Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
Книга+поради+щодо+написання+жанро(2).doc
Скачиваний:
1
Добавлен:
01.07.2025
Размер:
691 Кб
Скачать
☆

Етюд – фантазія

І тільки-но ти згадав про драконів, як перед тобою з’являється представник цього древнього роду. Розкинувши крила, він летить поруч, ніби супроводжує вас. Сонце грає райдугою на його сріблястій лусці. Ти дивуєшся, як таке велике створіння може літати. Але це питання відразу ж вилітає в тебе з голови, тому що тут панує магія. Ти відчуваєш, як тонкі магічні волокна пронизують цей світ, ці гори, усі живі істоти, що населяють цю країну.

Дракон тим часом робить неймовірний переворот у повітрі, щоб розпочати зниження. А ви все продовжуєте летіти.

( За матеріалами Інтернету).

Етюд – асоціація

Завіса підіймається, в залу віє холодом сцени, старими фарбами й тим особливим запахом куліс, що завше є незмінний у кожному театрі; глядачі знають ці пахощі змалку й одразу захоплюються ними. Їхні очі блищать. Порожня сцена, темінь. Промені двох прожекторів...

Речитативну мелодію починає оркестр. Гобої м’яко тремтять, їх підтримують кларнети й покриває, вібруючи, звуками поважна труба – баритон. Я починаю любити людину, яка, стоячи поперед мене, керує чудесними звуками; саме вона народжує мелодію самотності, пустельного вітру, нездійснених жадань і кочової романтики. Летить ця мелодія на темну сцену від оркестру й запливає до всіх кутків. Звуки пливуть і хитаються. Тоді в ці звуки вбігає людина. Людина танцює, легко пересуваючись по сцені, рідна цим звукам і органічна.

( За матеріалами Інтернету).

Отже, етюди – це важливий жанр учнівської творчої роботи, що виконується на матеріалі життєвих вражень, і , на думку В. І. Цимбалюк,

він повинен зайняти належне місце в системі роботи вчителя.

Для зразка пропонуємо Вашій увазі твір письменника – земляка Івана Корнющенка ( народився в с. Новомихайлівка Сумського району. Прозаїк, публіцист, фольклорист. Автор 10 книг).

Такі різні таїни життя Триптих етюдів

  1. Гість порожньої хати

Хата покійної Любомили маячить на видноколі – з одного боку на розі центральної вулиці, а з іншого – низькими вікнами дивиться на закуток. Вона б давно завалилась, але стіни надійно підтримувала цегла, що нею кругом обіклали, коли ще й Любомила, і її чоловік були при здоров’ї.

Та, хоч і не стало господаря, старенька тримала родинне гніздо в порядку. Окрім того, що було воно побілене, а віконні рами вилискували блакитною фарбою, в теплі пори року прикрашали обійстя квіти. А під самісіньким вікном – густий кущ милого їй любистку. Ото як весільного дня привіз її сюди кучерявочубий Кирило, невдовзі посадила молодий кущик, і так на цьому ж місці довгими роками й росте. Чомусь інші його квітчасті сусіди так не духмянили її душу, як любисток. Відчинить, бувало, вікно, і той неповторний аромат незабаром сповнював світлицю. А коли заболить голова, притулить до неї пом’яте соковите листя – і все як рукою зніме. Та й волосся мила тільки з любистком. Що вже шовкове ставало після цього! А як врізнобіч трусне головою, так хвилясто й розсиплеться по плечах. Навіть спалося після цього, наче в молодості, - міцно й солодко.

Коли ж не стало безрідної Любомили й нікому було зайняти хату, бо чимало їх таких сумувало в селі, сусіди забили двері. Так і стоїть вона, а кого й звідки виглядає, мабуть, і сам Господь не відає.

Тим часом навколо хати зарясніли густі бур’яни. І де вони взялися, та ще такі, що односельці мовби ніколи й не бачили. Деякі з них підпирають крони розкарякуватої, з обламаними гілками яблуні, також одинокої вишні, а окремі норовлять дістати й високої напівсухої груші. Та попри всебічні атаки цього дикого зеленого свавілля, любисток не здається, і влітку, як набере сили та зросту, заглядає до хатини.

Мабуть, пізнього вечора, а може, і вночі, хлопчаки виставили найбільшу нижню шибку і з цікавості, або щоб поживитися, залізли до хати. Але, окрім трухлого ганчір’я та павутиння, більше нічого не висвітив їхній кишеньковий ліхтарик. Отож розчаровані пішли собі, так і лишивши вікно без шибки...

Якось серпневого ранку я йшов повз цю хату. На хвилинку зупинився, оглянув, здавалося, вічну цілину, що почала буріти під всеохоплюючим сонцем. Раптом здивовано зупинив погляд на тому ж таки високому любистку. Одна його віть, що відхилилася від інших і на верхівці якої ясно-жовтим зонтиком також сяяло суцвіття, може, з допомогою вітру, сягнула в ту незасклену шибку та й застигла. І чомусь подумалося: то любисток чекав наближення до нього старенької та доброї Любомили, що ось-ось зірве духмяного листя і ...

Цю ж незмінну картину побачив і другого, й третього дня. Але якщо раніше з темного вікна віяло тихим сумом і пусткою, то відтепер – зоряною світлиною. Може, гадалося, то крихітна частинка душі колишньої господарки, а можливо, й самого любистку.