Розділ 3 Особливості захисту прав обвинуваченого в кримінальному судочинстві

Право на захист становить передбачена Конституцією України та іншими законами можливість особи використовувати для захисту свого права власні дозволені законом примусові дії або звернутися до компетентних державних чи міжнародних органів (організацій) з вимогою примусити зобов’язану особу до правомірної обов’язкової поведінки. Зазначене право гарантується особі низкою міжнародно-правових документів, які формулюють його, зазвичай, як право людини на ефективний національний юридичний засіб захисту: Загальною декларацією прав людини (1948 р.), Європейською конвенцією про взаємну допомогу у кримінальних справах (1959 р.), Конвенцією про захист прав людини і основних свобод (ст. 6), Міжнародним пактом про громадянські і політичні права (ст.ст. 2, ст. 14), Основними принципами ООН, що стосуються ролі юристів (принципи 1, 19), Конвенцією проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання (від 10 грудня 1984 р.).

Функція захисту – одна з основних кримінально-процесуальних функцій. Вона є обов’язковим елементом розв’язання правових спорів у суді, слугує противагою функції обвинувачення. Без цієї функції не може повноцінно діяти система правосуддя. Неякісна реалізація завдань захисту становить пряму перешкоду встановленню істини, всебічному, повному і об’єктивному розгляду кримінальної справи, постановленню законного і обґрунтованого рішення. Функція захисту є формою забезпечення прав і свобод особи у кримінальному судочинстві. [9;54]

Право на захист у кримінальному судочинстві є одним з найважливіших інститутів, гарантією широкого кола прав і свобод особи. Особливо це стосується обвинуваченого, тому його право на захист є складовою загальних міжнародних стандартів з прав людини і розглядається як необхідна умова реалізації права на справедливий судовий розгляд.

Право вказаних осіб на захист включає як право захищатися від підозри чи обвинувачення, так і право на захист своїх особистих і майнових інтересів. Функція захисту виникає одночасно з функцією обвинувачення і здійснюється паралельно з нею на всіх етапах руху кримінальної справи, поки існує обвинувачення.

Забезпечення обвинуваченому права на захист є конституційним принципом і має суворо виконуватися на всіх стадіях кримінального судочинства як важлива гарантія встановлення істини та винесення законного, обґрунтованого і справедливого вироку.

Звернемося до ст. 2 КПК України, в якій сформульовано завдання кримінального провадження: захист особи, суспільства та держави від кримінальних правопорушень, охорона прав, свобод і законних інтересів учасників кримінального провадження, а також забезпечення швидкого, повного та неупередженого розслідування і судового розгляду з тим, щоб кожний, хто вчинив кримінальне правопорушення, був притягнутий до відповідальності в міру своєї вини, жоден невинуватий не був обвинувачений або засуджений, жодна особа не була піддана необґрунтованому процесуальному примусу і до кожного учасника кримінального провадження була застосована належна правова процедура.[17]

Наявність такої складової, як охорона особистого і публічного інтересів у кримінальному провадженні повністю відповідає ст. 3 Конституції України, згідно з якою людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканість і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави, а затвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави. Практична реалізація цих конституційних засад у кримінальному процесі можлива лише за наявності усвідомлення кожною особою в ході кримінального провадження свого процесуального положення (статусу). Це надає їй можливість ефективно реалізувати свої процесуальні права і захищати процесуальні інтересі, виконуючи відповідну процесуальну функцію.

Аналізуючи ст. 20 КПК України, яка закріплює одну з конституційних засад кримінального провадження – «Забезпечення права на захист», можна дійти висновку, що деякі її положення, у порівнянні зі ст. 21 Кримінально- процесуального кодексу України 1960 р. – «Забезпечення підозрюваному, обвинуваченому, підсудному права на захист» – більш вдало розкривають сутність цієї засади кримінального провадження. заслуговує на увагу закріплення у ч. 3 ст. 20 КПК України можливості надання підозрюваному, обвинуваченому безоплатної правової допомоги за рахунок держави. Важливими кроками в цьому напрямку є прийняття Закону України «Про безоплатну правову допомогу», який створює реальні можливості отримання безоплатної вторинної правової допомоги (стосовно кримінального провадження) [9]. Варто зазначити, що КПК України встановлює єдиного суб’єкта, який у кримінальному провадженні має право виступати як захисник – це адвокат (ст. 45 КПК України). Ця обставина має позитивне значення як для особи, яка потребує захисту, так і для кримінального провадження в цілому. Саме на адвокатів покладається обов’язок забезпечити захист особі й надання їй безоплатної правової допомоги. [14;99]

Право обвинуваченого на захист полягає в тому, що закон:

• наділяє обвинуваченого як учасника процесу такою сукупністю процесуальних прав, використання якої дозволяє йому особисто захищатися в суді від обвинувачення у вчиненні злочину, обстоювати свої законні інтереси (це можна назвати особистим захистом);

• надає обвинуваченому право скористатися допомогою захисника, а в окремих випадках визнає участь захисника обов’язковою (це можна назвати професійним захистом);

• покладає на органи розслідування, прокурора i суд обов’язок роз’яснити обвинуваченому його процесуальні права i забезпечити йому можливість здійснення цих прав i захисту вiд підозри й обвинувачення, а також охорону його особистих i майнових прав (це можна назвати службовим захистом). [27;193]

Забезпечення обвинуваченому права на захист повинно неухильно виконуватись у всіх стадіях кримінального процесу як важлива гарантія встановлення істини i винесення законного, обґрунтованого i справедливого вироку. Право на захист включає як право захищатися від обвинувачення, так i право на захист своїх особистих i майнових інтересів. Обвинувачений заінтересований в тому, щоб він не був: a) притягнутий до кримінальної відповідальності i засуджений, якщо він є невинуватим; б) притягнутий до кримінальної вiдповiдальностi за більш тяжкий злочин, ніж той, який вчинив; в) без передбачених у КПК підстав притягнутий до участі в кримінальній справі як обвинувачений, підданий заходам процесуального примусу i засуджений; г) підданий несправедливому покаранню, тобто такому, яке призначено без урахування характеру i ступеня суспільної небезпечності вчиненого злочину, особи винного й обставин справи, які пом’якшують або обтяжують відповідальність; д) обмежений в правах, наданих йому законом, i щоб йому була надана можливість їх реалізувати. Це — законні інтереси обвинуваченого, вони включаються в його право на захист i на них поширюється зазначений принцип. Право обвинуваченому на захист утворює вся сукупність належних йому прав, здійснення яких дає можливість оспорювати висунуте проти нього обвинувачення у скоєнні злочину, доводити свою непричетність до злочину, невинуватість або менший ступінь вини, захищати інші законні інтереси у справі (моральні, майнові, трудові тощо). Право обвинуваченого на захист включає в себе як право захищатись від обвинувачення, так i право захищати свої особисті i майнові інтереси, до того ж органи розслідування, прокурор i суд зобов’язані забезпечити обвинуваченому а) можливість захищатися встановленими законом засобами i способами від висунутого йому обвинувачення та б) охорону його особистих i майнових прав. Таким чином, вся сукупність прав i гарантій, які входять до поняття принципу забезпечення обвинуваченому права на захист, складається з двох взаємопов’язаних елементів. До першої належить вся сукупність прав, що належать обвинуваченому i охоплюються загальним поняттям — право на захист. До другої частини належить врегульована законом діяльність суду, прокуратури, органів розслідування, спрямована на забезпечення прав i законних інтересів обвинуваченого. Забезпечення обвинуваченому права на захист є наріжним принципом всього кримінального процесу. Обвинувачений користується правом на захист у всіх стадіях кримінального процесу. При цьому суддя, прокурор і органи розслідування зобов’язані роз’яснювати обвинуваченому належ ні йому права. [29;126]

Захищатись від пред’явленого обвинувачення — право, а не обов’язок обвинуваченого. Він може давати показання i використовувати це як важливий засіб захисту, і однаково може відмовитися від давання показань. Обвинувачений може визнати вину або заперечувати її, він може активно захищатись або не вживати ніяких заходів для цього. Однак пасивний захист або небажання взагалі захищатися, як правило, не можуть бути використані проти обвинуваченого, тим більше не можуть служити доказом його винуватості. Таким чином, принцип забезпечення обвинуваченому права на захист є більш широким, ніж поняття права на захист, бо до принципу забезпечення обвинуваченому права на захист входить, як уже було зазначено, окрім здійснення обвинуваченим чи його захисником прав, що на лежать обвинуваченому, ще й діяльність інших учасників процесу щодо здійснення прав i законних інтересів обвинуваченого з метою правильного вирішення справи та винесення законного i обґрунтованого рішення.