Висновки

Таким чином, на основі проведеного системного дослідження, проводячи теоретичне узагальнення, сутність якого полягала у проведенні аналізу правового статусу обвинуваченого як учасника кримінального провадження можна дійти певних висновків.

Особа обвинуваченого – це конкретна, індивідуальна особистість, що володіє певною сукупністю якостей фізичної особи (позитивних та негативних), що характеризують її в основних та специфічних сферах людської діяльності, яку за наявності достатніх та достовірних доказів, та, у порядку передбаченому кримінально-процесуальним законодавством України, за вчинений злочин притягнуто до кримінальної відповідальності.

Обов’язковою умовою набуття статусу обвинуваченого у кримінальному провадженні є винесення обвинувального акта та направлення його до суду, а також можливе направлення до суду клопотання про застосування щодо неї примусових заходів медичного або виховного характеру.

Правовий статус обвинуваченого – це юридично закріплене становище обвинуваченого під час кримінального провадження, яке розкривається за допомогою елементів його структури.

До структури правового статусу обвинуваченого слід віднести такі елементи: а) загальні та додаткові права, що їх реалізує особа як у процесі кримінального провадження; б) законні інтереси обвинуваченого; в) обов’язки обвинуваченого; г) кримінально-процесуальна відповідальність обвинуваченого при невиконанні й недотриманні ним своїх обов’язків.

Варто звернути увагу на багатоаспектне значення у кримінальному провадженні показань обвинуваченого: 1) як джерела доказів; 2) як процесуального засобу захисту законних інтересів обвинуваченого та 3) як своєрідного орієнтира для спрямування дослідження обставин справи.

В ході написання роботи визначено значення показань обвинуваченого як процесуального засобу захисту. Так, показання обвинуваченого – це повідомлення, зроблені в установленому Кримінальному процесуальному кодексі України порядку особою, щодо інкримінованого кримінального правопорушення та всіх інших відомих йому обставин події й доказів, що є в провадженні, або повідомлення особою фактичних даних щодо кримінального правопорушення, у якому обвинувачується особа, інших відомих їй обставин кримінального провадження, зроблене під час допиту у встановленому законом порядку.

Найважливіша особливість, яка характеризує показання обвинуваченого з точки зору їх процесуального значення, полягає в тому, що за їх допомогою обвинувачений здійснює своє право на захист.

Забезпечення обвинуваченому права на захист — це самостійний принцип кримінального судочинства. Надаючи забезпеченню обвинуваченому права на захист значення конституційного принципу, держава покладає на слідчого, прокурора та суд низку важливих обов’язків.

Обвинувачений є суб’єктом права на захист. З цього основного права випливають всі конкретні права, які закон надає йому для захисту від обвинувачення. Право на захист є диспозитивним. Суб’єкти права на захист не зобов’язані захищатися, але можуть це робити. Правам обвинуваченого на захист кореспондує обов’язок особи, яка проводить розслідування, суду забезпечити обвинуваченому можливість захищатися встановленими законом засобами і способами.

Водночас, незважаючи на плюралізм наукових підходів до визначення правового статусу обвинуваченого як учасника кримінального провадження дане питання викликає низку дискусій на правничому полі, постійно потребує якісної розробки законодавчих пропозицій, які б враховували як наукову складову, так і проблеми правозастосування.