16.Історична проза Візантії (XIII-XIV ст.).

Песимізмом і моралізаторством просякнуті твори авторів ХІІІ ст. Четвертий хрестовий похід і падіння Константинополя мали трагічні наслідки для імперії. Як культурний центр Константинополь був втрачений, більшість освічених діячів втекли у Малу Азію, центр візантійської культури перемістився разом у Нікею, а також Ефес, Смирну. Спроби хрестоносців латинізувати столицю Візантії зійшли нанівець. Після відбудови Візантійської імперії у 1261 р. культурне життя у Константинополі було відновлене, але загальний рівень суспільної думки понизився, університет не було реанімовано й античні традиції відійшли у тінь. Історіографія ХІV ст. зазнавала більшого впливу теологічної історії. У волі провидіння більшість авторів бачили “покарання” за гріхи правителів та єретичне відступництво від віри. Не випадково один з найбільш освічених богословів ХІV ст. Никифор Ґригора (бл.1295-бл.1360) основну частину своєї “Ромейської історії” присвятив церковним справам, зокрема боротьбі навколо ісихазму, захищав філософський підхід до віри. Сучасник Никифора — Іоанн Кантакузин був відомим полководцем і навіть імператором, але згодом був змушений зріктися престолу, постригтися у ченці. У монастирі Кантакузин написав “Історію”, намагаючись дотримуватись аристотелівської традиції, обіцяючи читачеві подати правду “без гніву і пристрастей”. Насправді ж твір був спробою виправдатись перед нащадками, довести “чистоту” своїх намірів.

Останній період охоплює час Палеологів до турецького завоювання. Суттєвою рисою в історіографії, як і в політичному житті часу, є церковне питання: догматичні суперечки і виклад неправд латинської церкви часто наповнюють цілі сторінки історичної праці. Хоча цей напрям помічається вже в істориків епохи Комненів, але там воно не висувається на перший план і не переходить у виклад соборних діянь. Більш видні представники історіографії суть в той же час енциклопедисти того часу, цікавилися богослов'ям, філософією, астрономією, риторикою. Внаслідок цього історія, будучи виразником культурного стану епохи і будучи в той же час як би привілеєм вищих класів, перестає служити відображенням народних почав і переходить в історію боротьби партій. До цього періоду відносяться: Георгій Пахимер, Никифор Григора, нарешті, Іоанн Кантакузин. Дух партії та тісне коло спостережуваних фактів ставлять твір останнього скоріше в розряд біографій, ніж історичних творів.

Для історії поступового збільшення могутності турків і завоювань їх на Балканському півострові ми маємо трьох письменників. Лаонік Халкоконділ, єдиний історик афінського походження, переніс центр ваги історичного викладу з еллінського світу на турецький і показав у блискучій картині процес піднесення османів на рахунок греків і слов'ян. Майстерне розташування матеріалу, твереза ​​оцінка історичних фактів і, нарешті, вміння виділити і висвітлити більш важливі події - становлять відмінні якості цього історика. Дука і Георгій Сфрандзі переважно мають значення для характеристики візантійського самосвідомості перед завоюванням турками Константинополя і найближчим за тим часом.