§ 3. Зловживання суб´єктивними цивільними правами

Порушення уповноваженою особою меж здійснення цивіль­них прав може спричинити зловживання цивільними правами.

Питання про доцільність і допустимість використання понят­тя «зловживання суб´єктивним цивільним правом» тривалий час було дискусійним у цивільно-правовій науці. Деякі автори висловлювали думки, у яких взагалі ставили під сумнів необхід­ність існування цього інституту у цивільному праві.

Безпосередньо законодавцем зазначений термін було вико­ристано лише у ЦК України (ст. 13). Однак, незважаючи на це, конкретні форми зловживання цивільними правами фактично були передбачені й у ЦК УРСР. Так, про зловживання цивільним правом зазначалося у ч.І ст.5 ЦК УРСР, згідно з якою цивільні права охоронялися законом за винятком випадків, коли вони здійснювалися в суперечності з призначенням цих прав. Окре­мих випадків зловживання суб´єктивними цивільними правами стосувалися правові норми, закріплені у ч. 1 ст. 15 ЦК УРСР, ч. 1 ст. 136 ЦК УРСР тощо. Крім того, на сьогоднішній день понят­тя зловживання правом застосовується і в інших галузях права. Наприклад, у СК України (ст. 247), у КК України, що передбачає відповідальність за зловживання владою або службовим стано­вищем (ст. 364).

Висвітлюючи питання про сутність зловживання правом слід перш за все звернути увагу на нерозривний зв´язок цього по­няття із суб´єктивним цивільним правом та його здійсненням. Адже, якщо суб´єкт ніяким чином не здійснює належне йому суб´єктивне право, тобто не вчиняє жодних дій по використанню тих можливостей, що в цьому праві закладені, то ні про яке зло­вживання цим правом не може бути й мови.

У загальному розумінні зловживання правом являє собою поведінку по здійсненню права з порушенням встановлених меж такого здійснення. Такий висновок ґрунтується на аналізі ч. 6 ст. 13 ЦК України, відповідно до якої в разі недодержання особою при здійсненні своїх прав вимог, які встановлені части­нами другою - п´ятою цієї статті (тобто фактично меж здійс­нення прав), суд може зобов´язати її припинити зловживання своїми правами, а також застосувати інші наслідки, встанов­лені законом.

При цьому зловживання правом завжди являє собою поведін­ку протиправну. Протиправність зловживання правом полягає в тому, що, здійснюючи своє суб´єктивне право, уповноважений суб´єкт порушує встановлений нормою права обов´язок дотри­муватися при здійсненні права меж (вимог) його здійснення. На сьогоднішній день такий загальний обов´язок закріплений в ч. 1 ст. 13 ЦК України, згідно з якою цивільні права особа здійснює у межах, наданих їй договором або актами цивільного законо­давства.

Крім того, як зазначалося вище, по відношенню до конкрет­них випадків здійснення суб´єктивного цивільного права такий обов´язок може визначатися спеціальною нормою, тобто фак­тично нормою, якою встановлена спеціальна межа здійснення права.

Зловживання правом завжди порушує охоронювані законом суб´єктивні права інших суб´єктів цивільних правовідносин. Саме в цьому полягає суспільна небезпечність цього явища. Адже не було б взагалі ніякого сенсу забороняти зловживання правом, передбачати негативні наслідки за зловживання, якби від нього не було б ніякої шкоди іншим суб´єктам.

Негативні наслідки від зловживання правом можуть проявля­тися по-різному, але вони завжди мають місце. В іншому випад­ку не можна стверджувати, що особа зловживає своїм правом.

Характер негативних наслідків від зловживання правом за­лежить від того, яке саме суб´єктивне право іншого суб´єкта порушене. Такими наслідками можуть бути заподіяння шкоди здоров´ю людини, погіршення екологічної ситуації, пошкоджен­ня або знищення майна, перешкоджання в користуванні річчю, нанесення шкоди честі, гідності та діловій репутації тощо.

Вищевикладене дає підстави вважати, що зловживання правом - це дії по використанню закладених у суб´єктивному цивільному праві можливостей з порушенням встановлених за­коном або договором меж здійснення цього права, в результаті яких порушуються охоронювані законом суб´єктивні права ін­ших осіб.

Аналіз правової природи зловживання правом свідчить, що воно є одним з різновидів цивільного правопорушення.

Зловживання правом, як і всяке правопорушення, є підста­вою для застосування до особи, яка його вчинила, негативних наслідків. На користь такого висновку свідчить й аналіз чинного цивільного законодавства.

Першим негативним наслідком по відношенню до особи, яка зловживала правом, є відмова в захисті того її права, при здійс­ненні якого було допущено зловживання.

 

Правовою підставою такої санкції за зловживання правом на сьогоднішній день виступає положення ч. З ст. 16 ЦК України, згідно з яким суд може відмовити у захисті цивільного права осо­би в разі порушення нею положень частини другої-п´ятої статті 13 цього Кодексу, тобто тих норм, які забороняють зловживати правом.

Під правом, яке в даному випадку не підлягає захисту, слід розуміти те суб´єктивне право (або його складову правомоч­ність), під час використання можливостей якого було допущено зловживання правом. Слід акцентувати увагу також на тому, що правило про відмову в захисті права повинно застосовувати­ся тільки одноразово під час розгляду питання про притягнен­ня винуватої особи до відповідальності за зловживання правом і незалежно від застосування до особи, що вчинила зловживання правом, інших санкцій. У подальшому це право підлягатиме за­хисту на загальних підставах, встановлених чинним цивільним законодавством.

Також, якщо на момент звернення відповідної особи за захис­том своїх прав до суду інша особа продовжує зловживати своїми правами, суд повинен зобов´язати її припинити такі дії (ч. 6 ст. 13 ЦК України).

Інші наслідки за зловживання правом застосовуються судом на загальних підставах і на вимогу тієї особи, яка потерпіла від зловживання правом. В певних випадках законом або договором можуть бути встановлені конкретні негативні наслідки за конк­ретний вид зловживання правом.

У разі, коли законом або договором не встановлені спеціальні санкції за зловживання правом, такі наслідки обираються самою особою, виходячи із положень цивільного законодавства, якими регулюються питання захисту того чи іншого виду цивільних правовідносин.

Класифікувати зловживання правом можна на різних підста­вах. Відповідно до ч. З ст. 13 ЦК України розрізняються зловжи­вання правом, які полягають в діях особи, що вчиняються з на­міром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.

Дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, в цивільному праві прийнято називати шиканою. Відмін­ність шикани від інших видів зловживання правом полягає з елементах суб´єктивної сторони складу цього правопорушення.

Окрім загальних ознак зловживання права додатковим обов´язковим елементом шикани є намір заподіяти шкоду іншій особі. Крім того, дії особи можна кваліфікувати як шикану лише за наявності в діях особи умисної форми вини. Адже, якщо особа має мету заподіяти шкоду іншій особі, вона не може не усвідом­лювати суспільно небезпечний характер своїх дій та негативні наслідки, до яких ці дії призводять.

В залежності від підгалузі цивільного права, яким зловжи­ває особа, можна розрізняти зловживання речовими правами, зобов´язальними правами, спадковими правами, особистими немайновими правами, правами, що виникають у сфері інтелекту­альної власності.

Так, здійснення власником змін в належній йому квартирі, що спричинили порушення прав власників інших квартир ба­гатоквартирного житлового будинку є прикладом зловживання речовим правом.

Опублікування твору, внаслідок чого порушено права інших людей на таємницю їх особистого і сімейного життя, є прикла­дом зловживання правом, що виникає у сфері інтелектуальної власності.

Вчинення особою умисних дій, спрямованих на перешкоду спадкодавцеві скласти заповіт, внести до нього зміни або скасу­вати заповіт, і сприяння цим виникнення права на спадкування у неї самої є прикладом зловживання спадковим правом.

Вчинення релігійних або національних обрядів, внаслідок яких завдається шкода життю та здоров´ю інших осіб, слід від­нести до зловживання особистими немайновими правами.

Прикладом зловживання зобов´язальним правом може слугу­вати вчинення обдарованим під час використання речі, отрима­ної за договором дарування, що становить історичну, наукову, культурну цінність, дій, в результаті яких ця річ може бути зни­щена або істотно пошкоджена.