5. Перехід до наукового періоду економічної думки: антимеркантилізм та фізіократизм.

АНТИМЕРКАНТИЛІЗМ

Розвиток мануфактурного виробництва, що набирав потужності, та бурхлива капіталізація економіки Англії, посилення її зовнішньоекономічної експансії у ХVІІ ст., сприяли виникненню нових процесів та явищ, які виходили за межі меркантилістської доктрини і потребували свого теоретичного обґрунтування.

Видатний англійський економіст Вільям Петті одним із перших намагався подолати меркантилістські догми.

Вільям Петті (1623-1687)., – син ремісника, який розпочав свою діяльність юнгою на кораблі. Він став лікарем і професором Оксфордського університету. Крім того, У. Петті займався торгово-промисловою діяльністю і винайшов копіровальну машину. Внаслідок цього він розбагатів і став великим земельним власником. В період буржуазної революції в Англії він виступив як сподвижник Кромвеля. Але У. Петті зумів зберегти свій стан і при Стюартах і навіть отримав звання пера. Праці: «Трактат про податки і збори» (1662), «Слово мудрим» (1664), «Політична анатомія Ірландії» (1672), «Політична арифметика» (1676), «Дещо про гроші» (1682) і «Трактат про Ірландію» (1687).

Характерні риси поглядів Петті:

1. Відхід від традиційного меркантилістського емпіричного опису економіки, (намагався проникнути у сутність економічних явищ і процесів, показати притаманні їм причинні залежності, внутрішні закономірності, застосовуючи метод наукової абстракції).

На цій основі започатковує новий напрям економічної науки – класичну політичну економію;

2. визначення виробничого походження суспільного багатства та його матеріальних чинників (сукупність продуктів виробництва, товари, нерухоме майно, землі, худоба, коштовності, благородні метали) –( 60-80 роках ХVІІ ст.;

3. формулювання витратної факторної теорії вартості: праця і земля як фактори вартості товару. (він висловив переконання, що праця є батьком і активним принципом багатства, а земля – його матір’ю.) – заперечення, «особливої» ролі грошей у господарському житті;

4. відстоювання позицій кількісної теорії грошей (виступав проти заборони вивезення грошей);

5. трактування грошей як особливого товару, що виконує функції загального еквівалента, (протягом наступних двох століть ці ідеї сприяли розвитку теорії грошей і кредитів);

6. визначення теорії зарплати як природної ціни праці, (зарплату визначав мінімумом засобів існування)

7. розгляд земельної ренти як форми чистого доходу, започаткування аналізу диференційної ренти, ціни землі, встановлення формули ціни землі:

Р=Кх21,

де К. - річна рента; 21 - кількість років спільного проживання трьох поколінь однієї родини

8. з'ясування суті проценту як капіталізованої ренти, що залежить від величини земельної ренти та кількості грошей в обігу;

9. розробка принципів кількісного обчислення національного багатства і національного доходу.

П'єр Буагільбер (1646-1714), засновник класичної політичної економії у Франції. Називав себе «адвокатом сільського господарства».

Французька класична політична економія із самого початку виступила з різкою критикою меркантилізму. У Франції одним із перших з критикою поглядів меркантилістів виступив П'єр Буагільбер. Йому належить ряд творів: «Роздрібна торгівля Франції», «Подробиці про Францію за царювання Людовіка ХІV “, “Міркування про природу багатства” і інші.

Основні ідеї:

1. основою багатства держави є сільське господарство – найважливіша сфера економіки;

2. міське населення, звикше до розкошів та втративши здоров’я,– не здатне створювати багатство, на відміну від сільського;

3. сільське населення потребує державного захисту і встановлення високих цін на хліб;

4. обгрунтування дозволу необмеженого вивезення хліба та заборони його ввезення.

5. критика “кольбертизму” та підтримка політики Генріха ІV;

6. обгрунтування теорії трудової вартості:

а) на відміну від теорії вартості В.Петті, який відкривав закономірності обміну, П.Буагільбер з’ясовує справедливі засади здійснення обміну;

б) протиставлення ринковій ціні товару “істинної вартості”, яку він визначає як витрачену на виробництво товару працею;

в) ігнорування грошової форми вираження вартості та зведення її до обміну товару на товар (гроші спотворюють суть праці як джерела вартості).

Ідеї П.Буагільбера були розвинуті фізіократами.

ФІЗІОКРАТИЗМ

Найбільш зрілим вченням початкового етапу становлення класичної школи є економічна теорія французької школи фізіократів на чолі з її засновником ФКене (1694-1774) та його послідовником А.Тюрго (1727-1781).

Видатний французький економіст, основоположник школи фізіократів народився у селянській сім'ї (був 8-м із 13 дітей), одержав медичну і юридичну освіту в Паризькому університеті. З 1718 р., займався лікарською практикою, а в 1744 р. одержав вчене звання доктора медицини. Довгий час Кене служив придворним медиком Людовіка XV, та його фаворитки маркізи де Помпадур. Економічними проблемами зайнявся вже у 62 роки, під впливом ідей французьких просвітителів Дідро, д'Аламбера, Мірабо; Гельвеція. Для «Енциклопедії» Дідро і д'Аламбера в 1756 -1757 рр, Ф. Кене написав ряд економічних статей — «Фермери», «Зерно», «Населення», «Податки».

Наукове спрямування школи відтворено в її назві: з грецької "рhysis" -природа., "кгаtos" – влада, звідси предмет економіки у фізіократів: вивчення основ природного порядку та умов пристосування до нього.

Основні концепції фізіократів:

1) концепція про природний порядок ("laissez fаіге") – філософська платформа економічного світогляду фізіократів:

«Природний порядок» полягає у тому, що суспіпьство підпорядковується природним законам, які є універсальними і незаперечними, вічними і незмінними, встановленими Богом для щастя і блага людей. Основою «природного порядку» є визначення права власності і повага до влади. Проте недостатньо знати про існування «природного порядку», розмірковував Кене, його необхідно пізнати, пристосуватись до нього, діяти за його вимогами, тому що він найвигідніший для людського роду.». Приватний інтерес одного ніколи не може бути відокремленим від загального інтересу всіх, а це можливе тільки за повної свободи. «Світ рухається сам собою, — писав Кене, — варто тільки надати йому повну свободу».

Висновки з концепції:

а) визнання об’єктивності і закономірності природного економічного розвитку;

б) недоторканість приватної власності та приватних інтересів;

в) визнання землеробства як основи господарської системи.

2) концепція чистого продукту (складає основу вчення про продуктивну працю та класової структури суспільства):

а) чистий продукт створюється лише у сфері землеробства («Чистий продукт», гадав Кене, утворюється виключно у землеробстві, єдиній галузі, де вироблене багатство (життєві блага) перевищує вартість споживання. У жодній іншій галузі економіки, людська праця нічого не створює);

б) тільки в сільському господарстві праця є продуктивною оскільки там створюється чистий продукт (ототожнення фізичної форми продукту з вартісною);

в) за критерієм продуктивної праці Кене здійснив класовий поділ суспільства:

1) землевласники (аристократія, дворянство, церква);

2) продуктивний клас, який створює чистий продукт (селяни, фермери, сільськогосподарські робітники);

3) "безплідний" клас, який не створює чистий продукт (ремісники, промисловці, торговці).

3) вчення про капітал або аванси:

Капітал Кене розділив на дві частини:

а) основний (первинні аванси) – витрати , які функціонують багато років і передають свою вартість на продукт по частинах (на інвентар, робочу худобу, будівлі тощо);

б) оборотний (щорічні аванси) – витрати, які в землеробстві повторно здійснюються кожного року (на насіння, добрива і працю).

4) модель суспільного відтворення (господарського кругообігу) – "Економічна таблиця" (1758).

а) вперше здійснено аналіз обороту річного валового та чистого продуктів в натуральній і грошовій формах в масштабі економіки;

б) Вихідні умови руху товарно-грошових потоків між основними класами (сферами економіки) є такими:

1). вартість врожаю сільського господарства – 5 млрд. ліврів, з них:

– вартість продовольства – 3 млрд. ліврів,

– насіння – 1 млрд. ліврів,

– сировини – 1 млрд. ліврів.

Продуктивний клас володіє 2 млрд. ліврів, які сплачують землевласникам як річна орендна плата.

Безплідний клас має промислову продукцію на 2 млрд. ліврів.

Сукупний суспільний продукт становить 7 млрд. ліврів.

Обмін відбувається між землевласниками (2 млрд. ліврів), продуктивним класом (продовольство на 2 млрд. ліврів, сировина на 1 млрд. ліврів), безплідним класом (промислові товари на2 млрд. ліврів).

Загальний рух товарно-грошових потоків в мо-Кене відбувається наступним чином:

І) землевласники, отримавши 2 млрд, купують на 1 млрд. продовольство у продуктивного класу і на 1 млрд. промислових товарів у безплідного класу;

ІІ) безплідний клас продає продукції землевласникам та фермерам на 2 млрд., а за виручені кошти купує продовольство на 1 млрд. та сировину на 1 млрд. ліврів;

ІІІ) продуктивний клас продає землевласникам та безплідному класу продовольство на 2 млрд. і сировини на 1млрд., а купує промислових товарів на 1 млрд.;

ІV) Вилучені 2 млрд. будуть згодом виплачені в якості наступної річної орендної плати. Вони і становлять чистий продукт суспільства.

Дослідження Ф.Кене було однією з перших макроскономічних рівноважних моделей ринку, принципи і підходи якої отримали подальший розвиток в XIX та XX ст.:

• в теорії відтворення К.Маркса;

• загальнорівноважній моделі Л.Вальраса;

• моделі "витрати - випуск" ВЛеонгьсва,

• теорії міжгалузевого балансу.

Анн Робер Жак Тюрго (1727–1781) – міністр фінансів за Людовіка ХVІ.

За політичними переконаннями відрізнявся від Кене, який висловлювався за абсолютизм, вимагаючи прийняття конституції.

Тюрго доповнив систему фізіократів новими положеннями і намагався практично здійснити їх ідеї.

Головний твір: “Роздуми про створення і розподіл багатств”(1776):

1. доповнення поділу суспільства на три класи, за Кене,– поділом виробників на підприємців та найманих працівників;

2. розробка теорії мінімуму засобів до існування і пояснення такого мінімуму відставанням попиту на працю від її пропозиції та конкуренцією між робітниками, які шукають роботу;

3. ілюстрація історичного процесу виникнення класу найманих працівників відокремленням безпосередніх виробників від засобів виробництва;

4. трактування капіталу, якусіх рухомих доходів, які заощаджені від споживання і витрачаються на виробництво;

5. визнання необхідності промислового і торгового прибутку як доходу на капітал, вирахуваного з “чистого продукту”;

6. визнання позичкового відсотка.