3. Ялтинсько-Потсдамська система міжнародних відносин

Кримська (Ялтинська) конференція керівників СРСР, США і Великої Британії, що відбувалася 4-11 лютого 1945 р., була присвячена про­блемам завершення війни в Європі.

На конференції також було розглянуто центральне політичне пи­тання - про ставлення союзників до Німеччини після її поразки, про її майбутнє. Тут основоположне значення мали домовленості щодо від­родження переможеної Німеччини на основі принципів її демократи­зації та демілітаризації. Сторони домовилися про принципові питан­ня щодо характеру верховної влади на німецькій території, її поділу на окупаційні зони.

Ухвалена в Ялті Декларація про визволену Європу, а також інший під­сумковий документ "Єдність в організації миру, як і у веденні війни" фак­тично створювали ту модель мирних міжнародних відносин, що як­найкраще відповідала об'єктивним потребам світового розвитку. У Де­кларації було чітко визначено погоджену всіма учасниками перспекти­ву: "Встановлення порядку в Європі та перевлаштування національно­го економічного життя має бути досягнуто таким шляхом, який дасть змогу визволеним народам знищити останні сліди нацизму та фашиз­му і створити демократичні установи за їхнім власним вибором".

Проте між тим, що було записано в офіційних документах, і тим, що становило реальні плани радянського керівництва, існувала певна різниця.

Й. Сталін фактично розкрив свої стратегічні наміри щодо Європи ще при укладанні пакту Молотова – Ріббентропа в серпні 1939 р. У сек­ретному протоколі він домігся згоди на встановлення кордонів Радян­ського Союзу по лінії, близькій до кордонів царської Росії. Анексовані СРСР території (три балтійські держави, Бессарабія, Буковина, східні райони Польщі та частина Фінляндії) були втрачені в 1941 р. Однак під час Другої світової війни Радянський Союз відвоював не лише ці території, а й усю Східну Європу, у тому числі Польщу. Природно, И. Сталін за тих умов не збирався йти на найменші поступки в таких пунктах, як радянська гегемонія та встановлення в найближчому майбутньому радянського контролю над Східною Європою.

"Польське питання" вважали першочерговим як Й. Сталін, так й В. Черчилль, який відчував тиск певних зобов'язань стосовно Польщі, через які, великою мірою, Велика Британія й розпочала війну з Німе­ччиною. Довкола "польського питання" на конференції розгорнулася напружена боротьба, у якій В. Черчилль брав найактивнішу участь (утім, без будь-якої істотної підтримки з боку Ф. Рузвельта). Проте во­ни все ж таки домоглися узгодження такого варіанта "польського вре­гулювання", який передбачав створення тимчасового польського уря­ду національної єдності та проведення вільних виборів.

У Декларації про визволену Європу (до якої додавалася угода щодо Польщі) передбачалися вільні вибори і встановлення нормальних де­мократичних режимів на всій східноєвропейській території. Ці дип­ломатичні документи могли стати основою побудови демократичної повоєнної Європи, але Й. Сталін згодом фактично проігнорував їх, по-своєму розтлумачивши такі "надкласові" поняття, як вільні вибори й демократичні свободи.

Головні результати Ялтинської конференції протягом усіх десяти­літь холодної війни сприймалися більшістю фахівців, насамперед за­хідних, як формула поділу Європи між переможцями на Схід і Захід (у геополітичному сенсі). За словами знаменитого американського до­слідника, одного з корифеїв історії Другої світової війни С. Сульц- бергера, "Кримська конференція призвела до розколу Європи на дві сфери впливу, представлені союзом НАТО та Варшавським блоком".

Слід зазначити, що подібне твердження має під собою, крім іншо­го, доволі конкретне підґрунтя. Ще в жовтні 1944 р. в ході восьми­денного візиту В. Черчилля до Москви між ним і Й. Сталіним була до­сягнута домовленість про поділ сфер впливу в Європі після закінчен­ня війни. Згідно з нею Велика Британія мала отримати 90 % у Греції, а Радянський Союз - 90 у Румунії та 75 % у Болгарії; Угорщина та

Югославія були поділені за принципом "50 х 50" (згодом, після перего­ворів В. Молотова з британським міністром закордонних справ Е. Іденом, "здобутки" Радянського Союзу в Угорщині та Болгарії зрос­ли до 80 %). Утім, на практиці домовленість зрештою не спрацювала. Вирішальну роль у цьому відіграли Сполучені Штати, які із самого по­чатку ставилися до подібної ідеї досить стримано, а з приходом до влади Г. Трумена взагалі взяли на озброєння "універсалістський" під­хід до розстановки сил у повоєнній Європі, який відкидав доцільність установлення якихось чітко узгоджених із СРСР "сфер впливу".

Після цього процес поділу Європи набрав переважно спонтанного характеру, коли кожна зі сторін, насамперед, мала на меті задоволь­нити свої власні геополітичні апетити, особливо не опікуючись тим, щоб якимось чином узгодити їх з інтересами опонента.

СРСР спромігся за образом і подобою сталінського варіанта коман­дно-адміністративної системи створити своєрідний пояс соціалістич­них країн Центральної та Східної Європи, який фактично відгородив Радянський Союз від решти континенту, що, у свою чергу, стало од­нією з причин створення двох протидіючих блоків - НАТО і Варшав­ського договору. Усі наступні спроби вирватися з вищезгаданого по­ясу, що робилися опозиційними силами в багатьох соціалістичних країнах Європи, послідовно придушувалися, що навіть дістало згодом своє теоретичне обґрунтування у доктрині Брежнєва.

Зміни, що сталися після війни в центрально- та східноєвропейсь­ких країнах, були привнесені ззовні, часто-густо насильницьким шля­хом. Саме через це так несподівано легко розпався "соціалістичний табір" та його військова організація - ОВД, коли на рубежі 80- 90-х рр. XX ст. керівництво Радянського Союзу послабило "узи бра­терської солідарності". Фактично, у ці часи з понад 50-річним запіз­ненням дістали своє практичне втілення ялтинські рішення - у їхньо­му неупередженому тлумаченні.

Утім, у 1945 р. в Ялті Захід навряд чи міг якось по-іншому реалізу­вати своє (відмінне від сталінського) бачення повоєнних перспектив Центральної та Східної Європи.

Практично, єдино можливою санкцією могла стати відмова підпи­сати угоду щодо Польщі або Декларацію про визволену Європу, хоча самі по собі ці документи були цілком прийнятними. Проте це, напев­но, не принесло б жодної користі Центральній та Східній Європі, зві­льнило б Й. Сталіна від зобов'язань за згаданими документами і по­ставило б під загрозу співпрацю "великої трійки" в багатьох інших, дуже важливих питаннях, які обговорювалися в Ялті. Адже західні союзники ще мали співпрацювати з Й. Сталіним у Німеччині, Австрії, згодом - у війні проти Японії та, зрештою, в ООН.

Проблеми Далекого Сходу не посідали на конференції пріоритетно­го місця, однак результати їх обговорення справили свій вплив на формування світового повоєнного устрою в межах Ялтинсько- Потсдамської системи. Так, після низки обговорень було ухвалено Ял­тинську угоду, за якою СРСР зобов'язувався вступити у війну проти Японії через два-три місяці після поразки Німеччини. Своєрідною "компенсацією" за цей крок стала згода США і Великої Британії на повернення Радянському Союзу Південного Сахаліну (його втратила Росія внаслідок російсько-японської війни 1904-1905) та передання йому Курильських островів (японської території, яку в 1875 р. Росія обміняла на право володіння всім Сахаліном).

Згодом протистояння у цьому регіоні визначалося тим, що Радян­ському Союзу вдалося встановити стратегічне партнерство з Китаєм, а Сполученим Штатам - повністю втягнути до західної орбіти Японію. Драматично розвивалася боротьба між СРСР і США довкола питання про мирне врегулювання для Японії. "Архітектор" мирного договору з Японією Дж. Даллес, посилаючись на невиконання Радянським Сою­зом ялтинських домовленостей, фактично заклав під радянсько- японські відносини "міну сповільненої дії". США з його подачі відмо­вилися зафіксувати в договорі згоду на передання Радянському Сою­зу Південного Сахаліну та Курильських островів, що було обіцяно в Ялті Й. Сталіну Ф. Рузвельтом і В. Черчиллем. З огляду на це (а також з деяких інших причин) СРСР не підписав у вересні 1951 р. мирний договір з Японією, що й досі ускладнює відносини між цією країною і спадкоємницею Радянського Союзу - Росією.

Остаточне формування нової конфігурації повоєнних міжнародних відносин завершилося на Потсдамській конференції лідерів великих держав, що проходила із 17 липня до 2 серпня 1945 р. Головною сфе­рою обговорень були європейські справи, насамперед те, що стосува­лося всебічного розв'язання "німецького питання". Від останнього ас­пекту значною мірою залежали як контури, так і сама сутність пово­єнного європейського устрою, що, власне, і підтвердив перебіг подій у наступних кількох десятиліттях.

Оцінюючи досягнуті в Потсдамі домовленості, з одного боку, необ­хідно враховувати, що вони зафіксували об'єктивне співвідношення сил та інтересів - насамперед великих держав - на момент укладання відповідних угод; з іншого боку, не зовсім коректним є твердження, що з плином десятиліть вони остаточно втратили свій сенс. Адже те­риторіальний устрій у більшості частин Європи залишається в основ­ному таким, яким його було встановлено в Потсдамі.

Незважаючи на спроби ще першого західнонімецького уряду К. Аденауера переглянути низку положень стосовно непорушності єв­ропейських кордонів, зокрема про німецько-польський кордон по

Одеру - Нейсе, зовнішні контури об'єднаної Німеччини складають ко­рдони ФРН і НДР. Згідно з Договором про остаточне врегулювання що­до Німеччини, підписаним 12 вересня 1990 р. у Москві, ці кордони ви­знано остаточними, і Німеччина відмовилася від будь-яких територіа­льних претензій тепер і надалі.

Польща відповідно до пропозиції В. Черчилля, яку було внесено ще 1 грудня 1943 р. у Тегерані, розширилася на захід й утвердилася як держава між "лінією Керзона" на сході та р. Одер на заході. СРСР прийняв цю західну пропозицію за тієї умови, що до складу Польщі не ввійде вся Східна Пруссія, а Мемель та Кенігсберг будуть передані Радянському Союзу, який мав потребу в незамерзаючих портах на Балтійському морі. Подібне рішення підтримали як прозахідний поль­ський уряд у Лондоні, так і прорадянський у Любліні - як таке, що ці­лком відповідало інтересам Польської держави незалежно від її суспі­льно-політичного ладу.

Судетську область було повернуто до складу Чехословаччини, Австрія відродилася як самостійна держава, було відновлено попередній румуно-угорський кордон, який залишався непорушним усі наступні роки.

Через 45 років після Потсдамської конференції відбулося возз'єд­нання Німеччини, чотиристоронні права й відповідальність перемо­жців втратили своє значення, що інколи не зовсім коректно вважа­ється фактичним скасуванням ухвалених у Потсдамі рішень. Проте слід пам'ятати, що в Потсдамі не ухвалювалося будь-яких рішень що­до державного поділу Німеччини, хоч висувалися відповідні численні пропозиції американської та англійської сторін. Розкол Німеччини відбувся лише чотири роки по тому, задовольнивши інтереси не так СРСР, як Заходу.

Головні учасники Ялтинської та Потсдамської конференцій ство­рювали новий біполярний світ, де кожен із них мав найкращим чи­ном облаштуватися сам й облаштувати своїх союзників. Водночас Ял­тинсько-Потсдамська система передбачала такий світопорядок, який міг забезпечити мирне співіснування, взаємодію та більш-менш при­стойні умови існування для членів світового співтовариства, включа­ючи й переможені держави.