предмет соціології не можна зводити тільки до соціального аспекту. В противному разі поза "кадром" залишаються такі суспільні артефакти, як наука, релігія, технологія, мистецтво, та інші, без яких соціальне життя неможливе. Тому П. Сорокін вважає таку позицію неприйнятною.
На думку соціолога, єдина розбіжність між соціальним і культурним пов'язана з тим фактом, "що термін "соціальний" позначає зосередження на сукупності взаємодіючих людей та їхніх стосунках, тоді як "культурний" означає зосередження на значеннях, цінностях і нормах, а також на їхніх матеріальних носіях...". Водночас неподільна єдність обох аспектів дає підставу П. Сорокіну характеризувати явища суспільного життя як соціокультурні явища. Отже, процес людської взаємодії постає соціокультурним явищем завдяки тому, що в ньому беруть участь:
1) мислячі люди як суб'єкти взаємодії; 2) значення, цінності та норми, завдяки яким індивіди взаємодіють, усвідомлюючи їх і обмінюючись ними; 3) дії та матеріальні артефакти як рушії, завдяки яким об'єктивуються й соціалізуються нематеріальні значення, цінності та норми.
Соціокультурна взаємодія як предмет соціології має, на думку П. Сорокіна, три таких аспекти: 1) особа як суб'єкт взаємодії;
2) суспільство як сукупність осіб, які взаємодіють; 3) культура як сукупність значень, цінностей та норм, якою володіють особи, які взаємодіють, та сукупність носіїв, які об'єктивують, соціалізують і розкривають ці значення. Жоден з цих трьох аспектів (особа, суспільство та культура) не може існувати поза іншими. Цей соціокультурний порядок неподільний, і ніхто не може створити спеціальну науку на ґрунті лише одного його аспекту, наприклад соціального, ігноруючи культурні та особистісні аспекти. Отже, соціологія має приділяти увагу всім трьом аспектам соціокультурних явищ, залишаючись, проте, генералізуючою наукою, що розглядає соціокультурну систему як ціле.
Предметна царина соціології виявляється досить широкою, збігаючись на практиці з усією сферою надорганіки, а її завданням є дослідження загальних, специфічно "надорганічних" елементів усіх класів явищ. Цим П. Сорокін, по суті, формулює нову парадигму в соціології. Його підхід до суспільства і культури враховує тенденцію культурантропологів "розчинити" суспільство в культурі та тенденцію соціологів перетворити культуру на один з компонентів соціальної системи. Він намагається поєднати ці дві тенденції. У культурантропологів П. Сорокін позичає поняття "надорганічне" для позначення специфіки людського світу, але соціологізує зміст цього поняття і надає перевагу використанню поняття "соціокультурне". У його моделі культура та суспільство постають двома неподільними аспектами однієї й тієї самої реальності, а не двома різними реальностями, з яких одна може "поглинути" іншу. Відповідно до цього "соціальне" та "культурне" не можуть бути двома онтологічно диференційованими реальностями, а є двома аспектами однієї і тієї самої реальності. Між суспільством і культурою не існує чіткої демаркаційної лінії, стверджує Сорокін. І те й інше інтегровані в одну реальність — соціокультурну, а тому розмежування їх може бути лише аналітичним.
Згодом ця ідея набула всебічного обґрунтування в працях Т. Парсонса, Р. Мертона, Даніела Белла та ін. У концепції Т. Парсонса, в якій центральною теоретичною категорією є соціальна дія, аналітично виокремлюються соціальна система, система культури і система особистості, які трактуються як підсистеми більш загальної системи дії.
У контексті культури дії розглядаються в аспекті їхнього значення чи смислу. Власне культура репрезентує упорядковану систему значень, символів і цінностей, на ґрунті яких може мати місце соціальна інтеракція. Сутність культури, за Т. Парсонсом, визначає три основні моменти: "По-перше, культура передається, вона становить спадщину або соціальну традицію; по-друге, це те, чого навчаються; по-третє, вона є загальноприйнятою. Отже, культура, з одного боку, є продуктом, а з іншого — детермінантою систем людської взаємодії".
У своїх працях Парсонс не раз повертався до визначення взаємовідносин суспільства і культури, соціальної системи і системи культури. Його розробки в цій галузі, безперечно, успадковують традиції американської культурної антропології, ідеї М. Вебера, Е. Дюркгейма, П. Сорокіна, Броніслава Малиновського. Продовжуючи класичну лінію в соціології, Т. Парсонс впевнений, що суспільство не можна зрозуміти і пояснити, відриваючи його від культури.
У сучасній соціології категорія культури належить до фундаментальних. Вона вважається досить важливою для аналізу соціального життя. Водночас саму культуру неможливо зрозуміти та пояснити поза співвіднесеністю її із суспільством. У межах останнього культура реалізує низку найважливіших функцій, без чого сучасне суспільство обійтися не може. До них належать передусім функції:
— ідентифікації — констатація групової належності людини;
— орієнтації — спрямування прагнень людини на ціннісно-смисловий зміст суспільних явищ;
— адаптації — пристосування до суспільного середовища, що змінюється;
— соціалізації — вибір людиною певних соціальних ролей, які дають їй змогу реалізувати свої інтереси;
— інтеграції — забезпечення різноманітним соціальним групам можливості співіснування у межах певного суспільства;
— комунікації — забезпечення взаємодії соціальних груп на ґрунті використання загальноприйнятих символів, алгоритмів, засобів інформації та мови спілкування.
Якщо погодитися, що культура — це спосіб діяльності людини, то суспільство — це поле суспільних відносин, де розгортається і відбувається ця діяльність. За допомогою культури суспільство створює поле для соціальних дій, обумовлює їхні межі, задає характер і способи цих дій. Отже, культура і суспільство не співвідносяться як частина і ціле, сегмент і тотальність. Це два взаємопов'язаних, взаємодоповнюючих аспекти суспільного життя, їхня специфіка полягає в тому, що соціальний аспект відбиває суспільне життя з погляду зразків і способів взаємодії людей, згуртування їх у групи та асоціації, а культурний аспект — з боку цінностей, стандартів і норм, завдяки яким люди взаємодіють і розуміють одне одного.
У сучасній соціології досить помітна тенденція до використання поняття культури у вузькому значенні. Наприклад, Нейл Смелзер у своєму підручнику із загальної соціології визначає культуру як деяку сукупність цінностей, норм і стандартів поведінки. Саме як така культура може виконувати регулятивні функції, керувати вчинками людей, їх стосунками, ставленням до суспільства, природи. Аналогічну позицію займає Ентоні Гідденс. У світлі цієї тенденції культура постає як сукупність взірців, норм і цінностей, які характеризують рівень і спрямованість людської діяльності та взаємодії людей. З цих позицій культура є способом регуляції, збереження, відтворення і розвитку людського життя, індивідуального та соціального.
Основні поняття і терміни розділу
Акультурація — процес взаємного впливу культур, коли у процесі міжкультурних контактів засвоюються технології, взірці, цінності чужої культури, які своєю чергою змінюються та пристосовуються до нових вимог.
Антропологія культурна — галузь суспільствознавства, яка зосереджує увагу на вивченні взірців життя як примітивних, до-письменних, так і сучасних людських суспільств. Намагається відповісти на запитання стосовно сутності культури, впливу її на людську особистість, на зразки адаптації людини до навколишнього середовища, впливу культури на біологічну еволюцію тощо. Широко використовує для цього дані археології, етнографії, соціології, культурології, психології, лінгвістики та інших наук.
Артефакт — об'єкт, створений у результаті діяльності людей.
Взірець — культурне утворення, що визначає, як індивід має реагувати на ситуацію, важливу для нього самого та його оточення, щоб поводитися відповідно до очікувань і не потрапити в конфлікт з іншими членами групи (Я. Щепанський). Найчастіше повторюваний спосіб поведінки в певних ситуаціях.
Декультурація — втрата основної (сутнісної) частини рідної (вітчизняної) культури.
Етноцентризм — практика оцінювання інших культур з огляду цінності власної культури, що ґрунтується на впевненості у перевагах її над будь-якими іншими культурами.
Інкультурація — процес опанування (вивчення) культури певною спільнотою чи суспільством.
Контркультура — субкультура, цінності та норми якої суперечать цінностям і нормам домінуючої культури.
Культура — 1) все, створене людством у минулому, сучасному і що буде зроблено в майбутньому в духовній, соціальній і матеріальній сферах (антропологічне розуміння); 2) специфічна, генетично не успадковувана сукупність способів, форм і орієнтацій діяльності людей, їхньої взаємодії між собою і з середовищем існування, які продукуються для підтримання структур і процесів суспільного життя (загальносоціологічне розуміння);
3) властива певній групі чи спільноті система колективно прийнятих цінностей, взірців і норм поведінки, діяльності та спілкування (вузькосоціологічне розуміння).
Культура елітарна — сукупність артефактів, що належать до класичних взірців мистецтва, музики, літератури та споживаються переважно культурною елітою суспільства.
Культура масова — сукупність артефактів (художніх, музичних, візуальних та ін.), які стандартизуються, тиражуються та розповсюджуються в суспільстві за допомогою засобів масової комунікації (телебачення, радіо, преси, кіно).
Культура національна — сукупність самобутніх досягнень певного народу, в яких втілюються його історичні символи, цінності й традиції.
Норми — правила поведінки, очікування та стандарти, що регулюють взаємодії людей (Н. Смелзер).
Ритуал — взірець поведінки стосовно сакрального та надприродного.
Символ — образ, поняття, дія чи предмет, що замінює інший образ, поняття, дію або предмет і відображає його смисл.
Субкультура — система цінностей і норм, що відрізняє культуру певної групи від цінностей та норм домінуючої культури.
Цінності — переконання, що поділяються колективом стосовно цілей, до яких люди повинні прагнути, та основних засобів досягнення їх (термінальні та інструментальні цінності).
Цивілізація — 1) світові цивілізації — етап в історії людства, що характеризується певним рівнем потреб, здібностей, знань, навичок та інтересів людини, технологічним й економічним способом виробництва, устроєм політичних і суспільних відносин, рівнем розвитку духовного відтворення;
2) локальні цивілізації відбивають культурно-історичні, етнічні, релігійні, економіко-географічні особливості окремої країни, групи країн, етносів, пов'язаних загальною долею, що відображають так чи інакше ритм суспільного прогресу (Ю.В. Яковець).
Рекомендована література
Витаньи И. Общество, культура, социология. — М.: Прогресе, 1984. — 287 с.
Войтович С.О. Світ соціальних відносин в українській культурі: історико-соціологічне дослідження. — К.: Ін-т соціології НАН України, 1994. — 145 с.
Історія української культури / За ред. І. Крип'якевича. — К.: Либідь, 1994. — 656 с.
Культурне відродження в Україні. — Львів: Астериск, 1993. — 221 с.
Лісовий В. "Культура" та "цивілізація": Концептуально-семантичний аналіз // Філософська і соціологічна думка. — 1993. — № 1. — С. 19—44.
Маркарян Э. С. Теория культури и современная наука. — М.: Мыс ль, 1983. — 284 с.
Моль А. Социодинамика культуры. — М.: Прогресе, 1973. — 406 с.
Политическая культура населення Украины (результати социологических исследований). — К.: Наук, думка, 1993. — 134 с.
Попович М. Нарис історії культури України. — К.: Артек, 1998. — 728 с.
Сорокин П. А. Человек. Цивилизация. Общество. — М.: Политиздат, 1992. — 543 с.
Тайлор д. Б. Первобьітная культура. — М.: Политиздат, 1989. — 573 с.
Яковец Ю. В. История цивилизаций. — М.: ВлаДар, 1995. — 461с.
Кіозкошзка А. 8осіо1о§іа КиШігу. — ^Уагвгамга: Р\?\ПЧ, 1981. — 608 з.
КгоеЬегАХ. Ізіоіа КиНигу. — \¥агзгаша: Р^Ш, 1973. — 693 з.
Жоль
СОЦІОЛОГІЯ МИСТЕЦТВА ТА КУЛЬТУРИ
Пропедевтичні зауваження
Концепція "естетичної держави" як предтеча соціології мистецтва та культури
Концепція "поліцейської держави" як трансформований політичний компонент німецької естетики XVІІІ ст.
Філософсько-економічний погляд на фундаментальні проблеми людського буття за умов капіталістичного суспільства. Перехід від ліберальної ідеї "естетичної держави" до марксистського радикалізму
Свобода як духовний стрижень естетичної самосвідомості та предмет соціологічного розгляду
Аксіологічний підхід до мистецтва
Соціологія та психологія мистецтва
Загальна характеристика проблем, пов'язаних з поняттям "соціологія культури"
Пропедевтичні зауваження
Всебічне дослідження естетичної проблематики свідчить, що без соціології неможливе осягнення сутності естетичного та культурних цінностей. Понад те, без соціології естетика та вивчення культури багато в чому позбавляються свого міцного наукового фундаменту, залишаючись у річищі традиційної філософсько-спекулятивної рефлексії.
Обмін між людьми та природою відбувається опосередковано — за допомогою певних засобів виробництва. Якщо тваринний світ пристосовується до навколишнього світу біологічно, то людина пристосовує природу до своїх потреб свідомою та цілеспрямованою трудовою діяльністю.
Розвиток людського суспільства полягає в тому, що замість безпосередніх природних відносин людина встановлює опосередковані, штучні (культурні) зв'язки. Засадовою для цих зв'язків є трудова діяльність, яка немовби олюднює навколишній світ за допомогою продуктів праці, цілевиправданих та функціональних.
Праця та продукт праці — єдина можливість соціалізації людини. Але при цьому не можна зводити працю до одного її різновиду (скажімо, до фізичної праці первісного дикуна або трунних справ майстра Безенчука). Як лінгвісти розрізняють "мову", "мовлення" та "мовленнєву діяльність", так інші сучасні вчені розрізняють поняття "діяльність" ("продуктивна діяльність"), "праця" та "практика". Ці та пов'язані з ними поняття ("виробництво", "продукт праці", "доцільні дії", "доцільні операції" тощо) пояснюють той факт, що об'єктивний бік продуктів трудової життєдіяльності дає людям змогу співпрацювати, розвиваючи свої різноманітні функціональні можливості, включаючи відчуття, сприйняття, свідомість, мову тощо.
Уся історія людства є, по суті, історією розвитку культурних посередників між людством як суб'єктом соціальної життєдіяльності та природою як об'єктом. Сутність цих посередників не можна дослідити під мікроскопом чи за допомогою фізико-хімічного аналізу, оскільки вона не вкорінена у фізичному складі речовини, а є вираженням соціально-культурних відносин і існує виключно у них.
Речі, переходячи з історії природи до історії людства, стають документами людини. До такого роду документів належать витвори мистецтва, які на різних етапах історії сприймали та оцінювали відповідно до системи властивих певній добі цінностей. Ці документи вивчають мистецтвознавці, філософи, психологи, соціологи тощо. Зокрема, специфіка соціологічного підходу до мистецтва та культури загалом полягає в оперуванні категоріями "праця", "діяльність", "виробництво", "споживання", "обмін", "цінність", "вартість", "свобода", "вільний час", "культурні ресурси" тощо.
Концепція "естетичної держави" як предтеча соціології мистецтва та культури
продовж тривалого часу у філософії мистецтва теоретична естетика домінувала як самодостатня дисципліна, що певним чином позначалося й на художній практиці, оскільки естетика часом поставала в іпостасі суб'єкта соціально-художньої критики. Як відомо, критика від критики відрізняється. Скажімо, якщо критика ґрунтується на партійно-політичному принципі "соціалістичного реалізму", то вона перетворюється на цензуру.
До речі, слово "критика" має цікаве й у певному розумінні повчальне походження. Свого часу іспанський письменник Б. Грасіап і-Моралес (1601 — 1658), "Кишеньковий оракул" якого був настільною книгою багатьох читачів доби Просвітництва, написав дуже цікавий філософський роман під назвою "Критикон", поділений не на розділи, а на кризи. Після Грасіана термін медичної патології "криза" утвердився у вжитку культурного мовлення, набувши ширшого значення та утворивши слова "критика", "критик", "критичний" у сучасному їх розумінні. Таким чином, назва "Критикон" указує на концепцію роману загалом, сюжетна лінія якого розвивається через "кризи", відображаючи певні етапи в історичному розвиткові людського духу. У XVIII ст. цю ідею кризового (діалектичного) розвитку духу візьме на озброєння німецький філософ Г. В. Ф. Ге гель, автор "Феноменології духу", яка у певному розумінні ідейно близька до філософського роману Грасіана.
Перефразуючи Грасіана, можна сказати, що критик — це своєрідний медикус, який має справу з тими чи тими кризовими явища ми (політичними, економічними, соціальними, літературними тощо).
Приблизно з другої половини XIX ст. на свої права у розкритті суті художньої творчості почали наполегливо претендувати психологія, соціологія та низка інших гуманітарних і навіть негуманітарних наук (наприклад, математика у формі теорії інформації та кібернетика).
Теоретична естетика від умоглядних міркувань переходить до прикладних досліджень (дизайн, урбанізм, реклама тощо). Наприклад, 1986 р. в Канаді відбулася конференція з проблем естетики навколишнього середовища. А за рік до цього у Санта-Круз (США) було проведено міжнародний симпозіум з так званої емпіричної естетики, на якому обговорювали широке коло питань психоестетики.
У сучасному світі естетика не може залишатися спекулятивно-споглядальною дисципліною, перебуваючи поза будь-якими зв'язками з емпіричними дослідженнями. Щоб утриматися на плаву, вона має виробляти більш активне ставлення до творчого потенціалу суспільства, допомагаючи розв'язувати не лише теоретичні, а й цілком утилітарні завдання. Філософи та соціологи у сучасній світовій естетичній думці простежують чітку тенденцію до істотного розширення предмета досліджень традиційної естетики й до формулювання цілей нових естетичних спеціальностей, що вивчають закономірності, близькі до художніх і багато в чому зумовлені науково-технічним прогресом. Так, упродовж 80-х років XX ст. відбулися міжнародні симпозіуми та колоквіуми з питань взаємозв'язку біології та мистецтва, математичного підходу до естетики тощо, на яких ішлося не тільки про нові цінності, а й про теорію цих цінностей. Остання тісно пов'язана з соціологією та економікою, оскільки має місце неявна тенденція перетворення естетичних цінностей з "речей" (товарів) на "діяльність" (ринкові послуги), що значно розширює сферу застосування здібностей митців, та залучення до цієї сфери зовсім нових технічних інструментів (наприклад, комп'ютерна графіка). Розширення зазначеної сфери означає перехід на якісно новий рівень професійної підготовки діячів мистецтва, що передбачає засвоєння логіко-математичних знань, технічних наук, природознавства, соціології, політології, права. Згадаймо великих митців доби Відродження, які займалися медициною (медичною анатомією), природознавством, опановували інженерні знання (будівництво, архітектура тощо). Звичайно, сьогодні не йдеться про енциклопедизм знань геніїв Відродження, радше маємо на увазі більш вузьку та цілеспрямовану спеціалізацію різновидів художньої творчості, зумовлену науково-технічним прогресом та його потребами, а також зміненою політичною ситуацією, коли від митців багато в чому залежить привабливий образ (імідж) того чи того політика.
Нинішня соціологія мистецтва виросла не тільки з прагнення соціології утвердитися в усіх або майже в усіх сферах гуманітарних досліджень. Не можна забувати й про те, що у рамках традиційної спекулятивної філософії неодноразово здійснювали спроби поєднати поняття "істина" (гносеологія), "добро" (етика та право) та "краса" (філософська естетика та філософія мистецтва) під егідою понять "людська особистість", "людина як мікрокосм", "людина як соціоприродна цілісність". У результаті на світ з'явилася соціальна концепція так званої естетичної держави, зобов'язана своїм походженням німецькому поету, драматургу й теоретику мистецтва Й. Шіллеру (1759—1805). Він запропонував і сам термін "естетична держава".
Теорія Шіллера стала спробою довести об'єктивну істинність краси та її впливу на людську особистість та політичну свободу.
Започаткував пошук естетичної держави німецький історик мистецтва Й. Й. Вінкельман (1717—1768), який вважав головними причинами розквіту давньогрецького мистецтва державний устрій, політичну свободу полісів (міст-держав) та сприятливий помірний клімат Греції.
Згідно з Вінкельманом, естетичний прогрес базується на досвіді радісного життя у поєднанні з рухом думки. За його словами, афінська свобода означала можливість займатися поезією, атлетикою, мистецтвом усім мешканцям міст-полісів.
Поняття "естетичний прогрес" цілком відповідало просвітницькій ідеології XVIII ст. Разом з тим воно привносило щось зовсім нове у розуміння "вічних" художніх цінностей, вказуючи на їх соціально-історичну та політичну зумовленість, а отже, відносність. Щоправда, за лінійного розуміння прогресу (рух від простого до складного, від нерозумного до розумного, від пітьми невігластва до світла просвітництва) "вічні" художні цінності немовби вилучали з минулого й переносили у майбутнє, де вони перетворювалися на недосяжні ідеали, значущість яких для людей була визначена силою їхнього впливу на соціальний прогрес.
З приводу інтересу німецьких філософів та літераторів до античної культури можна згадати відомого російського філософа О. Лосева (1893—1988), який зазначав, що антична культура вже давно стала предметом найпильнішого дослідження, й це не випадково. Справа в тому, що інтерес до античності в Європі ніколи не був суто антикварним. Починаючи з доби Відродження, представники великих соціальних рухів часто зверталися до античних зразків у пошуках відповідей на злободенні питання.
Але що могли знайти теоретики естетики в античності? Й чи була в античності естетика взагалі?
Під естетикою (від грецьк. аisthetikos — такий, що належить до чуттєвого сприйняття) зазвичай розуміють спеціальну науку, яка вивчає роль та призначення мистецтва, специфіку естетичного судження, прекрасне у природі та житті, трагічне, комічне, поезію, музику тощо. Ніякої "естетики" у зазначеному розумінні Стародавня Греція не знала, як не знала вона й мистецтва у сучасному значенні цього слова. Тоді не було ще ні музеїв, ні виставок, ні вернісажів. Пояснюється це просто: у Стародавній Греції мистецтво ще не відокремилося від ремесла, тобто від утилітарної діяльності, покликаної задовольняти нагальні життєві потреби. Скажімо, класична антична архітектура — це передусім храм, а статуя у ньому, — це Бог, якому поклоняються, приносять жертви і від якого чекають на цілком практичні милості. Навіть музика того періоду мала суто практичне призначення (магічне, лікувальне, виховне тощо).
Таким чином, мистецтво як самоціль за доби давньогрецької класики якщо якось і цінували, то цінували вкрай низько. Тому й не знаходимо там естетики як теорії та філософії мистецтва. А проте давньогрецька класика спиралася на багатющу естетику, яку неможливо втиснути в рамки новоєвропейських уявлень. Ця естетика органічно зливалася з речами більш життєво важливими та значущими для грека, ніж пізніші "естетичні судження" філософів Нового часу.
У очах стародавнього грека справжнім витвором мистецтва є не картина чи скульптура, здатні лише прикрашати житло, а живий навколишній світ. Тому антична естетика, за словами Лосева, з необхідністю виявляється своєрідною натурфілософією, тобто філософією природи або, говорячи сучасною мовою, естетикою навколишнього середовища.
Античні філософи періоду грецької класики не створили спеціальної естетичної теорії, натомість сама їхня філософія має яскраво виражений естетичний характер. Ось чому, починаючи з Вінкельмана, в Європі не було жодного знаного фахівця у галузі теорії та філософії мистецтва, який не присвятив би античному ідеалові чимало сторінок глибокодумних міркувань.
Ідеї Вінкельмана справили вирішальний вплив на Веймарський естетичний гуманізм в особі німецьких письменників К. М. Віланда (1733—1813) Й. Г. Гердера та Й. В. Гете. Наприклад, для Віланда найкращою формою державного устрою могла бути така республіка, яка сприяла б розвиткові людської природи в її справжній красі й культивувала б мистецтво за допомогою змагальної діяльності співгромадян. Мистецтво та практика поетичного самовираження, вважав Гердер, можуть допомогти удосконалити моральну природу сучасної людини.
Перехід від веймарського класицизму до так званого швабського ідеалізму датовано осінню 1793 р., коли у Вюртемберзі зустрілися Шіллер та німецький поет Ф. Гьольдерлін (1770—1843). Представники швабського ідеалізму (Гьольдерлін, філософи Гегель та Шеллінг) були провісниками "теократії прекрасного", тобто божественної влади прекрасного. Маніфестом естетичної держави стала їхня програма 1796 р., ґрунтована на критичній філософії Канта, яка проголосила перетворення метафізики на соціальну практику морально-політичного характеру за допомогою філософії природи та розвитку її підстав задля блага людини у формі нової "міфології розуму".
Гьольдерлін естетичну державу бачив як єднання "естетичної церкви" та "релігії поезії". Гегель почасти відтворив у своїй "Феноменології духу" цю ідею Гьольдерліна.
Цілком серйозно ідею естетичної держави сприйняв відомий німецький композитор Р. Вагнер (1813—1883), який вважав, що держава-поліс може бути зреалізована завдяки театрові ("театрократія"). Понад те, він не тільки розвинув теорію взаємовідносин між музикою та суспільством, яка відображала еллінську модель єднання народного мистецтва та соціально-природної гармонії, а й спробував утілити її в життя, створивши Байрейтський театр, побудований за його проектом, який здійснив постановки вагнерівської тетралогії "Кільця нібелунгів" та опери-містерії "Парсіфаль".
У цьому самому напрямі рухався філософ Ф. Ніцше (1844—1900), обґрунтовуючи необхідність розвитку розуму для створення естетичної держави, де панує вільна людина, яка усвідомлює свою здатність керувати власним інтелектом.
Пізніше філософ-екзистенціаліст М. Хайдеггер (1889—1976) проголосив естетичну сутність буття як живого духу, як дихання любові, яке охоплює людину цілком. Він розумів державу-поліс як партнерство індивідуумів, які поділяють загальну естетику буття.
Один з ідеологів руху "нових лівих" 60-х років XX ст. Г. Маркузе, спираючись на ранні твори Маркса, особливо на його "Економічно-філософські рукописи 1844 року", створив теорію соціального ладу краси, яка, по суті, є тією самою шіллерівською естетичною державою з нерепресивним устроєм. Проголосивши новий "естетично-еротичний вимір" життя, Маркузе спробував сконструювати теорію суспільства як особливого витвору мистецтва.
• Побіжне ознайомлення з концепцією "естетичної держави" свідчить про те, що естетика доволі рано почала тяжіти до натурфілософії, але з наголосом не на осмислення філософських проблем природознавства, а на філософську інтерпретацію культурно-природної цілісності людського світу та побудову відповідної картини цього світу. Це не враховують представники сучасної естетики, які роблять сильний ухил у бік філософії мистецтва та художньої критики. Впадає в очі й те, що німецька естетика XVIII ст. розвивалася під демократичними гаслами, тобто цілком свідомо шукала союзу з філософією політики та політизованою етикою. Тим самим закладались підвалини для майбутніх соціологій мистецтва та культури.
Отже, ідея "естетичної держави", яку розвивали у рамках німецької філософської думки, має під собою цілком конкретне соціально-історичне та політичне підґрунтя. Появу цієї ідеї багато в чому пояснює характер відчуження від реальної політики, здійснюваної німецькою владою, та прагнення подолати це відчуження, керуючись філософією раціоналізму, а також ідеалами Просвітництва. І що цікаво, теорія "естетичної" держави стала закономірним продовженням теорії "поліцейської держави", у якій яскраво виявив себе політичний компонент німецької естетичної думки XVIII ст.
Концепція "поліцейської держави" як трансформований політичний компонент німецької естетики XVIII ст.
XVIII ст. під впливом ідеології Просвітництва та вчення відомого німецького філософа-просвітника X. Вольфа почала розвиватися теорія "поліцейської держави", згідно з якою метою держави є турбота про добробут усіх законослухняних громадян. Задля блага своїх громадян держава повинна керувати усіма їхніми діями, втручаючись у найінтимніші аспекти побуту.
Прусський король Фрідріх Великий (1712—-1786), послідовник цієї теорії, стверджував: народові, мов малій дитині, треба вказувати, що він повинен їсти та пити. Такий погляд на державу у XVIII ст. енергійно втілювали в життя уряди різних держав. У Росії його виразником був Петро І (1672—1725).
• Відмітна риса поліцейського державного порядку — бюрократичне правління, яке відрізняється від феодальних форм правління тим, що ґрунтується на праві, а не на свавіллі окремої особи. Усі починання державної влади втілюють у життя численні представники бюрократії, головним полем діяльності яких є різноманітні канцелярії.
У Німеччині XVIII ст., де прихильники поліцейського порядку посідали особливо значне місце, виникла навіть спеціальна галузь прикладного державознавства, присвячена державній канцелярській практиці. Батьком цієї вельми своєрідної соціально-політичної дисципліни був Й. Я. Мозер (1701 — 1785), відомий представник догматичної розробки німецького державного права.
До середини XIX ст. державне управління називали державним устроєм, або поліцією (від грецьк. роlitеіа (політія) — державний устрій). Розрізняли поліцію (управління) безпеки та поліцію (управління) добробуту. Під поліцією безпеки розуміли державне управління, націлене на забезпечення особистої та майнової безпеки населення, а під поліцією добробуту — діяльність, спрямовану на забезпечення матеріального та духовного добробуту населення. До поліції безпеки відносили передусім організацію зовнішньої оборони (армію) та організацію забезпечення безпеки всередині країни (поліція у вузькому розумінні цього слова). До поліції добробуту зараховували турботи держави про народну охорону здоров'я, продовольство, про видобувну та переробну промисловість, про народну освіту тощо.
Поділ внутрішнього управління державним життям суспільства на поліцію безпеки та поліцію добробуту зник з наукового вжитку тільки разом зі зникненням терміна "поліція" для позначення державного управління.
У стародавні часи правотворчість не визнавали функцією влади, оскільки панувало звичаєве право (право за звичаєм). Одержавлення суду було важливим кроком у зміцненні державної влади.
Якщо у середні віки політична влада поставала як юрисдикція (від лат. jurisdictio — судочинство, провадження суду; підсудність; право чинити суд; правова сфера, на яку поширене повноваження певного державного органу), як відправлення суду, то у державі Нового часу вона виявилася переважно управлінням або, як тоді говорили, поліцією, через що й весь характер нової держави дістав назву "поліцейської держави".
На початку Нового часу державне управління передбачало звільнення громадських організацій та особи громадянина від гноблення з боку феодальних порядків, обстоювання їхньої самостійності. І в цьому полягав прогресивний характер ідеї "поліцейської держави". Але з послабленням феодальних кайданів державна опіка не припинилася. Навпаки, вона набула самодостатнього значення в особі професійних чиновників. У цьому разі населення країни розглядали не як організацію громадян, а як безформну масу підданих, яку держава обробляє (виховує, навчає, контролює тощо) за накресленим владою планом тотальних бюрократичних заходів. Таким чином, управління у поліцейській державі у принципі заперечувало самовизначення особистості та суспільних груп, оскільки базувалося на засадах всепоглинаючої опіки держави над окремою людиною та суспільством загалом.
Цілковите одержавлення суду та широкий розвиток державного управління призвели до встановлення та зміцнення законодавчої функції влади. Державне законодавство визначало одноманітну та міцну юридичну норму для судових рішень. Усі аспекти життя підпорядковувались законодавчому впливові та в узгодженні з принципом єдності влади, всюдисущої та всеспрямовуючої, правотворчість було визнано виключною функцією держави.
На певному етапі державна опіка сприяла подоланню замкнутого господарства та встановленню господарства народного, що особливо імпонувало німцям, соціально-національна спільнота яких була розбита на безліч дрібних держав та князівств, у кожному з яких панували феодальні примхи правителів. Проте з виникненням капіталістичного ладу останній потребував для свого розвитку свободи підприємницької діяльності та конкуренції. Життя висунуло вимогу свободи від державної опіки, або вимогу лібералізму, що й знайшло своє відображення в ідеї "естетичної держави", антитезі концепції "поліцейської держави". Але цю антитезу будували не на цілковитому та необґрунтованому запереченні концепції "поліцейської держави", а на подальшому розвиткові закладених у цій концепції прогресивних просвітницьких ідей, що відповідали новому соціально-економічному контекстові.
Носієм ліберальної політичної ідеології став третій соціально-суспільний стан, тобто клас заможних городян (буржуазія), у чиїх руках зосереджувався значний грошовий капітал. Саме під енергійним тиском буржуазії поліцейська система управління державою здала свої позиції, поступившись ліберальній системі державного правління.
Лібералізм означав невтручання державної влади в економічне та духовне життя людини. На цьому, зокрема, наполягали фізіократи та А. Сміт. Завдання держави ліберали вбачали не у тотальному управлінні суспільними процесами, а виключно у правотворчості та захисті прав у суді. Метою ж права вони покладали забезпечення не тільки державного порядку, що декларувала концепція "поліцейської держави", а й особистої свободи, за яку виступали німецькі ідеологи "естетичної держави". Це означало, що поліцейська держава повинна була бути замінена на ліберально-правову державу.
Слабкість доктрини правової держави цілком очевидно виявила себе вже у другій половині XIX ст., коли на перший план вийшло соціальне питання. На практиці з'ясувалося, що люди не є рівними навіть за мірками ліберальної доктрини, що соціально незахищені групи (молодь, літні люди, жінки, інваліди тощо) потребують для свого більш-менш нормального існування не невтручання, а, навпаки, втручання держави у розв'язання низки питань. До цього слід додати активізацію класової боротьби за участю профспілок та ліворадикальних партій за умов утворення державно-монополістичного капіталізму. Останнє також позначалося на переоцінці ролі держави у соціально-економічному розвиткові суспільства.
Поява на історичній сцені капіталістичних монополій супроводжувалася з боку капіталістів вимогами надання дійової державної допомоги щодо впорядкування економічних відносин на внутрішньому та зовнішньому ринках.
Концепція соціальної політики та соціальної держави, особливо часто використовувана сучасними німецькими вченими, викристалізувалася в політичних дискусіях другої половини XIX ст., активними учасниками яких були марксисти.
Філософсько-економічний погляд на фундаментальні проблеми людського буття за умов капіталістичного суспільства.
Перехід від ліберальної ідеї "естетичної держави" до марксистського радикалізму
Характер та зумовленість марксистської критики буржуазного тлумачення соціальної держави багато в чому стають зрозумілими після звернення до "Економічно-філософських рукописів 1844 року" Маркса. Ці рукописи, опубліковані мовою оригіналу у повному обсязі у 1932 році, справили ефект вибуху бомби, оскільки їх можна розглядати як квінтесенцію філософії марксизму, що визначила всю подальшу політичну та наукову діяльність Маркса.
Чесно кажучи, цей твір дуже далекий від економічної науки в її класичному варіанті (А. Сміт, А. Рікардо). Ідеологія його значно ближча до ідеології "естетичної держави".
Незавершені "Економічно-філософські рукописи 1844 року" складаються з таких частин: (1) заробітна плата, (2) прибуток на капітал, (3) земельна рента, (4) відчужена праця, (5) приватна власність та праця, (6) приватна власність та комунізм, (7) значення потреб людини за умов панування приватної власності та за соціалізму, (8) влада грошей у буржуазному суспільстві, (9) критика гегелівської діалектики та гегелівської філософії взагалі. Частини з четвертої по дев'яту мають умовні назви, оскільки являють собою сирий, чернетковий матеріал явно філософсько-політичного, а не економічного характеру.
Вибір теми та назва першого розділу ("Заробітна плата") є дуже симптоматичними показниками філософсько-політичної орієнтації Маркса, оскільки одразу роблять читача немовби заручником ідейно-теоретичних поглядів автора, який ненавидить буржуазію й симпатизує робітникам, яких експлуатують капіталісти. Заробітну плату Маркс визначає філософськи, а саме: як ворожу боротьбу між капіталістом та робітником, в якій неодмінно перемагає капіталіст. Цей злокапосний та користолюбний капіталіст з товстим черевом, на відміну від робітника, може додати до своїх доходів ще підприємницький прибуток, натомість робітник не може додати до свого промислового заробітку ні земельної ренти, ні відсотків на капітал.
Повторюючи слова Сміта, Маркс пише, що найнижчою та єдино необхідною нормою заробітної плати є вартість існування робітника під час роботи й понад це стільки, щоб він міг прогодувати сім'ю й щоб робітнича раса не вимерла.
За умов ринкової економіки попит на робітничий люд неминуче регулює продукування його. Якщо пропозиція значно перевищує попит, то частина робітників має опуститися до рівня злиденного існування або просто померти з голоду. Таким чином, констатує Маркс, існування робітника у буржуазному світі зводиться до умов існування будь-якого іншого товару.
Як у XVIII—XIX, так і на початку XXI ст. робітникам у низці країн світу, включаючи республіки колишнього Радянського Союзу, доводиться вперто боротися не тільки за фізичні засоби до життя (шматок хліба, дах над головою тощо), а й за отримання роботи, тобто за можливість своєї професійної діяльності, а подеколи й непрофесійної, але такої, що випадково трапилася й не вимагає особливої кваліфікації. Усе це знецінює працю й веде до зростання конкуренції між робітниками, до формування протиприродних (негуманних і навіть антигуманних), ворожих стосунків між ними.
Умоглядно порівнюючи прогрес та регрес за мірками добробуту або відсутності добробуту буржуазного суспільства, Маркс доходить висновку, який упродовж тривалого часу був для нього дороговказом і надихав на теоретичне обґрунтування неминучого падіння капіталізму та побудови комуністичного суспільства. Він стверджує: злиденність випливає із самої суті праці за умов капіталістичного (буржуазного) суспільства.
З точки зору політичної економії XIX ст. робітник — це пролетар, це той, хто не має ні капіталу, ні земельної ренти, живе виключно власною працею, причому працею вузькоспеціалізованою, визначуваною потребами машинно-фабричного капіталістичного виробництва. Саме цього пролетаря політекономія XIX ст. розглядає як робітника.
Скажімо, для філософії таке визначення буде цілком прийнятним. Філософи скажуть, що поняття "пролетаріат" містить не чуттєвий образ певного типу токаря, пекаря чи шевця, а їхні соціально значущі функції, тобто є поліфункціональним, для розкриття змісту якого будують макропоняття у вигляді наукової концепції.
Кожен, хто може виконувати функцію пролетаря у капіталістичному суспільстві, підходить під макропоняття "пролетаріат" та "пролетар", тобто його усвідомлюють як функціонально прийнятного для реалізації певних виробничих цілей суб'єкта. Навіть будь-який непролетар може стати у цьому розумінні пролетарем, якщо успішно заміщуватиме у виробничому побуті того, хто зазвичай асоціюється з пролетарем. Тому нема нічого смішного, наприклад, у виразі "пролетар розумової праці", якщо йдеться про найману та вузько спеціалізовану трудову діяльність. За своїми функціональними характеристиками ця діяльність нічим не відрізняється від діяльності токаря або пекаря.
На думку Маркса, капітал — це приватна власність на продукти чужої праці. Таке визначення капіталу має суто юридичний характер. Це наводить на думку, що Маркс дуже туманно уявляє економічну сутність капіталу у буржуазному суспільстві. Адже пропоноване ним визначення, так само як і інші, підходить і під рабовласницьке суспільство, і під суспільство феодальне. Крім того, про неясність у розумінні капіталу свідчить і той факт, що як синонім "капіталу" він, слідом за Смітом, використовує слово "фонд" (фр. fond від лат. fundus — підстава, підгрунтя, підвалина, основа). До цього можна додати, що весь розділ під назвою "Прибуток на капітал" присвячено аналізові з позицій соціальної філософії права, а не з позицій власне економічної науки. Це важливе зауваження для розуміння особливості марксистської філософії та соціології (історичного матеріалізму як загальносоціологічної теорії).
Використовуючи соціальну філософію права, вироблену в процесі критики гегелівської філософії права, Маркс зосереджує свій квазіполітекономічний аналіз на понятті "відчужена праця", яке має яскраво виражений ціннісний смисл. Подібне допустиме у філософсько-етичній мові та у мові богословських проповідей, але не відповідає об'єктивному науковому аналізу, націленому на отримання істинних, вірогідних знань, на підставі яких можна висловлювати оцінні судження.
З'ясовуючи питання про базисні передумови політичної економії, Маркс зазначає, що політична економія передусім виходить з факту існування приватної власності, але пояснення цьому фактові вона не дає. Матеріальний процес, здійснюваний з опертям на приватну власність, політична економія вкладає у загальні, абстрактні формули, які набувають для неї значення законів. Ці закони вона не осмислює, тобто не показує, як вони випливають із самої суті приватної власності. На думку Маркса, так не повинно бути, політекономія просто зобов'язана осмислити суттєвий взаємозв'язок між приватною власністю та капіталом, а фактично — взаємозв'язок між феноменом соціального відчуження та грошовою системою.
Таким чином, замість політекономічного аналізу буржуазного способу господарювання нам пропонують здійснити синтез соціальної філософії права та так званого монетаристського підходу до економіки з метою викриття користолюбного буржуа. Але тоді отримуємо не політекономію, а спекулятивну політологію, здобрену гуманістичною філософією (філософією культури) та недолугими посиланнями на політекономію. У цьому немає нічого осудного. Наука припускає різні підходи до вивчення тієї чи тієї предметної царини. У кінцевому підсумку оцінюють результати дослідницької діяльності і тільки потім дають оцінку обраної методологічної позиції та використаного пізнавального інструментарію. Звичайно переможців, тобто тих, хто досяг у науці вагомих, позитивних результатів, не судять. З переможеними ж, тобто з невдахами, наукова громадськість розправляється дуже сурово, не звертаючи уваги на те, що негативні результати у науці — це теж результати.
То що ж бере Маркс за відправний пункт свого аналізу?
По-перше, він відмовляється розглядати вигаданий первісний стан людей, з якого відтак дедукують, наприклад, взаємозв'язок між поділом праці та обміном. По-друге, він наполягає на тому, що під-ставовими треба зробити факти сучасного йому політико-економічного життя.
Передусім таким фактом є те, що робітник стає тим біднішим, чим більше багатства він виробляє. Відповідно робітник стає тим дешевшим, чим більше товарів він створює. Що цей факт пояснює? Пояснення має філософсько-ціннісний характер з присмаком моралізаторства. На думку Маркса, предмет, вироблюваний за умов буржуазного суспільства найманою працею, протистоїть праці як певна чужа сила, незалежна від виробника. До цього слід додати, що продукт праці є опредметнена праця, тобто процес праці є її опредметнення. Соціально-етичний сенс цього процесу полягає в тому, що опредметнення праці робітника у системі капіталістичного виробництва постає як втрата предмета (відчуження) та покріпачення ним (вимушене самовідчуження). Іншими словами, робітник ставиться до продукту своєї праці як до чужого предмета. Чим більше він виснажує себе на роботі, тим могутнішим стає чужий для нього предметний світ, створюваний ним самим, тим біднішим стає він сам, його внутрішній світ та його особисте майно. Так само, на думку Маркса, і в релігії. Чим більше людина вкладає в Бога, тим менше залишається в ній самій. Самовідчуження робітника у продукті його праці означає не тільки те, що праця набуває зовнішнього існування, а ще й те, що ця праця стає самостійною силою, яка протистоїть робітникові, причому силою чужою та ворожою.
Маркс наголошує, що буржуазна політична економія замовчує відчуження у самій сутності праці, тобто обходить етичну та культурфілософську проблематику, оскільки не піддає розглядові безпосереднє відношення між робітником (працею) та вироблюваним ним продуктом, що, власне кажучи, є предметом соціологічного, а не економічного аналізу. А у результаті з поля зору буржуазних вчених зникає той факт, що праця, створюючи чудові речі, творячи красу, разом з тим породжує зубожіння робітника, спотворює його внутрішній світ.
Відчуження, вважає Маркс, виявляє себе не тільки у кінцевому продукті виробництва, а й у самій виробничій діяльності. Отже, якщо продукт праці є самовідчуження, то й саме виробництво має бути діяльним самовідчуженням, самовідчуженням діяльності, діяльністю самовідчуження. Стосовно особистості робітника це означає, що робітник у своїй праці не утверджує себе, а заперечує, не розгортає вільно свою фізичну та духовну енергію, а виснажує власну фізичну природу та руйнує свій власний дух. Тому робітник капіталістичного підприємства тільки поза працею почувається самим собою, а у процесі праці він почувається відірваним від самого себе.
Відчуженість праці ясно виявляє себе у тому, що як тільки припиняється фізичне чи якесь інше примушування до праці, від неї втікають, мов від чуми. У результаті, резюмує Маркс, робоча людина відчуває себе вільно діючою тільки під час виконання своїх фізіологічних функцій (їжа, статевий акт тощо), а у своїх людських функціях вона почувається підневільною.
Намалювавши жахливу картину животіння найманих робітників капіталістичного суспільства, Маркс переходить до розгляду людини як істоти родової (соціальної), а отже, універсальної, а тому вільної. При цьому він зовсім забуває про те, що раніше заявляв про своє небажання розглядати людину взагалі або вигаданого первісного дикуна, як це роблять представники буржуазної політекономії, й проголошував необхідність починати політекономічний аналіз з реально існуючого буржуазного суспільства. Саме ці філософські міркування становлять найбільший інтерес для соціологів культури. Як вважає Маркс, родове (соціальне) життя людини та тварини полягає в тому, що вони живуть за рахунок зовнішнього світу, природи. Чим універсальнішою є людина порівняно з твариною, тим універсальнішою, ширшою є сфера тієї природи, якою вона живе. Ця природна сфера стає компонентом людської свідомості, почасти як об'єкт природознавства, почасти як об'єкт мистецтва.
Відчужена праця розколює єдність людини як родової (соціальної) істоти з природою. Як це відбувається? Тварина безпосередньо тотожна зі своєю життєдіяльністю й не здатна відрізняти себе від своєї життєдіяльності. Людина ж робить предметом свідомості свою власну життєдіяльність і тим самим виробляє нову форму свідомої активності — самосвідомість. Самосвідомість дає змогу їй відчути себе як родову (соціальну), універсальну істоту, яка не скута природними кайданами, мов тварина, а є вільною у своїй діяльності щодо розширення природної сфери та перетворення природи на продовження свого тіла. Відчужена праця перевертає все з ніг на голову, позбавляючи людину свободи й перетворюючи її універсальну родову сутність на засіб для підтримання жалюгідного, напівтваринного або й тваринного існування.
Якщо тварина продукує лише те, чого безпосередньо потребує, то людина здатна залишити царство необхідності й вийти у царство свободи, оскільки вона може виробляти й виробляє навіть тоді, коли є вільною від безпосередньої фізичної потреби. Тварина змінює навколишній світ тільки відповідно до її мірок та потреб свого виду, натомість людина вміє виробляти за мірками будь-якого виду, і скрізь вона вміє докладати до предмета відповідну його природі мірку. Через це, підкреслює Маркс, людина змінює навколишній світ (формує матерію) й згідно із законами краси (!).
Саме у переробленні предметного світу за найрізноманітнішими мірками, і не під тиском фізичної необхідності, людина утверджує себе як родова істота. Тому предмет праці такої людини слід розглядати як опредметнення родового життя людини. Відчужена ж праця, забираючи у людини предмет її виробництва, тим самим забирає у неї родову сутність, її родову предметність, у результаті чого та перевага, яку людина має перед твариною, перетворюється для неї на щось негативне, що йде їй тільки на шкоду. Безпосереднім наслідком того, що людина є відчуженою від продукту своєї праці, від своєї універсальної життєдіяльності, від своєї соціальної сутності, є відчуження людини від людини.
Чим обтяжене це соціальне самовідчуження? Подібно до того, як робоча людина перетворює свою власну виробничу діяльність на покарання для себе, а власний продукт втрачає, так само вона породжує владу тих, хто не виробляє, але виробництвом розпоряджається. Отже, висновує Маркс, приватна власність є необхідним наслідком відчуженої праці. До цього він додає у дусі філософського апріоризму, що хоча приватна власність і постає як підвалина та причина самовідчуженої праці, але насправді все навпаки: приватна власність є результатом самовідчуженої праці.
Це дуже важливе положення, яке у завуальованому вигляді буде збережене марксизмом для революційного перетворення соціальної дійсності. Філософська суть цього перетворення полягає в тому, що для подолання самовідчуження праці необхідно спочатку ліквідувати приватну власність і ті правові системи, які її виправдовують та захищають, а потім переходити до ліквідації самовідчуження, яке виникає доволі загадково. Звідси, до речі, походить вкрай негативне ставлення марксистів до філософії права.
Упродовж тривалого часу це негативне ставлення до філософії права з боку радянських правознавців та філософів перешкоджало об'єктивній оцінці теоретичних поглядів Маркса та Енгельса, які на ранніх етапах своєї творчості, та й пізніше, часто вели критику капіталізму в термінах філософії права, хоча й відхрещувалися від цієї філософії. Типовим прикладом такої критики є "Маніфест комуністичної партії" (вперше опублікований у Лондоні у лютому 1848 р.), автори якого ще не знали до пуття політичної економії капіталізму, але вже передрікали неминучий економічний крах капіталістичної системи й регулярно передруковували свій "Маніфест", практично не вносячи до нього істотних змін.
Підіб'ємо деякі підсумки. Ознайомлення з "Економічно-філософськими рукописами 1844 року" показує, що головними категоріями, які визначають спрямованість та характер пропонованого аналізу соціально-економічної дійсності капіталістичного суспільства, є "праця", "відчуження" та "свобода". З цих категорій у погано пояснюваний спосіб виводяться поняття "приватна власність", "капітал" ("фонд") та інші, що фігурують у працях класиків політичної економії.
Проте у цьому разі важливими є не слабкі сторони аналізу, здійснюваного Марксом, а його новаторство порівняно з попередниками з-поміж німецьких філософів.
Отже, спочатку було філософсько-просвітницьке вчення про поліцейсько-бюрократичну державу, покликану навести порядок у суспільстві за мірками раціоналістичної філософії. Потім з'являється вчення про "естетичну державу", націлене на об'єднання особистого та суспільного під егідою поняття політичної свободи. Нарешті з'являється Маркс, який доводить, що у сучасному буржуазному суспільстві не може бути й мови про свободу, оскільки засадовою для цієї держави є приватна власність, визначувана через самовідчуження праці.
Звідси, принцип краси як вираження універсальної (соціально) сутності людини досяжний лише за умови знищення не тільки приватної власності, а й самовідчуження праці з наступним утвердженням вільної творчості.
"Економічно-філософські рукописи 1844 року" можна розглядати як твір, значущий для естетики та соціології. Серйозним аргументом на користь цієї точки зору є гегелівська "Естетика".
Свобода як духовний стрижень естетичної самосвідомості та предмет соціологічного розгляду
Розглядаючи поняття ідеалу, Гегель вказував на те, що ідеал — це не просто ідея, а енергія саморозвитку у світі краси. На його думку, вчення про красу тісно пов'язане з вченням про свободу. Відповідно до цього він стверджує: якщо всесвітня історія є прогрес у свідомості свободи, то форма прекрасного — це явище свободи. Без стану свободи немає й не може бути естетичного світу. Невільна людина ставиться до всього суто споживацьки; вона не в змозі вийти за межі корисності у своїх оцінках людей, ідей, речей. Естетичне ж ставлення до світу завжди позначене свободою. Це ставлення не має нічого спільного з "чистим естетизмом", який схожий на медитативне споглядання свого пупка.
Енергетичним зарядом свободи є гуманістичний ідеал. Ідеалом пройнята істинно людська поведінка. Ідеал за самою своєю суттю не може бути потворним. Його лик є прекрасним, як прекрасним є і його смисл. У противному разі маємо справу не з ідеалом, а з предметом сліпої віри, що спотворює духовний світ людини.
Невільній людині краса уявляється приємною надмірністю. Тому недолугі захисники краси часом намагаються приписати предметам мистецтва "серйозні" цілі, тобто намагаються подати їх як посередників-примирювачів між розумом та чуттєвістю.
Звичайно, краса у мистецтві може бути джерелом розваг, робити привабливішим зовнішній бік буття, прикрашаючи навколишні предмети. Але у цьому разі мистецтво є не самостійним, а службовим різновидом діяльності. Ми ж, за словами Гегеля, хочемо говорити про мистецтво вільне як з точки зору мети, так і з точки зору засобів для її досягнення.
Вільна художня творчість — це діяльність, яка звільнює істинний зміст явищ людського життя від омани. Завдяки цьому художній твір не тільки викликає у нас почуття задоволення, а й активізує оцінну діяльність, оскільки ми піддаємо судові нашого розуму зміст та форму певного твору.
Оцінна діяльність передбачає існування людини не тільки як продукту природи, але й як продукту культури, тобто усвідомлення нею свого зв'язку з природою та суспільством. Цього подвоєння досягають за допомогою зміни зовнішніх предметів, в яких закарбоване внутрішнє життя людини, її інтереси та цілі.
Якщо людина наосліп шукає межі своїх можливостей, не утруднюючи себе роботою думки, вона постає у ролі пожадливої істоти, яка немовби пожирає предмети, які її притягують, і у такий спосіб самозадовольняється. Проте пожадливість не може й не хоче дати предметові існувати вільно, оскільки змушує знищувати цю свободу, демонструючи тим самим, що предмети існують лише для брутального споживання.
Гегелівське тлумачення предмета естетики важливе тим, що розмежовує естетику, філософію та соціологію мистецтва. Гегелівські ідейно-естетичні установки знайшли своє вираження у соціологічному аналізі мистецтва Стародавньої Греції, блискуче здійсненому Лосевим у багатотомному дослідженні історії античної естетики. Здійснюючи багатопланове дослідження проблематики, що його цікавила, він тією чи тією мірою порушував питання, які виходять далеко за рамки філософії. Це визнавав і він сам, говорячи, що його книга (йдеться про перший том) може бути розглянута не тільки як історія давньогрецької естетики, але й як історія античної натурфілософії. До цього можна було б додати також історію розвитку
давньогрецького світогляду, включаючи його політичний аспект, якому Лосєв у своєму дослідженні також приділив увагу. І у цьому немає нічого протиприродного, оскільки, як підкреслює вчений, в античній художній класиці специфічно естетичне органічно переплетене з позаестетичними мотивами.
Формально-теоретичний аналіз естетичного, писав Лосєв, став можливим тільки тому, що прототип такого аналізу вже практично відбувся у самій дійсності. Першим кроком цього "практичного аналізу" було відокремлення мистецтва від ремесла й перетворення останнього на специфічну галузь виробництва, де виробником є працівник, що спеціалізується в одній вузькій галузі виробничої діяльності (згадаймо Маркса). Це стосується не тільки промислових робітників, а й спеціалізованих митців (композиторів, драматургів, письменників, поетів, артистів тощо).
Сьогодні поділ праці дійшов до того, що не тільки, скажімо, складання віршів, а й навіть декламування їх (наприклад, зі сцени) стало справою особливого фахівця-професіонала.
Подібно до спеціалізованих галузей сучасної науки та техніки, мистецтво створило гранично формалізовану знакову систему, зрозумілу лише вузькому колу фахівців, професіоналізм яких обмежено чітко визначеними рамками. Виходити за ці рамки можна, але небажано, оскільки таку людину можуть запідозрити якщо не у "ремісництві", то вже точно у верхоглядстві та дилетантизмі. А назвати твір сучасного митця "ремісницьким" — означає смертельно скривдити його.
Таким чином, резюмує Лосєв, ліквідація рамок рівнозначна ліквідації сучасного мистецтва як вузькоспеціалізованої галузі виробництва. Мистецтва у цьому розумінні слова грецька класика не знала. Навіть за доби Відродження воно ще остаточно не виокремилося в якусь спеціальність і значною мірою залишалося ремеслом як органічним поєднанням багатьох різновидів професійної діяльності. Тому питання полягає не в тому, добре чи погано виходити за жорстко окреслені рамки. Істотнішим є інше: чи здатне на це сучасне мистецтво взагалі? Адже "рамка" внутрішньо притаманна не тільки мистецтву, а й усім різновидам соціально значущої людської діяльності. У зв'язку з цим Лосєв звертає увагу на становище артиста у сучасному суспільстві. Артист, за його словами, є нині найпопулярнішою постаттю. Але так було не завжди. Півтора — два сторіччя тому аристократи вважали для себе безчестям подати руку артистові. Напівпрезирливе ставлення до будь-якого роду скоморохів, комедіантів та лицедеїв було властиве у ті часи не тільки аристократам "крові", а й багатьом серйозним людям. Адже тільки у рамках сцени актор може бути значущою особою.
Людина XVII або XVIII ст. цілком серйозно ставилася до релігійного фанатика або фанатика атеїстичної ідеї, який ішов на вогнище. Вона серйозно ставилася й до пересічного селянина, який важкою працею виробляв справжній, а не "театральний" хліб. Але цей самий прагматик не в змозі був поставити на одну дошку реальну особистість та актора, що копіює першу на сцені, а після сцени підраховує жалюгідні копійки й вульгарно лається з антрепренером, коханкою, господарем корчми.
Сьогодні ж артист — популярна постать і навіть свого роду ідеал, що свідчить про граничне "розщеплення" людської особистості, у тому числі й усіх нас, змушених щоденно та щогодинно перетворюватися на "акторів". У сучасному світі особистість перестає існувати як щось органічно ціле; вона розпадається на абстрактні, однобічні компоненти. В офісі, навчальному закладі, на заводі людина виконує одну роль, у вільний від роботи час — іншу або безліч інших. В одній сфері діяльності вона мовчазна та боязка, сором'язлива, а в іншій — балакуча та зухвала. І всі ці "перевдягання" не заважають людині жити, оскільки вона — такий самий актор, як і всі інші.
"Актор", зазначав Лосєв, настільки глибоко увійшов у плоть і кров сучасної людини, що вона принципово не хоче бути кимось одним насправді. її цілком влаштовує роль "часткової (одновимірної) людини". Проте у глибині своєї душі вона тягнеться до недосяжних для неї зразків цілісної особистості і з цією метою видобуває з глибини віків, наприклад, грецьку класику. Проте як та для чого вона це видобуває?
Тільки для того, щоб помістити її в "рамки" свого дому або музею. Помилувавшись та долучившись до ідеалів туманного минулого, можна повертатися у своє коло та як "одновимірна людина" виставляти класику на аукціон або гендлювати нею з-під поли. Між іншим, на думку фахівців, у комерційній історії живопису ніколи не було настільки високих цін на художні полотна, як наприкінці XX ст. Це зайвий раз свідчить про "лицедійство" людини сучасного промислово розвиненого суспільства, яка вкладає гроші у найбільш вигідні підприємства. Цей феномен не підвладний ні естетичному аналізові, ні аналізові засобами філософії мистецтва. На зміну їм приходять соціологія та економіка мистецтва, які пов'язують матеріальну та духовну сфери в єдиний предмет аналізу з використанням статистичного інструментарію. Тільки у такий спосіб можна оцінити суспільну користь та товарну вартість ідеалів, утілених у витворах мистецтва. У такому разі ідеал перетворюється на об'єкт байдужого, формального аналізу, який є чужим реальному історичному смислу цього ідеалу.
Громадянин давньогрецького міста-держави був би надзвичайно здивований, якби довідався про настільки гендлярське ставлення до його сенсу життя. Але такі вже реалії сучасних форм власності та ринкових відносин, і на це доводиться зважати, якщо ми прагнемо мати адекватні наукові картини минулого та сучасного.
Повернімося до мешканця античного міста-держави. Передусім, ця держава міського типу мала дуже обмежені розміри, цілком доступні для огляду й буквально фізично відчутні. У деякому розумінні "світ закінчувався" за межами давньогрецького поліса, який був достатньо самостійним соціально-економічним та політичним утворенням з прив'язаними до нього селами. Ідеал життя (сенс життя) у такому самодостатньому світі мав цілком речовинний характер, оскільки не відривався від реальності й не міг бути дороговказною зіркою, яка кличе в інший, більш досконалий світ, як це спостерігаємо у християнстві чи у буржуазному суспільстві, де ідеал стає чимось потойбічним для людини, чимось абстрактно мислимим, а не чуттєво даним.
Дослідження античної естетики та філософії, здійснюване Лосевим з опертям на соціологію культури, ґрунтувалося на кількох головних принципах. По-перше, вчений виходив з того, що античний світогляд, особливо у період ранньої класики, не міг розглядати ідею у відриві від матерії або матерію у відриві від ідеї. Всю дійсність стародавній грек мислив як ідеальне та реальне водночас. По-друге, антична тотожність ідеального та реального випливала саме з реального, чуттєво даного, а не з розколу світу на дві половини — чуттєву та надчуттєву. Тому головним витвором мистецтва є тут не що інше, як чуттєвий Космос, а також сама людина, що виникла у вигляді певного оформлення космічних стихій. По-третє, єдність матеріального та ідеального у докладанні до мистецтва та життя стародавнього грека вимагає ще однієї єдності — єдності виробничо-утилітарного та суто естетичного. Прекрасним з античної точки зору є тільки те, що максимально корисне, зручне та вигідне, але водночас є предметом безкорисливого замилування. По-четверте, з цих трьох тез випливає, що антична філософія ранньої класики — це саме естетика як знання про чуттєво сприйманий процес самопородження Космосу. У зв'язку з цим в одній із своїх праць Лосєв указував на те, що європейські терміни "естетика", "естетичне" запозичені з грецької мови. Наприклад, "аisthesis" у Платона, як, утім, і у всіх інших грецьких письменників, означає "чуттєве сприйняття", "відчуття". Слід зазначити, що відмінність "чуттєво сприйманого" та "естетичного" відсутня в історії філософії аж до XVIII ст. Тільки з німецького філософа А. Г. Баумгартена (1714—1762) окреслюється розмежування "відчуття" та "почуття". Але навіть фундатор класичної німецької філософії Кант розумів під естетикою царину чуттєвих відчуттів та сприйняттів. Що стосується Баумгартена, якому філософська думка зобов'язана витлумаченням терміна "естетика" для позначення самостійного розділу філософського знання, то він розумів під естетикою теорію чуттєвого пізнання; красу він визначав як "досконале чуттєве пізнання". По-п'яте, класична антична естетика за самою своєю суттю скульптурна. Скульптурний витвір є єдність внутрішнього життя людини та його зовнішньотілесного вираження. По-шосте, Лосєв доводить, що соціально-історичним ґрунтом для такого роду естетики могло бути тільки рабовласницьке суспільство. Кардинальним для усієї теорії античної культури він вважає питання про істотний зв'язок взаємовідносин рабовласницького суспільства з культурою, яка виникла з його надр. Це і є вихідною базою соціології культури, відштовхуючись від якої Лосєв здійснює своє грандіозне дослідження історії античної естетики.
Така авторська оцінка наукових установок Лосева у підході до ідейної спадщини античності може викликати незадоволення у шанувальників його таланту та творчої спадщини, але тоді нехай вони згадають не тільки про "естетичну державу" Шіллера, а й естетику Гегеля, яку можна вважати своєрідним прологом як до соціології мистецтва та культури, так і до соціології політики, оскільки він пов'язав воєдино два поняття — "естетика" та "свобода".
Естетична оцінка безпосередньо стосується розуміння характеру зацікавленості суб'єкта теоретичної та практичної діяльності. Естетичний характер діяльності є одним із способів активізації та розширення самосвідомості, коли людина не тільки пізнає та практично змінює світ, а й ставиться до світу за законами краси та гармонії.
Естетична самосвідомість не імперативна порівняно з моральною самосвідомістю та не є неупередженою порівняно із самосвідомістю науки. її духовним стрижнем є свобода, яка об'єднує суще та належне, науку та мораль.
Аксіологічний підхід до мистецтва
об стати фактом свідомості, будь-яка цінність спочатку має набути вигляду значущості, тобто перетворитися на значущу для людини цінність. З цього випливає, що оцінка пов'язана з пізнанням, але не зводиться до нього. Специфіка оцінки полягає в тому, що вона не вільна від інтересів та потреб суб'єкта, який оцінює й прагне задовольнити певну потребу. Останнє й породжує інтерес до того чи того боку оцінюваного предмета.
Перетворення потреби на інтерес супроводжує вироблення мотиваційного механізму майбутньої діяльності щодо задоволення потреби. Внутрішні мотиви діяльності найтіснішим чином пов'язані з оцінною діяльністю суб'єкта, якому не байдужа адекватність зроблених ним оцінок. Якщо оцінки завищені чи занижені, то замислене може бути не досягнуте. Щоб уникнути хибного вибору, треба розрізняти "дві істини" — пізнавальну та оцінну. Скажімо, у пізнанні ми прагнемо встановити відповідність наших знань об'єктивному станові речей. Перевірка ж істинності оцінки має на меті встановити відповідність наших знань про соціально-культурну цінність певних предметів реальному станові їх у певній системі суспільних відносин. Предмет оцінки є вужчим за предмет пізнання.
Соціологія та психологія мистецтва
Естетичний розгляд мистецтв — одна зі сфер естетики як філософської дисципліни, яку іноді зовсім неправомірно називають філософією мистецтва. Компонентами філософії мистецтва є соціальна психологія та соціологія, але не як самодостатні наукові дисципліни, а як додаткова підмога.
У радянській науці соціологічний підхід до мистецтва, який набув поширення у 20-ті роки XX ст., доводив до карикатурності горезвісний "принцип класовості", тобто соціальну природу мистецтва цілковито ототожнювали з його класовими функціями. Тому у вжитку були висловлювання про мистецтво як знаряддя класової боротьби. А у відповідь на запитання про історичні перспективи розвитку мистецтва категорично лунало: у безкласовому комуністичному суспільстві мистецтво як спеціалізована, однобічна форма діяльності зникне, точніше, перестане бути схожим на себе.
Тільки у 60-ті роки XX ст. окреслився поворот до тверезішого погляду на можливості соціології мистецтва. У цей час висувають положення про те, що соціологічний розгляд витвору мистецтва залежить від аналізу сприйняття художніх цінностей різними категоріями публіки. Водночас набуває поширення поняття "свобода", яке щодо мистецтва відображає той факт, що людину не можна змусити естетично пережити своє спілкування з мистецтвом, оскільки естетичне переживання — акт добровільний. На відміну від добровільності у моральному розумінні, коли, наприклад, людина добровільно йде на смерть заради життя інших, тут не потрібні вольові зусилля, але передбачається наявність певного рівня культурності, що зумовлює в людині потребу у прекрасному.
Захисники теорії мистецтва як теорії особливого пізнання неабияк применшують можливості художнього осмислення світу. Наприклад, коли витвір мистецтва оголошують тим художнішим, чим наочніше та виразніше він викликає чуттєвий образ у голові людини. Виходить так, що будь-яке наочне уявлення разом з тим вже і є художнім. З цього приводу Л. С. Виготський іронізував: коли Гоголь стверджує, що "мало який птах долетить до середини Дніпра", того Дніпра, який будь-який птах перелетить без особливих зусиль, то він не тільки не приводить нас до наочного уявлення річки, а радше за все чимдалі веде від нього згідно з метою своєї фантастичної "Жахливої помсти". Тоді Дніпро справді постає як якась надзвичайна, казкова річка.
Не виправдали себе й спроби психоаналітичного витлумачення мистецтва. Як відомо, вчення, розроблене 3. Фрейдом, ставить у центр уваги несвідомі психічні процеси. Психоаналіз намагається поглянути на мистецтво, відштовхуючись від досвіду вивчення сновидінь та неврозів. У середовищі психологів цього напряму набули поширення висловлювання про те, що мистецтво займає серединне положення між сновидінням та неврозом, тобто засадовим для нього є конфлікт, який, на думку психоаналітиків, уже перезрів для сновидіння, але ще не став патогенним. У контексті психоаналітичної теорії мистецтва митця ототожнюють з невротиком. При цьому стверджується, що, наприклад, поет у своїй творчості вивільнює несвідомі потяги. На підтвердження сказаного наводяться слова одного з героїв В. Шекспіра (1564—1616): "Поет виплакує власні гріхи в інших людях".
За такого погляду на мистецтво виявляється, що художня творчість схожа на терапевтичне лікування як для самого творця, так і для тих, хто сприймає плоди його праці. Мистецтво постає лише як засіб для залагодження конфлікту з несвідомим. Звідси напрошується висновок, що мистецтво не має інших позитивних завдань, крім лікувальних. Ігнорування свідомих моментів у переживанні мистецтва стирає грань між ним як цілком осмисленою діяльністю та хворобливими симптомами у невротиків. Незважаючи на допущені прорахунки, психологія мистецтва внесла та продовжує вносити чимало корисного як у філософію, так і в соціологію мистецтва (особливо це стосується соціальної психології).
Загальна характеристика проблем, пов'язаних з поняттям "соціологія культури"
Соціологію мистецтва можна розглядати як важливий компонент ще багато в чому проблематичної соціології культури, яка в ідеалі покликана займатися вивченням відповідних соціальних інституцій, що регулюють ціннісні відносини у суспільстві. Ці інституції повинні сприяти соціалізації людини (наприклад, системи виховання, освіти) й допомагати їй орієнтуватися у навколишньому світі. Поряд з цим соціологія культури могла б вивчати поведінку та діяльність людей, які створюють світ ціннісної предметності та самі цінності. Проте тут є надто багато "але", щоб не враховувати їх задля захопленого поклоніння слову "культура".
Поняття культури створене філософами приблизно у другій половині XVIII ст. Термін "культура" (від лат. сulturга — оброблення, виховання, освіта, утворювання, розвиток, шанування) знаходимо вже в одному німецькому словнику 1793 р. Це надзвичайно багатозначний термін. Він налічує понад 250 різних визначень.
Спочатку слово "культура" позначало обробку землі (від лат. а§гіси1шга — рільництво, землеробство). У цьому вихідному значенні воно увійшло до словника сільськогосподарських, біологічних та медичних наук (наприклад, культура бактерій, культура рослин тощо). У спорідненому значенні слово "культура" означає поліпшення та ушляхетнення ("оброблення" у розумінні виховання, освіти) людини. Нарешті, у третьому головному значенні це слово подано у філософських творах, де під культурою розуміють усе те, що не росте, не розвивається саме по собі, тобто від природи, а виникає завдяки праці людини. Цей поділ на "природу" та "культуру" став засадовим для поділу наук на природничі та гуманітарні.
Щоб не заплутатися у багатозначності слова "культура" й пристосувати його до використання у соціологічному контексті, польський соціолог Я. Щепанський пропонує розрізняти описове та оцінне вживання цього слова. Наприклад, коли про кого-небудь говорять, що це культурна або некультурна людина, то такого роду твердження є оцінними (позитивними або негативними). У такому значенні слово "культура" та похідні від нього прикметники найчастіше вживаються в побутовій мові. Наука визнає за краще не використовувати це оцінне значення й надає термінові "культура" переважно вказівно-описового смислу, тобто використовує його для вказівки на можливість опису та пояснення відповідних явищ або процесів.
Відповідно до специфіки соціологічної науки культуру можна визначити як синтетичну діяльність з соціалізації людини, виробника матеріальних та нематеріальних цінностей, які утворюють систему соціальних інституцій та регульованих ними норм соціальної життєдіяльності.
На думку Щепанського, у соціології слід розрізняти особисту культуру і культуру спільноти. Особиста культура індивідуума — це сукупність його зразків поведінки, його характерних способів діяльності та результатів цієї діяльності (речовинних і неречовинних). Особиста культура має місце у рамках культури спільноти, яка надає індивідуумові деяку можливість відхилення від загальноприйнятих зразків. Ця можливість залежить від соціальної ролі та суспільного стану людини. Культура спільноти — не механічна сума індивідуальних культур її членів. Вона являє собою складний синтез продуктивної діяльності окремих особистостей. Цей синтез набуває форми соціальних інституцій, закони функціонування яких мають характер загальних норм та правил, що визначають поведінку окремих членів спільноти, формальні зв'язки між ними, різновиди продуктивної діяльності та соціальну ієрархію взаємодій груп певної спільноти.
Зазначені характеристики свідчать про достатньо високу абстрактність поняття "культура", кістяк якого будовано на протиставленні поняттю "природа" й складено з понять "соціальна діяльність", "соціально значуща поведінка", "соціальна інституція", "цінність", "норма". Всі перелічені поняття є центральними поняттями аксіології. Тому про культурологію як науку про культуру є сенс говорити тільки у тому разі, якщо ця наука спиратиметься на аксіологію як необхідний компонент загальносоціологічної теорії.
Вже Гегель показав, що естетика не зводиться до філософії мистецтва, а, навпаки, включає її до свого складу як вчення про вільне волевиявлення творців та споживачів продуктів художньої творчості. Тим самим німецький філософ окреслив шлях, який веде до аксіологічного поняття свободи, суть якого можна позначити як рух від несвободи до свободи. Іншими словами, є свобода "від" і є свобода "для", тобто існує прагнення звільнитися від віджилих цінностей, норм, правил, але не для того, щоб поринути у хаос соціальної анархії, а для того, щоб утвердити нові цінності, норми та правила, які відповідають новим людським потребам та інтересам.
З урахуванням сказаного про таке проблематичне поняття, як "культура", його соціологічну оцінку подано наприкінці розділу, щоб за допомогою соціологічного підходу до мистецтва загострити увагу читача на аксіологічно значущому понятті "свобода".
Тепер ще раз повернімося до історії слова "культура", щоб співвіднести його з іншим не менш важливим і не менш "магічним" словом. Спочатку поняття культури мало на увазі цілеспрямований вплив людини на природу, а також виховання та навчання самої людини. Наприклад, стародавні греки вбачали у "вихованості" свою найголовнішу відмінність від варварів.
Предтечею слова "культура" у мові людини Нового часу були слова "гуманізм" (від лат. humanus — людяний; світогляд, ґрунтований на принципах справедливості та людяності), "гуманітарний", створені у XVII—XVIII ст. Слово "гуманітарний" зазвичай використовували, коли йшлося про освічену людину, яка має широкі знання в галузі "вільних мистецтв" (граматика, риторика, діалектика, арифметика, геометрія, астрономія та музика), а також володіє класичними мовами (грецька, латина тощо).
Ідея "гуманітарної культури" була важливим духовним орієнтиром в історичному житті європейського суспільства, оскільки, починаючи з доби Відродження, гуманітарна освіта відігравала значну роль у розвитку західного світу. З цією ідеєю пов'язана доктрина гуманітарного знання, яка стверджує, що існує ієрархія головних предметів знання, опанування яких підносить людину до вершин розуму. Для такого руху ієрархічними щаблями знань потрібна гуманітарна педагогіка. І її було створено. Головним методом гуманітарної педагогіки є виховання, що має на меті дати людині гуманітарну освіту.
Апофеозом розвитку ідеї гуманітарної культури була доба Просвітництва з її тяжінням до енциклопедизму знань. Просвітники вважали, що рівень знань залежить від їх кількості. При цьому ставку робили на вивчення стародавніх мов, які дозволяють людині стати істотою історичною, тобто здатною проникати у смисл історичних цінностей генерацій, які відійшли в минуле. По суті йшлося про філологічну культуру.
Поява термінів "культура", а пізніше — "цивілізація" (від лат. civilis — громадянський, державний; рівень суспільного розвитку), ознаменувала кризу традиційного гуманізму з його ідеалом раціонально влаштованого енциклопедизму знань. Просвітники, які ввели до наукового вжитку термін "цивілізація", мали на увазі суспільство, що ґрунтується на засадах розуму та справедливості. У XIX ст. поняття "цивілізація" вживали для характеристики промислово та технічно розвиненого суспільства. На початку XX ст. відомий німецький культуролог О. Шпенглер запропонував розглядати цивілізацію як заключну стадію розвитку будь-якої культури. За його словами, головними ознаками цивілізації є: розвиток індустрії та техніки, деградація мистецтва та літератури, перетворення народів на безликі "маси".
Поняття "культура" вказувало не стільки на голову людини, наповнену різними знаннями, скільки на людську особистість як щось цілісне, як єдність чуттєвого та раціонального, істинного, морального та прекрасного. Проте воно все ще було обтяжене просвітницькими ілюзіями, проти яких виступив Ж.-Ж. Руссо (1712—1778) зі своєю критикою сучасної йому культури та цивілізації, протиставляючи їх чистоті звичаїв патріархальних народів. Фактично від цієї критики тягнуться нитки до шпенглерівського тлумачення культури та цивілізації.
У XIX ст. філософи запропонували розглядати культуру як прогресивний розвиток здібностей людини, передусім інтелектуальних. З розвитком етнографії культуру почали вивчати у контексті соціально-антропологічної проблематики, тим самим закладаючи фундамент для появи соціології культури як теоретичної частини соціальної антропології. Свій внесок у розширення змісту поняття "культура" зробили філософи-неокантіанці та М. Вебер. Вони тлумачили культуру як систему цінностей і норм.
У матеріалістичній філософії під культурою розуміють єдність матеріального та духовного у життєдіяльності суспільства на різних етапах його історичного розвитку. Відповідно до цього культура включає не тільки результати діяльності людей, а й саму цю діяльність, тобто поняття культури ґрунтується у цьому разі на принципі активності (активної взаємодії людей одне з одним та з природою). Свідому трудову діяльність, яка творить світ культури, вважають необхідною умовою для розвитку людської особистості та суспільства загалом. Завдяки цій діяльності стають можливими збереження та передавання соціального досвіду від однієї генерації до іншої. Таким чином, у контексті цієї філософії культуру розглядають в її соціодинаміці як процес активного самоствердження людей як соціально-культурних істот.
У сучасному західному суспільстві, де проблема виробництва відступає на другий план перед проблемою споживання та дозвілля, змінюється розуміння культури. За цих умов правомірно говорити про виробників та споживачів культури, а отже, й про економічну цінність культурних благ. Відповідно можна говорити про ринок та економіку культури.
Розвиток матеріального виробництва у наші дні дедалі більшою мірою виявляє свою залежність від рівня розвиненості невиробничої сфери господарського життя суспільства. Невиробнича сфера задовольняє потреби людей у нематеріальних формах багатств та послуг, в організації обміну, розподілу та споживання усіх створюваних благ. Потужним стимулом до розвитку цієї сфери трудової діяльності стала науково-технічна революція, яка поставила ефективність роботи промисловості та сільського господарства у залежність від невиробничої сфери. Тому економісти слушно вважають, що за однопорядкового виробничого потенціалу економічні переваги може отримати та країна, в якій більше розвинена інфраструктура суспільного виробництва, вищий освітній рівень робочої сили, більше нагромаджено науково-інформаційних ресурсів і краще організовано їх використання. Завдяки налагодженому функціонуванню невиробничої сфери підвищується ефективність усього господарства, зростає загальний фонд споживання та кінцевий суспільний продукт. У зв'язку з цим особливого значення набувають соціальні науки, зокрема соціологія мистецтва та культури.
Підвищення рівня освіченості та соціально-культурної самосвідомості мешканців сучасних промислово розвинених країн не можна розглядати лише під суто просвітницьким кутом зору. Свідомість, культурність та компетентність — це необхідні умови роботи з використанням сучасної надскладної техніки. До того ж у міру суспільного розвитку ускладнюються управлінські завдання, у розв'язанні яких мають брати участь представники соціальних наук.
Американський фахівець з інформаційних систем П. А. Страссман указує на те, що класична модель виробництва явно недооцінювала наукову та загальнокультурну інформацію як важливий ресурс. Більшість економічних теорій, які називали ресурсами землю, працю та капітал, навіть не намагалися висвітлити роль інформаційних та культурних ресурсів. Але коли сподівання американського менеджменту щодо підвищення продуктивності праці за рахунок стандартизації та механізації виробничих операцій почали у 70-ті роки XX ст. руйнуватися, саме тоді й відбулася переоцінка ролі інформації та культури у виробництві. Підприємства й установи почали розширювати штати фахівців, зайнятих так чи так обробкою інформації та аналізом ролі культурних чинників, а не безпосереднім виробництвом товарів. У цей період і заговорили всерйоз про інформаційні та культурні ресурси.
Експерименти показали, що головний виграш від використання інформаційних та культурних ресурсів досягається не за рахунок нарощування обсягів виробництва, а за рахунок якісного виконання робіт, які раніше виконували абияк та без урахування "людського чинника", що передбачає культурні установки, цінності, які певним чином впливають на поведінку людей у сфері виробництва. Комп'ютеризація управління та використання інформаційних працівників, експертів з питань взаємозв'язку культури і виробництва дають змогу оперативно виявляти ці недоліки та усувати їх.
Таким чином, соціологія культури, що формується у палких суперечках, має певну практичну цінність, пов'язану з підвищенням ефективності виробничої діяльності за допомогою відносно мінімальних витрат. Тому недооцінка таких напрямів дослідницької діяльності обтяжена збитками там, де їх можна було б легко уникнути.
ВИСНОВКИ
Соціологія мистецтва не має справи з оцінкою естетичних переваг конкретних витворів мистецтв. Ці витвори постають для соціолога у вигляді певних культурних цінностей, які тією чи тією мірою справляють вплив на поведінку споживачів певного роду цінностей. Предметна царина соціології мистецтва задана такими поняттями, як "культурна цінність", "естетична цінність", "мистецтво як соціальний феномен", "інституціоналізація мистецтва", "естетично позначена діяльність", "поділ праці у сфері мистецтва", "споживачі мистецтва" тощо.
Соціологія мистецтва, будучи відносно самостійною науковою дисципліною, тісно пов'язана з більш загальною соціологічною проблематикою під егідою аксіології та соціальної антропології, які у синтезі можуть бути концептуальними засадами соціології культури. У такому разі соціологія мистецтва може мати спільну теоретичну базу із соціологією культури. Є також зв'язок соціології мистецтва із соціологією права (скажімо, питання про авторські права митців) та соціологією політики (наприклад, місце та роль мистецтва у системі суспільних та державних інституцій). Соціологія культури, що зароджується, своїм корінням сягає філософії гуманізму, яка висуває на перший план людину як соціально-історичну цінність та як суб'єкта історіотворчості. Предметна царина соціології культури має бути задана взаємозв'язком двох головних понять — "культура" та "природа". Вивчаючи процеси опанування людиною світу природи, ми виходимо на розуміння соціальної зумовленості людської трудової діяльності, встановлюємо форми співробітництва, форми поділу праці, форми власності, а також визначаємо систему взаємовідносин "наука — техніка — природа" у рамках концептуальної схеми "культура — людська особистість — цивілізація".
Контрольні завдання
1. Хто є ідеологами концепції "естетичної держави"? У чому полягає сенс цієї концепції?
2. Чи є зв'язок між концепціями "поліцейської держави" та "естетичної держави"?
3. На чому побудовано Марксову критику капіталізму в "Економічно-філософських рукописах 1844 року"?
4. Яку роль відіграє поняття "свобода" у гегелівській естетиці?
5. У чому полягає суть аксіологічного підходу до мистецтва?
6. Чим займається психологія мистецтва?
7. Дайте загальну характеристику соціології культури.
8. Чи є зв'язок між соціологією культури та економікою культури?
РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА
Боголюбова Е. В. Культура и общество. — М.: Изд-во Моск. ун-та, 1978. — 232 с.
Витаньи И. Общество, культура, социология: Пер. с венг. — М: Прогресс, 1984. - 288 с.
Гегель Г. В. Ф. Эстетика. В 4 т. — М; Искусство, 1968—1971. - Т. 1-4.
Гулыга А. В. Эстетика истории. — М: Наука, 1974. — 128 с.
Давыдов Ю. Н. Искусство как социологический феномен. — М.: Наука, 1968. — 286 с.
Давыдов Ю. Н., Роднянская И. Б. Социология контркультуры. — М.: Наука, 1980. - 264 с.
Ерасов Б. С. Социальная культурология. — М.: Аспект Пресс, 1998. — 591 с.
Куклин А. Я. Введение в социологию искусства. — Л.: ЛГИТМИК, 1978. — 86 с.
Лосев А. Ф. История античной эстетики. — М: Высш. шк., 1963. — 584 с.
Лосев А. Ф. Философия. Мифология. Культура. — М: Политиздат, 1991. — 526 с.
Маркарян 5. С. Теория культуры и современная наука. — М.: Мысль, 1983. — 284 с.
Михайлова Л. И. Социология культуры. — М.: Фаир-пресс, 1999. — 232 с.
Моль А. Социодинамика культуры: Пер. с фр. — М.: Прогресс, 1973. — 406 с.
Неомарксизм и проблемы социологии культуры. — М.: Наука, 1980. — 352 с.
Семке. Шпаргалка
