2. Застосування Європейської хартії регіональних мов або мов меншин в Україні

Україна входить до числа тих, хто не лише підписав, а й ратифікував Європейську хартію регіональних мов або мов меншин. Україна стала членом Ради Європи у 1995 році, і вже через рік 2 травня вона підписала у Страсбурзі Хартію [7].

Однак ратифікація документу відбулася далеко не зразу. За загальною практикою країни у ратифікаційних документах зазначають два основні моменти: 1) перелік регіональних мов або мов меншин; 2) визначення пунктів (підпунктів) частини ІІІ Хартії, які держава буде застосовувати щодо кожної з перелічених у ратифікаційному документі мов [7].

Утім, не все було враховано в українському Законі про ратифікацію, який прийняла рада 24 грудня 1999 року. Щодо виокремлення мов, то варто зазначити, що в Законі про ратифікацію відсутній перелік регіональних мов або мов меншин. Натомість зазначено національності, до мов яких слід застосовувати положення Хартії [7]. Зокрема, це було зазначено в п. 2 Закону про ратифікацію 1999 року: «Положення частини III Хартії застосовуються до мов національностей: росіян, євреїв, білорусів, молдован, румунів, кримських татар, болгар, поляків, угорців, греків, німців, гагаузів, словаків – таким чином…» [7].

Безумовно, таке положення прямо суперечить положенням Хартії, яка спрямована на охорону і розвиток регіональних мов і мов меншин, а не встановлення прав для їх носіїв (на чому акцентується навіть у преамбулі Хартії та підкреслюється в пояснювальній доповіді до Хартії). Законом про ратифікацію мав ще ряд недоліків, тому оскаржити його прийняття взялися 54 народних депутати, вважаючи, що цей документ не відповідає Конституції України, а також деяким положенням Регламенту Верховної Ради України [7].

Конституційний Суд України 12 липня 2000 року. прийняв рішення, згідно з яким визнано Закон України «Про ратифікацію Європейської хартії регіональних мов або мов меншин» таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним). Такий висновок зроблено у зв'язку з порушенням конституційно встановлених правил підписання та офіційного оприлюднення законів України (ст. 94 Конституції України) [7].

Друга спроба ратифікації припадає на 2003 року, а саме 15 травня, коли й відбулася друга ратифікація Хартії. У Законі України «Про ратифікацію Європейської хартії регіональних мов або мов меншин» від 15.05.2003 (далі – Закон про другу ратифікацію) відбулися певні зміни на краще [7]. По-перше, вже подано перелік мов національних меншин України, відповідно до яких застосовуються положення Хартії. По-друге, відсутня диференціація регіональних мов або мов національних меншин за кількісним показником. По-третє, кількість пунктів чи підпунктів частини ІІІ Хартії, що застосовуються до відповідних мов зменшилося (лише 42), відтак, знизилися і вимоги щодо застосування мов у певних сферах. По-четверте, відсутня норма щодо недопущення скорочення мережі освітніх, культурних та інших закладів, у функціонуванні яких застосовуються мови національних меншин [7].

Були спроби оскаржити і цю ратифікацію Хартії. Зокрема, 46 народних депутатів клопотали про визнання неконституційним Закону України «Про ратифікацію Європейської хартії регіональних мов або мов меншин». Конституційний Суд України у рішенні від 19 лютого 2004 року відмовив у відкритті конституційного провадження у справі через невідповідність конституційного подання вимогам, передбаченим Конституцією України, Законом України «Про Конституційний Суд України», та непідвідомчість Конституційному Суду України питань, порушених у конституційному поданні [7]. Врешті-решт в Україні Хартія набула чинності лише 1 січня 2006 року.

Ратифікувавши Конвенцію Україна взяла на себе зобов’язання наступні зобов’язання стосовно регіональних мов та мов меншин [3; 4]: