Тема 3. Поняття і порядок видачі осіб, які вчинили кримінальне правопорушення (екстрадиція)

При вивченні даної теми студентам слід мати на увазі, що інститут видачі, або екстрадиції особи має найдавнішу історію серед інших форм міжнародного співробітництва в сфері кримінальної юстиції та є найважливішим видом міжнародного співробітництва у сфері кримінального судочинства, в забезпеченні невідворотності кримінального переслідування і покарання та соціальної реабілітації засуджених осіб.

КПК України визначає екстрадицію як сукупність процесуальних дій, визначених нормами національного законодавства та міжнародними договорами, що полягають у наданні державами правової допомоги у вигляді передачі особи державою, на території якої вона перебуває, іншому уповноваженому суб’єкту міжнародного права для притягнення особи до кримінальної відповідальності або виконання вироку суду.

Важливо з’ясувати міжнародно-правові, кримінально-правові та кримінальні процесуальні аспекти екстрадиції особи. Серед основних джерел, якими слід керуватися при здійсненні видачі особи, є Європейська конвенція про видачу правопорушників від 13.12.1957 р. (ETS № 024) та додаткові протоколи до неї від 15.10.1975 р., від 17.03.1978 р., Конвенція про правову допомогу і правові відносини в цивільних, сімейних та кримінальних справах, що уклали держави-члени Співдружності Незалежних Держав у м. Мінську

22.01.1993 р., Додатковий протокол до неї від 29.03.1997 р., її Кишинівська редакція від 07.10.2002 р., Конституція України, КПК України, КК України.

Аналізуючи інститут екстрадиції, роль та місце екстрадиції в сучасному праві, перш за все потрібно конкретизувати її функції та принципи, яких вона набуває відповідно до вимог чинного законодавства та інших нормативноправових документів у сфері міжнародного співробітництва.

Фахівцями виділяються загальні та спеціальні функції екстрадиції.

Загальні функції екстрадиції – це міжнародні відносини, зорієнтовані на сучасні правові тенденції екстрадиції та зарегламентовані в конвенціях і міжнародних договорах, яких неухильно дотримуються учасники. Відповідно, держави-учасниці мають право, згідно з усталеним міжнародним правом та за умови дотримання ними своїх договірних зобов’язань, у тому числі й Конвенції, контролювати в’їзд, перебування та висилання іноземців.

Спеціальні функції екстрадиції виражаються в охороні прав громадян і державних інтересів під час міжнародного співробітництва, основним критерієм якого є боротьба зі злочинністю.

Студентам слід розглянути принципи (правила) екстрадиції, що є орієнтиром у тлумаченні норм міжнародних договорів і конвенцій про видачу та у застосуванні їх на практиці при розгляді та виконанні запитів. Принципи екстрадиції – це базові правила, закріплені в правових нормах конвенцій і міжнародних договорів про врегулювання процедури видачі особи (екстрадиції) та внутрішньодержавних нормативних актів, якими регламентуються базові підстави здійснення процедури екстрадиції (видачі та відмови у видачі). Інститут екстрадиції має складну систему принципів, які закріплені у нормах спеціальних міжнародних договорів (конвенцій) або відображені у нормах національних законів загальними положеннями, що визначають суть, зміст, мету взаємовідносин держав щодо екстрадиції осіб та мають як імперативний, так і факультативний характер.

Доцільно виокремити такі принципи екстрадиції: принцип невидачі власних громадян; принцип взаємності; принцип подвійної підсудності; принцип «aut dedere aut judicare»; принцип мінімального строку покарання; принцип конкретності; принцип відповідальності за вчинення політичного злочину та політичного притулку; принцип неповернення; принцип «non bis in idem»; принцип відповідальності за вчинення фінансового злочину (у сфері оподаткування, митних зборів).

Окремо студентам слід зупинитися на питанні суб’єктів екстрадиційних правовідносин. Держави вступають в екстрадиційні відносини під час підписання конвенцій і міжнародних договорів як договірні сторони, які зобов’язуються видавати одна одній осіб, що знаходяться на їх території, для притягнення до кримінальної відповідальності або для виконання вироку. Отже під час укладення договору між державами урегульовуються нюанси видачі або невидачі осіб. Разом з цим під договірною стороною розуміється не тільки держава, а й компетентні органи, які надалі будуть діяти від імені договірної сторони. Отже, держава є суб’єктом права видачі, водночас здійснення порядку та етапів екстрадиційного провадження покладається на спеціальні компетентні органи. Тільки держави можуть вступати в міжнародно-правові відносини, відповідно, тільки держава може відмовитися від подальших екстрадиційних відносин з іншою державою, а не її компетентні органи. Такий підхід до визначення держави як суб’єкта інституту екстрадиції дає чітке розуміння місця держави в екстрадиційних відносинах.

Також державні органи наділені державно-владними повноваженнями, що входять до їх компетенції та визначаються на основі встановлених законом чи іншим правовим актом предметів відання, прав та обов’язків, які необхідні для виконання їх діяльності. Отже, держави, вступаючи в екстрадиційні відносини, делегують ці повноваження компетентним органам, які здійснюють кримінальне провадження, звертаються із запитом, забезпечують виконання запиту про надання міжнародної правової допомоги. Для здійснення екстрадиції має значення конкретизація суб'єктів, якими є уповноважені органи держав, на території яких знаходяться обвинувачені та засуджені, і відповідні органи держав, що вимагають екстрадиції.

Згідно з ч. 6 ст. 541 КПК України, уповноважений (центральний) орган наділений правом від імені держави розглянути запит компетентного органу іншої держави або міжнародної судової установи і вжити заходів з метою його виконання чи направити до іншої держави запит компетентного органу про надання міжнародної правової допомоги.

Аналізуючи запропоновану законодавцем дефініцію поняття

«компетентний орган», варто пам’ятати, що це органи слідства, прокуратури і суду, які відповідно до покладених на них повноважень здійснюють кримінальне провадження, звертаються або забезпечують виконання запиту про міжнародне співробітництво, згідно з розділом ІХ КПК України.

Центральними органами України щодо видачі особи (екстрадиції), якщо інше не передбачено міжнародним договором України, є Генеральна прокуратура України та Міністерство юстиції України (ч. 1 ст. 574 КПК України). Генеральна прокуратура України є центральним органом України щодо видачі (екстрадиції) підозрюваних, обвинувачених у кримінальних провадженнях під час досудового розслідування (ч. 2 ст. 574 КПК України). Міністерство юстиції України є центральним органом України щодо видачі (екстрадиції) підсудних, засуджених у кримінальних провадженнях під час судового провадження або виконання вироку (ч. 3 ст. 574 КПК України).

Відповідно, суб’єктами зовнішніх екстрадиційних відносин в Україні є Генеральна прокуратура України та Міністерство юстиції України.

Суб’єктами екстрадиційних правовідносин є держави, міжнародні судові установи і фізичні особи, визначені національним та міжнародним законодавством.

Існує декілька підстав для класифікації видачі: за метою видачі (для притягнення до кримінальної відповідальності, для виконання обвинувального вироку), за умовами видачі (безумовна, умовна, спрощена, повторна видача, перевидача), за принципами кримінальної юрисдикції Запитуючої сторони (територіальний, персональний, універсальний) щодо особи, яку видають; у залежності від правового зв'язку особи й держави, що його видає; правової підстави, на основі якої здійснюється видача; форми участі держави у процедурі видачі; способу передачі виданої особи.

Обов’язковою правовою підставою для видачі особи з України є наявність міжнародного договору про видачу, укладеного з відповідною державою, а фактичною підставою – перебування особи, яка обвинувачується або засуджена за вчинення екстрадиційного злочину, на території запитуваної держави. Єдиним приводом екстрадиції особи є клопотання (вимога) про її видачу, хоча окремі етапи екстрадиційного процесу можуть здійснюватися за наявності інших приводів (наприклад, її затримання або тимчасовий арешт).

Студентам необхідно з’ясувати умови видачі (екстрадиційність злочину, правило ad hoc) та обставини, що перешкоджають видачі особи (дискреційні та імперативні).

Студентам слід знати, що історично склалися дві екстрадиційні системи:

континентальна та англо-американська, які характеризуються певними особливостями щодо умов та підстав видачі.

Важливим моментом з підготовки студентів за даною темою є оволодіння знаннями про екстрадиційний процес, який починається з офіційного запиту про встановлення місця перебування на території запитуваної держави особи, яку необхідно видати; далі проводиться екстрадиційна перевірка; взяття під варту особи, яка підлягає екстрадиції; видача особи або тимчасова видача особи; відстрочка передачі особи; передача особи; екстрадиційний транзит.

При вивченні даної теми слід систематизувати недоліки сучасних екстрадиційних процедур, з’ясувати способи їх покращання та ознайомитися з інститутом європейського ордеру на арешт, запровадженого Рамковим рішенням Ради про європейський ордер на арешт і процедури передачі осіб між державами-членами ЄС від 13.06.2002 р.

Питання для самостійного опрацювання

1. Повноваження центральних органів щодо видачі особи (екстрадиції)

2. Тимчасовий та екстрадиційний арешт.

3. Транзитне перевезення особи.