4. Методичні підходи до економічної оцінки природних ресурсів.

Всі розроблені та впроваджені у вітчизняну практику методи оцінки можуть бути з деякою часткою умовності об'єднані в наступні п'ять основних груп:

1) методи, засновані на витратних підходах;

2) методи, засновані на оцінці диференціальної ренти;

3) бальні методи;

4) результативний і відтворювальний підходи;

5) нормативні методи.

Розвиток методів оцінки, заснованих на витратних підходах, було пов'язано з відходом від концепції безкоштовності природних благ, широко поширеною в нашій країні до середини 1950-х рр.. Пізніше була розроблена концепція, згідно з якою природні ресурси можуть мати економічну оцінку, відповідну витратам праці на освоєння і підтримку об'єктів природокористування у стані, придатному для експлуатації. Її основоположниками стали С.Г. Струм і і Л.Д.Зусман.

Витратний підхід полягає у визначенні цінності ресурсних джерел, виходячи з сумарних витрат на їх використання:

• прямих витрат - сумарних витрат на освоєння та використання (експлуатацію) ресурсного джерела;

• непрямих витрат – (крім безпосередніх фінансових витрат на господарське освоєння ресурсного джерела враховують збиток, пов'язаний з його експлуатацією);

• транспортних витрат (на основі оцінки вартості або часу, що витрачається на доставку ресурсу з місця його розташування, визначають економічну цінність ресурсного джерела);

• вартості відтворення (оцінюють витрати на відтворення втраченого або деградуючого виду ресурсів);

• «бажання платити» (шляхом опитування або анкетування населення, в тому числі рекреантів, з'ясовують бажання людей платити за існування певного виду ресурсів).

Незважаючи на відносну простоту і можливість широкого використання, витратний підхід містить в собі принципове протиріччя: чим вище якість

4 Лекція на тему:

«Управління розвитком природних туристично-рекреаційних ресурсів. Особливості екологічної оцінки різних видів природних рекреаційних ресурсів»

План:

1Рекреаційна та естетична оцінка ландшафту для лікувально-оздоровчого відпочинку. Оцінка рельєфу для лікувально-оздоровчого відпочинку.

2Оцінка рельєфу для гірського туризму і альпінізму. Скельний рельєф .

3Спелеотуризм та гірськолижні курорти.

4Естетична оцінка ландшафту.

5Оцінка водних об'єктів для організації відпочинку.

6Оцінка грунтово-рослинного покриву.

7Оцінка ресурсів грибних і ягідних угідь і угідь з лікарськими рослинами.

8Оцінка кліматичних ресурсів.

Для того щоб певним чином управляти розвитком природних ресурсів, насамперед потрібно дати оцінку їх стану в момент дослідження. Рекреаційну оцінку ландшафту виробляють на основі по-факторної оцінки кожного з компонентів ландшафту (рельєфу, водних об’єктів і грунтоворослинного покриву) з точки зору використання його в конкретних видах відпочинку і туризму.

1. Рекреаційна та естетична оцінка ландшафту. Оцінка рельєфу для лікувально-оздоровчого відпочинку.

Оцінка рельєфу для лікувально-оздоровчого відпочинку. Для цих цілей як функціонально, так і естетично найбільш сприятлива пересічна місцевість, але з незначними перевищеннями. Тому, як правило, лікувально-оздоровчі установи будують або на рівнинних територіях, або в передгірній (200-400 м) і низькогірній (400-1 000 м) місцевостях, а в окремих випадках - у нижньому поясі середньогір'я (1000 - 1 500 м), якщо є особливі природні умови. Отже, при оцінці території й необхідно вказувати абсолютні відмітки висоти місцевості.

Ступінь розчленованості рельєфу визначається трьома параметрами: глибиною розчленування (відносне перевищення, м); густотою розчленування (відстань, км, через яке відбувається зміна форми рельєфу від опуклої до ввігнутої, і навпаки) і крутизною схилів (градусах).

Для оздоровчих цілей найбільш сприятливим вважається крупногорбистий або грядовий рельєф, відносно сприятливим - слабогорбиста і хвиляста місцевість. Рівна ж, плоска поверхня не підходить, так як з естетичної точки зору пейзажного сприйняття монотонний рельєф нецікавий і, крім того, функціонально малопридатний.

Особливо важливі характеристики рельєфу при прокладці теренкурів.

Теренкур - це маршрут для дозованої ходьби, призначають відпочиваючим в санаторіях з метою тренування серцево-судинної системи, опорно-рухового апарату та дихальної системи.

За величиною енергетичного навантаження на організм людини теренкури поділяють на три категорії складності:

І - слабкі навантаження, їх призначають хворим, які знаходяться в стадії реабілітації (після інфаркту, інсульту та ін);

II - середні навантаження, їх рекомендують відпочиваючим, які мають хронічні захворювання та знаходяться в стадії ремісії;

III - сильні навантаження, їх призначають практично здоровим людям.

Точки відліку теренкурів розташовують недалеко від спальних корпусів маршрути прокладають по пересіченій місцевості у вигляді ступенів, де горизонтальні відрізки чергуються з підйомами. Чим вище категорія складності маршруту, тим більше його довжина, менше в ньому протяжність горизонтальних ділянок, крутіше висота підйому і ухилів. Теренкури маркуються через кожні 100 м. Вони повинні мати спеціальне покриття (дренаж з піску і гравію, зверху покритий товченим піском). Протипоказано застосовувати асфальт, так як він канцерогенний.