39). Поняття, зміст і види цивільних правовідносин. Поняття цивільних правовідносин

Цивільне право, як і будь-яка галузь права, впливає на волю людей, належним чином спрямовує їх поведінку. Держава видає правові норми і таким чином надає правової форми відносинам у суспільстві в правову форму відносинам, що існують у суспільстві (майнові, особисті немайнові, сімейні, спадкові тощо).

Цивільні правовідносини - це врегульовані нормами цивільного права майнові відносини, відносини, пов'язані з інтелектуальною власністю та особисті немайнові відносини, учасники яких виступають носіями цивільних прав та обов'язків.

Наприклад, укладаючи договір купівлі-продажу, продавець і покупець водночас виступають і учасниками відносин, які регулюються нормами цивільного права. Так, відповідні статті ЦК України покладають на продавця обов'язок передати товар, а покупця - оплатити його.

Цивільне правовідношення має свою структуру. У ньому традиційно вирізняють такі елементи:

1) суб'єкти;

2) об'єкти;

3) зміст, тобто суб'єктивні права та обов'язки.

Суб'єкти цивільних правовідносин

Правовідносини існують між особами. У цивільних правовідносинах беруть участь як мінімум два суб'єкти. Суб'єктом права називається носій прав і обов'язків. Суб'єктом цивільного правовідношення є будь-яка особа, поведінка якої регулюється нормами цивільного права.

Об'єкти цивільних правовідносин

Під об'єктом цивільного правовідношення розуміють усе те, з приводу чого виникають відповідні правовідносини. Так, якщо Ви вирішили придбати картоплю, то об'єктом правовідносин буде виступати, відповідно, саме ця картопля. Безоб'єктних цивільних відносин не існує. З огляду на особливості того чи іншого об'єкта законодавець визначає і відповідний їх правовий режим, оборотоздатність, особливий порядок захисту.

Зміст цивільного правовідношення

Зміст цивільного правовідношення складають права та обов'язки його учасників. Право, яке входить у зміст цивільного правовідношення - це суб'єктивне цивільне право, тобто право, що належить конкретній особі. У цілому під суб'єктивним правом розуміють встановлену законом міру дозволеної поведінки правомочної особи.

Суб'єктивний цивільний обов'язок - це встановлена законом міра належної поведінки зобов'язаної особи. У цивільному праві один із учасників правовідношення для задоволення своїх потреб має правомочність на вчинення певних дій, а інший несе відповідно цим правомочностям обов'язки. Останні за своїм характером повністю відповідають змісту суб'єктивного права. Так, праву позикодавця вимагати повернення боргу - відповідає обов'язок боржника повернути борг. Здійснення суб'єктивного права власника полягає в його правомочностях щодо володіння, користування та розпорядження майном, а цьому праву відповідають обов'язки інших осіб не створювати перешкод власникові у здійсненні цього права.

Види цивільних правовідносин

Класифікація цивільних правовідносин має не лише суто теоретичне, а й практичне значення, оскільки дозволяє правильно застосувати норми цивільного права у кожному конкретному випадку. Традиційно вирізняють такі види цивільних правовідносин:

1) майнові та особисті немайнові.

Майнові правовідносини спрямовані головним чином на задоволення матеріальних інтересів сторін. Більшість цивільних правовідносин є майновими (відносини власності, договірні, щодо відшкодування заподіяної шкоди тощо). Особисті немайнові правовідносини пов'язані з охороною індивідуальності людини та з нематеріальними благами, які належать громадянину а народження і є невідчужувані від нього (честь, гідність, ділова репутація тощо);

2) абсолютні та відносні.

В абсолютних правовідносинах правомочній особі протистоїть невизначене коло зобов'язаних осіб. Так, у відносинах власності зобов'язаною стороною виступають усі особи, які оточують власника, оскільки ніхто з них не може порушувати права власника щодо володіння, користування та розпорядження річчю. У відносних правовідносинах правомочній особі протистоїть певна особа. Так, за договором купівлі-продажу продавець має право вимагати оплати товару від конкретного покупця, а покупець - відповідно передачі речі від конкретного продавця;

3) речові та зобов'язальні.

У речових правовідносинах права можуть бути здійснені їх носієм самостійно. Так, власник користується своєю річчю і не потребує сприяння інших осіб. У зобов'язальних правовідносинах реалізація права передбачає певні дії зобов'язаної особи: продавець реалізує своє право на отримання грошової суми, якщо покупець виконає обов'язок щодо її сплати.

40). Суб’єкти цивільно-правових відносин. Суб'єктами цивільного правовідношення є його учасники. Згідно зі ст. 2 ЦК ними можуть бути люди (фізичні особи), організації (юридичні особи), держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави та інші суб'єкти публічного права (соціально-публічні утворення). Фізичні та юридичні особи іменуються також "особами". Соціально-публічні утворення можуть бути суб'єктами цивільного права, учасниками цивільних відносин, але "особами" відповідно до концепції ЦК вони не є.

У кожному правовідношенні беруть участь не менше 2 суб'єктів. В іншому разі відсутні цивільні відносини як відносини між особами, а отже, не може бути і правовідношення.

Учасники правовідношення можуть мати права, і тоді вони називаються "уповноваженими" (іноді - "управоможеними") суб'єктами (у зобов'язаннях їх іменують також "кредиторами"). Наприклад, власник майна є уповноваженою особою, оскільки вже, власне, право власності як юридична категорія може бути визначене як сукупність цивільних прав певної особи з володіння, користування, розпорядження, управління тощо цим майном.

Учасники правовідношення, на яких покладено обов'язки, називаються "зобов'язаними суб'єктами" (у зобов'язаннях вони мають назву "боржники" або "дебітори"). Наприклад той, що заподіяв шкоду, завжди є зобов'язаною особою, оскільки зміст зобов'язань, що виникають внаслідок заподіяння шкоди, становлять право потерпілого на її відшкодування і обов'язок порушника відшкодувати заподіяну шкоду.

У більшості випадків учасники цивільних правовідносин одночасно мають і права, і обов'язки, тобто виступають одночасно і як зобов'язані, і як уповноважені суб'єкти. Наприклад, у договорі купівлі-продажу продавець зобов'язаний передати продану річ, але має право на отримання її вартості. Покупець, у свою чергу, має право вимагати передачі йому купленої речі, але зобов'язаний сплатити її ціну.

Як уповноваженою, так і зобов'язаною стороною може бути один або декілька суб'єктів.

У ЦК розрізняються два види суб'єктів цивільних відносин: особи приватного права і особи публічного права. На відміну від фізичних та юридичних осіб, держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави тощо у ЦК не іменуються "особами", хоча і визнаються учасниками цивільних відносин. Це пов'язане з тим, що вони є суб'єктами не приватного (цивільного), а публічного права. Участь у цивільних відносинах для них не є головним призначенням, а лише зумовлена певною ситуацією.

Отже, суб'єктами приватного (цивільного) права - учасниками цивільних правовідносин можуть бути: 1) фізичні особи - громадяни України, іноземці і особи без громадянства, які користуються однаковими з громадянами України майновими і особистими немайновими правами за винятками, встановленими у законі; 2) юридичні особи - вітчизняні, іноземні, спільні, вітчизняні з іноземними інвестиціями тощо; 3) суб'єкти публічного права - держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави та інші соціально-публічні утворення.

Необхідною умовою участі особи у цивільних правовідносинах є наявність у неї цивільної правосуб'єктності, тобто соціально-правової можливості (здатності) бути учасником цивільних відносин.

Конкретний склад учасників цивільного правового відношення не є постійним і може змінюватися внаслідок правонаступництва.

41). Поняття та ознаки юридичної особи. ЦК не дає визначення поняття юридичної особи. Натомість ст. 80 ЦК, котра називається "Поняття юридичної особи", містить вказівку на деякі характерні риси цього поняття, зазначаючи, що юридичною особою є організація, створена і зареєстрована у встановленому законом порядку, яка наділяється цивільною правоздатністю і дієздатністю, може бути позивачем та відповідачем у суді.

Таким чином, маємо лише вказівки на такі ознаки юридичної особи:

1) це - "організація", тобто певним чином організаційно і структурно оформлене соціальне утворення;

2) вона мас бути створена і зареєстрована у встановленому законом порядку;

3) вона має цивільну правоздатність і дієздатність (правосуб'єктність), тобто здатна набувати і реалізовувати цивільні права і обов'язки від свого імені;

4) вона може бути позивачем і відповідачем у суді.

Поміж цих властивостей не вистачає деяких традиційних ознак юридичної особи: наявність відокремленого майна, самостійна відповідальність за зобов'язаннями.

Для аналізу поняття юридичної особи мають бути враховані і зазначені властивості, оскільки вони дозволяють відрізнити юридичну особу від інших соціальних утворень, зокрема, різноманітних об'єднань, філій і представництв, які не є суб'єктами цивільного права. Тому перелік ознак юридичної особи має виглядати таким чином:

1) наявність певним чином організаційно і структурно оформленого соціального утворення - організації;

2) наявність у цієї організації відокремленого майна;

3) зазначена організація створена і зареєстрована у встановленому законом порядку;

4) вона має цивільну правоздатність і дієздатність (правосуб'єктність);

5) ця організація самостійно несе відповідальність за своїми цивільними зобов'язаннями;

6) зазначена організація може бути позивачем і відповідачем у суді.

Всі розглянуті ознаки тісно пов'язані між собою. Наявність відокремленого майна - матеріальна основа господарської самостійності і самостійної відповідальності юридичної особи; остання без матеріальної бази неможлива. У той же час самостійна відповідальність -- необхідна передумова реалізації юридичною особою наданої їй можливості від свого імені набувати майнових прав і обов'язків. Адже без такої відповідальності ці права і обов'язки не мали б практичного значення: саме у самостійній відповідальності відображається практичне значення прийняття і виконання обов'язків від свого імені. Без самостійної майнової відповідальності майнова відокремленість мала б однобічний характер і не була б достатньо повною. Так само організаційна єдність не може розглядатися поза контекстом змісту установчих документів та їхнього значення для реєстрації, а відтак, - конституювання юридичної особи.

У цивілістичній літературі час від часу постає питання щодо того, яка з цих ознак є головною у правовій характеристиці юридичної особи. Деякі науковці такою ознакою називають можливість участі юридичної особи у цивільних правовідносинах від свого імені1, інші вважають, що нею є наявність відокремленого майна, треті вказують як на визначальну ознаку на самостійну майнову відповідальність юридичної особи3.

Однак слід визнати, що ці спори мають, головним чином, теоретичну спрямованість, оскільки з погляду практичного усі ознаки юридичної особи є однаково важливими. На такій позицій стоїть і сучасна українська цивілістика4.

Інша річ, що в законодавчому визначенні юридичної особи акцентувалася організаційна єдність соціального утворення. Зокрема, як юридична особа розглядалася саме організація як така (або відповідний трудовий колектив), безвідносно навіть до її майнової відокремленості. Тобто, законодавець вольовим шляхом визнає юридичною особою те соціальне утворення, щодо якого вважає це необхідним.

Слід зазначити, що такий підхід має місце і зараз, хоча й полягає у дещо інших проявах. Наприклад, у такого виду юридичних осіб, як товариство з повною відповідальністю, з усіх ознак юридичної особи яскраво виражені тільки дві: участь у цивільному обігу від свого імені і участь у розгляді судових спорів як позивача і відповідача. Фактично законодавець, виходячи з міркувань доцільності, вольовим шляхом поширив на договірне об'єднання фізичних осіб положення про юридичні особи.

Такий підхід свідчить про те, що наявність або відсутність сукупності ознак юридичної особи не завжди є вирішальним чинником при визначенні можливості кваліфікації соціального утворення як юридичної особи.

42). Цивільна правосуб’єктність. Цивільна правосуб'єктність - соціально-правова можливість суб'єкта бути учасником цивільних правовідносин. Наділення суб'єкта правосуб'єктністю є наслідком існування триваючого зв'язку суб'єкта й держави. Передумовами й складовими частинами цивільної правосуб'єктності є цивільна правоздатність і цивільна дієздатність суб'єктів.

Цивільна правоздатність фізичної особи визначена в ст. 25 ЦКУ - це її здатність мати цивільні права й обов'язки. Такою правоздатністю володіє особа з моменту її народження, у випадках, встановлених законом, охороняються інтереси зачатої, але ще не народженої дитини. Фізична особа здатна мати усі майнові та інші цивільні права, що не встановлені законодавством України, якщо вони не суперечать закону та моральним засадам суспільства.

Цивільна дієздатність фізичної особи належить тільки особам які усвідомлюють значення своїх дій та можуть керувати ними. Так відповідно ст. ЗО ЦКУ під цивільною дієздатністю фізичної особи розуміється її здатність своїми діями набувати для себе цивільних прав і самостійно їх здійснювати, а також здатність своїми діями створювати для себе цивільні обов'язки, самостійно їх виконувати та нести відповідальність у разі їх невиконання.

Дієздатність фізичних осіб може бути частковою, неповною, повною, а у випадках передбачених законом, суд може її обмежити або визнати фізичну особу недієздатною (ст. 31-41 ЦКУ).

Юридичні особи й повнолітні громадяни мають всі елементи цивільної правосуб'єктності. Малолітні діти й повнолітні громадяни, визнані недієздатними, є суб'єктами цивільних прав, будучи тільки правоздатними. Так, малолітні діти можуть успадковувати майно. Але практичне здійснення майнових прав малолітнього або недієздатного громадянина вимагає участі дієздатних осіб-батьків, усиновителів, опікунів. Активна, самостійна діяльність суб'єктів у соціально-економічному житті можлива лише при наявності в них всіх елементів цивільної правосуб'єктності.

Склад учасників цивільних правовідносин може змінюватися в порядку правонаступництва, під яким розуміють перехід прав й обов'язків від однієї особи - правопопередника до іншої особи - правонаступника, що заміняє його в право відношенні.

Правонаступництво буває двох видів: універсальне (загальне) і сингулярне (часткове). При загальному правонаступництві правонаступник у результаті одного юридичного акту займає місце правопопередника у всіх правовідносинах (за винятком тих, у яких правонаступництво неприпустимо). Наприклад, при злитті юридичних осіб права й обов'язки в повному обсязі переходять до новоствореної юридичної особи; акціонерне товариство, створюване відповідно до законодавства про приватизацію, отримує всі майнові права й обов'язки державного або муніципального підприємства, на базі якого воно створено; при прийнятті спадщини спадкоємці стають учасниками тих правовідносин, у яких брав участь спадкодавець.

Правонаступництво не допускається в тих випадках, коли права й обов'язки носять особистий характер (права на ім7я, авторство, обов'язок по відшкодуванню шкоди й т.п.) або є прямий заборонний припис закону.