22). Предмет і метод, джерела конституційного права. Конституційне право — провідна галузь права України, яка є сукупністю правових норм, що мають внутрішню єдність і загальні ознаки.

З конституційного права розпочинається формування всієї системи національного права, всіх його галузей.

Конституційне право має свій предмет правового регулювання. Це суспільні відносини, які виникають у всіх сферах життєдіяльності суспільства: політичній, економічній, соціальній, духовній та регулюються правом. Конституційно-правові норми закріплюють насамперед основні принципи, які визначають устрій держави і суспільства. У них встановлюються якісні характеристики держави: суверенітет, форма правління, форма державного устрою, суб'єкти державної влади, загальні основи функціонування політичної системи України, символи держави.

Предметом конституційного права є відносини, які визначають належність до громадянства України, становище людини в суспільстві й державі, її основні права, свободи й обов'язки. Вони є основоположними для всіх соціальних зв'язків, які формують суспільство, визначають основи статусу людини в її суспільних зв'язках.

Предметом конституційного права України є форми безпосередньої демократії, насамперед, вибори, референдум, система органів державної влади, місцевого самоврядування, основи їх організації та функціонування. До предмета конституційного права належить територіальний устрій України.

Конституційне право — провідна галузь права України, що є сукупністю правових норм, які закріплюють і регулюють суспільні відносини, що забезпечують організаційну і функціональну єдність суспільства, основи конституційного ладу України, статус людини і громадянина, територіальний устрій держави, форми безпосередньої демократії, систему органів державної влади і місцевого самоврядування.

Допоміжним, але досить вагомим критерієм, за яким конституційне право України відокремлюється від інших галузей права, є метод правового регулювання — сукупність способів і засобів правового впливу на суспільні відносини. Головними методами конституційно-правового регулювання є методи уповноваження, встановлення і зобов'язання.

Для конституційно-правового регулювання суспільних відносин характерним є владно-імперативний метод, оскільки норми конституційного права України регламентують великий обсяг відносин, які базуються на владі та підпорядкуванні, реалізації владними структурами своїх повноважень. Але чимало є і дозвільних норм, які дають можливість суб'єктам державно-правових відносин реалізувати свої права.

Застосовуючи всі наведені методи правового регулювання, конституційне право України забезпечує нормальне функціонування інститутів державної влади, гарантує народовладдя, формування громадянського суспільства на основі злагоди. З допомогою різних методів правового регулювання гарантуються основні права і свободи людини та громадянина, демократичний розвиток держави і суспільства.

Кожна галузь права має свої джерела. Це стосується і конституційного права. Джерела права прийнято розрізняти за: а) матеріальним змістом (матеріальні умови життя суспільства, система економічних зв'язків, форми власності тощо); б) ідеальним змістом (правова свідомість); в) юридичним змістом (різні форми, засоби вираження, об'єктивізація правових норм). Тому під джерелами права в юридичному значенні розуміють форму вираження, об'єктивізації державної волі.

Основними видами джерел конституційного права у світі є нормативно-правові акти, судові прецеденти, правові звичаї, міжнародні й внутрішньодержавні договори. Натомість, нормативно-правові акти конституційного права поділяються на закони, нормативні акти виконавчої влади, нормативні акти органів конституційного контролю (нагляду), парламентські регламенти, акти місцевого самоврядування.

Система правових актів, які є джерелами конституційного права України, доволі широка, а саме: Конституція України, Конституція Автономної Республіки Крим, закони, постанови Верховної Ради України, акти Верховної Ради Автономної Республіки Крим, декларації (насамперед Декларація про державний суверенітет України), Акт проголошення незалежності України, нормативні акти Президента України, постанови урядів України, Автономної Республіки Крим, нормативні акти органів місцевого самоврядування, регламенти тощо.

Особливе місце серед джерел конституційного права України належить Конституції України, в якій закріплюються найбільш принципові правові норми загального характеру. Вони мають установчий характер та вищу юридичну силу, стосуються всіх сфер життя суспільства: політичної, економічної, соціальної, духовної. Таким діапазоном змісту своїх норм Конституція України суттєво відрізняється від усіх інших джерел конституційного права. Важливо й те, що в самій Конституції України визначаються багато інших видів джерел цієї галузі національної правової системи. Норми Конституції України стосуються кожного громадянина, всіх суб'єктів суспільних відносин.

Джерелом конституційного права України є міжнародні договори. Конституція України (ст. 9) встановлює, що чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.

23). Форми народовладдя в Україні. У науці конституційного права народовладдя визначається як належність влади народові. Нормативне закріплення народовладдя в державі ще не означає реальної влади народу. Народовладдя може мати формальний зміст, якщо у чинному законодавстві не буде визначено чіткого механізму його реалізації. Конституція України визнає народ носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні. Український народ здійснює владу безпосередньо, через органи державної влади і органи місцевого самоврядування (ч. 2 ст. 5 Конституції України).

Народовладдя реалізується через безпосередню (пряму) демократію і представницьку (непряму) демократію.

Безпосередня (пряма) демократія

Відповідно до ст. 69 Конституції України народне волевиявлення здійснюється через вибори, референдум та інші форми безпосередньої демократії. Український народ або його частина здійснюють владу безпосередньо на загальнодержавних і місцевих виборах, всеукраїнських і місцевих референдумах, мітингах, демонстраціях, зборах громадян, через народні ініціативи тощо.

Пряме народовладдя здійснюється із суверенної волі українського народу в інтересах всього суспільства, незалежно від того, на якому рівні - місцевому чи загальнодержавному - реалізується Його воля. Відтак цінність безпосередньої (прямої) демократії не змінюється залежно від того, чи вона реалізується на всій території України (всеукраїнський референдум), чи тільки в межах певної її територіальної частини (місцевий референдум).

Народовладдя здійснюється на основі конституційних норм та принципів, які дістали нормативне закріплення у Конституції України, базовому законодавстві про вибори та референдуми. Так, основні форми прямого народовладдя закріплені у статтях 70-71 (вибори) та у статтях 72 - 74 (референдуми) Конституції України. Є й інші важливі форми безпосередньої демократії, наприклад, збір підписів з вимогою проведення всенародного референдуму, збір підписів на підтримку кандидата на пост глави держави та ін.

Сферою виключної компетенції українського народу є його право визначати і змінювати конституційний лад в Україні. Таке право є невід'ємним від народу, тому не може бути узурповане державою, її органами або посадовими особами (ч. З ст. 5 Конституції України).

Завдяки інституту безпосередньої демократії громадяни держави беруть участь у вирішенні важливих питань загальнодержавного і місцевого значення, здійснюють безпосередню владну діяльність, формують органи державної влади, заповнюють вакантні виборні посади, зокрема пост глави держави.

Безпосередня демократія є важливим механізмом реалізації громадянами своїх конституційних прав і свобод, особливо політичних.

Усе це визначає демократію як найбільш яскравий прояв народовладдя, який опосередковує поступальний розвиток і утвердження громадянського суспільства і правової держави.

Через вибори як одну з форм прямої демократії реалізується установча функція українського народу, зміст якої вбачається у формуванні органів публічної влади: Президента України, Верховної Ради України, органів місцевого самоврядування (сільських, селищних, районних, районних у містах, обласних рад).

Через інститут референдуму, який є формою прямої демократії, український народ реалізує власне волевиявлення у сфері реалізації свого суверенного права визначати і змінювати форму державного правління, вирішувати питання територіальних змін тощо.

Представницька (непряма) демократія - це здійснення влади народом опосередковано, тобто через своїх представників у владних структурах. Об'єктивізація представницької демократії здійснюється через первинні органи державної влади та органи місцевого самоврядування, які представляють інтереси українського народу. Первинними органами державної влади є ті органи, які безпосередньо обираються (формуються) громадянами України. До них належать: парламент - Верховна Рада України, глава держави - Президент України. Органи місцевого самоврядування не належать до системи органів державної влади, проте є важливим інститутом представницької демократії.

Участь громадян у здійсненні судової влади відбувається через інститут народних засідателів та присяжних (ч. 4 ст. 124 Конституції України). Народовладдя реалізується Українською державою через усю систему її органів - законодавчих, виконавчих, судових, правоохоронних, контрольно-наглядових, а також систему самоврядних органів.

В юриспруденції предметом тривалої дискусії є питання щодо визначення переваг чи недоліків двох форм народовладдя - представницької і безпосередньої. Зокрема, французькі просвітителі XVIII сторіччя стверджували, що закони можуть набирати чинності за умови безпосереднього їх прийняття народом. Французький учений

Д. Дідро наголошував: "Не може бути іншого справжнього законодавця, окрім народу".

Сьогодні як конституційно-правова теорія, так і практика не заперечують можливості прийняття законів громадянами держави. Конституції ряду держав світу прийняті безпосередньо народом, зокрема в Сенегалі (1963 р.), Камеруні (1972 р.), Російській Федерації (1993 р.) та інших. У деяких кантонах Швейцарії і донині практикується прийняття народом частини поточних законів. Ряд учених обґрунтовує переваги представницької демократії. Як стверджує правник М.В. Цвік, обмеженість прямої демократії вбачається у неможливості при її застосуванні всебічного, детального, організованого обговорення тих чи інших питань, що можливо для представницьких органів, рішення яких мають можливість бути значно обґрунтованішими .

До представницьких органів державної влади мають обиратися професіонали, які, як писав Г. Єллінек у праці "Загальне вчення про державу", виражаючи інтереси різних соціальних груп, здатні подолати розбіжності і прийти до єдиного рішення . Дійсно, представницька демократія буде мати сенс за умови, якщо органи державної влади становитимуть патріотично налаштовані професіонали, здатні зміцнити авторитет держави у світі, сприяти економічному, соціальному і духовному збагаченню України.

24). Форма правління та форма державного устрою України згідно із Конституцією. Форма держави — це спосіб або порядок організації та здійснення державної влади. Поняття “форма держави” включає до себе три взаємозв'язаних елементи: форму державного правління, форму державного устрою і форму державного (політичного) режиму. За формою державного правління Україна є президентсько-парламентською республікою. Ознаками цього є наступне: — Президент України обирається всезагальним голосуванням (у цьому її відмінність від парламентської форми правління, де Президент обирається парламентом); — він має досить вагомі власні прерогативи. які дозволяють йому діяти незалежно від парламенту і уряду; він є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав і свобод громадин, має право розпустити парламент, призначати і звільняти деяких посадових осіб); — В Україні поряд з Президентом діє Прем'єр-міністр, уряд, відповідальний перед Президентом та підконтрольний і підзвітний Верховній Раді (в президентській республіці немає посади прем'єр-міністра і уряд відповідний перед президентом). За державним устроєм Україна є унітарною державою. Унітарна форма державного устрою для України є найбільш виправданою, оскільки вона відповідає її етнічному складу, історичному минулому, економічним і культурним реаліям, За формою державного (політичного) режиму Україна є демократичною державою. Конституційний лад України ґрунтується на принципі пріоритету прав і свобод людини і громадянина. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування.

Отже, державна влада в Україні здійснюється на демократичних засадах, що є конституційною гарантією демократичного режиму.

25). Громадянство України. Громадянство - це постійний правовий зв'язок особи та держави, який виражається у взаємних правах та обов'язках. Такий зв'язок виникає із народженням людини і зберігається протягом усього її життя.

Ознаки громадянства:

* постійний зв'язок, тобто необмежений у просторі і в часі;

* правовий зв'язок - передбачений і гарантований нормативно-правовими актами;

* взаємний зв'язок - держава та особа мають взаємні (кореспондуючі) права та обов'язки.

Громадянство є одним із базових факторів у характеристиці правового статусу особи. Відповідно до загальновизнаних норм міжнародного права право на громадянство є невід'ємним правом кожної людини. Термін "громадянство" використовується у країнах з республіканською формою державного правління, а термін "підданство" властивий для монархій, оскільки формально означає особисту підлеглість монарху.

Громадянином України, як і іншої держави, є не будь-яка людина, а тільки та, котра проживає чи проживала на її території, підкоряється державній владі, користується правами та виконує обов'язки, тобто це особа, яка перебуває в особливих зв'язках з Україною.

Громадянство є самостійним конституційним правовим інститутом. Формування інституту громадянства за період незалежності України почалося з Декларації про державний суверенітет, яка містила розділ IV "Про громадянство Української PCP". У цьому розділі Декларації були визначені основні засади інституту громадянства: "Українська PCP має своє громадянство і гарантує кожному громадянину право на збереження громадянства СРСР. Підстави набуття і втрати громадянства Української PCP визначаються Законом Української PCP про громадянство. Всім громадянам Української PCP гарантуються права і свободи, які передбачені Конституцією Української PCP і нормами міжнародного права, визнаними Українською PCP. Українська PCP забезпечує рівність перед законом усіх громадян республіки незалежно від походження, соціального і майнового стану, расової та національної приналежності, статі, освіти, мови, політичних поглядів, релігійних переконань, роду і характеру занять, місця проживання та інших обставин".

Принципи громадянства - це найбільш важливі нормативно-регулятивні правила поведінки громадянина і держави:

1) єдиного громадянства - громадянство держави Україна, що виключає можливість існування громадянства адміністративно-територіальних одиниць України. Якщо громадянин України набув громадянство (підданство) іншої держави або держав, то у правових відносинах з Україною він визнається лише громадянином України. Якщо іноземець набув громадянство України, то у правових відносинах з Україною він визнається лише громадянином України. Принцип єдиного громадянства відповідає вимогам Конвенції про скорочення випадків багатогромадянства від 6 травня 1963 р., яка регламентує можливість втрати громадянства за умови набуття громадянства іншої держави;

2) запобігання виникненню випадків безгромадянства. Зазвичай законодавством передбачено, що дитина, знайдена на території певної держави, набуває громадянство цієї держави (Україна, Австрія). Законодавство цих держав забезпечує практичну реалізацію Конвенції про скорочення безгромадянства від 30 серпня 1961 р.;

3) неможливості позбавлення громадянства України. Громадянин України не може бути вигнаний за межі України або виданий іншій державі;

4) визнання права будь-якого громадянина України змінити своє громадянство, що відповідає вимогам Конвенції про громадянство заміжньої жінки від 20 лютого 1957 р.;

5) неможливості автоматичного набуття громадянства України іноземцем чи особою без громадянства внаслідок укладення шлюбу з громадянином України (необхідно прожити два роки в шлюбі, щоб отримати громадянство України) або набуття громадянства України його дружиною (чоловіком) та автоматичного припинення громадянства України одним з подружжя внаслідок припинення шлюбу або припинення громадянства України другим з подружжя. Разом з тим, у мусульманських країнах, зокрема в Саудівській Аравії, діє принцип автоматичного набуття підданства у разі укладання шлюбу;

6) рівності перед законом усіх громадян України незалежно від підстав, порядку і моменту набуття ними громадянства України,

7) збереження громадянства України незалежно від місця проживання громадянина України,

8) захисту громадян України, що знаходяться за її межами.

Отже, законодавство України у сфері правового регулювання питань громадянства ґрунтується на засадах законності, демократизму, гуманізму, а також на основі тих принципів, які задекларовані в міжнародних правових актах.

26). Основні права, свободи та обов’язки людини і громадянина. В Конституції України (переважно в розділі П) визначено такі групи основних прав: громадянські, політичні, економічні, соціальні, екологічні, культурні, сімейні.

Громадянські права — можливості людей, що характеризують їхнє фізичне та біологічне існування, задоволення матеріальних, духовних та деяких інших потреб. Сюди відносять такі суб'єктивні права: на життя; на недоторканність особи, житла, на таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції; на вибір місця проживання, свободу пересування, на вільне залишення території України та повернення будь-коли в Україну; на свободу власної думки і слова, на вільне виявлення своїх поглядів і переконань; вільно збирати, зберігати, використовувати й поширювати інформацію усно, письмово та в інший спосіб на свій вибір; на свободу світогляду, віросповідання та ін.

Політичні права — можливості людини і громадянина брати участь у громадському та державному житті, вносити пропозиції про поліпшення роботи державних органів, їхніх службових осіб та об'єднань громадян, критикувати вади в роботі, безпосередньо брати участь у різних об'єднаннях громадян.

До цієї групи відносять такі права: брати участь в управлінні державними та громадськими справами, користуватися рівним правом доступу до державної служби, а також служби в органах місцевого самоврядування; обговорювати, приймати закони й виносити рішення загальнодержавного та місцевого значення, беручи участь у всеукраїнському та місцевих референдумах; надсилати індивідуальні або колективні письмові звернення чи особисто звертатися до державних органів, органів місцевого самоврядування та їхніх посадових осіб; утворювати об'єднання громадян (політичні партії, громадські організації) та брати участь у їхній роботі; збиратися мирно, без зброї та проводити збори, мітинги, походи й демонстрації, про що завчасно сповіщати органи виконавчої влади чи органи місцевого самоврядування; вибирати й бути обраним до державних органів та органів місцевого самоврядування; мати громадянство. Економічні права — можливості людини і громадянина, що характеризують їхню участь у виробництві матеріальних благ. Соціальні права — можливості людини і громадянина із забезпечення належних соціальних умов життя. Це є: право на охорону здоров'я; право на житло; право на матеріальне забезпечення у старості, в разі хвороби, повної або часткової втрати працездатності, втрати годувальника та ін.; право на достатній життєвий рівень для себе і своєї сімї (харчування, одяг, житло). Екологічні права — права людини і громадянина на безпечне екологічне середовище. Тобто, це право, на безпечне для життя і здоров'я довкілля; на відшкодування завданої порушенням цього права шкоди та ін.

Культурні права — можливості доступу людини до духовних цінностей свого народу (нації) та всього людства. Це — право на освіту; право на користування досягненнями вітчизняної та світової культури; право на свободу наукової, технічної та художньої творчості; право на захист інтелектуальної власності; право на використання результатів інтелектуальної, творчої діяльності тощо. Сімейні права — можливості людини і громадянина вільно розпоряджатися собою в сімейних правовідносинах. Це означає: право на невтручання в особисте й сімейне життя; право на добровільне одруження, рівні права та обов'язки у шлюбі та сімї; право на державну охорону сім'ї, материнства, батьківства і дитинства; право на рівність дітей незалежно від походження чи народження у шлюбі або поза шлюбом.

Основні права громадян нерозривно пов'язані з їхніми обов'язками. Основний, обов'язок громадянина — встановлені Конституцією держави вид і міра його необхідної обов'язкової поведінки. Щоб людина могла успішно реалізувати свої права, отримувати від суспільства певні матеріальні й духовні блага, вона повинна виконувати покладені на неї обов'язки, віддавати суспільству свою працю, свої зусилля, піклуватися про державні та громадські справи.

Конституційні права, свободи та обов'язки разом із конституційними принципами й гарантіями утворюють основи правового становища громадян, або конституційний статус особистості в Україні. Становище, статус громадян України відзначається не лише його правами, а й тими обов'язками, що їх він несе перед державою, перед іншими громадянами, перед організаціями.

Основні обов'язки громадян закріплює Конституція України. Умовно їх можна кваліфікувати по групах. У сфері економічного й соціального життя — це обов'язки сплачувати податки і збори, подавати декларації про свій майновий стан і доходи, зберігати природу і охороняти її багатства. У царині культурної діяльності громадяни несуть обов'язки з охорони історичних пам'яток та інших культурних цінностей, повинні відшкодовувати завдані ними збитки.

До обов'язків у сфері суспільно-політичного життя належать обов'язки додержуватися Конституції та законів України; оберігати інтереси держави і сприяти зміцненню її могутності й авторитету; захищати Батьківщину, служити у Збройних Силах України; поважати національну гідність інших громадян. У царині особистої та індивідуальної свободи серед обов'язків громадян України — необхідність поважати права та законні інтереси інших осіб.

27). Соціально-економічні гарантії прав і свобод людини і громадянина. Важливим засобом захисту прав та свобод людини є гарантії. Вони є системою норм, принципів та вимог, які забезпечують процес дотримання прав та законних інтересів людини. Призначенням гарантій є забезпечення найсприятливіших умов для реалізації конституційно закріпленого статусу людини. Таким чином, гарантії є засобом, що забезпечує перехід від передбачених конституцією можливостей до реальної дійсності. Ефективність гарантій залежить від рівня розвитку загальноправових принципів, стану економіки, рівня розвитку демократичних інститутів, реальності політичної системи суспільства, наявності системи досконалих законів у державі, ефективності механізмів реалізації законоположень, ступеня правової свідомості, правової культури населення, узгодженості інтересів населення та суспільства в цілому і наявності високоефективного органу конституційного контролю.

Соціально-економічні гарантії - єдність соціально-економічного простору, вільне переміщення товарів, послуг, фінансових коштів, свобода економічної діяльності. Визнання і рівний захист усіх форм власності. Соціальне партнерство між людиною і державою, робітником і роботодавцем, захист конкуренції у підприємницькій діяльності.

У широкому розумінні економічні гарантії прав і свобод — це сукупність економічних факторів життя суспільства. Сюди входять: раціональна система господарства, рівень досконалості економічних відносин, матеріальні та фінансові ресурси тощо. У вузькому — економічними (матеріальними) гарантіями є речові засоби забезпечення ефективності прав і свобод

28). Політичні гарантії прав і свобод людини і громадянина. Важливим засобом захисту прав та свобод людини є гарантії. Вони є системою норм, принципів та вимог, які забезпечують процес дотримання прав та законних інтересів людини. Призначенням гарантій є забезпечення найсприятливіших умов для реалізації конституційно закріпленого статусу людини. Таким чином, гарантії є засобом, що забезпечує перехід від передбачених конституцією можливостей до реальної дійсності. Ефективність гарантій залежить від рівня розвитку загальноправових принципів, стану економіки, рівня розвитку демократичних інститутів, реальності політичної системи суспільства, наявності системи досконалих законів у державі, ефективності механізмів реалізації законоположень, ступеня правової свідомості, правової культури населення, узгодженості інтересів населення та суспільства в цілому і наявності високоефективного органу конституційного контролю.

До політичних гарантій конституційних прав і свобод належать, насамперед, такі основні політичні інститути, як інститут народного суверенітету, форм безпосередньої демократії, політичного та ідеологічного плюралізму, багатопартійності та ін. Економічні гарантії конституційних прав і свобод представлені інститутами власності, економічного плюралізму, свободи підприємницької та господарської діяльності тощо. Соціальні гарантії конституційних прав і свобод передбачають наявність розвиненого громадянського суспільства, соціальної держави, громадського контролю тощо. Культурні (духовні) гарантії конституційних прав і свобод виражені в наявності розвиненої національної культури та культури національних меншин, повагою до прав і свобод як до традиційних духовних цінностей тощо.

Загальні гарантії конституційних прав і свобод людини і громадянина мають значний, а іноді й визначальний вплив на реалізацію цих прав і свобод, оскільки вони визначають готовність суспільства і держави реалізувати зазначені права і свободи. Будь-який, навіть найдосконаліший юридичний механізм реалізації конституційних прав і свобод є безсилим за умови низького рівня політичного та соціально-економічного розвитку суспільства і держави, відсутності традицій правової культури.

29). Юридичні гарантії прав і свобод людини і громадянина. Важливим засобом захисту прав та свобод людини є гарантії. Вони є системою норм, принципів та вимог, які забезпечують процес дотримання прав та законних інтересів людини. Призначенням гарантій є забезпечення найсприятливіших умов для реалізації конституційно закріпленого статусу людини. Таким чином, гарантії є засобом, що забезпечує перехід від передбачених конституцією можливостей до реальної дійсності. Ефективність гарантій залежить від рівня розвитку загальноправових принципів, стану економіки, рівня розвитку демократичних інститутів, реальності політичної системи суспільства, наявності системи досконалих законів у державі, ефективності механізмів реалізації законоположень, ступеня правової свідомості, правової культури населення, узгодженості інтересів населення та суспільства в цілому і наявності високоефективного органу конституційного контролю.

Юридичні гарантії є специфічним правовим засобом забезпечення, реалізації, охорони та захисту прав людини та громадянина; першочергового значення вони набувають при практичній реалізації суб’єктивних прав громадянина. Тобто, юридичні гарантії – це передбачені законом спеціальні (специфічні) засоби практичного забезпечення прав та свобод людини і громадянина.

До юридичних засобів реалізації прав відносяться закріплені нормами межі прав та засоби конкретизації свобод і обов’язків громадянина; юридичні факти, з якими пов’язана їх реалізація; процесуальні форми здійснення прав; засоби примусу та стимулювання (заохочення) правомірної реалізації прав і свобод.

До юридичних гарантій слід віднести також юридичні обов’язки та юридичну відповідальність. Під юридичною відповідальністю розуміється встановлений законодавством і забезпечений державою юридичний обов’язок правопорушника зазнати (понести) позбавлення певних благ, цінностей, які йому належать (позбавлення волі або обмеження у правах, позбавлення прав на майно шляхом його конфіскації, стягнення штрафів та ін.). Тобто це форма впливу на порушників, реакція держави на порушення правових норм, прав та свобод людини.

30). Правова охорона навколишнього середовища. Роль права у регулюванні взаємодії природи і суспільства полягає у встановленні науково обґрунтованих правил поведінки людини щодо природи. Найбільш суттєві правила такої поведінки закріплюються державою в законодавстві і стають загальнообов'язковими для виконання та дотримання нормами права, які забезпечуються державним примусом у випадку їх невиконання.

Беручи до уваги синтетичний характер проблем екології, їхній органічний зв'язок з усіма політичними, соціальними та економічними факторами, стратегія природокористування в Україні має бути однією з фундаментальних складових стратегії розбудови правової, демократичної держави з розвиненою ринковою економікою. Одним з таких незаперечних прав є право громадян на екологічну безпеку. Воно забезпечується комплексом юридичних, економічних, технологічних і гуманітарних чинників.

Серйозною вадою чинного на сьогодні природоохоронного законодавства є той факт, що формувалося воно за поресурсною ознакою, тобто окремому регулюванню підлягають земельні, водні, гірничі, лісові, атмосфероохоронні та інші відносини. Такий підхід не забезпечував комплексності в регулюванні відносин щодо природного середовища як єдиного організму.

Вже з перших законотворчих кроків суверенної України визначено основи забезпечення екологічних прав людини. Закон "Про охорону навколишнього природного середовища" від 25 червня 1991 року не лише проголошує, але й передбачає систему гарантій екологічної безпеки людини, вносить певну впорядкованість в систему управління в галузі природокористування. Він закріплює право громадян України на безпечне для життя навколишнє середовище. Це невід'ємне право реалізується шляхом участі громадян в обговоренні проектів законодавчих актів та інших рішень в галузі охорони навколишнього середовища; участі в розробці та здійсненні заходів щодо охорони природного середовища, раціонального використання природних ресурсів; об'єднання в громадські природоохоронні організації; отримання повної і достовірної інформації про стан навколишнього природного середовища.

Згідно з цим Законом громадяни України мають не лише права, але й обов'язки щодо збереження природи, раціонального використання її багатств, дотримання законодавства про охорону навколишнього природного середовища. У Законі встановлені принципи охорони навколишнього природного середовища:

— пріоритетність вимог екологічної безпеки;

— гарантування екологічно безпечного становища для життя та здоров'я людей;

— екологізація матеріального виробництва;

— науково обґрунтоване узгодження екологічних, економічних та соціальних інтересів суспільства;

— збереження просторової та видової різноманітності й цілісності природних об'єктів і комплексів;

— гласність і демократизм при прийнятті рішень, реалізація яких впливає на стан навколишнього середовища, формування у населення екологічного світогляду;

— науково обґрунтоване нормування впливу господарської та іншої діяльності на навколишнє середовище;

— стягнення плати за спеціальне використання природних ресурсів, за забруднення навколишнього природного середовища та зниження якості природних ресурсів;

— вирішення проблем охорони навколишнього природного середовища на основі широкого міжнародного співробітництва.

Закон закріплює екологічні права та обов'язки громадян України:

— право на безпечне для життя і здоров'я навколишнє природне середовище;

— участь в обговоренні проектів законодавчих актів, матеріалів щодо розміщення та реконструкції об'єктів, які можуть негативно вплинути на стан навколишнього природного середовища;

— участь у проведенні громадської екологічної експертизи;

— одержання повної і достовірної інформації про стан навколишнього природного середовища та його вплив на здоров'я населення;

— право на подання до суду позовів на державні органи, підприємства, установи, організації і громадян про відшкодування збитків, заподіяних їхньому здоров'ю та майну внаслідок негативного впливу на навколишнє природне середовище.

Громадяни України зобов'язані:

— берегти природу, охороняти, раціонально використовувати її багатства, здійснювати діяльність із додержанням вимог екологічної безпеки, екологічних нормативів;

— не порушувати екологічні права та законні інтереси інших суб'єктів;

— вносити плату за спеціальне природокористування;

— компенсувати шкоду, заподіяну забрудненням та іншим негативним впливом на навколишнє природне середовище.

Закон визначає повноваження Верховної Ради-України та місцевих рад народних депутатів, органів управління (Кабінету Міністрів України, виконавчих і розпорядчих органів місцевих рад народних депутатів) в галузі охорони навколишнього природного середовища. Спеціально уповноваженим органом управління в цій галузі є Міністерство охорони навколишнього природного середовища та ядерної безпеки (Мінекобезпеки України), створене в 1995 році.

Закон України "Про охорону навколишнього природного середовища" визначає поняття екологічної безпеки та заходи щодо її забезпечення, екологічні вимоги до розміщення, проектування, будівництва, реконструкції, введення в дію підприємств та інших об'єктів, про застосування мінеральних добрив, засобів захисту рослин, токсичних хімічних речовин; передбачає заходи щодо охорони навколишнього природного середовища від шкідливого біологічного впливу, шкідливого впливу фізичних факторів та радіоактивного забруднення, від забруднення виробничими, побутовими та іншими відходами.

У Законі дається поняття зон надзвичайних екологічних ситуацій (екологічної катастрофи, підвищеної екологічної небезпеки). Встановлена дисциплінарна, адміністративна, цивільна і кримінальна відповідальність за екологічні правопорушення.

31). Червона книга України. Червона книга України є офіційним державним документом,  який містить перелік рідкісних і таких,  що  перебувають  під  загрозою зникнення,  видів  тваринного і рослинного світу у межах території України, її  континентального шельфу та виключної (морської) економічної зони, а також узагальнені відомості про сучасний стан цих  видів  тваринного  і  рослинного  світу  та  заходи  щодо  їх збереження і відтворення.

Червона книга України заснована Постановою Верховної Ради від 29 жовтня 1992 року. На даний час  ведення Червоної книги регулюється Законом України «Про Червону книгу» від 7 лютого 2002р. Охорона та  відтворення  об'єктів Червоної книги України – це комплекс організаційних, правових, економічних,  наукових, інших заходів,   спрямованих  на  забезпечення,  збереження,  охорони  та відтворення  видів тваринного і рослинного світу шляхом: установлення особливого правового статусу рідкісних і таких, що перебувають під загрозою  зникнення,  видів   тваринного і рослинного світу, заборони або обмеження їх використання; урахування вимог щодо їх охорони  під  час  розроблення нормативно-правових актів; систематичної роботи з виявлення місць їх перебування (зростання),  проведення постійного спостереження (моніторингу) за станом їх популяцій; створення центрів та "банків" для   збереження генофонду зазначених об'єктів; розведення їх  у спеціально створених умовах (зоологічних парках,  розплідниках, ботанічних садах, дендрологічних  парках тощо).

Червона книга України є основою для розроблення та реалізації програм  (планів  дій),  спрямованих  на  охорону  та  відтворення рідкісних  і таких,  що перебувають під загрозою зникнення,  видів тваринного і рослинного світу, занесених до неї.

Всі об'єкти Червоної книги України належать до природних ресурсів загальнодержавного значення і підлягають особливій охороні.

Як правило, всі об’єкти Червоної книги перебувають в державній та комунальній власності. Але у передбаченому  законом  порядку  права  власників  цих об'єктів   можуть бути обмежені в інтересах охорони цих об'єктів,  навколишнього природного середовища та захисту прав громадян.

Ведення Червоної книги України здійснюється спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади з питань екології та природних ресурсів, а його наукове забезпечення – на спеціальну Національну комісію.  Кабінет Міністрів України забезпечує офіційне видання Червоної книги не рідше одного разу на десять років.

32). Екологічні права та обов’язки громадян. Метою існування екологічних прав та обов'язків є забезпечення екологічної безпеки. Під нею розуміють стан навколишнього природного середовища, який забезпечує запобігання погіршенню екологічної обстановки та виникнення небезпеки для здоров'я людей.

Гарантіями екологічної безпеки для громадян України є широкий комплекс взаємопов'язаних політичних, економічних, технічних, організаційних, виховних, правових та інших заходів.

Отже, екологічне законодавство, по-перше, закріплює екологічні права та обов'язки громадян України, по-друге, передбачає гарантії їх реалізації, по-третє, встановлює правові, соціальні, економічні та інші основи охорони навколишнього природного середовища.

Виходячи із цього, екологічне право людини і громадянина в Україні - це юридично закріплений вид і міра можливої, дозволеної поведінки людини і громадянина в екологічній сфери Екологічний обов'язок людини і громадянина в Україні - це юридично закріплений вид і міра необхідної поведінки людини і громадянина в екологічній сфері.

Згідно з діючим законодавством кожний громадянин в Україні має право на:

- безпечне для його життя та здоров'я навколишнє природне середовище;

- участь в обговорені проектів законодавчих актів, матеріалів щодо розміщення, будівництва і реконструкції об'єктів, які можуть негативно впливати на стан навколишнього природного середовища, та внесення пропозицій до державних та господарських органів, установ та організацій із цих питань;

- участь у розробці та здійснені заходів щодо охорони навколишнього природного середовища, раціонального і комплексного використання природних ресурсів;

- здійснення загального і спеціального використання природних ресурсів;

- об'єднання в громадські природоохоронні формування;

- одержання в установленому порядку повної та достовірної інформації про стан навколишнього природного середовища та його вплив на здоров'я населення;

- участь у проведенні екологічної експертизи;

- одержання екологічної освіти;

- подання до суду позовів до державних органів, підприємств, установ, організацій і громадян про відшкодування збитків, заподіяних його здоров'ю та майну внаслідок негативного впливу на навколишнє природне середовище, тощо.

Усі екологічні права громадян захищаються і відновлюються в. судовому порядку.

Поряд із правами згадані нормативно-правові акти передбачають і деякі обов'язки. Так, громадяни зобов'язані:

- берегти природу, охороняти, раціонально використовувати її багатства відповідно до вимог законодавства про охорону навколишнього природного середовища;

- здійснювати діяльність із додержанням вимог законодавства про охорону навколишнього природного середовища, вимог екологічної безпеки, інших екологічних нормативів та лімітів використання природних ресурсів;

- не порушувати екологічні права і законні інтереси інших суб'єктів;

- вносити плату за спеціальне використання природних ресурсів та штрафи за екологічні правопорушення;

- компенсувати шкоду, завдану забрудненням та іншим негативним впливом на навколишнє природне середовище, тощо.