3. Білий танець

Хоч закінчувався серпень, для більшості людей ще тривала маківка літа, а для тих, хто мав особливий дар спостерігати за кожним порухом природи, всюди вбачався ледь помітний штрих осені. Он листя на деревах потемніло, а від тривалого бездощів’я ще й укрилося пилом і стало зелено-сірим; стара липа сяйнула першою русою косою; та й дні коротшали і все частіше починалися туманною зажурою.

Тільки квіти веселили довкілля: одні, правда, вже відцвітали, а ті, що завжди врочисто проводжають літо, буяли різнобарв’ям. І над ними, мов зірвані вітриськом ромашки, злітали-пурхали білі метелики.

Понад цією чаруючою зір клумбою-килимом я побачив двох із них, що не розлучалися і разом кружляли під ще лагідним сонцем. Вони то здіймалися вище, то опускались, то, роблячи неймовірно складні піруети, раптом наближалися одне до одного – та так, що торкалися крильцями, а мені інколи здавалося, що, тріпочучи ними, зависали в поцілунку. І так – майже цілий день. Лише іноді трохи менша за розміром партнерша сідала на найпривабливішу квітку, а її обранець і тоді не переставав кружляти поруч. Та за якусь хвилину – другу обоє знову робили в повітрі синхронні па.

Бувало, що до них впритул наближався зальотник –залицяльник, але вони швидко відганяли його...

Десь через тиждень інші білі метелики з’являлись усе рідше й рідше, бо їх життя закінчувалось із завершенням літа. Але облюбовані мною „танцюристи” якийсь час продовжували грайливі витки, що нагадували мазурку або фокстрот, чи швидкоплинну частину вальсу. І то був останній білий танець, - як прощальна лебедина пісня. Лише наступного літа вихором закружляє уже нове покоління метеликів, та їх танці будуть короткими й безповоротними.

Есе

Останнім часом у шкільній практиці став дуже популярним твір – роздум у жанрі есе.

У „ Сучасному тлумачному словнику української мови” з’ясовуємо поняття:

Есе, невідм., с. і есей, - я, ч., ( зах. укр.) 1. Жанр критики, публіцистики у вигляді коротких нарисів невимушеної, але вишуканої форми. 2. Заст. Жанр філософських праць такої ж форми.

Баран Г.В., Щурова Т.В., адаптуючи есе до учнівського жанрового твору,

зазначають:

Есе ( від франц.essai – спроба, проба, нарис) – прозаїчне висловлювання невеликого об’єму й вільної композиції, що виражає індивідуальні враження й міркування з конкретного приводу або питання й свідомо не претендує на вичерпну відповідь.

Есе – це короткий нарис, який відзначається невимушеністю форми й містить особисті роздуми письменника, що не претендують на вичерпне розкриття теми.

Головну роль в есе відіграє не відтворення факту, а відображення вражень, роздумів і асоціацій.

Пам’ятайте! Обираючи жанр есе, ви можете дозволити собі бути суб’єктивними, зосередитися на частковому, а не на головному, висловлювати спірні міркування, наводячи мінімум доказів, але, з іншого боку, саме це може бути й небезпечним: уявна легкість – пиши собі, як бажаєш. Але зовсім не факт, що ваш твір вийде оригінальним та цікавим.

Перш ніж обрати жанр есе, подумайте та переконайтесь у тому, що вам є що сказати.

Щурова Т.В., пропонуючи теоретичний та практичний матеріал з підготовки до написання творів різних жанрів, нагадує, що стиль есе вирізняється афористичністю, образністю, парадоксальністю.

Для есе характерне використання численних засобів художньої виразності:

• символи;

• метафори;

• порівняння;

• алегоричні й притчові образи.

Есе буде цікавим за наявності

• непердбачуваних ( парадоксальних) висновків;

• несподіваних поворотів;

• цікавих зчеплень.

Подаємо зразок есе, написаного Віталієм Карпенком „Згадай”.

Згадай

Ти повільно розплющуєш очі, що таємниче виблискують у темряві, та поступово переводиш погляд великих чорних зіниць угору, ніби вдивляючись у повні мерехтливих зірок загадкові безодні.

За кілька кроків від тебе потріскує хмизом тремтливе багаття. Згасаючий вогонь шипить та стрибає на всі боки червоними пазурцями жару. Але ти, здається, не помічаєш його марних зусиль подовжити своє нетривке життя. І ось лише вогняні відблиски, слабкі відсвіти згасаючого полум’я спалахують востаннє у твоїх величезних очах.

Вдалині, десь за похмуро-чорними вночі громадами дерев, лунають голоси. Вони блюзнірськи порушують мертву тишу, що спала на землю у передчутті півночі. Китиці твоїх вух слабко здригаються, реагуючи на звук, ворушаться вібриси, але ти навіть не озираєшся.

Круглий місяць ледь освітлює вкриту високими травами й поодинокими деревами рівнину. Ніби лякаючись когось, він раз по раз ховається за сірими кошлатими хмарами.

Нервово переступаючи з лапи на лапу, ти чогось чекаєш. То ховаються, то знов з’являються твої гострі пазурі, виблискують у жовтому місячному сяйві страхітливі ікла. Волохатий хвіст б’є по димчасто-сірих пухнастих боках. І опівночі, коли сови неспішними змахами крил здіймаються у повітря, а миші стиха попискують десь у глибоких сховах, ти чуєш далеке, сповнене печалі та тоскного поклику, виття могутніх створінь, чиє ім’я таїться у глибині тисячоліть. Чуєш і не чуєш, бо не дано сприйняти його іншим смертним. Розриваючи відстань і час, воно солодкою музикою озивається в тобі, і невідомо як ти пізнаєш дивні далекі істоти, твоя пам’ять сповнюється образами минулого.

І в ці хвилини з острахом обминають тебе створіння Землі, їх лякає твій спрямований в нікуди відчужений погляд, і ще щось, чого вони ніяк не можуть збагнути. У радісному збудженні здригається твоє тіло, пружніють м’язи, ніби готуючись до стрибка в невідоме. Здається, треба лише забажати – і ось ти вже летиш далекими рівнинами мрії, як страшний хижак, що заганяє беззахисних жертв десь на краю світу. Ти озиваєшся до подібних тобі створінь, і вічна сила єднає вас, не поступаючись нічому сущому.

Але приходить день, а ти так і не зважуєшся піти на таємничий поклик. І лише коли ти ніжно муркочеш у ласкавих променях вранішнього сонця, у напівсні насолоджуючись життям, дивні видіння сповнюють душу, змушуючи мріяти про незвідані обрії.

Хто знає, може, досить лише забажати?

• Але поки що це – лише сон, лише сон..