Мій космос

Світанок. Сонце велике, жовтогаряче, сліпить очі. Жмуришся. Ти лежиш на м’якій зеленій траві. Відчуваєш, як десь по руці повзе мурашка, лоскоче. Терпиш. Навколо безмежний простір різнобарвних полів. Удалині видніються маленькі острівці лісочків. Свіже повітря. Тепле повітря. Запах кульбабки. Розплющуєш очі й спостерігаєш за хмаринками. Білі, пухнасті, м’які. Уявляєш, як на легкому диханні вітру ти несешся в ту височінь. Поміж хмаринок. Хочеться бути тут. ( Кальченко Микола, 9 клас).

Етюд про природу. Осінь

Мені здається, що багато хто не помічає, що осінь приходить ще в серпні. Раптом бачиш: і сонце стало не таке рішуче й настирне, і тіні не такі чіткі й контрастні. Трава, висмажена за літо безжалісним пекучим сонцем, пожовтіла, втратила соковиту пружність і сухо потріскує під ногами. А найголовніше – у повітрі з’являється особливий, ледь – ледь уловимий солодкувато-медовий запах, і буває він тільки в серпні. Його ніби й немає, а повіє легенький вітерець, і вловлюєш шляхетний і стриманий запах деревію, гіркуватий – полину, такий, що повертає в дитинство – нагідок, солодкувато-п’янкий чебрецю, а ще ромашок, заячої московки, солодки...

Зайдеш у будинок - і там відчуваєш перший дотик осені. Сонячні промені, приглушені й нерішучі, проникають у кімнату. Вони зачіпаються за гілки бузку, що росте перед вікном, і падають на стіну химерними живими тінями, утворюючи дивне бузково – сонячне мереживо. Воно танцює, тріпочеться, весь час ніби поривається кудись, а ще наповнює кімнату смутком. Він заповзає в усі закутки, проникає в душу і ніби звучить нестерпно - тоскно обірваною на високій мінорній ноті струною. Це прощання з літом і перехід в інший стан, в осінь. І від цього так сумно... ( Н. Кочубей).

Ріки течуть у вічність

...Літо, неначе малий школярик, збирало на березі річки мушлі. Воно прискіпливо оглядало кожну знахідку, а потім, погравшись новою цяцькою з перламутровим вилиском, ховало її до глибоких кишень шортів... Правічна ріка незворушно котила свої води у Вічність. На течії крутилася зелена галузка, минаючи кам’яні громаддя міста і помаранчеве Літо, яке збирало мушлі. На берег з-поза старої фортеці висипала дітвора – з фотоапаратами, блокнотами й ручками в руках... Літо невдоволено зітхнуло і хутенько, поки його не помітили, подалося подалі від людей. Воно в коротких штанцях брело піщаним мілководдям, іноді бовтало ногою воду, пустуючи з мальками. І з його повних річкового перламутру кишень лилася райдуга, ховаючи в сонячному ореолі Літо – таке мале – мале, неначе тільки в другий клас піде... ( С. Скибчик).

Феєрія ночі

Ніч... Темна, тиха, весняна... Вона окутала місто легкою, шовковою ковдрою. Укрила небесний купол маревом весняного туману, ніби обтягнула небо прозорою тканиною. Де – не – де ця тканина прорвалася, і через неї видніються сонячні проміння – зірочки.

Ніч – господиня тихо пролітає містом. Гойдає тонкі берізки, співає їм колискові. Уже не мерехтить світло в жодному віконці. Усе спить...

На небо неквапно викотився небесний господар – місяць. Блідий, ледь помітний, він оглядає свої володіння. Чує, як сонні трави щось тихо шепочуть. Як тремтячі осики перегукуються в пітьмі, а нічна роса лунає тисячами дзвіночків. Задоволений місяць спокійно зайшов за хмару й тихенько слухав її солодку мову.

Та ось на місто опустився прохолодний туман. Нічні чари розвіялися, кудись зник місяченько, померкли зірочки. На горизонт вийшло ясне сонечко, підігріло наше сотенне містечко, огорнуло яскравим промінням й освітило землю. Красуня – ніч зустрілася з ранком, поступилася йому місцем і полинула до неба, щоб знову чекати свого часу, знову спуститися на стомлену землю.

Дощ

Сьогодні теж ішов дощ. Почався він якось непомітно. Я пропустила його народження. Великі краплі легко торкнули скло, і воно радісно задзвеніло у відповідь. Я не відразу почула їхній передзвін. Але краплі ставали все сильніші й настирливіші, примушуючи нещасне скло виправдовуватися все голосніше й голосніше. Нарешті я підняла голову, і зраділий дощик застукав із подвоєною силою, ніби вітаючи мене. Він дзвенів склом, шарудів листям і торкнув мокрими тонкими пальцями мої коси. Посміхнувшись, я вийшла на вулицю.

Ми довго гуляли разом пустотливим містом. Я жаліла й розуміла дощ. Він такий самотній. Тому й чіпляється до кожного перехожого, бажаючи розповісти про свої маленькі вологі таємниці, знайти відгук, порозмовляти про що – небудь. Але люди поспішають, відштовхують його парасольками й капюшонами, тікають від нього. І лише дерева відповідають йому шерхотом листя. Але листя облітає, і дощ замерзає від самотності й суму.

Раптом виглянуло сонечко, і добрий чарівник дощик посміхнувся перехожим і мені яскравою радісною веселкою.