4. Біполярність Ялтинсько-Потсдамської системи

Як уже зазначалося, Ялтинсько-Потсдамська система міжнародних відносин базувалася на новому співвідношенні сил, що склалося вна­слідок Другої світової війни, зумовлюючи її двополюсність. Найхарак­тернішим для того моменту було посилення міжнародних позицій СРСР та США. Комітет начальників штабів СІПА у своїх рекомендаці­ях державному департаменту ще в серпні 1944 р. зазначав: "Після розгрому Японії тільки США й СРСР залишаться першокласними вій­ськовими державами, що пояснюється сполученням географічного положення і величезного військового потенціалу".

Німеччина була розгромлена і на якийсь час перестала існувати як незалежна держава, Японія капітулювала, перетворившись на окупо­вану країну. Італія була переможена та втратила свій міжнародний вплив. Франція переживала економічні та політичні складнощі і не могла більше претендувати на ту провідну роль, яку відігравала до Другої світової війни. Навіть Велика Британія, як це невдовзі вияви­лося, вийшла з війни ослабленою у фінансово-економічних відноси­нах, втративши могутність і політичну вагу.

Власне, визначальний вплив СРСР і США на всю Ялтинсько-Потс­дамську систему міжнародних відносин надавав їй біполярного харак­теру. Згодом СРСР і США стали називати двома наддержавами повоєн­ного миру. Вони були гарантами нової системи міжнародних відносин.

Утім слід зауважити, що біполярність Ялтинсько-Потсдамської сис­теми не була абсолютною, СРСР і США не могли контролювати всі су­б'єкти і події міжнародного життя.

Уже наприкінці 50-х рр. XX ст. у фундаменті біполярного світу з'яв­илися перші тріщини, початок чому поклало погіршення, а потім і роз­рив радянсько-китайських відносин. Іншим чинником став вихід на арену світової політики Руху неприєднання, який зробив чималий внесок у зміцнення миру й добросусідських відносин між державами. Перша конференція країн, що не приєдналися, відбулася в 1961 р. у Белграді. Учасники Руху неприєднання поклали в основу своєї зовнішньої полі­тики принципи неучасті у військових блоках, відмови від надання сво­єї території для розміщення іноземних військових баз, ліквідації коло­ніалізму, мирного врегулювання міжнародних питань, розвитку рівно­правної співпраці й мирного співіснування. Цей рух змушений був зважати на біполярний характер розстановки сил на міжнародній аре­ні, але прагнув вирватися з-під логіки "блокового протистояння".

Значущі поправки до біполярної системи були внесені поступовим перетворенням Японії та ФРН на могутні економічні держави, Китаю - на ядерну державу, а також постанням ОПЕК - Організації країн - екс­портерів нафти, які поставили собі за мету звільнитися від економічно­го диктату індустріально розвинених країн.

Біполярність підривалася з відродженням націоналізму. У Європі Ш. де Голль, успішно використавши ідею величі Франції, зумів значно зміцнити самостійність своєї країни в межах начебто єдиного захід­ного світу. У середині 60-х рр. Франція вийшла з військової організа­ції НАТО, а американські війська залишили її територію. На Сході ж

Китай розірвав відносини з Радянським Союзом і став проводити курс, цілком незалежний від Москви.

Неабияке значення в цьому плані мало також створення Євро­пейського економічного співтовариства (ЄЕС), яке поступово перетворю­валося на самостійний центр ухвалення економічних і політичних рі­шень. Подальшій ерозії ідеології біполярного світу сприяло й посилен­ня протистояння між Північчю і Півднем.

Шестиденна війна на Близькому Сході послабила роль ООН у цьому регіоні. Наступні кризи в Домініканській Республіці, у Чехословаччині, війни у В'єтнамі та Ємені, громадянська війна в Біафрі показали, що стриманість держав у взаєминах є доволі відносним чинником. Одно­часно стала "пробуксовувати" створена після Другої світової війни сві­това валютна система, що зрештою привело до скасування Бреттон- Вудської системи та золотого стандарту. На зовнішню політику надде­ржав дедалі більше впливали такі чинники, як поступове притуплення біполярного конфлікту, зростаюча гетерогенність світу, охопленого конфліктами, які часто-іусто не піддавалися контролю, набуття "друго­го дихання" принципу національного суверенітету тощо.

Стала наочно простежуватися тенденція до зростання економічного й військового потенціалів, а також міжнародної політичної ваги союз­ників СРСР та США, багатьох нейтральних країн. У реаліях ядерно- стратегічного паритету, що його було досягнуто на початок 70-х рр., дві наддержави мусили відмовитися від тотального протиборства й бу­дувати відносини, у яких елементи суперництва органічно поєднува­лися б з елементами співпраці, насамперед у сфері військової безпеки.

У 60-70-ті рр. відбувалося становлення нових центрів сили: Захід­на Європа, Китай, Японія. Будучи не в змозі повноцінно конкурувати із СРСР і США як наддержавами, ці нові геополітичні осередки, тим не менш, примушували рахуватися зі своєю зростаючою вагою в міжнародних справах.

Проте саме США і СРСР були двома полюсами Ялтинсько- Потсдамської системи, її гарантами. Утім їхні позиції в межах систе­ми мали насправді асиметричний характер.

США вступили в післявоєнний мир з незаперечною перевагою в економіці та фінансовій сфері. Західні автори недаремно називали США арсеналом демократії: їхнє промислове виробництво одержало в ході війни гігантський стимулюючий поштовх.

США мали прекрасну армію, що здобула досвід бойових дій, вели­чезні військово-повітряні сили, військово-морський флот, могутніший за всі інші флоти світу разом узяті. У липні 1945 р. Сполучені Штати Америки провели успішне випробування ядерного пристрою і стали власником ядерної зброї, отримавши ядерну монополію, що помітно

підсилила їхні міжнародні позиції. США володіли й засобами доставки ядерної зброї у вигляді стратегічних бомбардувальників.

На початок повоєнного періоду збройні сили США перебували в За­хідній Європі, включаючи західну частину Німеччини та Австрії, вони окупували Японію, займали Філіппіни та низку інших островів у Ти­хоокеанському регіоні, розмішувалися в Китаї та Південній Кореї. У політико-ідеологічному плані саме США розглядалися як опора захі­дної демократії, як надійний бастіон вільного світу, що виступав як проти тоталітарних режимів, так і проти класичного колоніалізму.

Сполучені Штати Америки мали величезний міжнародний вплив. Вони зробили незаперечний внесок у досягнення перемоги над бло­ком агресорів і військовими, й економічними зусиллями (насамперед, через програму ленд-лізу). Президенти Ф. Рузвельт і Г. Трумен відігра­вали важливу роль у "великій трійці". США могли розраховувати на міцний військово-політичний союз із Великою Британією. Саме США, які стали ініціаторами створення ООН, одержали місце постійного члена Ради Безпеки, змогли опиратися на більшість голосів на сесіях Генеральної Асамблеї ООН.

Радянський Союз вступив у повоєнний світ в ореолі основного пе­реможця нацизму, важливої сили в антигітлерівській коаліції. Героїч­ні зусилля Червоної Армії та радянського народу викликали повагу і захоплення, а інколи й побоювання. За американськими даними, ра­дянські збройні сили в серпні 1945 р. нараховували близько 16 млн чол., а сили США - близько 12 млн чол.. Правда, об'єктивні спостері­гачі вважали, що Червона Армія поступалася західним союзникам за рівнем і якістю озброєння.

Радянські війська до кінця війни перебували на території Польщі, Чехословаччини, Угорщини, Румунії й Болгарії. Вони взяли участь у звільненні Югославії, Албанії і невеликої прикордонної території Нор­вегії. Червона Армія окупувала Східну Німеччину та східну частину Австрії. Радянські представники виконували контрольні функції у Фінляндії. Радянські війська перебували в північній частині Ірану, куди вступили в серпні 1941 р., щоб припинити діяльність підривних формувань у цій країні. На Далекому Сході Червона Армія зайняла південну частину Сахаліну та Курильські острова, що відходили, за рішеннями "великої трійки" до СРСР.

Керівництво СРСР максимально використовувало військово-полі­тичну обстановку для досягнення вигідних для нього домовленостей з партнерами по антигітлерівській коаліції. Так, вдалося відстояти по­вернення до кордонів станом на червень 1941 р., тобто закріплення входження до складу Радянського Союзу Західної України і Західної Білорусії, Естонії, Латвії, Литви, Бессарабії та Північної Буковини, а також зміни кордону з Фінляндією після війни 1939-1940 рр. Радян­

ський Союз навіть домігся деяких нових територіальних придбань, серед яких: Кенігсберг із прилягаючою територією (нині Калінінград), район Петсамо на північній ділянці кордону з Фінляндією, Закарпат­ська Україна (за договором між СРСР і Чехословаччиною від 1945 р.), Південний Сахалін, Курили. Західні союзники визнавали право СРСР на "зону безпеки" уздовж його європейських кордонів - малося на увазі створення в сусідніх країнах дружніх Радянському Союзу уря­дів, що орієнтувалися в зовнішній політиці на Москву.

Слід сказати, що сталінське керівництво активно використовувало в ролі інструменту своєї міжнародної діяльності комуністичний рух. Незважаючи на розпуск Комінтерну в травні - червні 1943 р., комуні­стичні партії як і раніше орієнтувалися на Москву при виробленні своєї стратегічної лінії. Радянське керівництво направляло компарті­ям директиви, координувало їхню діяльність і контролювало її, особ­ливо в міжнародній сфері.

Комуністи вийшли з війни з величезним авторитетом і політичною вагою як борці проти фашизму, як найактивніші учасники руху Опо­ру. У ряді країн Східної й Південно-Східної Європи комуністи або сформували уряди, або відігравали в них провідну роль. Міністри- комуністи входили до складу урядів багатьох країн Західної Європи: Італії, Франції, Бельгії, Данії та деяких інших. Італійська і французька компартії перетворилися на масові та впливові партії. Загалом пере­мога над фашизмом спричинила дискредитацію традиційних, у тому числі довоєнних, правих сил у Європі та зрушення політичних уподо­бань значної частини населення вліво.

Навіть ураховуючи асиметричність могутності та впливу СРСР і США, саме ці дві держави зайняли визначальне положення в Ялтин­сько-Потсдамській системі. Її біполярність підсилювалася наявністю в обох держав союзників і сателітів. СРСР і США сформували під своєю егідою міжнародні економічні організації, військово-політичні союзи, пропагандистсько-ідеологічні об'єднання.

Біполярність Ялтинсько-Потсдамської системи забезпечувала їй пе­вну стабільність. Два полюси - гаранти системи - урівноважували один одного, підтримували її загальну рівновагу, контролювали союз­ників, тією чи іншою мірою регулювали конфлікти, що виникали. Обидві держави при всіх їхніх найглибших протиріччях були зацікав­лені у збереженні правил гри, властивих сформованій системі.

Характерною рисою Ялтинсько-Потсдамської системи міжнарод­них відносин стало таємне взаємне визнання наддержавами сфер їх­нього впливу. Точніше, ішлося про визнання Заходом сфери впливу СРСР, оскільки поза її межами зазвичай переважав вплив Заходу. Об­говорюючи з Г. Димітровим у серпні 1945 р. рішення Потсдамської конференції щодо Болгарії і Балкан, радянський нарком іноземних справ В. Молотов зазначав: "В основному ці рішення вигідні нам. Фа­ктично, за нами визнається ця сфера впливу". Визначення меж ра­дянської сфери впливу відбувалося у напруженій боротьбі, через низ­ку міжнародних криз. Однак після завершення розколу Європи Захід фактично не втручався у події в "соціалістичній співдружності", на­віть у період гострих політичних криз (в Угорщині у 1956 р., Чехосло- ваччині у 1968 р. тощо). Складнішою була ситуація у третьому світі. Саме прагнення СРСР затвердити свій вплив серед країн Азії, Афри­ки і Латинської Америки породило цілу низку серйозних міжнародних конфліктів, починаючи із середини 50-х рр. XX ст.

За своїм військово-силовим, політичним, економічним і культурно- ідеологічним потенціалом США та СРСР значно перевищували інші країни, що призвело до формування двох основних, домінантних центрів сили, які здійснювали формуючий вплив на структуру і хара­ктер усієї міжнародної системи.

Повоєнна система мала конфронтаційний характер. Ішлося про сис­темне, комплексне протистояння в економічній, політичній, військо­вій, ідеологічній та інших сферах, яке час від часу набувало характе­ру гострої конфліктної, кризової взаємодії. Такий вид протистояння у форматі взаємних погроз використання сили, балансування на межі реальної, "гарячої" війни отримав назву холодної війни. Періоди кон­фронтації малої інтенсивності, конфронтаційної стабільності та спроб подолати холодну війну завдяки посиленню елементів співпраці, коо- перативності та мирного врегулювання існуючих суперечностей отримали назву розрядки міжнародної напруженості.

Повоєнна біполярність складалася в епоху наявності ядерної зброї, що призвело до революції як у військових, так і в політичних стратегіях. Це, у свою чергу, сприяло поступовій трансформації стратегій і доктрин ядерного залякування, ядерного шантажу й ультиматумів (середина 50-х - початок 60-х рр. XX ст.) в особливий механізм попередження світової ядерної війни (модель конфронта­ційної стабільності) на основі доктрини взаємного ядерного стри­мування, що базувалася на ядерному паритеті та рівновазі страху (кінець 60-х - 70-ті рр.). Згодом обидві сторони дійшли висновку, що ядерну війну не можна розглядати як засіб здійснення зовніш­ньої політики. Наслідком такого підходу була поява концепцій рів­ної безпеки, розумної достатності й стриманості в ядерній сфері (друга половина 80-х - початок 90-х рр. XX ст.).

Поділ світу на сфери впливу двох наддержав як у Європі так і на периферії, виникнення "поділених" країн (Німеччина, Корея, В'єтнам, Китай), а також формування військово-політичних блоків під прово­дом СРСР і США призвели до глобалізації та поглибленої геополітичної структуризації системного протистояння і конфронтації. Водночас беззаперечна гегемонія СРСР і США давала можливість через механі­зми "блокової дисципліни" домагатися доволі високого рівня "керова­ності" міжнародних процесів, зокрема у військово-політичній сфері, переговорах щодо контролю над озброєннями, врегулювання кон­фліктних ситуацій тощо.