Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
Соціологія культури.doc
Скачиваний:
0
Добавлен:
01.07.2025
Размер:
829 Кб
Скачать
☆

3. Співвідношення соціології культури і соціології науки, соціологія освіти і моралі

Соціологія культури і соціологія науки

Предметом соціології культури як нау­кової галузі і навчального предмету є вив­чання місця і ролі цілісної системи культу­ри в її зв'язках з іншими системами суспільства: наукою, освітою, мистецтвом, мораллю, правом. Соціологію культури особливо ціка­вить проблема соціального визначення культурного життя, природи соціально-культурних потреб особи і соціальних спільностей, про­шарків, а також вплив соціокультурної динаміки на суспільний роз­виток. У соціології культури бажано дотримуватися трьох основних позицій. По-перше, вивчення питань загальної теорії соціології, пов'язаних з дослідженням сфери культури як специфічної соціаль­ної сфери. По-друге, знайомство з прикладними аспектами соціології в сфері культурологічних проблем. По-третє, оволодіння елементар­ними навичками емпіричних досліджень культури. З посиленням гу­манітаризації процесу навчання в вищих технічних навчальних зак­ладах, акцент наголошується на вивченні питань загальної теорії соціології і прикладних аспектів соціологічних досліджень. Курс спря­мовано на формування уявлень про соціальну суть культури, на фор­мування соціологічного мислення при аналізі соціокультурної дина­міки різноманітних суспільних систем, а також на можливі методи аналізу систем управління в сфері культури.

Соціологія науки — галузь науки соціології, що вивчає динаміку науки і її взаємовідносини з суспільством, динаміку і соціальні аспекти наукової діяльності на рівні окремих наукових колективів і суспільства. Основи со­ціології науки закладеш в праці основоположника позитивізму Огюста Конта, а пізніше, в 30-ті роки XX ст., розробляються і обґрунтовуються дослід­ження Еміля Дюркгейма, Макса Вебера, Питирима Сорокіна і особливо в творах Роберта Мертона. Сформульована Робертом Мертоном соціологіч­на концепція науки стала в 60-і роки домінуючою, розвиваючись у взаємо­дії з філософією і методологією науки, соціологією пізнання та ін. Філо­софською основою концепції науки стали позитивістські ідеї соціальної нейтральності і кумулятивність зростання наукового знання, а загальносоціологічною — структурний функціоналізм. Відтоді соціологія розглядає науку як специфічний соціальний інститут, що зберігає певну автономію і відображує суттєві характеристики соціального прогресу. Наукове відкрит­тя — досягнення, що потребує винагороди і інституціонально забезпечу­ється тим, що внесок вченого обмінюється на визнання — фактор, що виз­начає престиж, статус і кар'єру ученого. Важливим в соціології науки є визначення місця і ролі науки в соціальній системі, що розвивається. Різ­номанітні і суперечливі стосунки науки і суспільства, науки і різних сфер суспільства, дослідження за допомогою застосування соціологічних мето­дів аналізу закономірностей розвитку і функціонування науки як соціаль­ного інституту — саме це і є об'єкти інтересу соціології науки. Соціологіч­ний підхід до дослідження науки дозволяє встановити, що її функціонування регулюється сукупністю обов'язкових норм і цінностей, що складають ос­новні характеристики суспільства. Розвиток науки визначається шістьома соціальними нормами: універсалізмом (результати науки належать усім), розумним скептицизмом (піддавати усе сумніву, наука не визнає абсолют­но непогрішимих вчених і їх тверджень), безкорисливістю (наукою займа­ються заради неї самої, вважаючи визнання колег найбільшою винагоро­дою за успіх в дослідженні або винаході, відкритті та ін.), раціоналізмом (прагненням до узагальненого знання, що виражено в логічно несуперечній формі), емоційним нейтралітетом (вимога ставитись до будь-яких твер­джень без упередження, без зайвих емоцій).

Соціологія освіти і соціологія культури

Соціологія освіти — галузь соціології, що вивчає освіту як соціальний інститут, форму і засіб суспільної життєдіяльності. Ключовим в соціології освіти вважається взаємодія інститутів освіти з виробництвом, соціальними структурами, політикою, мораллю та ін. Предметом соціології освіти є реальний процес соціалізації особи, набуття нею соціального дос­віду шляхом засвоєння природничо-наукових і гуманітарних знань, що скла­дають соціальний потенціал цивілізації. У межах соціології — освіта розгля­дається не як процес навчання і виховання (це предмет педагогіки) і не як сукупність знань та навичок, а саме як соціальний інститут з його підрозді­лами, в їх цілісності і сукупності. Соціологічний підхід до системи освіти трактується як відносно самостійна сфера соціальної реальності, що реалі­зує специфічні функції, зв'язані з поширенням наукових та виробничих знань, суспільним відтворенням кваліфікованої наукової сили.

Інтерес до соціології освіти різко зростає з 60-х років XX ст., коли в світі виявляється відставання систем освіти від потреб матеріального ви­робництва. Соціологічний підхід до системи освіти є надзвичайно важли­вим теоретично і практично. Особливо велике значення соціологічний під­хід має при прогнозуванні змін в соціальній структурі суспільства, прогностичні моделі системи освіти наповнюються конкретним змістом. На практиці соціологічний підхід дозволяє врахувати соціальну обумовле­ність системи освіти, її галузей, окремих елементів та їх взаємодії при розробці державно-правових актів, а також в соціальній і професійній орі­єнтації молоді. Соціологія освіти виявляє диспропорції між розвитком сис­теми освіти і потребами суспільства, вивчає стимули, що зумовлюють одер­жання освіти і ефективність надбаних знань, ступінь відповідності підготовки

спеціалістів потребам суспільства. Система освіти розглядається не як зам­кнута сама в собі, а через різноманітні виходи в інші соціальні системи.

Соціологія права, мистецтва, моралі в соціології культури

Соціологія права — спеціальна соціологічна теорія, що вивчає право як соціальний інститут, як систему регулювання суспільних відносин і трансформації юридичних норм в соціальну поведінку громадян на всіх рівнях їх життєдіяльності. Цей напрямок соціо­логічної науки формується на стику юриспруденції і соціології, ставлячи основною метою вивчення функціональної дії права і його соціальної ефек­тивності. В сучасних умовах в Україні серед проблем соціології права висту­пають: правове регулювання соціальних відносин, становлення державності і правової держави, забезпечення участі мас в контролі влади та ін. В проце­сі формування державності України, розширення гласності і демократії ви­никають завдання, що формулюються і усвідомлюються в межах соціології права (вивчення питань дотримання законів правоохоронцями; виявлення співвідношення влади і соціального авторитету в дотриманні законів; вияв­лення причин порушення законів посадовими особами; визначення ступеня відповідності правових норм соціально-економічним реформам та ін.).

Ефективність правових норм — найголовніша проблема соціології права, яка шляхом соціологічних досліджень виявляє фактори, що визначають ефективність або неефективність права. Соціологія права розвивається у тісному взаємозв'язку з усіма галузями правознавства. Теоретичні висновки науки, що формуються на базі соціологічного знання, використовуються при фор­муванні дослідницьких гіпотез в правоохоронній діяльності. Особливо ін­тенсивно проводяться соціологічні дослідження з проблем соціальної профі­лактики правопорушень та їх соціальної діагностики.

Соціологія мистецтва — галузь соціології, що вивчає виникнення, фун­кціонування, розвиток мистецтва в конкретних історичних системах сус­пільних відносин. У межах соціології мистецтва здійснюється аналіз різно­манітних аспектів зв'язків і залежностей між суспільством і художньотворчою діяльністю. Соціальні функції мистецтва настільки своєрідні, а специфіка входження мистецтва в суспільні системи настільки відрізняється від інших проявів суспільного життя, що все це визначає потребу особливих засобів і методів соціології. У соціології мистецтва у великому обсязі застосовується апарат філософії, психології, педагогіки, мистецтвознавства. Але через те, що мистецтво є соціально-естетичне явище, загальна методологія соціології мистецтва формується в сфері філософії та естетики. Для соціології мистец­тва основними є два твердження. По-перше, визнання відповідності між станом суспільства і мистецтва як специфічною сферою суспільного життя. По-друге, можливість визначення ступеня відповідності в достатньо чітких поняттях, що піддаються математичній обробці.

Сучасна соціологія мистецтва розпалась на відносно самостійні галузі: соціологія кіно, соціологія театру, соціологія літератури, соціологія музики, соціологія живопису та ін. У самій соціології мистецтва виділяються напрям­ки, що відрізняються за шириною охоплення явищ мистецтва і за «зрізом» соціологічного аналізу. В суспільно-соціологічному аспекті розкривається со­ціальна суть мистецтва, аналізуються соціальні закономірності розвитку мис­тецтва. Мистецтво — суб'єкт і об'єкт суспільних відносин. Тут пропонують­ся варіанти включення мистецтва в соціальну систему, визначаються його функції. На інституціональному рівні мистецтво розглядається як інститут в системі інших соціальних інститутів. На етносоціальному рівні вивчається роль мистецтва в життєдіяльності різних національно-соціальних спільнос­тей. На соціально-комунікативному рівні мистецтво аналізується як соціаль­на ситуація: митець — творіння мистецтва — інтерпретатори — художні виконавці — аудиторія. На рівні конкретно-соціологічного дослідження здій­снюється типологія публіки, досліджується структура і динаміка аудиторії, аналізуються глядацькі інтереси та ін. На рівні соціального планування і прогнозування розробляються перспективи управління і фінансування усік галузей мистецтва.

Соціологія моралі — галузь соціології, що досліджує емпіричними метода ми закономірності практичної моралі на різних соціальних рівнях. Об'єкт дослідження соціології моралі — моральна практика, що склалася в різни* соціальних спільностях і прошарках (сім'я, трудовий колектив, професійна група, нація та ін.). Соціологія моралі покликана вирішувати триєдине завдання: по-перше, описувати реальні моральні відносини і специфіку їх виявлений в суспільстві; по-друге, досліджувати ставлення різних соціальних груп до постановки і способу вирішення моральних проблем; по-третє, вивчити еволюцію, прогнозувати тенденції і шляхи розвитку моральної свідомості.

Ще на кінці XIX ст. запропоновано французьким соціологом Емілем Дюркгеймом термін соціологія моралі і тоді ж сформовано основну проблематику галузі: роль моралі в суспільстві; мораль віруючих і невіруючих; поняття щастя; моральні ідеали молоді; сімейна мораль; співвідношення правових і моральних норм та ін. Сучасна соціологія моралі значно трансформувала проблематику, з одного боку, спрямувавши її в русло формування практич них рекомендацій, а з другого — значно розширила, поле соціологічного аналізу. Тепер соціологія моралі вивчає процеси формування і функціонування моральних систем, розроблює моделі морального стану колективу і окремих соціальних спільностей, прошарків, груп та ін., виявляє шляхи формування моральної культури особи, моральні мотиви участі людей в різноманітних видах соціальної діяльності, методи морального регулювання людських вчинків.

Соціологія моралі виходить з того, що суть морального регулювання не передбачає добровільне прагнення людей керуватись в своїх вчинках моральними принципами і нормами. Встановлені моральні норми стають ру­шійною силою і засобом впливу на соціальні процеси. Ось чому моральний фактор завдяки всепроникнутості здебільшого визначає стабільність основ них засад життя. Різні школи соціології моралі рідняться в одному: у визнанні діалектики взаємовпливу соціально-економічних і моральних суперечностей. Звідси висновок: навіть застійні явища в економіці формуються не без впливу моральної культури керівників, через нездатність керувати мораль ним розвитком суспільства. Соціологія моралі значне місце відводить етико-соціологічним дослідженням громадської думки, механізму подвійної моралі. Використовуються різні методи: історичний, типологічний, статистичний, мет­рологічний та ін., що значно збільшує арсенал всієї науки.

Категорії соціології моралі досить широкі: моральний процес, мораль­ний статус, моральні санкції, морально-психологічний клімат тощо, сформульовані достатньо ґрунтовно і поповнюють категорії соціології, психології, педагогіки і філософії. Починаючи з 80-х років в соціології моралі виника­ють елементи скептицизму і песимізму стосовно оцінки стану моралі, що дає основу для висновків про зростаючу деградацію моральних цінностей та ін. Нова мораль висуває два принципи: «Не примушуй себе» і «Роби, що забажаєш». Численні дослідження показують, що в моральній свідомості де­мократичного суспільства, що нормально розвивається, відбуваються карди­нальні зміни: на місце матеріального добробуту, високооплачуваної праці приходять цінності внутрішньої свободи, піднесення статусу особи.

Категорії соціології культури класифікують відповідно до рівня соціологічної теорії на категорії загальної соціології культури і на категорії спеціальних теорій соціології культури — категорії соціоло­га науки, освіти, мистецтва, права, моралі та ін. їх відрізняють за обсягом відображуваної соціокультурної сфери. Так, обсяг категорій соціології мистецтва значно перевищує загальний обсяг категорій соціології театру, кіно, живопису, музики та ін. Кожна спеціальна теорія соціології культури застосовує різноманітний арсенал категорій прикладної соціологи. Соціологія культури володіє багатим вибо­ром методів дослідження, що забезпечують різноманітні напрямки ефективної діяльності: надійність і вірогідність одержаного знання. У повному обсязі використовуються стандартні методи: анкетне опи­тування, інтерв'ю, аналіз факторів, спостереження, експерименти та ін. При аналізі документів сфери культури застосовується також ці­лий набір методів, але тільки історичний метод дозволяє встановити надійність і вірогідність документа.

В Україні соціологія культури розвивається як складова частина регіональних соціологічних досліджень. Стоять конкретні завдання, що виступають актуальними проблемами саме соціології культури. Найважливіші з них: по-перше, наукове обґрунтування оптимальних пропорцій і темпів розвитку культури в Україні; по-друге, обґрунтування найефективніших шляхів розвитку культури в окремих регіо­нах України; по-третє, комплексне дослідження духовних потреб, ін­тересів і попиту населення регіонів, специфіки шляхів і засобів цілеспрямованого підходу до розвитку культури; по-четверте, роз­робка планів і програм культурного розвитку окремих регіонів, що можуть бути покладені в основу державної культурної політики. Спеціалісти відзначають необхідність здійснення вже в сучасних умовах ряду пілотажних, так званих пробних, досліджень культурної ситуа­ції для визначення якості основних досліджень в сфері культури. Уточнення завдань і гіпотез, методики збору інформації, безсумнівно, значно спростить і здешевить дослідження, що плануються, доз­волить відмовитись від повторних, так званих панельних, досліджень регіонів і груп населення.

Аналіз процесів і реалій, що відбуваються в соціології культури, і дає можливість зробити висновки, що, по-перше, культура людини є інтелектуальною стороною соціального середовища її мешкання. Со­ціологічний підхід до культури зв'язаний з вивченням процесів її | засвоєння (освіта індивіда) і з проблемами її раціонального освоєння (наука). У сукупності ці два компоненти складають динамічну основу культури. По-друге, соціологія культури, освіти і науки викликані реальними соціальними процесами і мають чітко визначене завдан­ня — ліквідувати диспропорції між зростаючою гуманітаризацією ос­віти і наявною системою соціально-професійної підготовки. По-тре­тє, поява в межах соціології культури більш конкретизованих підсистем (соціології права, мистецтва, літератури та ін. пояснюєть­ся прагненням розробки практичних рекомендацій, покликаних лік­відувати деформації, що склалися в суспільному бутті людей і в струк­турах соціальної свідомості.

Визначаючи національні і регіональні особливості розвитку культу­ри, можна зробити висновки, що, по-перше, сферу життєдіяльності індивіда визначають не лише матеріальні основи конкретно-історич­ного суспільства. Принаймні якість суспільного життя людини виз­начається культурною ситуацією, що склалася в суспільстві. Суспіль­ні відносини виступають регулятором і результатом функціонування культури. По-друге, культура функціонує в суспільстві завдяки ос­воєнню і розвитку її цінностей і норм. Будучи цілісним утворенням, вона є безперервний процес динаміки ціннісних орієнтирів, що складають основи освіти, виховання особи. Цінності культури розкриваються лише в певних суспільних відносинах. Вони включаються в соціальне життя людини, стають елементами соціального буття По-третє, цінності культури можна вважати збереженими лише тоді, коли вони активно формують духовний світ особи, визначаючи її потреби та інтереси. В основу культурного процесу покладено ді­яльність по виробництву цінностей культури. Розподіл культурних цінностей здійснюється через системи освіти і виховання, засобі» масової інформації, установ культури. По-четверте, культурний процес містить тенденцію зближення націй і народів. В рамках процесу зближення має місце діалектика загальнолюдського і націоналі, но-історичного.

Література

Б и б л є р В. С: От наукоучения к логике культури. — М., 1991.

Відродження культури: міф і реальність //Політична думка, 1993, №1.

Гад ам ер Г. Г. Актуальность прекрасного. — М, 1991.

Г а д а м є р Г. Г. Прометей и трагедия культури // Актуальность прекрасного. М., 1991.

Гайденко П. П., Д а в ы д о в Ю. Н. История и рациональность. — М., 1991.

К и з и н а В. В. Культурно-исторический процесс и проблема рациональности. — К., 1985.

Культура України. — Харків, 1993.

Питання для повторення

В чому полягає відмінність понять цивілізація і культура?

Що таке культурний процес ?

Загальнокультурні цінності і національні інтереси. Національна культура і проблема соціальної свободи.

Культура суспільства і субкультури. Специфіка молодіжної субкультури.

Макєєв

КУЛЬТУРА

Як і "суспільство", "культура" є ключовою соціологічною ка­тегорією. Незважаючи на певну різницю між ними, обидві кате­горії скоріше доповнюють одна одну як два аспекти однієї і тієї самої реальності. Іншими словами, коли йдеться про суспільство і культуру, то потрібно розуміти не дві особливі реальності, а два особливих аспекти однієї реальності. Для кожної культури люд­ське суспільство є необхідною й обов'язковою умовою. І, навпаки, будь-якому людському суспільству властива культура як його продукт і як умова його подальшого існування. Ось чому про­блема культури вимагає природного зв'язку з проблематикою суспільства. Роз'єднання їх можливе лише з аналітичною метою.

Поняття та ідея культури

Термін "культура" походить з античності. Це латинське сло­во спочатку означало обробіток ґрунту. З префіксом "агри" сло­во "культура" входить згодом у мову середньовічної Європи, збе­рігаючи первісне значення до наших часів. Коли говорять про культуру землекористування, культуру злакових, льону, бавовни, кукурудзи та ін., то мають на увазі саме це.

Проте вже у Стародавньому Римі слово "культура" почина­ють вживати в переносному значенні. Вираз Цицерона cultura animi (культура душі) закликав сучасників плекати дух і душу, дбати про подальший розвиток власних задатків і здібностей.

Отже, первісне значення слова "культура" розширює свій об­сяг, позначаючи не тільки обробіток ґрунту, а й формування, ви­ховання людини. Так стає очевидним ядро античного поняття культури. Його пов'язують з облагородженням природи і люди­ни. У більш широкому розумінні культура в античні часи озна­чала турботу про життя людини в протистоянні її силам природи.

У XVIII ст. ідея культури раніше, ніж в інших європейських країнах, утверджується в Німеччині. У публікаціях того часу слово "культура" вживається з двома смисловими відтінками. Перший пов'язують з пануванням людини над природою за до­помогою наук та ремесел, другий — з внутрішнім духовним ба­гатством окремої людини.

При цьому поняття культури німецькі автори (Йоганн Готфрід Гердер, Самуель Пуфендорф, Йоганн Крістоф Аделунг та ін.) де­далі частіше стали пов'язувати з ідеєю прогресу. Й.Г. Гердер вважав, наприклад, що культура є щаблем історичного вдоскона­лення людства, пов'язаним з науками та просвітою, вона виникає в результаті перетворення "першої" природи на "другу", штучну, рукотворну, створювану людиною. Іммануїл Кант, посилаючись на Жан-Жака Руссо, також тлумачить прогрес як становлення і розвиток культури. Водночас Йоганн Готліб Фіхте вбачає в куль­турі насамперед волю духу, незалежність особи.

Протягом XVIII і XIX ст. поняття культури набуває дуже широкого значення, оскільки застосовується до всього, що не походить з природи, а виникає завдяки розумовій і фізичній діяль­ності людей. Культура осягає все продуковане людиною: будин­ки, меблі, книги, машини, потяги, кораблі, право, релігію, мораль, науку та ін. Світ людей — це природа, що виникла задовго до появи людей на землі, і культура, тобто штучне середовище, що утворилося в результаті цілеспрямованої і спонтанної діяльності людей. Звідси в повсякденній і теоретичній рефлексії утвер­джується поділ усього, що існує в світі, на два класи явищ — природи і культури. В соціальних науках цей поділ був особли­во популярний до середини XIX ст.

Дещо пізніше суттєве доповнення до характеристики опозиції "культура — природа" внесли неокантіанці, зокрема Генріх Ріккерт. Останній вважав, що опозиція культури і природи ґрунтується на тому, що культура є втіленням цінностей, а природа не має їх. Все, що виникло і виросло само собою, має розглядатися поза будь-яким відношенням до цінностей, які людина визнає і реалізує у своїй діяльності. Наголос на зв'язку явищ культури з їхнім значенням, цінністю і смислом для людей є досить ваго­мим фактом. Для багатьох концепцій культури (Флоріана Знанецького, Питирима Сорокіна, Толкотта Парсонса та ін.) саме цей факт є основним у розумінні світу культури. Для неокантіанців він слугував критерієм поділу всіх наук на науки про природу і науки про культуру.

Важливо те, що опозиція культури і природи спирається на досвід людства, зафіксований у міфологіях та релігіях. Люди тисячі років вели боротьбу за своє існування із силами природи — силами сліпими, стихійними, грізними, руйнівними. Те, що було досягнуто в цій боротьбі й забезпечувало подальше життя, ви­тлумачувалось як дещо протилежне природі, як таке, що підко­ряється волі людини, і перетворюється згідно з її планами. Водно­час у багатьох релігіях елементи культури вважають даром богів. Саме боги, божа воля скеровують людину на оволодіння силами природи, використання їх у своїх цілях.

Проте широке розуміння культури призводить до ототожнен­ня культури із суспільством. Якщо культура охоплює все, що створено людиною, то до неї належать і суто суспільні утворення (групи, відносини, структури) та й, зрештою, суспільство в цілому. Тоді суспільство нібито розчиняється в культурі, його історія стає історією культури, що в результаті робить поняття суспільства непотрібним. Якщо ж стверджувати, що природі протистоїть не культура, а людське суспільство в цілому, то поняття культури стає зайвим.

Далі широке розуміння культури заперечується тими, хто роз­глядає природу як феномен всеосяжний, такий, що вбирає в себе людське суспільство з його матеріальними і нематеріальними продуктами і підпорядковує загальним законам природи. Інтерпретація культури як частини більш загальної цілісності спонукає до пошуку натуральних механізмів різного роду, які детермінують зміст і форми явищ культури. Власне з цієї по­зиції виростають концепції, які стверджують вирішальний вплив на культуру природних факторів (географічне середовище, клімат, біологічні особливості та ін.). Природа розглядається як первіс­ний стан людини, в якому вона найкраще може розвиватися. Штучні продукти культури, навпаки, проголошуються джерелом її деградації. І тоді уникнути деградації можна лише рухаючись назад — до природи. Обґрунтування необхідності повернення до природи в історії європейської думки звичайно пов'язують з Ж.-Ж. Руссо.

Сьогодні в опозиції "природа — культура" з'являються нові аспекти. Поширення та утвердження промислових форм еконо­міки на ґрунті досягнень науки і техніки призвело до радикаль­ної зміни в балансі сил. Надмірна економічна і технічна діяльність людини вже загрожує природі. Саме тому, як реакція на забруднення і руйнування природного середовища, виникає нове ставлення до природи, орієнтоване не на підкорення сил природи, не на спотворення її заради задоволення людських по­треб, а на збереження природи в первісному стані. Протистав­лення культури і природи не знімається, але відтепер культура повинна дбайливо ставитися до природи.

І нарешті, широке розуміння культури нечутливе до важли­вих аспектів еволюції культури. Створений людиною світ речей і міжлюдських стосунків з його нормами, цінностями та ідеалами є безумовно культурою, описати яку можна, перелічуючи її складо­ві. Водночас ціннісний аспект явищ культури свідчить, що дале­ко не всі продукти людської діяльності можуть бути віднесені до історично актуальної культури. Те, що в певну історичну епо­ху кваліфікується як культурне надбання, як міра гуманності, свободи і творчої саморегуляції людини, в іншу історичну епоху таким може і не бути. Іншими словами, кожна історична епоха висуває свої нормативні вимоги до результатів суспільної та інди­відуальної життєдіяльності. Залежно від міри відповідності ос­танніх цим вимогам вони належать або не належать до істо­рично актуальної культури. Попри все інше, чи інші речі й пред­мети не можуть автоматично бути віднесені до складу певної куль­тури. Так, історично актуальною культурою є лише те, що відпо­відає ціннісним критеріям, виробленим певними епохами.

У цьому відношенні культура людини являє собою передусім міру залучення до історично актуальної культури, ступінь оволо­діння нею. Це означає вироблення здатності "розпредмечувати" для себе культурні досягнення епохи, виявляти й освоювати закла­дений у них зміст, перетворювати культурні досягнення на основу своєї діяльності та самореалізації. Коли ми говоримо про культуру праці, поведінки, спілкування, мислення, то маємо на увазі те, якою мірою людина оволоділа досвідом, що вважається зразко­вим у певних галузях на певний час. Отже, історично актуальна культура формує людину і водночас є формою її самовияву. Вона характеризує, з одного боку, міру оволодіння людиною тими ре­зультатами і способами людської діяльності, які вважаються на цей момент часу культурними досягненнями, а з іншого — міру розвитку особистості на ґрунті засвоєних культурних досягнень.

Отже, якщо до культури, яка трактується широко, належить усе, що створено протягом історичного існування людства, то в нормативному розумінні акцент робиться на відповідності явищ культури історично напрацьованим цінностям і нормам. І хоч останні змінюються від однієї епохи до іншої, на основі їх стає принципово можливою оцінка рівня культури, розрізнення "куль­турного" і "некультурного", "високої культури" і "низької куль­тури". В античності, наприклад, греки вважали культурою лише мистецтво, присвячене зображенню виключно людини. Мисте­цтво ж кочових народів, де здебільшого переважали зображення хижих істот і звірині орнаменти, вони кваліфікували як варвар­ство. При цьому культура асоціювалася зі втіленням істини, добра, краси, а варварство — з уособленням культу сили, роду, авторитету.

Такий підхід до оцінки "своєї" і "чужої" культури пов'яза­ний, як легко помітити, з ідеологією етноцентризму. Історичний розвиток людського суспільства, більш тісні контакти між різними конкретними культурами, удосконалення засобів та каналів міжкультурної комунікації, поширення культурних досягнень мають своїм результатом подолання етноцентризму та вироб­лення універсальних підходів до оцінки продуктів світової куль­тури. Те, що греки зневажали або повністю заперечували, наші сучасники розглядають як загальновизнане культурне надбання.

Домінування нормативного підходу до культури зумовлене не тільки етноцентризмом. У своєму розвитку людство пережи­ває ряд неповторних, своєрідних культурних епох, які характе­ризуються різною мірою опанування природною та соціальною дійсністю. Кожній з них властивий свій тип раціональності (до­мінуючі схеми пізнання та пояснення природного і соціального світу, включаючи міфологію, релігію, філософію, мистецтво, науку та ін.) і свій тип моральності (домінуюча система цінностей і норм діяльності, спілкування і поведінки). При цьому раціо­нальність і моральність можуть по-різному співвідноситися одна з одною. Інколи певним видам раціональності відповідають особ­ливі принципи моральності. Це, однак, не заперечує необхідності пошуку моральної опори поза даною раціональністю, "доповнен­ня" її релігійною етикою.

Культурні епохи

Перша культурна епоха в історії людства, перші принципи раціональності і моральності виникають, імовірно, в той період, коли в результаті спільної діяльності людей створюється додат­ковий продукт, що дає їм змогу у вільний час вийти за межі повсякденних турбот та поміркувати над смислом свого існу­вання, зв'язками з природним середовищем, над взаємовідноси­нами з іншими людьми. Міф і є тією особливою формою першої культурної епохи, в якій закріпилися перші ціннісні уявлення людини про природу і саму себе. Напрацьовані в руслі міфоло­гічної свідомості (тотемізм, анімізм, магія, фантастичні образи), ці уявлення виконують функцію ціннісної інтерпретації життє­вого світу, з їх допомогою природа сприймається переважно як чужа, ворожа сила. Існування і безпеку людині гарантує спільно­та, до якої вона належить. Поступово виникає уявлення про фа­тальну залежність індивіда від колективного цілого, а останньо­го — від сил природи.

У розвиненому рабовласницькому суспільстві вже домінує уявлення про відокремленість людини від природи. Стародавні греки також вважали, що людина може набути впливу в су­спільстві за допомогою власних заслуг, а завдяки членству в полісі може стати вільним громадянином. Ідея свободи вшановувала­ся демократичними інститутами грецьких міст-держав, хоча її реалізація тут відбувалася на ґрунті несвободи значної частини населення — рабів. Вільний громадянин поліса був у змозі роз­ширити межі своєї свободи за допомогою пізнання. Цьому сприяв пошук відповідей на запитання, як можливе існування навко­лишнього світу, як він влаштований і що приводить у рух його багатоманітні елементи. На основі відповідей на ці запитання виникають перші систематичні теорії стосовно не тільки природи, а й соціальної дійсності.

Якісно нова культурна епоха складається з розвитком фео­дального суспільства. У християнському Середньовіччі ідея єди­ного Бога прямо або опосередковано виражала ставлення людей до буття. Разом з вірою у загробне життя ця домінуюча ідея стала об'єднавчою для багатьох народів Європи. Християнська доктрина розуміє людину як поєднання природного (фізичного) і духовного, але в цілому людське існування зумовлене первородним гріхом, а ставлення до Бога є у своїй першооснові ставленням до нього грішника. Спокутування можливе лише на шляху до Бога.

Неважко помітити, що одна з ідей християнства акцентує ува­гу на спроможності людини "врятувати" саму себе насамперед за допомогою своєї віри в Бога. Цим християнство, безсумнівно, сприяло формуванню свідомості суб'єктивних можливостей, яка пізніше, в епоху капіталізму, відіграє істотну роль в історичному звільненні людини від тенет феодальних відносин.

Значення суб'єктивності особливо швидко зростало в епоху Ренесансу, коли ідея надприродного Бога стала співвідноситися з образом земної людини. Саме потреби та інтереси земної лю­дини становлять фундамент домінуючої ідеї культурної епохи модернізму, яка склалася за умов капіталістичної суспільної організації. Серцевиною останньої є капіталістична господарська діяльність, що характеризується спрямованістю на планомірне використання матеріальних засобів і особистих зусиль людини на отримання прибутку. Можна зазначити, що капіталізм бук­вально просякнутий потягом до наживи, прагненням мати при­буток, безперервним відтворенням та нарощуванням капіталу. Однак це стає можливим лише за раціональної організації праці в рамках капіталістичного підприємства, завжди орієнтованого на рентабельність.

Розвиткові капіталізму на Заході сприяв певний стиль релі­гійної етики — пуританської, принципи якої були тісно пов'я­зані з економічним процвітанням. Згідно з принципами цієї етики, шлях людини до благодаті, символом якої є життєвий успіх, може бути забезпечений тільки завдяки самодисципліні та са­мовідданій праці. Вимагаючи також ощадливості, простоти, са­мообмеження, пуританізм сприяє утвердженню особливого сти­лю життя, який Макс Вебер назвав "посейбічною аскезою" на відміну від колишньої "потойбічної аскези" святих. Нагородою для людей, які самовіддано працюють, дисципліновано викону­ють мирські обов'язки, обмежують себе, стає багатство, його ство­рення, збереження та примноження. Прагнення до збагачення пуританська етика розглядає як визнання, місію людини у "посейбічному" світі. У період початкового капіталістичного нагро­мадження ця нова життєва настанова набуває масового поши­рення. Отже, принципи пуританізму відіграли визначну роль у формуванні духу капіталізму в цілому.

Укорінення капіталізму супроводжується пожвавленням ду­ховного життя, творчим переопрацюванням колишніх культурних досягнень. Особливо яскраво це виявилося в період іта­лійського Ренесансу (XIV—XVI ст.), коли традиції гуманізму відроджувалися на ґрунті переосмислення давньогрецької куль­турної спадщини. Проголошується та реалізується принцип еман­сипації людського розуму від середньовічних забобонів і догма­тів, увага зосереджується на творчості, пізнанні, науці. Віра в "силу розуму" сягає свого апогею у французькому Просвітництві, яке проголосило необхідність встановлення "царства розуму" в людському суспільстві. Все це не могло не привести до своєрід­ної інтелектуальної революції, передусім у науці й філософії.

Не менше враження справляли досягнення в літературі (Данте, Петрарка, Боккаччо, Сервантес), драматургії (Лопе де Вега, Шекспір), живопису, скульптурі й архітектурі (Леонардо да Вінчі, Рафаель, Тіціан, Мікеланджело). Творчість зазначених авторів проходила під знаком гуманістичної етики, що формувалася. Вагомий внесок у закладання її підвалин зробив італійський учений Леон Альберті (1404—1472), що виходив із природності людського буття, закони якого близькі до законів природи. Лю­дина, за Альберті, — творча особистість, яка активно облаштовує світ. Якщо в ранньому Середньовіччі ще повністю панують релі­гійно-етичні цінності, то в епоху Відродження вони поступово втрачають свої позиції — спочатку серед видатних мислителів і творців (з XIV ст.), а надалі й серед населення.

За даними П. Сорокіна, які він наводить у своїй чотиритомній праці "Соціальна та культурна динаміка" (1937-—1941), середньо­вічні живопис і скульптура були за своїм змістом переважно релігійними (з усіх вивчених картин і скульптур XII—XIII ст. релігійні становили 97 %). Проте після XIII ст. частка релігій­них сюжетів у живопису та скульптурі неухильно зменшується. У XIV—XV ст. такі сюжети становили 85 %, у XVI — 65, у XVII — 50, у XVIII — 24, а в XIX ст. — 10 %. Одночасно з XIII ст. збільшується частка світських (нерелігійних за змістом) картин і скульптур, яких фактично не було у Середні віки. В XIX ст. вони становили вже 90 % усіх відомих картин і скульптур. Аналогічні тенденції спостерігалися в музиці, літературі та архітектурі. Отже, можна зробити висновок, що у XVIII—XIX ст. панувала світська — вивільнена від церковних канонів — культура. її колискою була Західна Європа. Після цього зразки досягнень гуманістичного Відродження поширились по всьому світові.

З плином часу культурне надбання епохи Відродження періо­дично реформувалося, переоцінювалось, пристосовувалось до нового досвіду, нових умов життя. Зміни були досить помітними, наприклад у період Реформації та в добу Просвітництва, проте особливо виразними вони стали у XIX—XX ст., у період утвер­дження і розвитку індустріального суспільства.

Сутність індустріалізму становить машинний характер вироб­ництва та організації праці, що накладає свій відбиток на еко­номічні, політичні, соціальні та культурні відносини між людьми. Зростаючі механізація, автоматизація та концентрація виробни­цтва приводять до розповсюдження систем машин, які технологіч­но пов'язані між собою не тільки на рівні окремого виробництва, а й у межах окремої держави, групи держав, а з часом — у гло­бальному (планетарному) масштабі. Це перетворює суспільство на сукупність взаємопереплетених технічних систем, що працю­ють у єдиному ритмі.

Індустріальне суспільство віддає перевагу технологіям, що ґрун­туються на досягненнях науки, створюють небачені досі засоби масової комунікації (радіо, телебачення, електронну пошту тощо) і значно прискорюють поширення взірців культури, сприяють підвищенню та зближенню культурного рівня різних країн і ре­гіонів. Зміст і ритміка духовного життя людей дедалі більше підкоряються вимогам і динаміці індустріальної системи. Це виявилось передусім у загальній тенденції до підвищення та вирівнювання культурно-освітнього рівня працівників, рівня розвитку регіонів, до політичної, соціальної та культурної рівності.

Разом з тим індустріальному суспільству в XX ст. властиві й кризові тенденції. Поступово втрачаються гуманістичні традиції. Крім того, з'ясувалось, що загальна індустріальна стандартиза­ція торує стежку до підриву засад народної культури, традицій­них каналів передачі її, збереження та відтворення. Це, у свою чергу, негативно позначилося на високій, елітарній культурі, яка поступово втрачає зв'язок з культурою народною. В такій ситу­ації культура потенційно перебуває під загрозою втрати націо­нальної самобутності, руйнування усталених зв'язків і традицій.

На думку прихильників теорії циклічної динаміки людського суспільства, сучасна культура перебуває у глибокій кризі. На оз­наки цієї кризи на початку століття звернув увагу Освальд Шпенглер у своїй праці "Занепад Європи" (1918). Філософ вва­жав, що кожна культура у своєму історичному існуванні прохо­дить вікові періоди: дитинство, юність, змужніння і старість. Крім того, він відрізняв ідею культури, сукупність її внутрішніх мож­ливостей від її чуттєвого виявлення в історії як досягнутого здійснення, а історію культури розглядав як поступальне здійснен­ня її внутрішніх можливостей. На стадії дитинства, юності та змужніння культура, реалізуючи свою ідею, міцнішає, розквітає й визріває. Однак у старості, вичерпавши свої внутрішні можли­вості, культура надломлюється, застигає і відмирає. На цій стадії культура стає цивілізацією, під якою О. Шпенглер розумів мертві, застиглі продукти культури. Розширення сфери рутинізованої цивілізації неминуче призводить до занепаду культури. У шпенглерівському розумінні цивілізація, як бачимо, протиставляється культурі, проте це смислове розмежування культури та цивілі­зації в подальшому не набуло загального визнання. У філософії і культурології ці терміни нерідко вживаються як синоніми.

Головний висновок, якого доходить О. Шпенглер, полягає в тому, що будь-яка культура смертна. Набувши зрілості, вона по­чинає занепадати. Завершується цей занепад неминучою ката­строфою культури й суспільства, до якого вона належить. Західна культура, на думку О. Шпенглера, вже пройшла точку свого най­вищого розквіту і тепер перебуває на останній стадії свого зане­паду. Отже, сучасна криза культури неминуче покладе край її історичному існуванню.

П. Сорокін, який вважав найважливішим фактором соціокультурної динаміки розклад тієї чи іншої домінантної куль­турної суперсистеми (ідеаціональної чи сенситивної), також підкреслював, що західна культура сьогодні переживає серйозну кризу. Вона має, на думку вченого, не звичайний, а екстраорди­нарний характер, оскільки водночас охоплює культуру і суспіль­ство в цілому, всі головні інститути їх: мистецтво, науку, філосо­фію, релігію, право, мораль, стиль життя, соціальні, політичні та економічні організації, шлюб і сім'ю. Це криза майже всього життя західного суспільства, його стилю мислення і поведінки. Сутність цієї кризи, за П. Сорокіним, полягає у розкладі осново­положних форм західної культури та суспільства останніх чоти­рьох століть.

На відміну від О. Шпенглера, П. Сорокін вважав цю всеохопну кризу культури не кінцем її історичного існування, а провіс­ником її майбутнього розквіту. Ми живемо і діємо, зазначав учений, в один з поворотних моментів людської історії, коли сен­ситивна (чуттєва) форма культури та суспільства зникає, а інша форма (ідеаціональна) народжується. Водночас цей перехідний період, підсумовує П. Сорокін, зовсім не означає повного зникнення західної культури і суспільства, навпаки, він провіщає одну з наизначніших революцій у нашому культурному і соціальному житті, пов'язану з настанням у майбутньому ідеаціональної епохи.

Це передбачення було зроблено у 30-х роках XX ст. На жаль, сьогодні слід констатувати, що цивілізаційна криза наприкінці століття все ще триває і навіть поширюється з розвинених країн та регіонів на периферію. У таких країнах, як наша, ситуація ускладнюється тим, що на цивілізаційну кризу накладаються кризи локально-трансформаційного типу: економічна, політич­на, технологічна, екологічна, ідеологічна, психологічна тощо.

Сьогодні мало хто сумнівається в тому, що людське суспіль­ство останньої чверті XX ст. вступило в черговий перехідний період свого існування — від індустріальної до постіндустріальної цивілізації. Про це свідчать головні параметри історич­ної динаміки: швидкість змін, їхні глибина та географічна мас­штабність. Те, що вчора здавалося непорушним, сьогодні ради­кально змінюється за характером і спрямуванням; зрушення, що відбуваються, торкаються всіх суспільних сфер і страт; у світі, певно, немає жодної країни, яка тепер не була б утягнута у процес цивілізаційних перетворень.

На думку фахівців, тепер відбувається зміна культурно-цивілізаційних циклів, яка визначає зміст, тривалість та підсумок сучасної кризи. За змістом перехідний період характеризується змішаним типом технологічних, економічних та соціально-полі­тичних структур і процесів, які зберігають ознаки попередньої (індустріальної) і нової (постіндустріальної) цивілізацій. Цей період, вважають фахівці, триватиме близько півстоліття. У ре­зультаті індустріальна цивілізація поступиться місцем постіндустріальній, яка розвиватиметься відтепер на власній основі.

Динаміка культури має циклічний характер. Так, починаючи із середини XVII ст. можна виокремити кілька культурних циклів:

1651—1790 рр. — період поширення й утвердження культури індустріального суспільства на ґрунті засвоєння і модифікації досягнень епохи Відродження (140 років);

1871—1930 рр. — період загострення суперечностей індустрі­ального суспільства, початок його кризи (60 років);

1931—1985 рр. — період гострої кризи та розпаду індустрі­альної культури, виникнення її крайніх тоталітарних форм та подолання їх (55 років);

1986—2025 рр. — перехідний період до культури постінду­стріальної цивілізації, відродження гуманізму, синтезу високої культури і високої технології (40 років).

Як бачимо, ми є свідками перехідного періоду в розвитку куль­тури — від культури індустріального суспільства до культури постіндустріальної цивілізації. Надзвичайно важливою тенден­цією цього періоду є відродження гуманізму, культурної само­бутності, творчості, мистецтва, духовного життя людини. Гуманізм взагалі є стрижневим принципом наступної постіндустріальної цивілізації, духовного світу людей XXI століття.

Своєрідність світових і локальних цивілізацій, взаємодія різних культурних епох і циклів, ідей і тенденцій сприяють формуванню й утвердженню культурного релятивізму. Сутність його по­лягає у відмові визнати будь-яку культуру як норму, аби з її допомогою оцінювати стан інших культур. З цього погляду немає культур "вищих" чи "нижчих", "кращих" чи "гірших", є лише різні культури. У такій інтерпретації принцип культурного релятивізму є противагою проявам етноцентризму й нетолерантності, які нерідко ще спостерігаються в сучасному світі.

Разом з тим будь-яке суспільство, будь-яка культура попри всю свою своєрідність можуть бути оцінені крізь призму вироб­лених світовим співтовариством універсальних стандартів, які дають змогу встановити рівень цивілізаційного розвитку кон­кретного суспільства або культури. Так, визначаються розвинені та слаборозвинені країни і регіони світу. При цьому факт існу­вання традиційних інститутів і цінностей не є перешкодою модернізації слаборозвинених країн та регіонів. Навпаки, голов­ний наголос при реалізації універсальних стандартів і завдань розвитку робиться на національну, самобутню форму здійснення їх. Іншими словами, впровадження досягнень цивілізації має спи­ратися на самобутні культури, а не руйнувати їх. Лише в цьому разі принципи культурного релятивізму та цивілізаційного універсалізму не суперечать, а взаємно доповнюють один одного.

Визначення культури

Як зазначалося раніше, терміни культура і цивілізація не­рідко використовуються як синоніми. Так, англійський антро­полог, історик культури Едуард Бернетт Тайлор писав у своїй праці "Первісна культура" (1871), що "культура, або цивілізація, в широкому етнографічному смислі складається в цілому із знан­ня, вірувань, мистецтва, моральності, законів, звичаїв та деяких інших властивостей і звичок, засвоєних людиною як членом су­спільства".

Наприкінці XIX — на початку XX ст. відбулись певні зру­шення в осмисленні зазначених понять переважно у працях німецьких філософів і соціологів. Культура відтепер пов'язуєть­ся з внутрішнім духовним змістом, а цивілізація — із зовніш­ньою, матеріальною формою. Таку позицію обстоював, наприклад, О. Шпенглер. М. Вебер, який також поділяв цю думку, виокрем­лював в історії три процеси: соціальний, цивілізаційний та культурний. Соціальний процес формує соціальні інститути та структури; цивілізаційний за допомогою техніки, винаходів та природознавства адаптується до зовнішніх умов; культурний визначає за допомогою філософії, релігії та мистецтва мету жит­тя людей.

Можливо, під впливом ідей М. Вебера американський соціо­лог Роберт Макайвер протиставляє цивілізацію і культуру як засіб і мету. Цивілізацію він розглядає як технологічний порядок, сферу засобів, створюваних людиною для забезпечення бажаних умов життя, досягнення поставленої мети, культуру ж розуміє як сфе­ру цілей, оцінок, стилів, традицій та ін. Це сфера самодостатньої духовності, що маніфестується передусім у філософії, мистецтві й релігії.

Аналогічної думки дотримується відомий американський соці­олог Роберт Мертон, який розрізняє "цивілізаційну" культуру як дещо об'єктивне і "культурну" культуру, що має суб'єктивний характер. Інший американський автор — антрополог Алфред Луїс Кребер, звертаючи увагу на специфіку цивілізації і культури, називає першу "культурою дійсності", а другу — "культурою цінностей".

З огляду на наведені думки цивілізація, таким чином, ста­новить комплекс технічних засобів та способів оволодіння при­родою, має практично-утилітарний характер, є сферою суто ін­струментальною. Розвивається цивілізація шляхом акумуляції наукових і техніко-технологічних досягнень. Зрозуміло, що кожне нове покоління людей або нова спільнота починає свою жит­тєдіяльність з освоєння й використання накопичених попе­редниками досягнень цивілізації. Разом з тим ці досягнення з часом старіють, руйнуються, зникають, а тому вимагають постій­ного відтворення. Культура ж — це сфера духовних, самодо­статніх цінностей, що не пов'язані безпосередньо з утилітарною користю. Вони, як правило, триваліші за будь-які блага цивілізації, оскільки втілюють ідеали краси, добра, правди, справед­ливості тощо.

Неважко помітити, що таке розуміння культури не відповідає її широкому антропологічному трактуванню, яке виходить з про­тиставлення культури і природи. Протиставлення цивілізації і культури призводить до вузького тлумачення поняття "культу­ра". У вузькому розумінні культура охоплює передусім сукупність духовних форм певної епохи — науку, філософію, мистецтво, ре­лігію, мораль, право та ідеологію.

У сучасній спеціальній літературі поняття "цивілізація" тлу­мачиться досить широко. Так, світова цивілізація розглядається як етап в історії людства, що характеризується певним рівнем потреб, здібностей, знань, навичок та інтересів людини, технологіч­ним та економічним способом виробництва, побудовою політич­них і суспільних відносин. У цьому разі духовна культура, зро­зуміло, не протистоїть цивілізації, а входить до її структури. До структури цивілізації входить і матеріальна культура, хоча за походженням вона може належати до різних цивілізацій.

У цілому сучасне розуміння культури ускладнюється наявні­стю надто великої кількості визначень її. Якщо в 1952 р. амери­канські антропологи А.Л. Кребер та Клайд Клакхон навели 164 формальні визначення поняття культури, то в 1964 р. система­тизованих ними дефініцій культури було вже 257. За оцінками фахівців, на сьогодні число дефініцій культури зросло приблиз­но вдвічі.

З плином часу поняття культури не тільки природно збага­чувалося змістом, а й варіювалось залежно від того, в якому ас­пекті розглядались ті чи інші культурні явища. Досить цікавим є аналіз визначень культури, виконаний групою фінських дослід­ників у середині 70-х років. Було проаналізовано монографії про політику в галузі культури у тридцять одній державі — учасниці ЮНЕСКО.

Згідно з проведеним аналізом усі держави у визначення куль­тури ввели мистецтво. Поряд з такими видами діяльності, як музика, театр, література, кінематографія, архітектура і живопис, що становлять дещо на зразок загального культурного ядра, було вказано й деякі специфічні національні види культури. Японія, наприклад, до визначення культури ввела мистецтво ікебани, чайну церемонію, Польща — випікання хліба, Танзанія — татую­вання. Крім того, у багатьох державах до культури залучалися засоби масової інформації: телебачення, радіомовлення і преса. Освіту більшість держав віднесли до розряду мистецтв. Наука згадувалась рідко. Там, де це мало місце, про неї йшлося у зв'язку з археологією, антропологією, фольклористикою та історією. Отже, переважна більшість держав розглядає мистецтво як най­важливішу складову культури. Оскільки мистецтво тісно пов'я­зане з творчістю й майстерністю, які не обмежені лише мисте­цтвом, то можна зробити висновок, що культура ідентифікується переважно з творчістю.

А.Л. Кребер і К. Клакхон, аналізуючи зібрані ними дефініції культури, класифікували їх, виокремивши: 1) дескриптивні ви­значення культури (наприклад, дефініція Е.Б. Тайлора), що об­межуються лише переліком складових культури; 2) історичні визначення, які роблять акцент на механізмі передачі культур­ної спадщини; 3) нормативні визначення, які наголошують на підпорядкуванні людської поведінки загальним взірцям, цінно­стям і моделям; 4) психологічні визначення, які акцентують увагу на процесах навчання та формування культурних умінь, вра­ховують вплив культури на особистість індивідів; 5) структурні визначення, що зосереджують увагу на внутрішньокультурних зв'язках та інструментальному характері культури; 6) генетичні визначення, які тлумачать культуру як специфічно людську форму адаптації до навколишнього середовища, підкреслюють роль мови як головної умови переходу від природи до культури, а також роль символів у комунікації та акумуляції знань і прак­тичних умінь.

На ґрунті виконаного аналізу американські автори формулю­ють власну дефініцію культури: "Культура складається з явних і латентних взірців поведінки, вивчених і переданих за допомо­гою символів, що являють собою специфічне надбання людських груп, включаючи їх матеріальне втілення в артефактах; суттєве ядро культури становлять традиційні (тобто історично відібрані й передані) ідеї і передусім пов'язані з ними цінності". На пер­ший погляд ця дефініція нібито повністю узгоджується з вузь­ким трактуванням культури, оскільки ядром культури є мен­тальні утворення — ідеї та цінності. Однак поряд з ними до культури належать, як вважають автори, також і поведінкові взірці, символи, їхнє матеріальне втілення в артефактах, тобто культура не вичерпується лише духовним змістом, вона пе­редбачає і форми реалізації його. Такий підхід певною мірою відповідає завданням і функціям соціології, яка акцентує увагу на культурі у вузькому розумінні (а саме на символічній куль­турі), а також прагне віднайти зв'язки її з проявами групового життя людей.

Численність і різноманітність дефініцій культури, що побу­тують у сучасній соціологічній і культурологічній літературі, ймо­вірно, свідчать про те, що таке складне явище, як культура, не вдається визначити за допомогою однієї дефініції. Сьогодні уні­версального визначення культури, яке задовольнило б усіх, немає і навряд чи воно можливе. Викладені американськими антро­пологами аспекти культури — внутрішня структура культури, механізм передачі культурних досягнень, її нормативність, інструментальність, інтегральна взаємозалежність елементів, символіч­ний характер — є однаково важливими.

Разом з тим слід підкреслити аспекти культурної дійсності, які можна назвати фундаментальними і які визнаються всіма соціальними науками і філософією.

По-перше, культура є історичним явищем, вона модифікується, змінюється залежно від типу цивілізацій і культурно-історич­них епох, успадковується поколіннями і передається в часі.

По-друге, культура є суспільним явищем, культуру не можна зрозуміти у відриві від суспільства. Суспільство ще можна уяви­ти без культури, але культура без суспільства неможлива. Влас­не, з огляду на свою суспільну природу культура ніколи не була монолітною у межах певного суспільства. Існують, наприклад, відмінності, пов'язані з різними соціальними ролями, виконува­ними чоловіками, жінками, людьми різного віку, несхожих професій, орієнтацій тощо.

По-третє, культура є символічним утворенням, як система символів вона передається в соціумі за допомогою мови та інших соціальних інститутів. На цей аспект особливу увагу звертає сучасна соціологія культури. Можна стверджувати, що всі люд­ські дії та продукти їх мають символічний характер, оскільки вони — а не тільки мова — передають певну інформацію і постають у процесі комунікації як знаки і символи. Разом з тим існують такі царини культури, як мова, мистецтво, релігія, магія, світоглядні системи, де символічна функція має гіпертрофований порівняно з інструментальною функцією прояв. Деякі соціологи саме ці культурні структури розуміють під "символіч­ною культурою".

По-четверте, культура є також своєрідною інструменталь­ною реальністю, яка поєднує в собі не тільки явні, а й латентні, не тільки функціонально корисні, а й дисфункційні елементи і структури. Розбіжність між ними зумовлюється часом виник­нення та обсягом впливу, оскільки формуються вони в різні історичні періоди. Звідси неминучість суперечності різноманітних культурних впливів на соціально організовані системи діяль­ності людей.

По-п'яте, культура в певному розумінні є психологічним яви­щем. Незважаючи на те, що культуру часто-густо тлумачать як понадіндивідуальне буття, вона так чи інакше замикається на індивідуальному досвіді, психології, ментальності індивіда.

Представники американської школи "культури і особистості" стверджують, що погляд на культуру з погляду індивідуального досвіду, взірців поведінки, які індивід привласнює та інтерналізує, може розповісти про конкретну культуру більше, ніж пе­релік існуючих, об'єктивованих культурних продуктів. Отже, культура в цілому становить багатоманітну та складну суспіль­ну, історично мінливу, символічну, інструментальну і психологічну реальність. Цю багатоманітність і складність обов'язково слід брати до уваги під час наукового вивчення соціологією феномену культури.

Суспільство і культура

У соціології як науці про суспільство (Огюст Конт) та його інститути (Герберт Спенсер) вивчаються взаємовідносини су­спільства і культури. У XIX ст. суспільство розумілось недиференційовано, як цілісність, інтеграція якої залежить передусім від культурних факторів. За О. Контом, суспільство взагалі є куль­турною системою. Люди, включені в цю систему, пов'язані між собою насамперед не природними, а культурними зв'язками: за­гальним політичним устроєм, господарською організацією, мо­вою, релігією, звичаями, знаннями, мистецтвом тощо. Будь-яка людська група тут є продуктом культури, а різноманітні види культурної діяльності набувають вигляду особливих взаємоза­лежних функцій суспільства. Звідси соціологія як наука про суспільство є водночас наукою про культуру. Поняття суспіль­ства в цьому разі ідентичне поняттю культури.

Г. Спенсер, як і О. Конт, вважає культурні явища інтегральни­ми елементами суспільства. Проте у своїй теорії інститутів він намагається встановити певний зв'язок між суспільною органі­зацією як такою і культурними явищами. У спенсерівській соціо­логії інститут є передусім гарантом цілісності суспільної органі­зації, збереження її та розвитку. Водночас деякі інститути слу­гують безпосередньо збереженню і розвитку певних категорій

культурних явищ. Так, релігію зберігають і розвивають церковні інститути, організовані релігійні об'єднання. Мистецтво, літера­туру і науку підтримують і розвивають специфічні інститути, професійні групи та об'єднання.

Ця позиція деякою мірою суперечить поглядам О. Конта сто­совно визначальної ролі культурних факторів в інтеграції суспіль­ства, розуміння суспільства як виключно культурної системи. За Г. Спенсером, принциповою ознакою суспільства як системи є співпраця індивідів і груп. Це означає, що інтеграція суспіль­ства ґрунтується насамперед на суспільній організації як такій, а не на культурних факторах. Хоча британський соціолог посту­лює останні як інтегральні елементи суспільства, проте у його теорії простежуються витоки понятійного відокремлення су­спільства і суспільної організації від культурних явищ, культури в цілому. Особливо це помітно, коли Г. Спенсер підкреслює роль соціальних інститутів, організованих груп суспільства у підтри­манні та розвитку тих чи інших культурних явищ.

У 70-ті роки XIX ст., коли вийшли друком основні соціоло­гічні праці Г. Спенсера, його співвітчизник антрополог та істо­рик культури Е.Б. Тайлор видає свою капітальну працю "Пер­вісна культура" (1871), де формулює не тільки першу дефініцію культури, а й програму "науки про культуру". Всупереч підходу Г. Спенсера до суспільства як цілісності, що включає в себе і культуру, Е.Б. Тайлор звертається виключно до культурних явищ (міфів, звичаїв, вірувань, мистецтва, звичок тощо), тобто до того, що ми називаємо духовною культурою (у своїх наступних пра­цях Г. Спенсер називає культурою і техніку, яка є елементом матеріальної культури). За Е.Б. Тайлором, дослідник культури повинен розкласти культуру на частини, елементи та класифікувати їх у відповідні групи. Тому в його визначенні культури увага акцентується передусім на переліченні елементів, з яких складається культура. Остання є "складною цілісністю". Проте, розклавши її на частини, елементи, британський антрополог на­магається збагнути не еволюцію культури в цілому, а еволюцію її різноманітних елементів, що не одне й те саме.

Концентруючи увагу на окремих культурних явищах, одно­рідних і порівняльних елементах, Тайлор відкрив шлях до вжи­вання нових дослідницьких технік, наприклад статистичних методів, що пропагував на той час Ламбер Адольф Кетле, орієн­тував прихильників еволюціонізму (передусім в антропології) на дослідження не суспільної еволюції в цілому, а еволюції сім'ї,

релігії, моралі тощо. Пізніше все це дало підстави критикувати еволюціонізм і "науку про культуру" Е.Б. Тайлора за висмику­вання фактів з контексту, ігнорування цілісностей, з яких ви­смикують ті чи інші окремі фрагменти. Однак програмні поло­ження "науки про культуру" було використано при формуванні засад американської культурної антропології.

Надмірної автономізації культурних явищ, залежності їх від суспільства і його структур французька соціологічна школа на чолі з Емілем Дюркгеймом прийняти не могла. Прибічники цієї школи всі культурні явища трактували як продукти суспільної організації, як соціальні явища, що санкціонуються суспільством. Звідси найважливішим завданням соціології вважалося ви­вчення характеру соціальних явищ, а також способів нав'язу­вання суспільством згоди з ними. Єдність суспільства тримається на визнаних і підтримуваних суспільством принципах і нормах, які регулюють не тільки дії, а й досвід і уявлення його членів.

Порівняльні дослідження релігії, права, моралі, політики, еко­номіки, знання, мови тощо, які здійснювались Е. Дюркгеймом і його послідовниками, були передусім орієнтовані — в дусі соціо­логізму — на доведення того, що всі ці явища із зазначених га­лузей є частинами цілісно організованого життя суспільства, а тому залежать від суспільної організації в цілому. Створена Е. Дюркгеймом соціологічна концепція релігії привела його до теорії, згідно з якою релігія як така не є особливим культурним продуктом. Не тільки релігія, мораль і політика, а й знання, ок­ремі теорії, основні логічні принципи і категорії тлумачилися виключно як суспільні продукти.

Таку жорстку залежність культурних явищ від суспільної ор­ганізації було піддано сумніву. Зокрема, прихильників соціологіз­му критикували за перебільшення ролі групових факторів у житті суспільства та недооцінку індивідуальних. Крім того, Е. Дюрк-гейм і його послідовники самі переконалися, що суспільні явища не можна обмежити тільки однією людською групою і тим самим однозначно констатувати їхню залежність від будь-якої групо­вої організації. В цьому зв'язку в 1913 р. Е. Дюркгейм і Мар­сель Мосс у французькому часописі "Соціологічний щорічник", підкреслювали, що "політичні та правові інститути, явища су­спільної морфології є частинами устрою, властивого кожному на­роду. На противагу їм міфи, легенди, гроші, торгівля, витончені мистецтва, інструменти, мови, слова, наукові знання і літературні форми мають мандрівний характер... Вони існують не тільки у

вигляді ізольованих фактів, а й як складні системи, що не обме­жуються певним політичним організмом...". Французькі соціо­логи пропонують називати системи фактів, які характеризують­ся внутрішньою єдністю і власним способом буття, цивіліза­цією. Отже, те, що в англомовній науковій літературі з ініціати­ви Е.Б. Тайлора (який сам запозичив термін "культура" з німець­ких праць) іменувалося культурою, у французькій називалося цивілізацією. Подальший розвиток світової науки пом'якшує цю термінологічну розбіжність, але й тепер вона все ще зберігається.

У Німеччині значний внесок у розуміння сутності культури зробив видатний представник німецького Просвітництва Й.Г. Гердер. На його думку, суспільство якісно не відрізняється від реш­ти світу і підлягає одним і тим самим законам. Для окремого індивіда воно є "природним станом", оскільки з моменту наро­дження він обов'язково включений у певну спільноту: сім'ю, плем'я, народ тощо. Народ, за Й.Г. Гердером, є найважливішою людською спільністю. Це не стільки спільнота, що живе на певній території і дотримується певних законів, скільки історично сфор­мована культурна спільність, яка реалізується передусім у мові. Кожний народ, вважає мислитель, розмовляє як мислить і мис­лить як розмовляє. Отже, мова є основним фактором ідентич­ності народу, в ній відбиваються характер народу, його традиції.

Політичну організацію Й.Г. Гердер вважав другорядним чин­ником, що детермінується культурними факторами. Сутністю держави є існування не суверенної влади, а людської спільноти, що створює таку політичну організацію, якої вона потребує. Сила держави залежить від згуртованості людської спільноти, коли остання послаблюється, то навіть найсильніший уряд безсилий. Гарні закони — не ті закони, за якими стоїть державний апарат, а ті, фундаментом яких є народні звичаї.

Роздуми Й.Г. Гердера про культуру концентрувалися в ос­новному на: а) вивченні відмінності природи від усього того, що в оточенні людини становить продукт її власної діяльності; б) відстеженні історичної та просторової диференціації створе­ного людиною штучного середовища. При цьому все створене людиною, її штучне середовище і є власне культурою, яка проти­стоїть природі в цілому. Далі неокантіанці (Ріккерт та ін.) підкреслюють, що культура завжди втілює будь-які людські цінності, природа ж їх не має. В цьому вбачалася головна відмінність культури від природи. Людські спільноти розумі­лись передусім як культурні спільноти.

На думку Вільгельма Дільтея, автора фундаментальної праці "Введення у науку про дух" (1883), природа чужа людині. Вона є для людей, підкреслював філософ, "чимось зовнішнім, а не внутрішнім. Нашим світом є суспільство". Вихідним поняттям для Дільтея слугує життя, яке тісно пов'язується у його філо­софії життя з поняттям переживання, тобто з внутрішнім світом людських індивідів як "психологічних цілісностей". Життя в процесі його плину виробляє порівняно сталі структури взаємодії людей у формі, з одного боку, культурних систем (релігія, ми­стецтво, філософія, наука, право, господарство, мова, виховання тощо), а з іншого — зовнішніх суспільних організацій (сім'я, держава, церква, корпорація тощо).

Усі культурні системи і зовнішні суспільні організації, вважає В. Дільтей, приводяться в рух індивідами, виростають із живої людської психіки, а тому їх можна зрозуміти тільки на її ґрунті. Водночас переживання індивідів не можуть бути зрозумілими для нас, якщо вони відірвані від культурних систем і зовнішніх суспільних організацій.

Культура в цілому як об'єктивація життя генетично пов'яза­на з внутрішнім світом людини, проте це не означає, що пізнан­ня цього світу обмежується тільки психологією. Кожний індивід мислить, переживає і діє завжди у межах певної спільноти, тому його можна зрозуміти тільки в її межах. Усі ми, підкреслює філо­соф, живемо і обертаємося в атмосфері спільності, що постійно оточує нас. Це наш історичний дім, усе, що знаходиться в ньому, має свій сенс і значення. їх ми розуміємо чи прагнемо зрозуміти. Звідси головним завданням гуманітарних наук є, за В. Дільтеєм, герменевтична інтерпретація — метод розуміння творінь культури, прочитання їхнього прихованого значення: шляхом пізнання культури, її об'єктивованих структур можливе не тільки проникнення в глибинні структури внутрішнього світу людини, а й самопізнання її. В самому об'єктивованому світі культури зберігається "залежність між частинами і цілим". Завдяки цій залежності частини отримують своє значення від цілого, а ціле зобов'язане своїм смислом частинам.

Наукові погляди В. Дільтея відіграли важливу роль у ході так званого антипозитивістського перелому в соціогуманітарних науках у Німеччині на зламі XIX і XX ст. Його концепція "наук про дух" виходила з принципової відмінності зазначених наук від природознавства як за предметом, так і за методом. Предмет­на царина соціогуманітарних наук охоплює "індивідів, сім'ї, об'єднання, народи, епохи, історичні рухи и еволюційні тенденції, суспільні організації, культурні системи, інші фрагменти люд­ства аж до людства як такого". У світі історії панують швидше цінності, ніж причини, швидше воля, ніж необхідність. Пізнання його потребує застосування відповідного методу, а саме методу розуміння, що принципово відрізняється, за В. Дільтеєм, від ме­тоду пояснення, властивого природознавству.

Таке тлумачення специфіки соціогуманітарних наук позна­чилось на подальшому розвитку не тільки філософії, а й соціо­логії. Для останньої найбільш значущими були дільтеївські ідеї, пов'язані з осмисленням проблем розуміння, світогляду, зв'язку особи та культури тощо. Всі вони так чи інакше набули своєї подальшої розробки передусім у системах гуманістичної соціо­логії Георга Зіммеля та Макса Вебера. Характерною особливі­стю цієї соціології є те, що вона тлумачилася виключно як "наука про соціальну інтеракцію" (соціальну взаємодію). Про соціаль­ну ж інтеракцію можна говорити лише в тому разі, коли індиві­ди, які діють, беруть до уваги у своїх діях дії інших і намагають­ся впливати на них.

У такому розумінні соціологія вже не є наукою про суспіль­ство в широкому значенні, що було характерним для концепцій О. Конта, Г. Спенсера і Е. Дюркгейма. В межах гуманістичної соціології мова може йти скоріше про суспільство у вузькому значенні. Г. Зіммелю поняття суспільства взагалі уявлялося про­блематичним, замість суспільства — навіть у вузькому його зна­ченні — він переважно говорить про форми соціації, тобто про форми взаємодії людей, які продукуються і функціонують на ґрунті їхніх взаємних орієнтацій. Цим не тільки обмежувався предмет досліджень соціології, вона орієнтувалася на вивчення скоріше процесуальності, а не структурності суспільного життя.

Про культуру, за Г. Зіммелем, йдеться тоді, коли виробляють­ся певні форми, в яких відбиваються і втілюються твори мисте­цтва, релігія, наука, техніка, право і багато іншого. Вони охоплю­ють плин життя і наповнюють його змістом і смислом. І хоча ці форми виростають "із життєвого процесу, вони не беруть участі в його ритмі, що не знає спокою, його злетах і падіннях, у безперерв­ному поновленні, безперервних діленнях і поверненні до єдності... Вони набувають фіксованої ідентичності, власної логіки і регу­лярності; ця щойно набута жорсткість неминуче відокремлює їх від духовної динаміки, яка створила їх та надала їм незалеж­ності". В цілому культуру, вважає Г. Зіммель, характеризує стала напруженість між споконвічним плином життя і структурно закріпленими формами.

Найсерйознішою проблемою тут є проблема, пов'язана з праг­ненням індивіда "уберегти незалежність і своєрідність особистого існування від тиску суспільства, історичної спадщини, зовніш­ньої культури та техніки життя".

Водночас об'єктивація культури, зумовлена дедалі зростаю­чим поділом праці та спеціалізацією всіх суспільних галузей і аспектів, неухильно веде до відокремлення культури від життя, а об'єктивована, "кристалізована" культура пригнічує життєві імпульси. Втілюючи момент сталості, культурні форми вступа­ють у конфлікт з динамічною природою життя. В результаті потік життя "зношує" застарілі форми і замінює їх новими; цей процес безперервно відтворюється у постійному чергуванні куль­турних форм. Отже, за Г. Зіммелем, напруженість між життям і культурою не зникає; життя, хоч і прагне цього, не здатне здійсни­ти себе поза культурою, а культура не встигає за динамікою жит­тя. Так виникає розрив між об'єктивованою (об'єктивною) й інди­відуальною (суб'єктивною) культурою. Якщо перша в історич­ному плані збагачується, то друга, навпаки, може спрощуватись і зубожіти порівняно з об'єктивною.

Суб'єктивну культуру Г. Зіммель вважає "домінуючою кінце­вою метою" діяльності людини. На шляху до досягнення досконалішої суб'єктивної культури людина змушена використову­вати об'єктивну культуру як необхідний засіб. Разом з тим вона також має потребу в ідеях і цінностях, які допомагають їй орієн­туватися в соціумі. На жаль, констатує соціолог, такого роду "ціннісних кристалізацій" загальній культурі бракує. Звідси — хиткість "ідейного єднання" перехідної культурної епохи, яка склалася на зламі XIX і XX століть.

Оскільки все створене людиною або людським суспільством називалося у німецькій гуманістиці культурою, то й у Г. Зіммеля продукти суспільства є, зрозуміло, продуктом культури. Отже, будь-які явища суспільного життя можуть бути подані і як соці­альні форми, і як культурний зміст. Тому не випадково такі яви­ща, як вірність, вдячність, такт, сором, скромність, ревнощі, супер­ництво, кокетування, німецький соціолог називає найважливіши­ми "соціально-культурними формами стосунків". Усі вони є для Г. Зіммеля специфічними соціаціями, в яких можна аналітично виокремити як соціальний (учасники та форми інтеракції), так і культурний (контекст, предмет і результати інтеракції) аспекти.

Обидва аспекти можуть бути порівняно автономними джерела­ми соціологічних і культурологічних знань. Разом з тим соці­альний аспект інтеракції, якщо відірвати його від її культурного аспекту, не можна адекватно пояснити.

Аналогічної позиції дотримується і М. Вебер. Він вважає, що реальна історія та історія ідей характеризуються саме зростаю­чою гетерогенізацією і супутньою цьому процесові диференціа­цією основних взірців культури та суспільства, що в Новий час культура стає свідомо врахованим завданням суспільства в ціло­му або, меншою мірою, окремих його "культурних згуртувань". Різноманітність культурних значень, суперництво ціннісних ідей і смислів потребують постійної уваги до себе з боку суспільства, яке, використовуючи свої інститути, прагне їх контролювати, коригувати, зберігати, поширювати тощо. В цьому зв'язку вини­кає потреба в систематичному і безперервному відтворенні різно­манітних груп культурної еліти (літераторів, художників, учених тощо), що професійно займаються культурною діяльністю.

Культура для М. Вебера — це той "кінцевий фрагмент... світо­вої нескінченності, що, з погляду людини, має смисл і значення". З нескінченного і неосяжного багатства буття виокремлюються, отже, ті виміри, які людина оформляє у "світ культури". Всі яви­ща цього світу так чи інакше сформовані людьми. Це означає, що антропогенна "культурна дійсність" кожного разу відтво­рюється вольовими діями.

"Якість" культурних явищ тісно пов'язана з продукуванням "значень", "цінностей" та "смислів", без них специфічно людські інтенції не можуть бути здійснені. За Вебером, "люди культури" обдаровані хистом і волею, і це дає їм змогу "свідомо обстоювати певну позицію стосовно світу і надавати йому смислу". Тільки тоді, коли світові надано смислу, він сприймається як "світ культури". В цьому значенні культура є центральним виміром людського існування і смислового тлумачення життя. Вона, отже, не тільки має інструментальний смисл, значення і цінність, а і є світом самодостатніх антропоморфних цінностей і значень. Від­повідно поняття культури постає "ціннісним поняттям". Вза­галі ідея, поняття і реальність культури, на думку М. Вебера, завжди ціннісно наповнені. Він підкреслює, що "емпірична ре­альність є для нас "культурою", тому що ми зіставляємо її з ціннісними ідеями; ... культура охоплює ті — і лише ті — компо­ненти дійсності, які завдяки віднесенню до цінності стають зна­чущими для нас".

У трактуванні М. Вебера поняттю культури властиві три суттєві ознаки. По-перше, воно використовується стосовно всіх без винятку життєвих сфер. У цьому зв'язку він досить часто говорить про "політичну культуру", "світову культуру", "релігій­ну культуру", "античну культуру" тощо. По-друге, М. Вебер підкреслює міжлюдську зумовленість усіх культурних досягнень. На його думку, світ культури — результат діяльності не одного індивіда, а багатьох чи навіть усіх індивідів. Отже, загальна су­купність культурних досягнень є не тільки антропогенною, а й соціоморфною. І нарешті, по-третє, підкреслює М. Вебер, у су­спільному житті є царини, де культурне і соціальне безпосередньо зливаються. Однак при цьому культура відіграє провідну роль при визначенні модальностей соціального життя. В цьому зна­ченні "соціальні явища" можна вважати фундаментальними скла­довими "культурного життя". Соціальний світ, таким чином, зливається з культурним світом, внаслідок чого перед дослідни­ком постає єдине "соціально-культурне життя". Різноманітні кон­кретні вияви "соціально-культурного життя" утворюють пред­метне поле соціологічної науки.

Німецький соціолог неодноразово підкреслював, що соціальна наука завжди прагне до вивчення процесів у їхньому "якісному забарвленні". І тоді "соціально-культурне життя" стає предме­том соціології культури. Основним завданням цієї соціології М. Вебер вважав пошук відповідей на такі запитання: яким культурним засобом користуються люди у своїх міжлюдських стосунках; які ціннісні ідеї є значущими і з яким радіусом впли­ву вони діють; які зміни внаслідок цього відбуваються; які осново­положні та повторювані соціально-культурні "констеляції" в усьому цьому можна віднайти?

У своєму історичному русі людське суспільство, за М. Вебе­ром, стає дедалі "прозорішим", тобто зрозумілим, доступним пізнан­ню. Все це відбувається завдяки зростаючій раціоналізації соці­ального життя, звільненню його від "мари" традиційних цінно­стей. Соціологія культури в такому випадку покликана здійсни­ти досить відповідальну місію: за допомогою своїх концептуалізацій, мовних форм, класифікацій тощо сприяти розумінню суспільства.

На думку Ф. Знанецького, соціологія розробляє властивий лише їй погляд на культуру. У праці "Науки про культуру" (1952) він пише: "Соціологи повинні не тільки показати, що постійне існу­вання своєрідних культурних систем залежить від аксіонормативно упорядкованої соціальної інтеракції, а й що зв'язки між своєрідними культурними системами є зв'язками непрямими, встановленими завдяки соціальним відносинам; будь-яка куль­турна інтеракція будь-якої спільності залежить врешті-решт від суспільної організації".

Запропонована польським соціологом класифікація культур­них систем (технічних, економічних, соціальних, правових, релі­гійних, символічних, естетичних, пізнавальних тощо) є водночас класифікацією наук про культуру. Соціологія ж, хоча й проголо­шується наукою про культуру, займається лише специфічними культурними явищами. На думку Ф. Знанецького, це різноманітні соціальні системи (соціальні дії, соціальні відносини, соціальні особи, соціальні групи, соціальні ролі). Завданням соціології, вва­жає вчений, є вивчення саме соціальних систем.

Водночас американські антропологи запропонували широке тлумачення культури, наполягаючи на вивченні її як цілісності. Так, А.Л. Кребер у своїй праці "Сутність культури" (1952) зазна­чав: "Жодному із сучасних антропологів не спало б на думку виокремити сім'ю, родинну групу, локальну спільність чи будь-яке інше соціальне угруповання для того, щоб протиставити їх культурі, а потім винести за її межі. Навпаки, такі соціальні структури та функціонування їх є для антрополога однією з ча­стин або сегментів культури..." Оскільки дослідницький інтерес антропологів концентрувався переважно на цілісності та прин­циповій пов'язаності культур примітивних, дописьменних та слабо диференційованих суспільств, остільки розрізнення частин чи сегментів цих культур уявлялося чимось другорядним. Культу­ра в цілому поставала більш істотною, ніж суспільство; його трак­тували лише як частину чи сегмент культури.

Щоправда, британський антрополог Альфред Радкліфф-Браун висловлював стосовно цього зовсім іншу думку. На його думку, "культура є цілісністю остільки, оскільки вона пов'язана з чітко відмежованою соціальною структурою". При цьому під "соціаль­ною структурою" вчений розумів "фактично існуючу мережу соціальних відносин" у суспільстві. У цьому зв'язку він наполя­гав, що не культура, а "соціальна структура становить фунда­мент будь-якого соціального життя".

Слід зазначити, що ця думка набула поширення не лише в британській антропології. Вона слугувала висхідною тезою і для так званої структурної соціології, в якій соціальна структура розглядалася як основоположний фактор суспільного життя.

Культурні ж ідеї, символи, цінності тлумачились як вторинні, допоміжні явища, похідні від соціальної структури.

І справді, у складних сучасних суспільствах соціальні та куль­турні аспекти суспільного життя тісно переплетені та взаємопо­в'язані. Проте з цього однозначно випливає, що предмет соціо­логії не можна зводити тільки до соціального аспекту. В против­ному разі поза "кадром" залишаються такі суспільні артефакти, як наука, релігія, технологія, мистецтво, та інші, без яких соціаль­не життя неможливе. Тому П. Сорокін вважає таку позицію неприйнятною.

На думку соціолога, єдина розбіжність між соціальним і куль­турним пов'язана з тим фактом, "що термін "соціальний" по­значає зосередження на сукупності взаємодіючих людей та їхніх стосунках, тоді як "культурний" означає зосередження на зна­ченнях, цінностях і нормах, а також на їхніх матеріальних носі­ях...". Водночас неподільна єдність обох аспектів дає підставу П. Сорокіну характеризувати явища суспільного життя як соціокультурні явища. Отже, процес людської взаємодії постає соціокультурним явищем завдяки тому, що в ньому беруть участь:

1) мислячі люди як суб'єкти взаємодії; 2) значення, цінності та норми, завдяки яким індивіди взаємодіють, усвідомлюючи їх і обмінюючись ними; 3) дії та матеріальні артефакти як рушії, завдяки яким об'єктивуються й соціалізуються нематеріальні значення, цінності та норми.

Соціокультурна взаємодія як предмет соціології має, на думку П. Сорокіна, три таких аспекти: 1) особа як суб'єкт взаємодії;

2) суспільство як сукупність осіб, які взаємодіють; 3) культу­ра як сукупність значень, цінностей та норм, якою володіють особи, які взаємодіють, та сукупність носіїв, які об'єктивують, соціа­лізують і розкривають ці значення. Жоден з цих трьох аспектів (особа, суспільство та культура) не може існувати поза іншими. Цей соціокультурний порядок неподільний, і ніхто не може ство­рити спеціальну науку на ґрунті лише одного його аспекту, наприклад соціального, ігноруючи культурні та особистісні аспек­ти. Отже, соціологія має приділяти увагу всім трьом аспектам соціокультурних явищ, залишаючись, проте, генералізуючою на­укою, що розглядає соціокультурну систему як ціле.

Предметна царина соціології виявляється досить широкою, збігаючись на практиці з усією сферою надорганіки, а її завдан­ням є дослідження загальних, специфічно "надорганічних" еле­ментів усіх класів явищ. Цим П. Сорокін, по суті, формулює нову парадигму в соціології. Його підхід до суспільства і культури враховує тенденцію культурантропологів "розчинити" суспільство в культурі та тенденцію соціологів перетворити культуру на один з компонентів соціальної системи. Він намагається поєднати ці дві тенденції. У культурантропологів П. Сорокін позичає поняття "надорганічне" для позначення специфіки людського світу, але соціологізує зміст цього поняття і надає перевагу використанню поняття "соціокультурне". У його моделі культура та суспільство постають двома неподільними аспектами однієї й тієї самої реаль­ності, а не двома різними реальностями, з яких одна може "погли­нути" іншу. Відповідно до цього "соціальне" та "культурне" не можуть бути двома онтологічно диференційованими реальностями, а є двома аспектами однієї і тієї самої реальності. Між суспіль­ством і культурою не існує чіткої демаркаційної лінії, стверджує Сорокін. І те й інше інтегровані в одну реальність — соціокультурну, а тому розмежування їх може бути лише аналітичним.

Згодом ця ідея набула всебічного обґрунтування в працях Т. Парсонса, Р. Мертона, Даніела Белла та ін. У концепції Т. Парсонса, в якій центральною теоретичною категорією є соціальна дія, аналітично виокремлюються соціальна система, система куль­тури і система особистості, які трактуються як підсистеми більш загальної системи дії.

У контексті культури дії розглядаються в аспекті їхнього значення чи смислу. Власне культура репрезентує упорядковану систему значень, символів і цінностей, на ґрунті яких може мати місце соціальна інтеракція. Сутність культури, за Т. Парсонсом, визначає три основні моменти: "По-перше, культура передаєть­ся, вона становить спадщину або соціальну традицію; по-друге, це те, чого навчаються; по-третє, вона є загальноприйнятою. Отже, культура, з одного боку, є продуктом, а з іншого — детермінантою систем людської взаємодії".

У своїх працях Парсонс не раз повертався до визначення взаємовідносин суспільства і культури, соціальної системи і систе­ми культури. Його розробки в цій галузі, безперечно, успадковують традиції американської культурної антропології, ідеї М. Вебера, Е. Дюркгейма, П. Сорокіна, Броніслава Малиновського. Продов­жуючи класичну лінію в соціології, Т. Парсонс впевнений, що суспільство не можна зрозуміти і пояснити, відриваючи його від культури.

У сучасній соціології категорія культури належить до фунда­ментальних. Вона вважається досить важливою для аналізу соціального життя. Водночас саму культуру неможливо зрозуміти та пояснити поза співвіднесеністю її із суспільством. У межах останнього культура реалізує низку найважливіших функцій, без чого сучасне суспільство обійтися не може. До них належать передусім функції:

— ідентифікації — констатація групової належності людини;

— орієнтації — спрямування прагнень людини на ціннісно-смисловий зміст суспільних явищ;

— адаптації — пристосування до суспільного середовища, що змінюється;

— соціалізації — вибір людиною певних соціальних ролей, які дають їй змогу реалізувати свої інтереси;

— інтеграції — забезпечення різноманітним соціальним групам можливості співіснування у межах певного суспільства;

— комунікації — забезпечення взаємодії соціальних груп на ґрунті використання загальноприйнятих символів, алгоритмів, засобів інформації та мови спілкування.

Якщо погодитися, що культура — це спосіб діяльності люди­ни, то суспільство — це поле суспільних відносин, де розгортається і відбувається ця діяльність. За допомогою культури суспіль­ство створює поле для соціальних дій, обумовлює їхні межі, задає характер і способи цих дій. Отже, культура і суспільство не співвідносяться як частина і ціле, сегмент і тотальність. Це два взаємопов'язаних, взаємодоповнюючих аспекти суспільного життя, їхня специфіка полягає в тому, що соціальний аспект відбиває суспільне життя з погляду зразків і способів взаємодії людей, згуртування їх у групи та асоціації, а культурний аспект — з боку цінностей, стандартів і норм, завдяки яким люди взаємо­діють і розуміють одне одного.

У сучасній соціології досить помітна тенденція до викори­стання поняття культури у вузькому значенні. Наприклад, Нейл Смелзер у своєму підручнику із загальної соціології визначає культуру як деяку сукупність цінностей, норм і стандартів пове­дінки. Саме як така культура може виконувати регулятивні функції, керувати вчинками людей, їх стосунками, ставленням до суспільства, природи. Аналогічну позицію займає Ентоні Гідденс. У світлі цієї тенденції культура постає як сукупність взірців, норм і цінностей, які характеризують рівень і спрямо­ваність людської діяльності та взаємодії людей. З цих позицій культура є способом регуляції, збереження, відтворення і розвит­ку людського життя, індивідуального та соціального.

Основні поняття і терміни розділу

Акультурація — процес взаємного впливу культур, коли у процесі міжкультурних контактів засвоюються технології, взірці, цінності чужої культури, які своєю чергою змінюються та при­стосовуються до нових вимог.

Антропологія культурна — галузь суспільствознавства, яка зосереджує увагу на вивченні взірців життя як примітивних, до-письменних, так і сучасних людських суспільств. Намагається відповісти на запитання стосовно сутності культури, впливу її на людську особистість, на зразки адаптації людини до навко­лишнього середовища, впливу культури на біологічну еволюцію тощо. Широко використовує для цього дані археології, етнографії, соціології, культурології, психології, лінгвістики та інших наук.

Артефакт — об'єкт, створений у результаті діяльності людей.

Взірець — культурне утворення, що визначає, як індивід має реагувати на ситуацію, важливу для нього самого та його оточен­ня, щоб поводитися відповідно до очікувань і не потрапити в конфлікт з іншими членами групи (Я. Щепанський). Найчасті­ше повторюваний спосіб поведінки в певних ситуаціях.

Декультурація — втрата основної (сутнісної) частини рідної (вітчизняної) культури.

Етноцентризм — практика оцінювання інших культур з огля­ду цінності власної культури, що ґрунтується на впевненості у перевагах її над будь-якими іншими культурами.

Інкультурація — процес опанування (вивчення) культури певною спільнотою чи суспільством.

Контркультура — субкультура, цінності та норми якої супе­речать цінностям і нормам домінуючої культури.

Культура — 1) все, створене людством у минулому, сучасному і що буде зроблено в майбутньому в духовній, соціальній і мате­ріальній сферах (антропологічне розуміння); 2) специфічна, ге­нетично не успадковувана сукупність способів, форм і орієнтацій діяльності людей, їхньої взаємодії між собою і з середовищем існування, які продукуються для підтримання структур і про­цесів суспільного життя (загальносоціологічне розуміння);

3) властива певній групі чи спільноті система колективно прийнятих цінностей, взірців і норм поведінки, діяльності та спілкування (вузькосоціологічне розуміння).

Культура елітарна — сукупність артефактів, що належать до класичних взірців мистецтва, музики, літератури та споживаються переважно культурною елітою суспільства.

Культура масова — сукупність артефактів (художніх, музич­них, візуальних та ін.), які стандартизуються, тиражуються та розповсюджуються в суспільстві за допомогою засобів масової комунікації (телебачення, радіо, преси, кіно).

Культура національна — сукупність самобутніх досягнень певного народу, в яких втілюються його історичні символи, цінності й традиції.

Норми — правила поведінки, очікування та стандарти, що регулюють взаємодії людей (Н. Смелзер).

Ритуал — взірець поведінки стосовно сакрального та надпри­родного.

Символ — образ, поняття, дія чи предмет, що замінює інший образ, поняття, дію або предмет і відображає його смисл.

Субкультура — система цінностей і норм, що відрізняє куль­туру певної групи від цінностей та норм домінуючої культури.

Цінності — переконання, що поділяються колективом сто­совно цілей, до яких люди повинні прагнути, та основних засобів досягнення їх (термінальні та інструментальні цінності).

Цивілізація — 1) світові цивілізації — етап в історії людства, що характеризується певним рівнем потреб, здібностей, знань, навичок та інтересів людини, технологічним й економічним способом виробництва, устроєм політичних і суспільних відно­син, рівнем розвитку духовного відтворення;

2) локальні циві­лізації відбивають культурно-історичні, етнічні, релігійні, економіко-географічні особливості окремої країни, групи країн, етносів, пов'язаних загальною долею, що відображають так чи інакше ритм суспільного прогресу (Ю.В. Яковець).

Рекомендована література

Витаньи И. Общество, культура, социология. — М.: Прогресе, 1984. — 287 с.

Войтович С.О. Світ соціальних відносин в українській куль­турі: історико-соціологічне дослідження. — К.: Ін-т соціології НАН України, 1994. — 145 с.

Історія української культури / За ред. І. Крип'якевича. — К.: Либідь, 1994. — 656 с.

Культурне відродження в Україні. — Львів: Астериск, 1993. — 221 с.

Лісовий В. "Культура" та "цивілізація": Концептуально-семан­тичний аналіз // Філософська і соціологічна думка. — 1993. — № 1. — С. 19—44.

Маркарян Э. С. Теория культури и современная наука. — М.: Мыс ль, 1983. — 284 с.

Моль А. Социодинамика культуры. — М.: Прогресе, 1973. — 406 с.

Политическая культура населення Украины (результати социологических исследований). — К.: Наук, думка, 1993. — 134 с.

Попович М. Нарис історії культури України. — К.: Артек, 1998. — 728 с.

Сорокин П. А. Человек. Цивилизация. Общество. — М.: Политиздат, 1992. — 543 с.

Тайлор д. Б. Первобьітная культура. — М.: Политиздат, 1989. — 573 с.

Яковец Ю. В. История цивилизаций. — М.: ВлаДар, 1995. — 461с.

Кіозкошзка А. 8осіо1о§іа КиШігу. — ^Уагвгамга: Р\?\ПЧ, 1981. — 608 з.

КгоеЬегАХ. Ізіоіа КиНигу. — \¥агзгаша: Р^Ш, 1973. — 693 з.

Жоль

СОЦІОЛОГІЯ МИСТЕЦТВА ТА КУЛЬТУРИ

Пропедевтичні зауваження

Концепція "естетичної держави" як предтеча соціології мистецтва та культури

Концепція "поліцейської держави" як трансформований політичний компонент німецької естетики XVІІІ ст.

Філософсько-економічний погляд на фундаментальні проблеми людського буття за умов капіталістичного суспільства. Перехід від ліберальної ідеї "естетичної держави" до марксистського радикалізму

Свобода як духовний стрижень естетичної самосвідомості та предмет соціологічного розгляду

Аксіологічний підхід до мистецтва

Соціологія та психологія мистецтва

Загальна характеристика проблем, пов'язаних з поняттям "соціологія культури"

Пропедевтичні зауваження

Всебічне дослідження естетичної проблематики свідчить, що без соціології неможливе осягнення сутності естетичного та куль­турних цінностей. Понад те, без соціології естетика та вивчення культури багато в чому позбавляються свого міцного наукового фун­даменту, залишаючись у річищі традиційної філософсько-спекуля­тивної рефлексії.

Обмін між людьми та природою відбувається опосередковано — за допомогою певних засобів виробництва. Якщо тваринний світ пристосовується до навколишнього світу біологічно, то людина при­стосовує природу до своїх потреб свідомою та цілеспрямованою тру­довою діяльністю.

Розвиток людського суспільства полягає в тому, що замість без­посередніх природних відносин людина встановлює опосередковані, штучні (культурні) зв'язки. Засадовою для цих зв'язків є трудова діяльність, яка немовби олюднює навколишній світ за допомогою продуктів праці, цілевиправданих та функціональних.

Праця та продукт праці — єдина можливість соціалізації люди­ни. Але при цьому не можна зводити працю до одного її різновиду (скажімо, до фізичної праці первісного дикуна або трунних справ майстра Безенчука). Як лінгвісти розрізняють "мову", "мовлення" та "мовленнєву діяльність", так інші сучасні вчені розрізняють понят­тя "діяльність" ("продуктивна діяльність"), "праця" та "практика". Ці та пов'язані з ними поняття ("виробництво", "продукт праці", "доцільні дії", "доцільні операції" тощо) пояснюють той факт, що об'єктивний бік продуктів трудової життєдіяльності дає людям змо­гу співпрацювати, розвиваючи свої різноманітні функціональні мож­ливості, включаючи відчуття, сприйняття, свідомість, мову тощо.

Уся історія людства є, по суті, історією розвитку культурних по­середників між людством як суб'єктом соціальної життєдіяльності та природою як об'єктом. Сутність цих посередників не можна дослі­дити під мікроскопом чи за допомогою фізико-хімічного аналізу, оскільки вона не вкорінена у фізичному складі речовини, а є вира­женням соціально-культурних відносин і існує виключно у них.

Речі, переходячи з історії природи до історії людства, стають до­кументами людини. До такого роду документів належать витвори мистецтва, які на різних етапах історії сприймали та оцінювали відповідно до системи властивих певній добі цінностей. Ці докумен­ти вивчають мистецтвознавці, філософи, психологи, соціологи тощо. Зокрема, специфіка соціологічного підходу до мистецтва та культу­ри загалом полягає в оперуванні категоріями "праця", "діяльність", "виробництво", "споживання", "обмін", "цінність", "вартість", "сво­бода", "вільний час", "культурні ресурси" тощо.

Концепція "естетичної держави" як предтеча соціології мистецтва та культури

продовж тривалого часу у філософії мистецтва теоретична есте­тика домінувала як самодостатня дисципліна, що певним чином позначалося й на художній практиці, оскільки естетика часом пос­тавала в іпостасі суб'єкта соціально-художньої критики. Як відомо, критика від критики відрізняється. Скажімо, якщо критика ґрунтується на партійно-політичному принципі "соціалістичного реаліз­му", то вона перетворюється на цензуру.

До речі, слово "критика" має цікаве й у певному розумінні повчальне походження. Свого часу іспанський письменник Б. Грасіап і-Моралес (1601 — 1658), "Кишеньковий оракул" якого був настіль­ною книгою багатьох читачів доби Просвітництва, написав дуже цікавий філософський роман під назвою "Критикон", поділений не на розділи, а на кризи. Після Грасіана термін медичної патології "криза" утвердився у вжитку культурного мовлення, набувши ширшого значення та утворивши слова "критика", "критик", "критичний" у сучасному їх розумінні. Таким чином, назва "Критикон" указує на концепцію роману загалом, сюжетна лінія якого розвивається через "кризи", відображаючи певні етапи в історичному розвит­кові людського духу. У XVIII ст. цю ідею кризового (діалектичного) розвитку духу візьме на озброєння німецький філософ Г. В. Ф. Ге гель, автор "Феноменології духу", яка у певному розумінні ідейно близька до філософського роману Грасіана.

Перефразуючи Грасіана, можна сказати, що критик — це своє­рідний медикус, який має справу з тими чи тими кризовими явища ми (політичними, економічними, соціальними, літературними тощо).

Приблизно з другої половини XIX ст. на свої права у розкритті суті художньої творчості почали наполегливо претендувати психо­логія, соціологія та низка інших гуманітарних і навіть негуманітарних наук (наприклад, математика у формі теорії інформації та кібер­нетика).

Теоретична естетика від умоглядних міркувань переходить до прикладних досліджень (дизайн, урбанізм, реклама тощо). Наприк­лад, 1986 р. в Канаді відбулася конференція з проблем естетики навколишнього середовища. А за рік до цього у Санта-Круз (США) було проведено міжнародний симпозіум з так званої емпіричної ес­тетики, на якому обговорювали широке коло питань психоестетики.

У сучасному світі естетика не може залишатися спекулятивно-споглядальною дисципліною, перебуваючи поза будь-якими зв'язка­ми з емпіричними дослідженнями. Щоб утриматися на плаву, вона має виробляти більш активне ставлення до творчого потенціалу суспільства, допомагаючи розв'язувати не лише теоретичні, а й ціл­ком утилітарні завдання. Філософи та соціологи у сучасній світовій естетичній думці простежують чітку тенденцію до істотного розши­рення предмета досліджень традиційної естетики й до формулюван­ня цілей нових естетичних спеціальностей, що вивчають закономірності, близькі до художніх і багато в чому зумовлені науково-технічним прогресом. Так, упродовж 80-х років XX ст. відбулися міжнародні симпозіуми та колоквіуми з питань взаємозв'язку біоло­гії та мистецтва, математичного підходу до естетики тощо, на яких ішлося не тільки про нові цінності, а й про теорію цих цінностей. Остання тісно пов'язана з соціологією та економікою, оскільки має місце неявна тенденція перетворення естетичних цінностей з "ре­чей" (товарів) на "діяльність" (ринкові послуги), що значно розши­рює сферу застосування здібностей митців, та залучення до цієї сфе­ри зовсім нових технічних інструментів (наприклад, комп'ютерна графіка). Розширення зазначеної сфери означає перехід на якісно новий рівень професійної підготовки діячів мистецтва, що передба­чає засвоєння логіко-математичних знань, технічних наук, приро­дознавства, соціології, політології, права. Згадаймо великих митців доби Відродження, які займалися медициною (медичною анатомією), природознавством, опановували інженерні знання (будівництво, архітектура тощо). Звичайно, сьогодні не йдеться про енциклопедизм знань геніїв Відродження, радше маємо на увазі більш вузьку та цілеспрямовану спеціалізацію різновидів художньої творчості, зу­мовлену науково-технічним прогресом та його потребами, а також зміненою політичною ситуацією, коли від митців багато в чому за­лежить привабливий образ (імідж) того чи того політика.

Нинішня соціологія мистецтва виросла не тільки з прагнення соціології утвердитися в усіх або майже в усіх сферах гуманітарних досліджень. Не можна забувати й про те, що у рамках традиційної спекулятивної філософії неодноразово здійснювали спроби поєдна­ти поняття "істина" (гносеологія), "добро" (етика та право) та "краса" (філософська естетика та філософія мистецтва) під егідою понять "людська особистість", "людина як мікрокосм", "людина як соціоприродна цілісність". У результаті на світ з'явилася соціальна кон­цепція так званої естетичної держави, зобов'язана своїм походжен­ням німецькому поету, драматургу й теоретику мистецтва Й. Шіллеру (1759—1805). Він запропонував і сам термін "естетична держава".

Теорія Шіллера стала спробою довести об'єктивну істинність краси та її впливу на людську особистість та політичну свободу.

Започаткував пошук естетичної держави німецький історик мис­тецтва Й. Й. Вінкельман (1717—1768), який вважав головними при­чинами розквіту давньогрецького мистецтва державний устрій, політичну свободу полісів (міст-держав) та сприятливий помірний клімат Греції.

Згідно з Вінкельманом, естетичний прогрес базується на досвіді радісного життя у поєднанні з рухом думки. За його словами, афінська свобода означала можливість займатися поезією, атлети­кою, мистецтвом усім мешканцям міст-полісів.

Поняття "естетичний прогрес" цілком відповідало просвітницькій ідеології XVIII ст. Разом з тим воно привносило щось зовсім нове у розуміння "вічних" художніх цінностей, вказуючи на їх соціально-історичну та політичну зумовленість, а отже, відносність. Щоправда, за лінійного розуміння прогресу (рух від простого до складного, від нерозумного до розумного, від пітьми невігластва до світла просвіт­ництва) "вічні" художні цінності немовби вилучали з минулого й переносили у майбутнє, де вони перетворювалися на недосяжні іде­али, значущість яких для людей була визначена силою їхнього впли­ву на соціальний прогрес.

З приводу інтересу німецьких філософів та літераторів до антич­ної культури можна згадати відомого російського філософа О. Ло­сева (1893—1988), який зазначав, що антична культура вже давно стала предметом найпильнішого дослідження, й це не випадково. Справа в тому, що інтерес до античності в Європі ніколи не був суто антикварним. Починаючи з доби Відродження, представники вели­ких соціальних рухів часто зверталися до античних зразків у пошу­ках відповідей на злободенні питання.

Але що могли знайти теоретики естетики в античності? Й чи була в античності естетика взагалі?

Під естетикою (від грецьк. аisthetikos — такий, що належить до чуттєвого сприйняття) зазвичай розуміють спеціальну науку, яка вивчає роль та призначення мистецтва, специфіку естетичного суд­ження, прекрасне у природі та житті, трагічне, комічне, поезію, музику тощо. Ніякої "естетики" у зазначеному розумінні Стародав­ня Греція не знала, як не знала вона й мистецтва у сучасному зна­ченні цього слова. Тоді не було ще ні музеїв, ні виставок, ні верні­сажів. Пояснюється це просто: у Стародавній Греції мистецтво ще не відокремилося від ремесла, тобто від утилітарної діяльності, покликаної задовольняти нагальні життєві потреби. Скажімо, класична антична архітектура — це передусім храм, а статуя у ньому, — це Бог, якому поклоняються, приносять жертви і від якого чекають на цілком практичні милості. Навіть музика того періоду мала суто практичне призначення (магічне, лікувальне, виховне тощо).

Таким чином, мистецтво як самоціль за доби давньогрецької класики якщо якось і цінували, то цінували вкрай низько. Тому й не знаходимо там естетики як теорії та філософії мистецтва. А проте давньогрецька класика спиралася на багатющу естетику, яку неможливо втиснути в рамки новоєвропейських уявлень. Ця естетика ор­ганічно зливалася з речами більш життєво важливими та значущими для грека, ніж пізніші "естетичні судження" філософів Нового часу.

У очах стародавнього грека справжнім витвором мистецтва є не картина чи скульптура, здатні лише прикрашати житло, а живий навколишній світ. Тому антична естетика, за словами Лосева, з необхідністю виявляється своєрідною натурфілософією, тобто філо­софією природи або, говорячи сучасною мовою, естетикою навко­лишнього середовища.

Античні філософи періоду грецької класики не створили спе­ціальної естетичної теорії, натомість сама їхня філософія має яскра­во виражений естетичний характер. Ось чому, починаючи з Вінкельмана, в Європі не було жодного знаного фахівця у галузі теорії та філософії мистецтва, який не присвятив би античному ідеалові чи­мало сторінок глибокодумних міркувань.

Ідеї Вінкельмана справили вирішальний вплив на Веймарський естетичний гуманізм в особі німецьких письменників К. М. Віланда (1733—1813) Й. Г. Гердера та Й. В. Гете. Наприклад, для Віланда найкращою формою державного устрою могла бути така республіка, яка сприяла б розвиткові людської природи в її справжній красі й культивувала б мистецтво за допомогою змагальної діяльності співгромадян. Мистецтво та практика поетичного самовираження, вважав Гердер, можуть допомогти удосконалити моральну природу сучасної людини.

Перехід від веймарського класицизму до так званого швабського ідеалізму датовано осінню 1793 р., коли у Вюртемберзі зустрілися Шіллер та німецький поет Ф. Гьольдерлін (1770—1843). Представни­ки швабського ідеалізму (Гьольдерлін, філософи Гегель та Шеллінг) були провісниками "теократії прекрасного", тобто божественної влади прекрасного. Маніфестом естетичної держави стала їхня прог­рама 1796 р., ґрунтована на критичній філософії Канта, яка прого­лосила перетворення метафізики на соціальну практику морально-політичного характеру за допомогою філософії природи та розвитку її підстав задля блага людини у формі нової "міфології розуму".

Гьольдерлін естетичну державу бачив як єднання "естетичної церкви" та "релігії поезії". Гегель почасти відтворив у своїй "Фено­менології духу" цю ідею Гьольдерліна.

Цілком серйозно ідею естетичної держави сприйняв відомий німецький композитор Р. Вагнер (1813—1883), який вважав, що держава-поліс може бути зреалізована завдяки театрові ("театрократія"). Понад те, він не тільки розвинув теорію взаємовідносин між музикою та суспільством, яка відображала еллінську модель єднан­ня народного мистецтва та соціально-природної гармонії, а й спро­бував утілити її в життя, створивши Байрейтський театр, побудова­ний за його проектом, який здійснив постановки вагнерівської тет­ралогії "Кільця нібелунгів" та опери-містерії "Парсіфаль".

У цьому самому напрямі рухався філософ Ф. Ніцше (1844—1900), обґрунтовуючи необхідність розвитку розуму для створення естетич­ної держави, де панує вільна людина, яка усвідомлює свою здатність керувати власним інтелектом.

Пізніше філософ-екзистенціаліст М. Хайдеггер (1889—1976) про­голосив естетичну сутність буття як живого духу, як дихання любові, яке охоплює людину цілком. Він розумів державу-поліс як партнер­ство індивідуумів, які поділяють загальну естетику буття.

Один з ідеологів руху "нових лівих" 60-х років XX ст. Г. Маркузе, спираючись на ранні твори Маркса, особливо на його "Еконо­мічно-філософські рукописи 1844 року", створив теорію соціально­го ладу краси, яка, по суті, є тією самою шіллерівською естетичною державою з нерепресивним устроєм. Проголосивши новий "естетич­но-еротичний вимір" життя, Маркузе спробував сконструювати теорію суспільства як особливого витвору мистецтва.

• Побіжне ознайомлення з концепцією "естетичної держави" свідчить про те, що естетика доволі рано почала тяжіти до на­турфілософії, але з наголосом не на осмислення філософських проблем природознавства, а на філософську інтерпретацію культурно-природної цілісності людського світу та побудову відповідної картини цього світу. Це не враховують представни­ки сучасної естетики, які роблять сильний ухил у бік філософії мистецтва та художньої критики. Впадає в очі й те, що німецька естетика XVIII ст. розвивалася під демократичними гаслами, тобто цілком свідомо шукала союзу з філософією політики та політизованою етикою. Тим самим закладались підвалини для майбутніх соціологій мистецтва та культури.

Отже, ідея "естетичної держави", яку розвивали у рамках німець­кої філософської думки, має під собою цілком конкретне соціально-історичне та політичне підґрунтя. Появу цієї ідеї багато в чому пояс­нює характер відчуження від реальної політики, здійснюваної німецькою владою, та прагнення подолати це відчуження, керую­чись філософією раціоналізму, а також ідеалами Просвітництва. І що цікаво, теорія "естетичної" держави стала закономірним продов­женням теорії "поліцейської держави", у якій яскраво виявив себе політичний компонент німецької естетичної думки XVIII ст.

Концепція "поліцейської держави" як трансформований політичний компонент німецької естетики XVIII ст.

XVIII ст. під впливом ідеології Просвітництва та вчення відо­мого німецького філософа-просвітника X. Вольфа почала роз­виватися теорія "поліцейської держави", згідно з якою метою дер­жави є турбота про добробут усіх законослухняних громадян. Задля блага своїх громадян держава повинна керувати усіма їхніми діями, втручаючись у найінтимніші аспекти побуту.

Прусський король Фрідріх Великий (1712—-1786), послідовник цієї теорії, стверджував: народові, мов малій дитині, треба вказувати, що він повинен їсти та пити. Такий погляд на державу у XVIII ст. енергійно втілювали в життя уряди різних держав. У Росії його ви­разником був Петро І (1672—1725).

• Відмітна риса поліцейського державного порядку — бюрокра­тичне правління, яке відрізняється від феодальних форм прав­ління тим, що ґрунтується на праві, а не на свавіллі окремої особи. Усі починання державної влади втілюють у життя чис­ленні представники бюрократії, головним полем діяльності яких є різноманітні канцелярії.

У Німеччині XVIII ст., де прихильники поліцейського порядку посідали особливо значне місце, виникла навіть спеціальна галузь прикладного державознавства, присвячена державній канцелярській практиці. Батьком цієї вельми своєрідної соціально-політичної дис­ципліни був Й. Я. Мозер (1701 — 1785), відомий представник догма­тичної розробки німецького державного права.

До середини XIX ст. державне управління називали державним устроєм, або поліцією (від грецьк. роlitеіа (політія) — державний устрій). Розрізняли поліцію (управління) безпеки та поліцію (управ­ління) добробуту. Під поліцією безпеки розуміли державне управ­ління, націлене на забезпечення особистої та майнової безпеки населення, а під поліцією добробуту — діяльність, спрямовану на забезпечення матеріального та духовного добробуту населення. До поліції безпеки відносили передусім організацію зовнішньої оборо­ни (армію) та організацію забезпечення безпеки всередині країни (поліція у вузькому розумінні цього слова). До поліції добробуту зараховували турботи держави про народну охорону здоров'я, про­довольство, про видобувну та переробну промисловість, про народ­ну освіту тощо.

Поділ внутрішнього управління державним життям суспільства на поліцію безпеки та поліцію добробуту зник з наукового вжитку тільки разом зі зникненням терміна "поліція" для позначення дер­жавного управління.

У стародавні часи правотворчість не визнавали функцією влади, оскільки панувало звичаєве право (право за звичаєм). Одержавлення суду було важливим кроком у зміцненні державної влади.

Якщо у середні віки політична влада поставала як юрисдикція (від лат. jurisdictio — судочинство, провадження суду; підсудність; право чинити суд; правова сфера, на яку поширене повноваження певного державного органу), як відправлення суду, то у державі Но­вого часу вона виявилася переважно управлінням або, як тоді гово­рили, поліцією, через що й весь характер нової держави дістав назву "поліцейської держави".

На початку Нового часу державне управління передбачало звіль­нення громадських організацій та особи громадянина від гноблення з боку феодальних порядків, обстоювання їхньої самостійності. І в цьому полягав прогресивний характер ідеї "поліцейської держави". Але з послабленням феодальних кайданів державна опіка не припи­нилася. Навпаки, вона набула самодостатнього значення в особі про­фесійних чиновників. У цьому разі населення країни розглядали не як організацію громадян, а як безформну масу підданих, яку держава обробляє (виховує, навчає, контролює тощо) за накресленим владою планом тотальних бюрократичних заходів. Таким чином, управління у поліцейській державі у принципі заперечувало самовизначення особистості та суспільних груп, оскільки базувалося на засадах всепогли­наючої опіки держави над окремою людиною та суспільством загалом.

Цілковите одержавлення суду та широкий розвиток державного управління призвели до встановлення та зміцнення законодавчої функції влади. Державне законодавство визначало одноманітну та міцну юридичну норму для судових рішень. Усі аспекти життя під­порядковувались законодавчому впливові та в узгодженні з принци­пом єдності влади, всюдисущої та всеспрямовуючої, правотворчість було визнано виключною функцією держави.

На певному етапі державна опіка сприяла подоланню замкнуто­го господарства та встановленню господарства народного, що особ­ливо імпонувало німцям, соціально-національна спільнота яких була розбита на безліч дрібних держав та князівств, у кожному з яких панували феодальні примхи правителів. Проте з виникненням капіталістичного ладу останній потребував для свого розвитку сво­боди підприємницької діяльності та конкуренції. Життя висунуло вимогу свободи від державної опіки, або вимогу лібералізму, що й знайшло своє відображення в ідеї "естетичної держави", антитезі концепції "поліцейської держави". Але цю антитезу будували не на цілковитому та необґрунтованому запереченні концепції "поліцей­ської держави", а на подальшому розвиткові закладених у цій кон­цепції прогресивних просвітницьких ідей, що відповідали новому соціально-економічному контекстові.

Носієм ліберальної політичної ідеології став третій соціально-суспільний стан, тобто клас заможних городян (буржуазія), у чиїх руках зосереджувався значний грошовий капітал. Саме під енергій­ним тиском буржуазії поліцейська система управління державою здала свої позиції, поступившись ліберальній системі державного правління.

Лібералізм означав невтручання державної влади в економічне та духовне життя людини. На цьому, зокрема, наполягали фізіократи та А. Сміт. Завдання держави ліберали вбачали не у тотальному уп­равлінні суспільними процесами, а виключно у правотворчості та за­хисті прав у суді. Метою ж права вони покладали забезпечення не тільки державного порядку, що декларувала концепція "поліцейсь­кої держави", а й особистої свободи, за яку виступали німецькі іде­ологи "естетичної держави". Це означало, що поліцейська держава повинна була бути замінена на ліберально-правову державу.

Слабкість доктрини правової держави цілком очевидно виявила себе вже у другій половині XIX ст., коли на перший план вийшло соціальне питання. На практиці з'ясувалося, що люди не є рівними навіть за мірками ліберальної доктрини, що соціально незахищені групи (молодь, літні люди, жінки, інваліди тощо) потребують для свого більш-менш нормального існування не невтручання, а, навпа­ки, втручання держави у розв'язання низки питань. До цього слід додати активізацію класової боротьби за участю профспілок та ліво­радикальних партій за умов утворення державно-монополістичного капіталізму. Останнє також позначалося на переоцінці ролі держави у соціально-економічному розвиткові суспільства.

Поява на історичній сцені капіталістичних монополій супровод­жувалася з боку капіталістів вимогами надання дійової державної допомоги щодо впорядкування економічних відносин на внутріш­ньому та зовнішньому ринках.

Концепція соціальної політики та соціальної держави, особливо часто використовувана сучасними німецькими вченими, викрис­талізувалася в політичних дискусіях другої половини XIX ст., актив­ними учасниками яких були марксисти.

Філософсько-економічний погляд на фундаментальні проблеми людського буття за умов капіталістичного суспільства.

Перехід від ліберальної ідеї "естетичної держави" до марксистського радикалізму

Характер та зумовленість марксистської критики буржуазного тлумачення соціальної держави багато в чому стають зрозуміли­ми після звернення до "Економічно-філософських рукописів 1844 ро­ку" Маркса. Ці рукописи, опубліковані мовою оригіналу у повному обсязі у 1932 році, справили ефект вибуху бомби, оскільки їх можна розглядати як квінтесенцію філософії марксизму, що визначила всю подальшу політичну та наукову діяльність Маркса.

Чесно кажучи, цей твір дуже далекий від економічної науки в її класичному варіанті (А. Сміт, А. Рікардо). Ідеологія його значно ближча до ідеології "естетичної держави".

Незавершені "Економічно-філософські рукописи 1844 року" скла­даються з таких частин: (1) заробітна плата, (2) прибуток на капітал, (3) земельна рента, (4) відчужена праця, (5) приватна власність та праця, (6) приватна власність та комунізм, (7) значення потреб лю­дини за умов панування приватної власності та за соціалізму, (8) влада грошей у буржуазному суспільстві, (9) критика гегелівської діалектики та гегелівської філософії взагалі. Частини з четвертої по дев'яту мають умовні назви, оскільки являють собою сирий, чернет­ковий матеріал явно філософсько-політичного, а не економічного характеру.

Вибір теми та назва першого розділу ("Заробітна плата") є дуже симптоматичними показниками філософсько-політичної орієнтації Маркса, оскільки одразу роблять читача немовби заручником ідейно-теоретичних поглядів автора, який ненавидить буржуазію й сим­патизує робітникам, яких експлуатують капіталісти. Заробітну плату Маркс визначає філософськи, а саме: як ворожу боротьбу між капі­талістом та робітником, в якій неодмінно перемагає капіталіст. Цей злокапосний та користолюбний капіталіст з товстим черевом, на відміну від робітника, може додати до своїх доходів ще підприєм­ницький прибуток, натомість робітник не може додати до свого про­мислового заробітку ні земельної ренти, ні відсотків на капітал.

Повторюючи слова Сміта, Маркс пише, що найнижчою та єди­но необхідною нормою заробітної плати є вартість існування робіт­ника під час роботи й понад це стільки, щоб він міг прогодувати сім'ю й щоб робітнича раса не вимерла.

За умов ринкової економіки попит на робітничий люд неминуче регулює продукування його. Якщо пропозиція значно перевищує попит, то частина робітників має опуститися до рівня злиденного існування або просто померти з голоду. Таким чином, констатує Маркс, існування робітника у буржуазному світі зводиться до умов існування будь-якого іншого товару.

Як у XVIII—XIX, так і на початку XXI ст. робітникам у низці країн світу, включаючи республіки колишнього Радянського Союзу, доводиться вперто боротися не тільки за фізичні засоби до життя (шматок хліба, дах над головою тощо), а й за отримання роботи, тобто за можливість своєї професійної діяльності, а подеколи й не­професійної, але такої, що випадково трапилася й не вимагає особ­ливої кваліфікації. Усе це знецінює працю й веде до зростання кон­куренції між робітниками, до формування протиприродних (негу­манних і навіть антигуманних), ворожих стосунків між ними.

Умоглядно порівнюючи прогрес та регрес за мірками добробуту або відсутності добробуту буржуазного суспільства, Маркс доходить висновку, який упродовж тривалого часу був для нього дороговка­зом і надихав на теоретичне обґрунтування неминучого падіння капіталізму та побудови комуністичного суспільства. Він стверджує: злиденність випливає із самої суті праці за умов капіталістичного (буржуазного) суспільства.

З точки зору політичної економії XIX ст. робітник — це пролетар, це той, хто не має ні капіталу, ні земельної ренти, живе виключно власною працею, причому працею вузькоспеціалізованою, визначува­ною потребами машинно-фабричного капіталістичного виробництва. Саме цього пролетаря політекономія XIX ст. розглядає як робітника.

Скажімо, для філософії таке визначення буде цілком прийнят­ним. Філософи скажуть, що поняття "пролетаріат" містить не чуттє­вий образ певного типу токаря, пекаря чи шевця, а їхні соціально значущі функції, тобто є поліфункціональним, для розкриття змісту якого будують макропоняття у вигляді наукової концепції.

Кожен, хто може виконувати функцію пролетаря у капіталістич­ному суспільстві, підходить під макропоняття "пролетаріат" та "про­летар", тобто його усвідомлюють як функціонально прийнятного для реалізації певних виробничих цілей суб'єкта. Навіть будь-який непролетар може стати у цьому розумінні пролетарем, якщо успішно заміщуватиме у виробничому побуті того, хто зазвичай асоціюється з пролетарем. Тому нема нічого смішного, наприклад, у виразі "про­летар розумової праці", якщо йдеться про найману та вузько спе­ціалізовану трудову діяльність. За своїми функціональними характе­ристиками ця діяльність нічим не відрізняється від діяльності тока­ря або пекаря.

На думку Маркса, капітал — це приватна власність на продукти чужої праці. Таке визначення капіталу має суто юридичний харак­тер. Це наводить на думку, що Маркс дуже туманно уявляє еко­номічну сутність капіталу у буржуазному суспільстві. Адже пропоно­ване ним визначення, так само як і інші, підходить і під рабовлас­ницьке суспільство, і під суспільство феодальне. Крім того, про не­ясність у розумінні капіталу свідчить і той факт, що як синонім "капіталу" він, слідом за Смітом, використовує слово "фонд" (фр. fond від лат. fundus — підстава, підгрунтя, підвалина, основа). До цьо­го можна додати, що весь розділ під назвою "Прибуток на капітал" присвячено аналізові з позицій соціальної філософії права, а не з позицій власне економічної науки. Це важливе зауваження для ро­зуміння особливості марксистської філософії та соціології (історич­ного матеріалізму як загальносоціологічної теорії).

Використовуючи соціальну філософію права, вироблену в про­цесі критики гегелівської філософії права, Маркс зосереджує свій квазіполітекономічний аналіз на понятті "відчужена праця", яке має яскраво виражений ціннісний смисл. Подібне допустиме у філософ­сько-етичній мові та у мові богословських проповідей, але не від­повідає об'єктивному науковому аналізу, націленому на отримання істинних, вірогідних знань, на підставі яких можна висловлювати оцінні судження.

З'ясовуючи питання про базисні передумови політичної еко­номії, Маркс зазначає, що політична економія передусім виходить з факту існування приватної власності, але пояснення цьому фактові вона не дає. Матеріальний процес, здійснюваний з опертям на при­ватну власність, політична економія вкладає у загальні, абстрактні формули, які набувають для неї значення законів. Ці закони вона не осмислює, тобто не показує, як вони випливають із самої суті при­ватної власності. На думку Маркса, так не повинно бути, політеко­номія просто зобов'язана осмислити суттєвий взаємозв'язок між приватною власністю та капіталом, а фактично — взаємозв'язок між феноменом соціального відчуження та грошовою системою.

Таким чином, замість політекономічного аналізу буржуазного способу господарювання нам пропонують здійснити синтез соціаль­ної філософії права та так званого монетаристського підходу до еко­номіки з метою викриття користолюбного буржуа. Але тоді отри­муємо не політекономію, а спекулятивну політологію, здобрену гуманістичною філософією (філософією культури) та недолугими посиланнями на політекономію. У цьому немає нічого осудного. На­ука припускає різні підходи до вивчення тієї чи тієї предметної царини. У кінцевому підсумку оцінюють результати дослідницької діяльності і тільки потім дають оцінку обраної методологічної пози­ції та використаного пізнавального інструментарію. Звичайно пере­можців, тобто тих, хто досяг у науці вагомих, позитивних резуль­татів, не судять. З переможеними ж, тобто з невдахами, наукова гро­мадськість розправляється дуже сурово, не звертаючи уваги на те, що негативні результати у науці — це теж результати.

То що ж бере Маркс за відправний пункт свого аналізу?

По-перше, він відмовляється розглядати вигаданий первісний стан людей, з якого відтак дедукують, наприклад, взаємозв'язок між поділом праці та обміном. По-друге, він наполягає на тому, що під-ставовими треба зробити факти сучасного йому політико-економічного життя.

Передусім таким фактом є те, що робітник стає тим біднішим, чим більше багатства він виробляє. Відповідно робітник стає тим дешевшим, чим більше товарів він створює. Що цей факт пояснює? Пояснення має філософсько-ціннісний характер з присмаком мора­лізаторства. На думку Маркса, предмет, вироблюваний за умов бур­жуазного суспільства найманою працею, протистоїть праці як певна чужа сила, незалежна від виробника. До цього слід додати, що про­дукт праці є опредметнена праця, тобто процес праці є її опредметнення. Соціально-етичний сенс цього процесу полягає в тому, що опредметнення праці робітника у системі капіталістичного виробництва постає як втрата предмета (відчуження) та покріпачення ним (вимушене самовідчуження). Іншими словами, робітник ставиться до продукту своєї праці як до чужого предмета. Чим більше він вис­нажує себе на роботі, тим могутнішим стає чужий для нього пред­метний світ, створюваний ним самим, тим біднішим стає він сам, його внутрішній світ та його особисте майно. Так само, на думку Маркса, і в релігії. Чим більше людина вкладає в Бога, тим менше залишається в ній самій. Самовідчуження робітника у продукті його праці означає не тільки те, що праця набуває зовнішнього існуван­ня, а ще й те, що ця праця стає самостійною силою, яка протистоїть робітникові, причому силою чужою та ворожою.

Маркс наголошує, що буржуазна політична економія замовчує відчуження у самій сутності праці, тобто обходить етичну та культурфілософську проблематику, оскільки не піддає розглядові безпо­середнє відношення між робітником (працею) та вироблюваним ним продуктом, що, власне кажучи, є предметом соціологічного, а не економічного аналізу. А у результаті з поля зору буржуазних вчених зникає той факт, що праця, створюючи чудові речі, творячи красу, разом з тим породжує зубожіння робітника, спотворює його внут­рішній світ.

Відчуження, вважає Маркс, виявляє себе не тільки у кінцевому продукті виробництва, а й у самій виробничій діяльності. Отже, якщо продукт праці є самовідчуження, то й саме виробництво має бути діяльним самовідчуженням, самовідчуженням діяльності, діяль­ністю самовідчуження. Стосовно особистості робітника це означає, що робітник у своїй праці не утверджує себе, а заперечує, не розгор­тає вільно свою фізичну та духовну енергію, а виснажує власну фізичну природу та руйнує свій власний дух. Тому робітник капіта­лістичного підприємства тільки поза працею почувається самим собою, а у процесі праці він почувається відірваним від самого себе.

Відчуженість праці ясно виявляє себе у тому, що як тільки при­пиняється фізичне чи якесь інше примушування до праці, від неї втікають, мов від чуми. У результаті, резюмує Маркс, робоча люди­на відчуває себе вільно діючою тільки під час виконання своїх фізіологічних функцій (їжа, статевий акт тощо), а у своїх людських функціях вона почувається підневільною.

Намалювавши жахливу картину животіння найманих робітників капіталістичного суспільства, Маркс переходить до розгляду людини як істоти родової (соціальної), а отже, універсальної, а тому вільної. При цьому він зовсім забуває про те, що раніше заявляв про своє небажання розглядати людину взагалі або вигаданого первісного ди­куна, як це роблять представники буржуазної політекономії, й про­голошував необхідність починати політекономічний аналіз з реаль­но існуючого буржуазного суспільства. Саме ці філософські мірку­вання становлять найбільший інтерес для соціологів культури. Як вважає Маркс, родове (соціальне) життя людини та тварини полягає в тому, що вони живуть за рахунок зовнішнього світу, природи. Чим універсальнішою є людина порівняно з твариною, тим універсальнішою, ширшою є сфера тієї природи, якою вона живе. Ця природ­на сфера стає компонентом людської свідомості, почасти як об'єкт природознавства, почасти як об'єкт мистецтва.

Відчужена праця розколює єдність людини як родової (соціаль­ної) істоти з природою. Як це відбувається? Тварина безпосередньо тотожна зі своєю життєдіяльністю й не здатна відрізняти себе від своєї життєдіяльності. Людина ж робить предметом свідомості свою власну життєдіяльність і тим самим виробляє нову форму свідомої активності — самосвідомість. Самосвідомість дає змогу їй відчути себе як родову (соціальну), універсальну істоту, яка не скута природ­ними кайданами, мов тварина, а є вільною у своїй діяльності щодо розширення природної сфери та перетворення природи на продов­ження свого тіла. Відчужена праця перевертає все з ніг на голову, позбавляючи людину свободи й перетворюючи її універсальну родо­ву сутність на засіб для підтримання жалюгідного, напівтваринного або й тваринного існування.

Якщо тварина продукує лише те, чого безпосередньо потребує, то людина здатна залишити царство необхідності й вийти у царство свободи, оскільки вона може виробляти й виробляє навіть тоді, ко­ли є вільною від безпосередньої фізичної потреби. Тварина змінює навколишній світ тільки відповідно до її мірок та потреб свого ви­ду, натомість людина вміє виробляти за мірками будь-якого виду, і скрізь вона вміє докладати до предмета відповідну його природі мірку. Через це, підкреслює Маркс, людина змінює навколишній світ (формує матерію) й згідно із законами краси (!).

Саме у переробленні предметного світу за найрізноманітнішими мірками, і не під тиском фізичної необхідності, людина утверджує себе як родова істота. Тому предмет праці такої людини слід розгля­дати як опредметнення родового життя людини. Відчужена ж праця, забираючи у людини предмет її виробництва, тим самим забирає у неї родову сутність, її родову предметність, у результаті чого та пе­ревага, яку людина має перед твариною, перетворюється для неї на щось негативне, що йде їй тільки на шкоду. Безпосереднім наслід­ком того, що людина є відчуженою від продукту своєї праці, від своєї універсальної життєдіяльності, від своєї соціальної сутності, є відчуження людини від людини.

Чим обтяжене це соціальне самовідчуження? Подібно до того, як робоча людина перетворює свою власну виробничу діяльність на по­карання для себе, а власний продукт втрачає, так само вона пород­жує владу тих, хто не виробляє, але виробництвом розпоряджається. Отже, висновує Маркс, приватна власність є необхідним наслідком відчуженої праці. До цього він додає у дусі філософського апріориз­му, що хоча приватна власність і постає як підвалина та причина самовідчуженої праці, але насправді все навпаки: приватна власність є результатом самовідчуженої праці.

Це дуже важливе положення, яке у завуальованому вигляді буде збережене марксизмом для революційного перетворення соціальної дійсності. Філософська суть цього перетворення полягає в тому, що для подолання самовідчуження праці необхідно спочатку ліквідува­ти приватну власність і ті правові системи, які її виправдовують та захищають, а потім переходити до ліквідації самовідчуження, яке виникає доволі загадково. Звідси, до речі, походить вкрай негативне ставлення марксистів до філософії права.

Упродовж тривалого часу це негативне ставлення до філософії права з боку радянських правознавців та філософів перешкоджало об'єктивній оцінці теоретичних поглядів Маркса та Енгельса, які на ранніх етапах своєї творчості, та й пізніше, часто вели критику капіталізму в термінах філософії права, хоча й відхрещувалися від цієї філософії. Типовим прикладом такої критики є "Маніфест ко­муністичної партії" (вперше опублікований у Лондоні у лютому 1848 р.), автори якого ще не знали до пуття політичної економії капіталізму, але вже передрікали неминучий економічний крах капі­талістичної системи й регулярно передруковували свій "Маніфест", практично не вносячи до нього істотних змін.

Підіб'ємо деякі підсумки. Ознайомлення з "Економічно-філо­софськими рукописами 1844 року" показує, що головними катего­ріями, які визначають спрямованість та характер пропонованого аналізу соціально-економічної дійсності капіталістичного суспіль­ства, є "праця", "відчуження" та "свобода". З цих категорій у пога­но пояснюваний спосіб виводяться поняття "приватна власність", "капітал" ("фонд") та інші, що фігурують у працях класиків політичної економії.

Проте у цьому разі важливими є не слабкі сторони аналізу, здій­снюваного Марксом, а його новаторство порівняно з попередника­ми з-поміж німецьких філософів.

Отже, спочатку було філософсько-просвітницьке вчення про поліцейсько-бюрократичну державу, покликану навести порядок у суспільстві за мірками раціоналістичної філософії. Потім з'являєть­ся вчення про "естетичну державу", націлене на об'єднання особис­того та суспільного під егідою поняття політичної свободи. Нарешті з'являється Маркс, який доводить, що у сучасному буржуазному суспільстві не може бути й мови про свободу, оскільки засадовою для цієї держави є приватна власність, визначувана через самовідчуження праці.

Звідси, принцип краси як вираження універсальної (соціально) сутності людини досяжний лише за умови знищення не тільки при­ватної власності, а й самовідчуження праці з наступним утверджен­ням вільної творчості.

"Економічно-філософські рукописи 1844 року" можна розгляда­ти як твір, значущий для естетики та соціології. Серйозним аргумен­том на користь цієї точки зору є гегелівська "Естетика".

Свобода як духовний стрижень естетичної самосвідомості та предмет соціологічного розгляду

Розглядаючи поняття ідеалу, Гегель вказував на те, що ідеал — це не просто ідея, а енергія саморозвитку у світі краси. На його думку, вчення про красу тісно пов'язане з вченням про свободу. Відповідно до цього він стверджує: якщо всесвітня історія є прогрес у свідомості свободи, то форма прекрасного — це явище свободи. Без стану свободи немає й не може бути естетичного світу. Невіль­на людина ставиться до всього суто споживацьки; вона не в змозі вийти за межі корисності у своїх оцінках людей, ідей, речей. Есте­тичне ж ставлення до світу завжди позначене свободою. Це ставлен­ня не має нічого спільного з "чистим естетизмом", який схожий на медитативне споглядання свого пупка.

Енергетичним зарядом свободи є гуманістичний ідеал. Ідеалом пройнята істинно людська поведінка. Ідеал за самою своєю суттю не може бути потворним. Його лик є прекрасним, як прекрасним є і його смисл. У противному разі маємо справу не з ідеалом, а з пред­метом сліпої віри, що спотворює духовний світ людини.

Невільній людині краса уявляється приємною надмірністю. То­му недолугі захисники краси часом намагаються приписати предме­там мистецтва "серйозні" цілі, тобто намагаються подати їх як посередників-примирювачів між розумом та чуттєвістю.

Звичайно, краса у мистецтві може бути джерелом розваг, робити привабливішим зовнішній бік буття, прикрашаючи навколишні предмети. Але у цьому разі мистецтво є не самостійним, а службо­вим різновидом діяльності. Ми ж, за словами Гегеля, хочемо гово­рити про мистецтво вільне як з точки зору мети, так і з точки зору засобів для її досягнення.

Вільна художня творчість — це діяльність, яка звільнює істинний зміст явищ людського життя від омани. Завдяки цьому художній твір не тільки викликає у нас почуття задоволення, а й активізує оцінну діяльність, оскільки ми піддаємо судові нашого розуму зміст та фор­му певного твору.

Оцінна діяльність передбачає існування людини не тільки як продукту природи, але й як продукту культури, тобто усвідомлення нею свого зв'язку з природою та суспільством. Цього подвоєння до­сягають за допомогою зміни зовнішніх предметів, в яких закарбова­не внутрішнє життя людини, її інтереси та цілі.

Якщо людина наосліп шукає межі своїх можливостей, не утруд­нюючи себе роботою думки, вона постає у ролі пожадливої істоти, яка немовби пожирає предмети, які її притягують, і у такий спосіб самозадовольняється. Проте пожадливість не може й не хоче дати предметові існувати вільно, оскільки змушує знищувати цю свободу, демонструючи тим самим, що предмети існують лише для бруталь­ного споживання.

Гегелівське тлумачення предмета естетики важливе тим, що роз­межовує естетику, філософію та соціологію мистецтва. Гегелівські ідейно-естетичні установки знайшли своє вираження у соціологіч­ному аналізі мистецтва Стародавньої Греції, блискуче здійсненому Лосевим у багатотомному дослідженні історії античної естетики. Здійснюючи багатопланове дослідження проблематики, що його цікавила, він тією чи тією мірою порушував питання, які виходять далеко за рамки філософії. Це визнавав і він сам, говорячи, що його книга (йдеться про перший том) може бути розглянута не тільки як історія давньогрецької естетики, але й як історія античної на­турфілософії. До цього можна було б додати також історію розвитку

давньогрецького світогляду, включаючи його політичний аспект, якому Лосєв у своєму дослідженні також приділив увагу. І у цьому немає нічого протиприродного, оскільки, як підкреслює вчений, в античній художній класиці специфічно естетичне органічно пере­плетене з позаестетичними мотивами.

Формально-теоретичний аналіз естетичного, писав Лосєв, став можливим тільки тому, що прототип такого аналізу вже практично відбувся у самій дійсності. Першим кроком цього "практичного аналізу" було відокремлення мистецтва від ремесла й перетворення останнього на специфічну галузь виробництва, де виробником є працівник, що спеціалізується в одній вузькій галузі виробничої діяльності (згадаймо Маркса). Це стосується не тільки промислових робітників, а й спеціалізованих митців (композиторів, драматургів, письменників, поетів, артистів тощо).

Сьогодні поділ праці дійшов до того, що не тільки, скажімо, складання віршів, а й навіть декламування їх (наприклад, зі сцени) стало справою особливого фахівця-професіонала.

Подібно до спеціалізованих галузей сучасної науки та техніки, мистецтво створило гранично формалізовану знакову систему, зро­зумілу лише вузькому колу фахівців, професіоналізм яких обмежено чітко визначеними рамками. Виходити за ці рамки можна, але неба­жано, оскільки таку людину можуть запідозрити якщо не у "реміс­ництві", то вже точно у верхоглядстві та дилетантизмі. А назвати твір сучасного митця "ремісницьким" — означає смертельно скрив­дити його.

Таким чином, резюмує Лосєв, ліквідація рамок рівнозначна ліквідації сучасного мистецтва як вузькоспеціалізованої галузі ви­робництва. Мистецтва у цьому розумінні слова грецька класика не знала. Навіть за доби Відродження воно ще остаточно не виокреми­лося в якусь спеціальність і значною мірою залишалося ремеслом як органічним поєднанням багатьох різновидів професійної діяльності. Тому питання полягає не в тому, добре чи погано виходити за жорстко окреслені рамки. Істотнішим є інше: чи здатне на це сучас­не мистецтво взагалі? Адже "рамка" внутрішньо притаманна не тіль­ки мистецтву, а й усім різновидам соціально значущої людської діяльності. У зв'язку з цим Лосєв звертає увагу на становище артис­та у сучасному суспільстві. Артист, за його словами, є нині найпопулярнішою постаттю. Але так було не завжди. Півтора — два сто­річчя тому аристократи вважали для себе безчестям подати руку артистові. Напівпрезирливе ставлення до будь-якого роду скоморохів, комедіантів та лицедеїв було властиве у ті часи не тільки арис­тократам "крові", а й багатьом серйозним людям. Адже тільки у рамках сцени актор може бути значущою особою.

Людина XVII або XVIII ст. цілком серйозно ставилася до релігій­ного фанатика або фанатика атеїстичної ідеї, який ішов на вогнище. Вона серйозно ставилася й до пересічного селянина, який важкою працею виробляв справжній, а не "театральний" хліб. Але цей самий прагматик не в змозі був поставити на одну дошку реальну осо­бистість та актора, що копіює першу на сцені, а після сцени підра­ховує жалюгідні копійки й вульгарно лається з антрепренером, коханкою, господарем корчми.

Сьогодні ж артист — популярна постать і навіть свого роду іде­ал, що свідчить про граничне "розщеплення" людської особистості, у тому числі й усіх нас, змушених щоденно та щогодинно перетво­рюватися на "акторів". У сучасному світі особистість перестає існу­вати як щось органічно ціле; вона розпадається на абстрактні, одно­бічні компоненти. В офісі, навчальному закладі, на заводі людина виконує одну роль, у вільний від роботи час — іншу або безліч інших. В одній сфері діяльності вона мовчазна та боязка, сором'яз­лива, а в іншій — балакуча та зухвала. І всі ці "перевдягання" не заважають людині жити, оскільки вона — такий самий актор, як і всі інші.

"Актор", зазначав Лосєв, настільки глибоко увійшов у плоть і кров сучасної людини, що вона принципово не хоче бути кимось од­ним насправді. її цілком влаштовує роль "часткової (одновимірної) людини". Проте у глибині своєї душі вона тягнеться до недосяжних для неї зразків цілісної особистості і з цією метою видобуває з гли­бини віків, наприклад, грецьку класику. Проте як та для чого вона це видобуває?

Тільки для того, щоб помістити її в "рамки" свого дому або музею. Помилувавшись та долучившись до ідеалів туманного мину­лого, можна повертатися у своє коло та як "одновимірна людина" виставляти класику на аукціон або гендлювати нею з-під поли. Між іншим, на думку фахівців, у комерційній історії живопису ніколи не було настільки високих цін на художні полотна, як наприкінці XX ст. Це зайвий раз свідчить про "лицедійство" людини сучасно­го промислово розвиненого суспільства, яка вкладає гроші у най­більш вигідні підприємства. Цей феномен не підвладний ні естетич­ному аналізові, ні аналізові засобами філософії мистецтва. На зміну їм приходять соціологія та економіка мистецтва, які пов'язують матеріальну та духовну сфери в єдиний предмет аналізу з викорис­танням статистичного інструментарію. Тільки у такий спосіб можна оцінити суспільну користь та товарну вартість ідеалів, утілених у витворах мистецтва. У такому разі ідеал перетворюється на об'єкт байдужого, формального аналізу, який є чужим реальному історич­ному смислу цього ідеалу.

Громадянин давньогрецького міста-держави був би надзвичайно здивований, якби довідався про настільки гендлярське ставлення до його сенсу життя. Але такі вже реалії сучасних форм власності та ринкових відносин, і на це доводиться зважати, якщо ми прагнемо мати адекватні наукові картини минулого та сучасного.

Повернімося до мешканця античного міста-держави. Передусім, ця держава міського типу мала дуже обмежені розміри, цілком дос­тупні для огляду й буквально фізично відчутні. У деякому розумінні "світ закінчувався" за межами давньогрецького поліса, який був достатньо самостійним соціально-економічним та політичним утво­ренням з прив'язаними до нього селами. Ідеал життя (сенс життя) у такому самодостатньому світі мав цілком речовинний характер, оскільки не відривався від реальності й не міг бути дороговказною зіркою, яка кличе в інший, більш досконалий світ, як це спосте­рігаємо у християнстві чи у буржуазному суспільстві, де ідеал стає чимось потойбічним для людини, чимось абстрактно мислимим, а не чуттєво даним.

Дослідження античної естетики та філософії, здійснюване Лосе­вим з опертям на соціологію культури, ґрунтувалося на кількох го­ловних принципах. По-перше, вчений виходив з того, що античний світогляд, особливо у період ранньої класики, не міг розглядати ідею у відриві від матерії або матерію у відриві від ідеї. Всю дійсність ста­родавній грек мислив як ідеальне та реальне водночас. По-друге, антична тотожність ідеального та реального випливала саме з реаль­ного, чуттєво даного, а не з розколу світу на дві половини — чуттєву та надчуттєву. Тому головним витвором мистецтва є тут не що інше, як чуттєвий Космос, а також сама людина, що виникла у вигляді певного оформлення космічних стихій. По-третє, єдність матеріаль­ного та ідеального у докладанні до мистецтва та життя стародавньо­го грека вимагає ще однієї єдності — єдності виробничо-утилітарно­го та суто естетичного. Прекрасним з античної точки зору є тільки те, що максимально корисне, зручне та вигідне, але водночас є пред­метом безкорисливого замилування. По-четверте, з цих трьох тез випливає, що антична філософія ранньої класики — це саме естетика як знання про чуттєво сприйманий процес самопородження Кос­мосу. У зв'язку з цим в одній із своїх праць Лосєв указував на те, що європейські терміни "естетика", "естетичне" запозичені з грецької мови. Наприклад, "аisthesis" у Платона, як, утім, і у всіх інших грець­ких письменників, означає "чуттєве сприйняття", "відчуття". Слід зазначити, що відмінність "чуттєво сприйманого" та "естетичного" відсутня в історії філософії аж до XVIII ст. Тільки з німецького філо­софа А. Г. Баумгартена (1714—1762) окреслюється розмежування "відчуття" та "почуття". Але навіть фундатор класичної німецької філософії Кант розумів під естетикою царину чуттєвих відчуттів та сприйняттів. Що стосується Баумгартена, якому філософська думка зобов'язана витлумаченням терміна "естетика" для позначення са­мостійного розділу філософського знання, то він розумів під естети­кою теорію чуттєвого пізнання; красу він визначав як "досконале чуттєве пізнання". По-п'яте, класична антична естетика за самою своєю суттю скульптурна. Скульптурний витвір є єдність внутріш­нього життя людини та його зовнішньотілесного вираження. По-шосте, Лосєв доводить, що соціально-історичним ґрунтом для тако­го роду естетики могло бути тільки рабовласницьке суспільство. Кардинальним для усієї теорії античної культури він вважає питан­ня про істотний зв'язок взаємовідносин рабовласницького суспіль­ства з культурою, яка виникла з його надр. Це і є вихідною базою соціології культури, відштовхуючись від якої Лосєв здійснює своє грандіозне дослідження історії античної естетики.

Така авторська оцінка наукових установок Лосева у підході до ідейної спадщини античності може викликати незадоволення у ша­нувальників його таланту та творчої спадщини, але тоді нехай вони згадають не тільки про "естетичну державу" Шіллера, а й естетику Гегеля, яку можна вважати своєрідним прологом як до соціології мистецтва та культури, так і до соціології політики, оскільки він пов'язав воєдино два поняття — "естетика" та "свобода".

Естетична оцінка безпосередньо стосується розуміння характеру зацікавленості суб'єкта теоретичної та практичної діяльності. Есте­тичний характер діяльності є одним із способів активізації та розши­рення самосвідомості, коли людина не тільки пізнає та практично змінює світ, а й ставиться до світу за законами краси та гармонії.

Естетична самосвідомість не імперативна порівняно з мораль­ною самосвідомістю та не є неупередженою порівняно із самосві­домістю науки. її духовним стрижнем є свобода, яка об'єднує суще та належне, науку та мораль.

Аксіологічний підхід до мистецтва

об стати фактом свідомості, будь-яка цінність спочатку має набути вигляду значущості, тобто перетворитися на значущу для людини цінність. З цього випливає, що оцінка пов'язана з пізнанням, але не зводиться до нього. Специфіка оцінки полягає в тому, що вона не вільна від інтересів та потреб суб'єкта, який оцінює й прагне задовольнити певну потребу. Останнє й породжує інтерес до того чи того боку оцінюваного предмета.

Перетворення потреби на інтерес супроводжує вироблення мо­тиваційного механізму майбутньої діяльності щодо задоволення пот­реби. Внутрішні мотиви діяльності найтіснішим чином пов'язані з оцінною діяльністю суб'єкта, якому не байдужа адекватність зробле­них ним оцінок. Якщо оцінки завищені чи занижені, то замислене може бути не досягнуте. Щоб уникнути хибного вибору, треба розрізняти "дві істини" — пізнавальну та оцінну. Скажімо, у пізнан­ні ми прагнемо встановити відповідність наших знань об'єктивному станові речей. Перевірка ж істинності оцінки має на меті встанови­ти відповідність наших знань про соціально-культурну цінність пев­них предметів реальному станові їх у певній системі суспільних відносин. Предмет оцінки є вужчим за предмет пізнання.

Соціологія та психологія мистецтва

Естетичний розгляд мистецтв — одна зі сфер естетики як філо­софської дисципліни, яку іноді зовсім неправомірно називають філософією мистецтва. Компонентами філософії мистецтва є соціальна психологія та соціологія, але не як самодостатні наукові дисципліни, а як додаткова підмога.

У радянській науці соціологічний підхід до мистецтва, який набув поширення у 20-ті роки XX ст., доводив до карикатурності горезвісний "принцип класовості", тобто соціальну природу мисте­цтва цілковито ототожнювали з його класовими функціями. Тому у вжитку були висловлювання про мистецтво як знаряддя класової боротьби. А у відповідь на запитання про історичні перспективи розвитку мистецтва категорично лунало: у безкласовому комуністич­ному суспільстві мистецтво як спеціалізована, однобічна форма діяльності зникне, точніше, перестане бути схожим на себе.

Тільки у 60-ті роки XX ст. окреслився поворот до тверезішого погляду на можливості соціології мистецтва. У цей час висувають положення про те, що соціологічний розгляд витвору мистецтва за­лежить від аналізу сприйняття художніх цінностей різними кате­горіями публіки. Водночас набуває поширення поняття "свобода", яке щодо мистецтва відображає той факт, що людину не можна зму­сити естетично пережити своє спілкування з мистецтвом, оскільки естетичне переживання — акт добровільний. На відміну від доб­ровільності у моральному розумінні, коли, наприклад, людина доб­ровільно йде на смерть заради життя інших, тут не потрібні вольові зусилля, але передбачається наявність певного рівня культурності, що зумовлює в людині потребу у прекрасному.

Захисники теорії мистецтва як теорії особливого пізнання неаби­як применшують можливості художнього осмислення світу. Наприк­лад, коли витвір мистецтва оголошують тим художнішим, чим наочніше та виразніше він викликає чуттєвий образ у голові люди­ни. Виходить так, що будь-яке наочне уявлення разом з тим вже і є художнім. З цього приводу Л. С. Виготський іронізував: коли Гоголь стверджує, що "мало який птах долетить до середини Дніпра", того Дніпра, який будь-який птах перелетить без особливих зусиль, то він не тільки не приводить нас до наочного уявлення річки, а радше за все чимдалі веде від нього згідно з метою своєї фантастичної "Жах­ливої помсти". Тоді Дніпро справді постає як якась надзвичайна, казкова річка.

Не виправдали себе й спроби психоаналітичного витлумачення мистецтва. Як відомо, вчення, розроблене 3. Фрейдом, ставить у центр уваги несвідомі психічні процеси. Психоаналіз намагається поглянути на мистецтво, відштовхуючись від досвіду вивчення сно­видінь та неврозів. У середовищі психологів цього напряму набули поширення висловлювання про те, що мистецтво займає серединне положення між сновидінням та неврозом, тобто засадовим для ньо­го є конфлікт, який, на думку психоаналітиків, уже перезрів для сновидіння, але ще не став патогенним. У контексті психоаналітич­ної теорії мистецтва митця ототожнюють з невротиком. При цьому стверджується, що, наприклад, поет у своїй творчості вивільнює несвідомі потяги. На підтвердження сказаного наводяться слова од­ного з героїв В. Шекспіра (1564—1616): "Поет виплакує власні гріхи в інших людях".

За такого погляду на мистецтво виявляється, що художня твор­чість схожа на терапевтичне лікування як для самого творця, так і для тих, хто сприймає плоди його праці. Мистецтво постає лише як засіб для залагодження конфлікту з несвідомим. Звідси напрошуєть­ся висновок, що мистецтво не має інших позитивних завдань, крім лікувальних. Ігнорування свідомих моментів у переживанні мистецт­ва стирає грань між ним як цілком осмисленою діяльністю та хво­робливими симптомами у невротиків. Незважаючи на допущені прорахунки, психологія мистецтва внесла та продовжує вносити чимало корисного як у філософію, так і в соціологію мистецтва (особливо це стосується соціальної психології).

Загальна характеристика проблем, пов'язаних з поняттям "соціологія культури"

Соціологію мистецтва можна розглядати як важливий компонент ще багато в чому проблематичної соціології культури, яка в іде­алі покликана займатися вивченням відповідних соціальних інсти­туцій, що регулюють ціннісні відносини у суспільстві. Ці інституції повинні сприяти соціалізації людини (наприклад, системи вихован­ня, освіти) й допомагати їй орієнтуватися у навколишньому світі. Поряд з цим соціологія культури могла б вивчати поведінку та діяльність людей, які створюють світ ціннісної предметності та самі цінності. Проте тут є надто багато "але", щоб не враховувати їх зад­ля захопленого поклоніння слову "культура".

Поняття культури створене філософами приблизно у другій по­ловині XVIII ст. Термін "культура" (від лат. сulturга — оброблення, ви­ховання, освіта, утворювання, розвиток, шанування) знаходимо вже в одному німецькому словнику 1793 р. Це надзвичайно багатозначний термін. Він налічує понад 250 різних визначень.

Спочатку слово "культура" позначало обробку землі (від лат. а§гіси1шга — рільництво, землеробство). У цьому вихідному значенні воно увійшло до словника сільськогосподарських, біологічних та ме­дичних наук (наприклад, культура бактерій, культура рослин тощо). У спорідненому значенні слово "культура" означає поліпшення та ушляхетнення ("оброблення" у розумінні виховання, освіти) люди­ни. Нарешті, у третьому головному значенні це слово подано у філо­софських творах, де під культурою розуміють усе те, що не росте, не розвивається саме по собі, тобто від природи, а виникає завдяки праці людини. Цей поділ на "природу" та "культуру" став засадовим для поділу наук на природничі та гуманітарні.

Щоб не заплутатися у багатозначності слова "культура" й прис­тосувати його до використання у соціологічному контексті, поль­ський соціолог Я. Щепанський пропонує розрізняти описове та оцінне вживання цього слова. Наприклад, коли про кого-небудь говорять, що це культурна або некультурна людина, то такого роду твердження є оцінними (позитивними або негативними). У такому значенні слово "культура" та похідні від нього прикметники най­частіше вживаються в побутовій мові. Наука визнає за краще не використовувати це оцінне значення й надає термінові "культура" переважно вказівно-описового смислу, тобто використовує його для вказівки на можливість опису та пояснення відповідних явищ або процесів.

Відповідно до специфіки соціологічної науки культуру можна визначити як синтетичну діяльність з соціалізації людини, виробни­ка матеріальних та нематеріальних цінностей, які утворюють систе­му соціальних інституцій та регульованих ними норм соціальної життєдіяльності.

На думку Щепанського, у соціології слід розрізняти особисту культуру і культуру спільноти. Особиста культура індивідуума — це сукупність його зразків поведінки, його характерних способів діяль­ності та результатів цієї діяльності (речовинних і неречовинних). Особиста культура має місце у рамках культури спільноти, яка надає індивідуумові деяку можливість відхилення від загальноприйнятих зразків. Ця можливість залежить від соціальної ролі та суспільного стану людини. Культура спільноти — не механічна сума індивідуаль­них культур її членів. Вона являє собою складний синтез продуктив­ної діяльності окремих особистостей. Цей синтез набуває форми соціальних інституцій, закони функціонування яких мають характер загальних норм та правил, що визначають поведінку окремих членів спільноти, формальні зв'язки між ними, різновиди продуктивної діяльності та соціальну ієрархію взаємодій груп певної спільноти.

Зазначені характеристики свідчать про достатньо високу абстракт­ність поняття "культура", кістяк якого будовано на протиставленні поняттю "природа" й складено з понять "соціальна діяльність", "соціально значуща поведінка", "соціальна інституція", "цінність", "норма". Всі перелічені поняття є центральними поняттями аксіоло­гії. Тому про культурологію як науку про культуру є сенс говорити тільки у тому разі, якщо ця наука спиратиметься на аксіологію як необхідний компонент загальносоціологічної теорії.

Вже Гегель показав, що естетика не зводиться до філософії мис­тецтва, а, навпаки, включає її до свого складу як вчення про вільне волевиявлення творців та споживачів продуктів художньої творчості. Тим самим німецький філософ окреслив шлях, який веде до аксіологічного поняття свободи, суть якого можна позначити як рух від несвободи до свободи. Іншими словами, є свобода "від" і є сво­бода "для", тобто існує прагнення звільнитися від віджилих ціннос­тей, норм, правил, але не для того, щоб поринути у хаос соціальної анархії, а для того, щоб утвердити нові цінності, норми та правила, які відповідають новим людським потребам та інтересам.

З урахуванням сказаного про таке проблематичне поняття, як "культура", його соціологічну оцінку подано наприкінці розділу, щоб за допомогою соціологічного підходу до мистецтва загострити увагу читача на аксіологічно значущому понятті "свобода".

Тепер ще раз повернімося до історії слова "культура", щоб співвіднести його з іншим не менш важливим і не менш "магічним" словом. Спочатку поняття культури мало на увазі цілеспрямований вплив людини на природу, а також виховання та навчання самої лю­дини. Наприклад, стародавні греки вбачали у "вихованості" свою найголовнішу відмінність від варварів.

Предтечею слова "культура" у мові людини Нового часу були слова "гуманізм" (від лат. humanus — людяний; світогляд, ґрунтований на принципах справедливості та людяності), "гуманітарний", створені у XVII—XVIII ст. Слово "гуманітарний" зазвичай викорис­товували, коли йшлося про освічену людину, яка має широкі знан­ня в галузі "вільних мистецтв" (граматика, риторика, діалектика, арифметика, геометрія, астрономія та музика), а також володіє кла­сичними мовами (грецька, латина тощо).

Ідея "гуманітарної культури" була важливим духовним орієнти­ром в історичному житті європейського суспільства, оскільки, почи­наючи з доби Відродження, гуманітарна освіта відігравала значну роль у розвитку західного світу. З цією ідеєю пов'язана доктрина гуманітарного знання, яка стверджує, що існує ієрархія головних предметів знання, опанування яких підносить людину до вершин розуму. Для такого руху ієрархічними щаблями знань потрібна гуманітарна педагогіка. І її було створено. Головним методом гума­нітарної педагогіки є виховання, що має на меті дати людині гуманітарну освіту.

Апофеозом розвитку ідеї гуманітарної культури була доба Про­світництва з її тяжінням до енциклопедизму знань. Просвітники вважали, що рівень знань залежить від їх кількості. При цьому став­ку робили на вивчення стародавніх мов, які дозволяють людині ста­ти істотою історичною, тобто здатною проникати у смисл історич­них цінностей генерацій, які відійшли в минуле. По суті йшлося про філологічну культуру.

Поява термінів "культура", а пізніше — "цивілізація" (від лат. civilis — громадянський, державний; рівень суспільного розвитку), ознаменувала кризу традиційного гуманізму з його ідеалом раціо­нально влаштованого енциклопедизму знань. Просвітники, які вве­ли до наукового вжитку термін "цивілізація", мали на увазі суспіль­ство, що ґрунтується на засадах розуму та справедливості. У XIX ст. поняття "цивілізація" вживали для характеристики промислово та технічно розвиненого суспільства. На початку XX ст. відомий німець­кий культуролог О. Шпенглер запропонував розглядати цивілізацію як заключну стадію розвитку будь-якої культури. За його словами, головними ознаками цивілізації є: розвиток індустрії та техніки, дег­радація мистецтва та літератури, перетворення народів на безликі "маси".

Поняття "культура" вказувало не стільки на голову людини, на­повнену різними знаннями, скільки на людську особистість як щось цілісне, як єдність чуттєвого та раціонального, істинного, морально­го та прекрасного. Проте воно все ще було обтяжене просвітниць­кими ілюзіями, проти яких виступив Ж.-Ж. Руссо (1712—1778) зі своєю критикою сучасної йому культури та цивілізації, протиставля­ючи їх чистоті звичаїв патріархальних народів. Фактично від цієї критики тягнуться нитки до шпенглерівського тлумачення культури та цивілізації.

У XIX ст. філософи запропонували розглядати культуру як прог­ресивний розвиток здібностей людини, передусім інтелектуальних. З розвитком етнографії культуру почали вивчати у контексті соціаль­но-антропологічної проблематики, тим самим закладаючи фунда­мент для появи соціології культури як теоретичної частини соціаль­ної антропології. Свій внесок у розширення змісту поняття "культу­ра" зробили філософи-неокантіанці та М. Вебер. Вони тлумачили культуру як систему цінностей і норм.

У матеріалістичній філософії під культурою розуміють єдність матеріального та духовного у життєдіяльності суспільства на різних етапах його історичного розвитку. Відповідно до цього культура включає не тільки результати діяльності людей, а й саму цю діяль­ність, тобто поняття культури ґрунтується у цьому разі на принципі активності (активної взаємодії людей одне з одним та з природою). Свідому трудову діяльність, яка творить світ культури, вважають не­обхідною умовою для розвитку людської особистості та суспільства загалом. Завдяки цій діяльності стають можливими збереження та передавання соціального досвіду від однієї генерації до іншої. Таким чином, у контексті цієї філософії культуру розглядають в її соціодинаміці як процес активного самоствердження людей як соціально-культурних істот.

У сучасному західному суспільстві, де проблема виробництва відступає на другий план перед проблемою споживання та дозвілля, змінюється розуміння культури. За цих умов правомірно говорити про виробників та споживачів культури, а отже, й про економічну цінність культурних благ. Відповідно можна говорити про ринок та економіку культури.

Розвиток матеріального виробництва у наші дні дедалі більшою мірою виявляє свою залежність від рівня розвиненості невиробничої сфери господарського життя суспільства. Невиробнича сфера задо­вольняє потреби людей у нематеріальних формах багатств та послуг, в організації обміну, розподілу та споживання усіх створюваних благ. Потужним стимулом до розвитку цієї сфери трудової діяль­ності стала науково-технічна революція, яка поставила ефективність роботи промисловості та сільського господарства у залежність від невиробничої сфери. Тому економісти слушно вважають, що за однопорядкового виробничого потенціалу економічні переваги може отримати та країна, в якій більше розвинена інфраструктура суспіль­ного виробництва, вищий освітній рівень робочої сили, більше на­громаджено науково-інформаційних ресурсів і краще організовано їх використання. Завдяки налагодженому функціонуванню невиробни­чої сфери підвищується ефективність усього господарства, зростає загальний фонд споживання та кінцевий суспільний продукт. У зв'язку з цим особливого значення набувають соціальні науки, зок­рема соціологія мистецтва та культури.

Підвищення рівня освіченості та соціально-культурної само­свідомості мешканців сучасних промислово розвинених країн не можна розглядати лише під суто просвітницьким кутом зору. Свідо­мість, культурність та компетентність — це необхідні умови роботи з використанням сучасної надскладної техніки. До того ж у міру суспільного розвитку ускладнюються управлінські завдання, у розв'язанні яких мають брати участь представники соціальних наук.

Американський фахівець з інформаційних систем П. А. Страссман указує на те, що класична модель виробництва явно недо­оцінювала наукову та загальнокультурну інформацію як важливий ресурс. Більшість економічних теорій, які називали ресурсами зем­лю, працю та капітал, навіть не намагалися висвітлити роль інфор­маційних та культурних ресурсів. Але коли сподівання американ­ського менеджменту щодо підвищення продуктивності праці за рахунок стандартизації та механізації виробничих операцій почали у 70-ті роки XX ст. руйнуватися, саме тоді й відбулася переоцінка ролі інформації та культури у виробництві. Підприємства й установи по­чали розширювати штати фахівців, зайнятих так чи так обробкою інформації та аналізом ролі культурних чинників, а не безпосе­реднім виробництвом товарів. У цей період і заговорили всерйоз про інформаційні та культурні ресурси.

Експерименти показали, що головний виграш від використання інформаційних та культурних ресурсів досягається не за рахунок на­рощування обсягів виробництва, а за рахунок якісного виконання робіт, які раніше виконували абияк та без урахування "людського чинника", що передбачає культурні установки, цінності, які певним чином впливають на поведінку людей у сфері виробництва. Ком­п'ютеризація управління та використання інформаційних працівни­ків, експертів з питань взаємозв'язку культури і виробництва дають змогу оперативно виявляти ці недоліки та усувати їх.

Таким чином, соціологія культури, що формується у палких суперечках, має певну практичну цінність, пов'язану з підвищенням ефективності виробничої діяльності за допомогою відносно мінімаль­них витрат. Тому недооцінка таких напрямів дослідницької діяльності обтяжена збитками там, де їх можна було б легко уникнути.

ВИСНОВКИ

Соціологія мистецтва не має справи з оцінкою ес­тетичних переваг конкретних витворів мистецтв. Ці витвори постають для соціолога у вигляді пев­них культурних цінностей, які тією чи тією мірою справляють вплив на поведінку споживачів певного роду цінностей. Предметна царина соціології мистецтва задана такими поняттями, як "культур­на цінність", "естетична цінність", "мистецтво як соціальний феномен", "інституціоналізація мистецтва", "естетично позначена діяльність", "поділ праці у сфері мистецтва", "споживачі мистецтва" тощо.

Соціологія мистецтва, будучи відносно самостій­ною науковою дисципліною, тісно пов'язана з більш загальною соціологічною проблематикою під егідою аксіології та соціальної антропології, які у синтезі можуть бути концептуальними засадами соціології культури. У такому разі соціологія мистецтва може мати спільну теоретичну базу із соціологією культури. Є також зв'язок соціології мистецтва із соціологією права (скажімо, питання про авторські права митців) та соціологією політи­ки (наприклад, місце та роль мистецтва у системі суспільних та державних інституцій). Соціологія культури, що зароджується, своїм корінням сягає філософії гуманізму, яка висуває на перший план людину як соціально-історичну цінність та як суб'єкта історіотворчості. Предмет­на царина соціології культури має бути задана взаємозв'язком двох головних понять — "культу­ра" та "природа". Вивчаючи процеси опанування людиною світу природи, ми виходимо на розу­міння соціальної зумовленості людської трудової діяльності, встановлюємо форми співробітництва, форми поділу праці, форми власності, а також визначаємо систему взаємовідносин "наука — тех­ніка — природа" у рамках концептуальної схеми "культура — людська особистість — цивілізація".

Контрольні завдання

1. Хто є ідеологами концепції "естетичної держави"? У чо­му полягає сенс цієї концепції?

2. Чи є зв'язок між концепціями "поліцейської держави" та "естетичної держави"?

3. На чому побудовано Марксову критику капіталізму в "Економічно-філософських рукописах 1844 року"?

4. Яку роль відіграє поняття "свобода" у гегелівській есте­тиці?

5. У чому полягає суть аксіологічного підходу до мистецтва?

6. Чим займається психологія мистецтва?

7. Дайте загальну характеристику соціології культури.

8. Чи є зв'язок між соціологією культури та економікою культури?

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА

Боголюбова Е. В. Культура и общество. — М.: Изд-во Моск. ун-та, 1978. — 232 с.

Витаньи И. Общество, культура, социология: Пер. с венг. — М: Прогресс, 1984. - 288 с.

Гегель Г. В. Ф. Эстетика. В 4 т. — М; Искусство, 1968—1971. - Т. 1-4.

Гулыга А. В. Эстетика истории. — М: Наука, 1974. — 128 с.

Давыдов Ю. Н. Искусство как социологический феномен. — М.: Наука, 1968. — 286 с.

Давыдов Ю. Н., Роднянская И. Б. Социология контркультуры. — М.: Наука, 1980. - 264 с.

Ерасов Б. С. Социальная культурология. — М.: Аспект Пресс, 1998. — 591 с.

Куклин А. Я. Введение в социологию искусства. — Л.: ЛГИТМИК, 1978. — 86 с.

Лосев А. Ф. История античной эстетики. — М: Высш. шк., 1963. — 584 с.

Лосев А. Ф. Философия. Мифология. Культура. — М: Политиздат, 1991. — 526 с.

Маркарян 5. С. Теория культуры и современная наука. — М.: Мысль, 1983. — 284 с.

Михайлова Л. И. Социология культуры. — М.: Фаир-пресс, 1999. — 232 с.

Моль А. Социодинамика культуры: Пер. с фр. — М.: Прогресс, 1973. — 406 с.

Неомарксизм и проблемы социологии культуры. — М.: Наука, 1980. — 352 с.

Семке. Шпаргалка