Тема 4. Журналістський твір як тип тексту

1.Ідейно-тематичні особливості журналістського твору. Поняття теми журналістського твору. Реальна конкретна ситуація і масштабна суспільна проблема як компоненти теми. Поняття «факт», «ситуація», «проблема». Різновиди ситуацій, віддзеркалених у ЗМІ.

2.Різновиди проблем, що входять в структуру теми журналістського твору.

3.Типи зв'язку реальних конкретних ситуацій і масштабних проблем, проблемні журналістські матеріали. Загальне і особливе в тематичному рішенні матеріалів для періодичного друку, радіо і телебачення.

4.Поняття ідеї журналістського твору.

Література:

1.Винтерхофф-Шпурк Петер . Медиапсихология. Основные принципы. – Харьков, 2007.

2.Здоровега в.Й. Теорія і методика журналістської творчості: Підручник. – 2-ге вид., перероб. І допов. – Львів: паіс, 2004. – 268 с.

3.Журналістський фах: газетно-журнальне виробнициво: навчальний посібник / Т. О. Приступенко, Р. В. Радчик, М. К. Василенко та ін.; за ред. В. В. Різуна. - К.: Видав­ничо-поліграфічний центр "Київський університет", 2012. - 352 с.

4. Шаповал ю.Г. Феномен журналістики.- Рівне:рвп «Роса», 2005.- 248 с.

Публіцистика є вершинним явищем журналістики, її серцевиною, стрижнем. Вона потребує особливо високого рівня оволодіння фаховим мистецтвом, найповніше задовольняє функції і завдання журналістики: бути історією сучасності, впливати на практику суспільно-політичного життя. Далеко не кожен працівник мас-медіа може стати публіцистом, - для цього потрібний особливо яскравий талант, великий власний життєвий досвід, глибокі знання в різних сферах дійсності, блискучий, зрозумілий мільйонам стиль.

Слово “публіцистика” виникло в німецькій мові (“Publizistik”), але в свою чергу постало з латинського слова “рublікus”, що в перекладі означає - “суспільний, народний”. З німецької мови воно поши предмет суспільною стороною, показати його соціальну, політичну зна¬чимість, розкрити моральний, філософський, людинознавчий зміст.

В основі праці публіциста відкриття суспільних колізій, аналіз суперечностей, виявлення проблемної ситуації. У зв’язку з цим перед публіцистом на початковому етапі створення його твору виникають такі завдання:

1) віднайдення “первісних фактів”, тобто встановлення сукупності фактів, що породжують проблему; відокремлення їх від мільйонногранної дійсності для пильного вивчення;

2) вироблення гіпотези “первісних фактів”, припущення про їхні причини, значення, місце в суспільному житті;

3) дослідження проблемної ситуації, збирання додаткової інформації, так званих “вторинних фактів” через вивчення докумеїпів і джерел, аналіз висловлювань та вчинків широкого кола учасників події, проведення численних додаткових інтерв’ю;

4) перевірка гіпотези "первісних фактів”, встановлення хронологічного перебігу подій, причиново-наслідкових зв’язків, генезису, структури і т. ін. явища;

5) створення остаточної концепції, перехід від гіпотези до пояснюючої теорії, тобто вироблення розуміння й оцінки явища чи події, їх ролі й місця в житті, прогнозуваїшя впливу на сучасність, практичні пропозиції щодо їх використання.

Найчастіше з публіцистикою асоціюггься уявлення про документальну творчість. Але насправді документалістика - лише частина публіцистичної літератури. Як і в художній творчості, тут вагома роль належить вимислу.

Вимисел у публіцистиці тісно пов’язаний з фактами реальної дійсності, а художні образи - з авторськими міркуваннями, утвердженням певної тенденції. Роздуми про конкретні факти дійсності, дати, цифри, імена реально існуючих осіб спричинюють те, що образи публіцистичних творів сприймаються як одиничні, подібні до конкретних реальних осіб, на відміну від образів художніх творів, які розцінюються читачем як узагальнення багатьох подібних явищ.

Пояснімо цю особливість методом доведення від протилежного. Широко відомим стало висловлювання Людвіґа Фейербаха: “Мистецтво не потребує визнання своїх творів за дійсність”. А публіцистика, навпаки, потребує. Про що б не писав публіцист, читач довіряє йому значно більше, ніж письменникові.

Наведемомо приклад з нарису “Коротка новела” Максима Рильського. Автор розповів давню історію про вчителя математики однієї з київських гімназій Івана Івановича. Якось улітку під час вакацій він відпочивав в Італії і привіз звідти дружину-красушо італійку Олімпію, яку стати називати в Києві Ліпою. У закоханого чоловіка був неодружений брат Семен Іванович. Він часто заходив у гості до подружжя. Минуло багато років, усі учасники історії постаріли. Якось Іван Іванович застудився і невдовзі помер. Через кілька днів після похорону Семен Іванович за звичкою прийшов відвідати вдову. За чаєм він запитав її: “Знаєте, Ліпо, чому я так і не одружився?” - “Чому?” - запитала та. - “Бо я з першого погляду покохав вас і кохав усе житгя” - “Я... теж...” - відповіла, збліднувши, жінка.

Ця романтична історія виглядає неймовірною. Якби ми прочитали її в художньому творі, то неминуче подумали б, що вона вигадана письменником для реалізації свого творчого задуму - показати красу людських почуттів, опоетизувати вірність, засвідчити торжество взаємної поваги над пристрастю кохання. Зустрівши що історію в нарисі, ми не сумніваємося в її достовірності, справжності, документалізмі. Ми навіть не задумуємося над тим, що публіцист не міг бути присутній на кульмінаційній розмові, яка, зрозуміло ж, проходила без свідків. Така сила публіцистичного слова, журналістського методу: читач довіряє авторові, він переконаний у дотриманні журналістом вимог об’єктивності й достовірності. Усі сюжети й образи, створені журналістом, він сприймає як одиничні, тобто такі які почерпнуті з реальної дійсності й описані правдиво.

Публіцист, як правило, першопроходець. Він першим намацує больову точку в суспільному житті. У нього ще немає, часу на узагальнюючий погляд на відкрите явище. Він прагне сповістити суспільству про проблемну ситуацію, привернути до неї увагу читацького загачу.

З цього погляду найяскравіший приклад подають нариси російського письменника й журналіста Валентина Овечкіна (1904 - 1968), об’єднані ним у книгу “Районні будні” (1952-1956). З певною мірою метафоричності можна сказати, що саме публікація перших нарисів цього циклу в журналі “Новый мир” (1952, № 9) ознаменувала собою появу нової якості в усій тодішній радянській літературі: висловили її тугу за гуманізмом, засвідчили посилення дослідницьких тенденцій, піднесення уваги до простої людини, повернення їй її гідності, здійснення перших кроків на шляху до демократизації керівництва тодішнім радянським суспільством. Іншими словами, це був зародок того, що в майбутньому визначатнме сутність літератури та публіцистки шістдесятництва.

“Районні будні” не були фактом документалістики, у них широко використовувався авторський вимисел. Але, можливо, саме тому вони були наповнені пекучим, гостроактуальним суспільним змістом, глибоко розкривали саме ту проблематику, яка хвилювала й непокоїла мільйонну читацьку аудиторію. Саме вигаданий (а, можливо, й вигаданий) сюжет, події й образи дозволили В. Овечкіну доторкнутися пером журналіста до больових точок життя соціуму, написати злободенний твір, анонімність і безадресність (звичайно ж, удавана), описаних у ньому подій, послужили певним гарантом його появи в друці. Разом з тим, слід беззастережно визнати, що саме публіцистичні нариси “Районних буднів” проклали шлях до наступного опрацювання в художній та науковій літературі заявленої в них проблематики. Журначіст виступив тут як першопроходець, відкривач невідомих обріїв життя та нових аспектів його пізнання.

Вимисел у даному випадку допоміг авторові, став ніби головним прийомом його журналістського методу. А відтак, публіцист, навіть створюючи вигаданий образ, конкретизує його, “прив'язує” до певної проблеми, точно вказаного простору и реальної події. Автор художнього твору, навіть тоді, коли створює художній образ, спираючись на прототип, підкреслює загальний його зміст, шукає риси й ознаки, що об'єднують його з іншими, подібними до нього, прагне до узагальнення. Журналіст підкреслює конкретний характер своєї творчої праці, пише про проблеми, які виникли щойно й іще далекі від свого розв’язання. Він досліджує їх, а не описує байдужим оком стороннього спостерігача.

Не випадково поняття “публіцистичність” міцно увійшло до словника літературознавчих термінів. У теорії літератури воно означає підкреслену тендеіщійнісгь, особливу полемічність суджень, розрахунок на широке громадське звучання торів художньої літератури.

І все ж публіцистичний образ, хоча він і оточений конкретизуючими вказівками й фактами, зачищається художнім образом. Це не фотографічно застигле відтворене зображення окремого предмета, а картини дійсності, що осяяні світлом естетичного ідеалу, авторської ідеї, покликані привести читача до однозначних висновків щодо порушеної проблеми. У публіцистичних жанрах художні образи не в меншій мірі, ніж цифри, факти, логічні докази, інформують і переконують читача. Тим паче, що саме художні образи справляють щонайглибше ідейно- емоційне враження. Тому вони цілком самодостатні в структурі публіцистичного твору.

Публіцистові потрібні сміливість і мужність для постановки важливих, але часто болючих, дискусійних питань. У художньо-публіцистичних творах провідна роль належить особі оповідача, який розповідає, змальовує, розмірковує, веде читача від одного факту до другого, знайомить з явищами, аналізує і роз’яснює проблеми. Наявність оповідача, що ніби супроводжує читача лабіринтами подій і фактів, думок і міркувань, є важливою ознакою публіцистики. У свідомості читача, як правило, закріплюється образ автора-оповідача з його улюбленою темою, системою аргументації, мовним стилем.

Відрізняються від художньої літератури тема й ідея публіцистичного твору. Якщо в художній літературі під темою розуміється предмет відображення, та сфера дійсності, яка відтворена письменником, то тема публіцистичного твору - це не тільки предмет відображення, але й проблема, яку автор побачив у ньому, його оцінки й концепція порушеного питання.

Ідея публіцистичного твору також має своєрідне втілення. Вона мусить бути тут вербалізована, тобто словесно виражена у вигляді висновку, дефініції чи формули. Вона повинна бути сформульована логічно чітко, однозначно і не допускати множинності витлумачень. На відміну від художніх творів, які потребують інтерпретацій, “розшифрування” авторського задуму, встановлення філософської концепції, що випливає із зображених картин дійсності, публіцистична ідея належить самому творові, формулюється самим автором, належить йому, виключає двозначність розуміння. Це робоча, дійова ідея, покликана наштовхнути читача на дію, соціальну акцію.

Ідея художнього твору випливає з нього, але не належшъ йому. Вона постає в суспільній свідомості внаслідок інтерпретацій тексту літературною критикою та окремими читачами; художня ідея суб’єктивна, часто не збігається або й істотно відхиляється від завдань і цілепокладення письменника. Інтерпретація художнього тексту дозволяє проникнути в сутність твору як висловлювання, що має певну мету, задум і мотиви. Але саме витлумачення в свою чергу залежить від історичного моменту та індивідуальних рис інтерпретатора. Існує цілий ряд обставин, що дозволяють витлумачувати художній текст в цілях дослідника: його освіта, світогляд, безпосередня партійна приналежність та ін. Іспанський поет Федеріко Гарсіа Лорка з цього приводу якось зазначив, що після смерті він стане флюгером на вітрі, маючи на увазі, що вже не зможе захистити свої твори від свавільних суб’єктивних інтерпретацій.

На відміну від художньої, публіцистична ідея не визнає множинності й суб’єктивності витлумачень. Публіцист не може допустити, щоб його зрозуміли неправильно або не зрозуміли зовсім. Це означатиме, що він працював намарне. Він навіть не може допустити, щоб читачі витрачали внутрішні ресурси на витлумачення його ідей. Публіцистові потрібно не просто, щоб його зрозуміли, а щоб його зрозуміли сьогодні ж, негайно, інакше його робота просто не потрібна. Публіцистична ідея реалізує себе як імперативна ідея, належить самому творові, є частиною його тексту і витлумачень не потребує.

Із великої множинності літературних жанрів публіцистика споріднена лише з одним: байкою. Споріднена за загальною структурою й способом вираження авторської ідеї, але не за алегоричним змістом. Байка вимагає наявності в своєму тексті так званої моралі, що в українських байках, наприклад, у Г. Сковороди, називалася “силою”. Цю традицію підтримував іноді Л. Глібов. “Яка ж в цій байці, братця, сила?” - писав він у байці “Синиця”. У жанрі байки алегорична картина дійсності, створена за допомогою міфічних, казкових персонажів, обов’язково мусить мати завершення у вигляді авторського пояснення: я розповів байку для того, щоб ви, читачі, зрозуміли таку-то думку, засвоїли таку-то істину. У подібній ролі виступає і публіцист. Я займаю таку-то позицію, свідчить він. А щоб ви, читачі, мені повірили, я доведу її прикладами з життя, аналізом життєвих фактів, розповіддю про таких-то і таких-то реальних осіб та іншими аргументами. Моє головне завдання, не приховує публіцист, схилити читачів на свою позицію, зробити з них своїх однодумців, приєднати до того суспільно-політичного вектора, який займає дана газета.

Зрозуміло, що однозначність публіцистичної ідеї не робить її завжди правильною. Публіцист, піднімаючи певну проблему, зрештою, пропонує гіпотетачний варіант її вирішення. Будучи першопрохідцем, він, як ніхто інший, наражається на небезпеку дати й помилковий варіант її розв’язання. Тому й необхідна свобода слова й вільна конкуренція на ринку ідей, пропонованих публіцистичних концепцій. Для авторів же загальнолюдські засади журналістики є тою можливою гарантією, яка допоможе їм виробити правильні погляди на порушені проблеми.

Публіцистика не може бути безконфліктною, як і безпроблемною. Публіцистичний конфлікт - це безпосереднє, адекватне відображення суперечностей соціальної дійсності. Особливості їхнього відображення в публіцистиці - у виявленні суспільно-політичної основи колізії, в оголошенні підтексту, розшифруванні таємниць, у виявленні прихованих для масового читача й досліджених і розкритих публіцистом причиново-наслідкових зв’язків.

У пуб.тіцистиці існують такі типи конфліктів:

1. Обставинні, тобто такі, які відображають боротьбу людини із обставинами життя, причому обставини можуть мати як природний, так і соціальний характер, можуть бути об’єктивними, так і суб'єктивними.

Приклади соціальних обставинних конфліктів знаходимо в нарисах Євгена Сверстюка з книги “Блудні сини України”, присвячених діячам правозахисного руху в СРСР: “Свіча його віри” (тут йдеться про Валерія Марченка), “Українська жінка на схилі віку (Пам’яті Оксани Мешко)”, “Андрій Сахаров не здасться”. У кожному з них створений образ діяча, що, всупереч обставинам, за покликом душі піднявся на боротьбу з могутньою тоталітарною державою.

Оксана Мешко померла у віці вісімдесяти шести років 2 січня 1991 року. Розказана в статті-некролозі її біографія демонструє нескореність вільної людини, що відшукує самототожність у безглуздому лише на перший погляд повстанні проти мерзенної радянської дійсності. Вона походить з Полтавщини, із заможної селянської родини, яка вся була розвіяна по світу вітрами більшовицької революції. У 1947 році Оксана була вперше заарештована. “До українського громадського життя в коло шістдесятників Оксана Яківна прийшла, як тільки відчула брак енергійних організаторів у громадсько-культурній роботі, гальмованій зусиллями партійних і каральних органів”. Саме така людина тут була найбільше потрібна: натхненник і організатор.

У 1980 році її, реабілітовану, заарештовують удруге як члена Української Гельсінської Спілки, засуджують на п’ять років заслання і знову везуть на Далекий Схід. “Конвой відмовився брати на етап з харківської пересильної тюрми слабку і легеньку, як пір’їнка, сімдесятип’ятирічну бабусю. їм стало навіть соромно. Але вона домоглася етапу, аби не залишатися в тюрмі”. Після заслання вона знову повернулася до активного життя, будила, діймала, заохочувала до роботи.

Публіцист будує свій твір, розгортаючи обставинний соціальний конфлікт героя з тоталітарною державою, за допомогою чого створюється і образ епохи і образ людини, адже виявити себе в конфлікті - це значить виявитися через дію, а це найбільш активний спосіб характеротворення в журналістиці.

2. Міжперсонажні конфлікти. Це такі зіткнення, у яких чітко окреслені два протидіючі боки, кожен з яких представлено колективом або окремими особами, що переслідують власні цілі та інтереси. Журналістові слід бути особливо обережним у висвітленні таких конфліктів, уважно вивчати позиції обох сторін, зберігати об'єктивність, оскільки його втручання в міжлюдську боротьбу, як правило, приводить до перемоги підтримувану ним сторону.

У нарисі “Історія одного розлучення” журналістка Тамара Логачова розповіла про стосунки двох закоханих Олега й Вероніки. Олег покинув Вероніку, розлючена жінка звернулася до редакції газети з проханням вплинути на чоловіка, допомогти повернути його, принесла навіть його особисті листи, писані ним коханій з армії. Але чим глибше розбиралася журналістка в цьому між особистому конфлікті, тим більше переконувалася в правильності Олегового вчинку.

Він походив з родини, де переважали емоції, панувала атмосфера душевної відкритості. Вероніка була ощадливою, заздрісною до чужих заробітків, нетерпимою до незрозумілих їй виявів доброти. Потрапивши в чужу родину, вона не стала прилаштовуватися до нових обставин, а вирішила прилаштувати чоловіка до своїх потреб і звичок. І от наслідок, що не забарився: чоловік не зміг з нею жити.

Журналістка робить безпомильний висновок: “Вероніка належала до того типу людей, які чекають щастя лише іззовні. Задля спокою і душевного благополуччя їм потрібні конкретні зрим і реалії, нехай і у вигляді дрібної помсти, як зараз. Без таких моральних милиць вони безпомічні і безпорадні”. Авторка об’єктивно підійшла до життєвої ситуації і підтримала не ту сторону, що звернулася до неї за допомогою, а протилежну. Та саме до такого наслідку привело її власне сумління, розкриті під час журналістського розслідування факти.

У даному випадку ми спинилися на прикладі з побутової сфери, але дуже часто журналістика має справу з такими ж міжперсонажними конфліктами на терені політики, економіки, виробництва. Усі вони, як то кажуть, “просяться під перо”, заслуговують на читацьку увагу, “прагнуть” бути висвітленими на сторінках газет.

3. Внутрішньо-психологічні конфлікти. До їх числа належать такі, які розгортаються в свідомості людини між різними сторонами її характеру чи спонукальними векторами. Найпоширенішими різновидами внутрішньо-психологічного конфлікту є конфлікт між почуттями і розумом, правом і обов’язком. Хоча психологізм не займає в публіцистиці такого поважного місця, як у художній літературі, але увага до внутрішньо-психологічних конфліктів, розкриття глибші людської снідомості є важливим способом реалізації її людинознавчої сутності.

Загалом, з внутрішньо-психологічним конфліктом маємо справу завжди, коли зображається духовна еволюція героя, його перехід з одної життєвої позиції на іншу, з одного щабля розуміння ситуації на іншнй. Такий перехід так чи інакше пов’язаний з переосмисленням і запереченням попереднього погляду чи позиції, утвердженням у свідомості людини нових цінностей.