Історіографія

Зовнішньополітична діяльність Данила, завдяки якій йому вдалося відстояти інтереси своєї держави в боротьбі проти агресивних намірів сусідніх держав - Угорщини, Польщі й Литви - і перетворити їх на своїх союзників, становить для нас сьогодні значний інтерес, оскільки ці дружні нам країни допомагають Україні стати повноправним членом європейської сім’ї.

Галицько-Волинське князівство, як один із важливих етапів української державності, було об’єктом наукових досліджень М. Костомарова, М. Грушевського, Д. Дорошенка, В. Пашути, І. Крип’якевича, І. Котляра, Н. Полонської-Василенко, М. Брайчевського, Н.         Яковенко та багатьох інших учених.

Ґрунтовну монографію написав І. Крип’якевич, у якій розкрив умови формування Галицько- Волинського князівства, його соціальні відносини й політичний лад, боротьбу проти експансіоніст­ських зазіхань сусідніх держав і татаро-монгольських завойовників.

У монографії І. Котляра “Данило Галицький” [11] показано боротьбу князя з боярською опозицією, Угорщиною і Польщею, які неодноразово намагалися заволодіти землями Галицько-Волинського князівства, поки не були остаточно переможені під Ярославом.

У середовищі українських дослідників Австрійської імперії вказані питання викликали неабияку цікавість. Звідси – і поява окремих спеціальних нарисів та акцент уваги на коронаційному акті Данила Романовича з боку А.Петрушевича[13], Д.Зубрицького[12], І.Шараневича[14] та ін. Як правило, указану подію вищеперера-ховані вчені розглядали в руслі антитатарської політики галицько-волинського володаря, покликаної за допомогою Інокентія IV змінити стосунки з кочівниками на власну користь.

В українських землях на території Російської імперії наприкінці XIX – на по- чатку ХХ ст. зазначені питання теж були предметом зацікавлення вчених. Так, у 1898 р. К.Мурковський видав свій короткий нарис під назвою “Даниил Романович Галицкий в сношениях с Римом” [10], що лише констатував факт коронації, але, тим не менше, започаткував серію наступних видань.

Зокрема, Микола Дашкевич, оцінюючи діяльність Інокентія IV в системі відносин із руським князем, писав: “Не можна звинувачувати папу. Він, очевидно, намагався підняти хрестовий похід проти татар, про що свідчать його булли 1247, 1251, 1253 та 1254 років… Папа бажав вплинути на релігійні почуття та самолюбство слов’ян... потрібно змити пляму, накладену ганебною втечею перед нечестивими, для яких має бути страшним вже саме ім’я християн” [15, c.177–178]. На підтвердження власних поглядів історик приводив зміст булли від 12 листопада 1247 р., якою понтифік погоджувався брати під опіку Престолу св. Петра князів Данила й Василька з їхніми нащадками. Такий акт духовного провідника Заходу, за словами українського вченого, означав усеєвропейську гарантію для Галицько-Волинської держави, яка ставила заслін для будь-яких претендентів на престол.

Інший український історик М.Чубатий дещо тенденційно, у надто, на наш погляд, схвальних тонах висвітлював взаємини Риму з, на той момент, холмським володарем. Він вважав переговори Данила з Римом одним з етапів просування України до унії, виділяючи навіть кілька попередніх етапів тимчасової реалізації такого типу унії в 1214–1219 рр. (з перервами), 1228–1234 рр. (з перервами) та ін. [16].

Схожих позицій дотримувався М.С.Грушевський, який оцінював кроки Данила, спрямовані на отримання королівської корони заходами, покликаними налагодити відносини із папством, захитаними в попередні кілька десятиліть [4, c.72]. Невдачу “Данилової унії” після 1254 р. дослідник пояснював недотриманням обіцянки папи організувати хрестовий похід проти татар і цього разу. “Проповідь хрестоносного похода, – писав М.Грушевський, – зісталася безплодною. Ані папа, ані князі, до котрих він звертався з зазивом, ніякої помочі против татар не прислали. З огляду на се Данило не мав охоти робити якісь уступки римській курії в релігійних справах. Папа скоро переконався, що в сім напрямі нема що числити на Данила” [4, c.73]. Як не дивно, такий погляд на причини погіршення римсько-руських взаємин після 1254 р. домінував практично в усій радянській і здебільшого в сучасній історичній літературі 90-х рр. ХХ ст.

Українська діаспора цим питанням приділяла також немалу увагу. “Лише дві особистості в цілій Європі, – писала Н.Полонська-Василенко, – розуміли добре, чим саме страшні були татари для неї – то були: папа Інокентій IV і король Данило Галицький. Обидва вони прагнули перемоги над татарами і шукали засобів для оборони” [17, c.77–83].

Н. Полонська-Василенко, посилаючись на В. Пашуто, пише: “Олександр Невський, звіль­нившись з допомогою татар від конкуренції власного брата, хотів був тим же способом звільнитися від суперництва короля Данила” [18, с. 205]. В. Пашуто[2] вказує на прямий зв’язок між отриманням князем Олександром ярлика від хана Бату в 1252 р. і відправкою військ в Південно-Західну Русь проти князя Данила Романовича. За таких обставин Данилу важко було знайти порозуміння з русь­кими князями для організації спільних дій проти татаро-монголів.

Політика центральноєвропейських країн розглядалася в основному лише в контексті так званої експансії католицизму щодо Східної Європи. Тим не менше професор Іван Крип’якевич залишався переконаний, що “…суто церковні справи князя Данила не цікавили. Рим, навпаки, мав на меті в першу чергу релігійне питання – намагався притягнути Русь до церковної унії” [20, c.103]. Не надто заперечується вищенаведена позиція і в працях окремих теперішніх учених (М.Котляр, наприклад, який не вважав Данила “повноцінним” королем, нази- ваючи його у своїх працях донині “великим князем” [19; 26–28], хоча спроби подолати старі стереотипи вже мають місце.

Так, львівський дослідник Іван Паславський у праці “Коронація Данила Галиць- кого в контексті політичних і церковних відносин XIII ст.” висвітлює коронаційний акт 1253 р. на широкому тлі політичних взаємин Галицько-Волинської держави з римською курією. Історик робить висновок, що “...з дипломатичної кореспонденції та політичних кроків Інокентія IV впродовж 1246–1254 рр. роль головного оплоту проти татарської загрози він відводив саме землям Романовичів. Власне, самі історичні обставини, що об’єктивно сформували спільну мету – протистояти агресії кочовиків, – звели шляхи Данила та Інокентія IV назустріч одне одному” [21, c.47].

Особливу увагу з праць останніх років заслуговують дисертаційне дослідження М.Нагірного “Зовнішня політика князівств-земель Галичини і Волині в 1199–1264 рр.” і монографія люблінського історика М.Бартніцького “Закордонна політика князя Данила Романовича в 1217–1264 рр.”. Обоє дослідників кілька сторінок присвятили темі коронування старшого Романовича, вважаючи, що цей факт мав низку позитивних політичних наслідків, зокрема, у стосунках з угорцями й поляками. Історики відзна- чають також його важливість з точки зору місіонерської роботи на території язичниць- ких племен Прибалтики.

Таким чином, історіографічний доробок з проблеми коронування Данила Романовича на короля Русі на цей час достатній для підбиття попередніх підсумків за більш ніж 200-літню традицію дослідження вказаної події. У цілому колектив істориків схильний вважати, що конкретну вигоду від інтронізації галицько-волинського володаря, за умов обопільних зобов’язань, могли мати обидві сторони: як папство, так і східнослов’янський світ загалом, для того, щоб:

- створити тривку коаліцію держав Центрально-Східної Європи проти татар;

- відкинути цю ж небезпеку подалі на схід, позбавляючи її впливів східноєвропейські князівства та пересунути тодішню татарську “залізну ширму” щонайменше до лінії верхнього й нижнього Дніпра;

- вирішити остаточно проблему поганських народів того ж простору та встановити, таким чином, правове й фактичне панування тут Тевтонського ордену;

-установити політично-правові, добросусідські відносини між Чехією, князівствами Польщі, Австрійським герцогством та Угорщиною з метою організації системи оповіщення, а при потребі й оборони католицького світу.

МІЖНАРОДНА ДІЯЛЬНІСТЬ ГАЛИЦЬКО-ВОЛИНСЬКОГО КНЯЗІВСТВА ЗА ДАНИЛА ГАЛИЦЬКОГО І ЙОГО ЗАСТУПНИКІВ

Галицько-Волинська Русь в силу її геополітичного становища і особливостей політичного життя Давньоруської держави була своєрідним містком, що з’єднував східнослов’янський світ із країнами Заходу і Півдня. Розгляд зовнішньополітичної діяльності Данила Галицького, їхні договорні відносини були побудовані автором за напрямами: Візантія, Центральна Європа , Прибалтика.

ВІДНОСИНИ З ВІЗАНТІЄЮ

Русько-Візантійські відносини за правління Данила Галицького значною мірою відрізнялись від дипломатичних зв’зків попереднього часу між двома великими державами середньовіччя. Відійшли у минуле великі війни, маштабні морські й суходільні походи руських на Царгород, крупні міждержавні угоди, обміни повноважними посольствами.

Уламки відносин з Візантією майже повністю в своїх руках зосередили київські князі та князь Галицько-Волинської держави.

Галицько-Волинська держава надавала військову допомогу Візантії, у Галичі ховався від небезбеки майбутній грецький імператор, а в галицьких послів із шаною приймали в Царгороді.

Галицьке князівство з самого початку свого існування намагалося вести незалежну політику щодо Візантії і водночас спиратись на неї в суперництві з іншими руськими князівствами.

На межі ХІІ-ХІІІ ст. Відносини між князівством Данила Галицького і Візантією були приязними і навіть союзницькими. Падіння Візантійської імперії внаслідок завоювання учасниками ІV хрестового походу Константинополя спричинило завмирання Русько-Візантійських відносин у ХІІІ ст. Відродження Візантії 1261 р. припало на час , коли Данило почав вести політику проти татар і же не міг проводити більш-менш активну політику з Візантією.