Бойові дії легіону Українських Січових Стрільців у 1914 - 1916 рр..

10 вересня 1914 австро-угорська армія програла бій під м. Львів. Залишки армії почали відступ на захід, в Карпати. Російські війська оточили Перемишль і без бою зайняли передгір'ї Карпат. На фронті склалася важка ситуація, і тоді командування австро-угорської армії згадало про легіоні Українських Січових Стрільців.

10 вересня 1914 сотня В. Дідушка виїхала до села Верецькому, а 17 вересня сотня О. Семенюка - до селища Сянки на підкріплення бойовій групі полковника Дрекслера. Сотні виїхали на фронт несподівано, не отримавши обмундирування та амуніції. На озброєнні сотень були гвинтівки системи Верндля, замінені на фронті гвинтівками системи Манліхера.

Ці неприємності не позначилися на боєготовності стрільців, і вже 25 вересня вони провели свій перший бій біля селища Сянки. Стрільці із сотні Семенюка зіткнулися з кінним роз'їздом кубанських козаків. З цього бою стрільці вийшли переможцями, захопивши козацького коня і зброю.

27 вересня відзначилися два подружжя з сотні В. Дідушка. Вони разом з однією кінною сотнею і однієї подружжям мадярських жандармів розгромили батарею російських знарядь і на кілька годин зупинили наступ російських частин на селище Сянки. Однак, в цей же день російські війська зайняли село. У бою за Сянки сотня О. Семенюка зазнала перших втрат: п'ятеро людей було вбито, кілька потрапили в полон.

На другий день, 28 вересня, російські війська перейшли мадярсько-галицьку кордон між містечками Климець і Верб'яж, і атакували сотню В. Дідушкав селищі Верецькому. Втрати сотні склали: десять убитих, одинадцять поранених, вісім взятих у полон.

У цей жн час австро-угорське командування перекидає під Сянки Другу армію, яка повинна була захищати Мадьярщіну. На напрямку Верецькому - Лавочкіна - Стрий була поставлена ​​бойова група генерала Гофмана, пізніше 25-й корпус. До складу цієї групи і увійшов і легіон Українських Січових Стрільців. Але легіон не брав участь у бойових діях спільно з усіма військами групи, так як для нього командування групи, а точніше поручик австрійського Генерального штабу П. Кватернік, поставили окреме завдання. Суть цього завдання полягала в тому, щоб розділити легіон на загони по двадцять чоловік, для ведення партизанської війни в тилу ворога.

26 вересня 1914 до містечка Волівци виїхали три сотні під командуванням Горук, Дудинського, Будзиновського. Вони були озброєні гвинтівками системи Верндля, а одягнені в цивільний одяг. У Волівцах їх розділили на 10 самостійних загонів, які включали командира, його заступника і вісімнадцять стрільців. На дорогу кожен боєць загону отримав 40 крон і, крім цього, командир загону отримав ще 400 крон на загальні витрати. Кожен загін повинен був самостійно перейти лінію фронту і почати діяти в призначеному районі. Після чотирьох тижнів партизанських дій, загони повинні були повернутися назад.

28 вересня до партизанських дій перейшли ще дві сотні під командуванням Є. Коніка та І. Барана. Вони повинні були перейти фронт трохи на схід інших загонів.

Однак, в цей час російські війська прорвали фронт, який тримався на Галицькій території. Фронт почав відкочуватися з Бескидського хребта на Закарпатті. І коли на Бескидах почали з'являтися стрілецькі загони, командири австрійських частин почали включати їх до складу своїх сотень. Таким чином, багато загонів, які дійшли до передових позицій, опинилися в різних частинах австрійської армії. Інші, побачивши долю своїх товаришів, повернулися в Волівци. Кілька загонів все-таки виконали наказ і перейшли лінію фронту. Загони почали діяти біля села Волове. Але, проблукавши деякий час, повернулися назад. Тільки одному загонові, під командуванням

Г. Іваненка, вдалося перейти в Дрогобичіну і почати активні дії. Загін з'єднався з легіоном після звільнення Галичини.

Так закінчилася партизанська діяльність легіону, яка не принесла нічого крім великих втрат і роз'єднаності частин легіону, тобто того, чого домагалося австрійське командування. Однак повністю знищити легіон йому не вдалося.

Наступною віхою в історії Українських Січових Стрільців стали бойові дії в жовтні 1914 року, коли після розгрому австрійських армій у Галичині, російське командування перекинуло декілька корпусів з Галичини під Варшаву, де збиралися війська для наступу на німців.

Саме в цей час австрійська армія, використовуючи ослаблення російських військ у Галичині, спільно з німецькими частинами розпочала бойові дії на півдні і заході. Вже в другій половині жовтня вони звільнили Перемишль, і з Карпат вийшли на лінію Хірів - Турка - Синьоводської, німецька армія на півночі дійшла до лінії Варшава - Івангород.

У цих бойових діях брав участь корпус генерала Гофмана, де знаходився легіон Українських Січових Стрільців. Корпусу було доручено вдарити в напрямку Стрия, і відразу ж після цього допомогти 8-ї кавалерійської дивізії генерала Лемана взяти Дрогобич.

У цієї бойової операції легіон Українських Січових Стрільців зіграв важливу роль, так як на всьому протязі операції був авангардом австрійських військ.

Корпус генерала Гофмана розділили на 3 групи: 1 - 130-а бригада, повинна була йти по дорозі Лавочне - Сколе - Синьоводської - Стрий; 2 - 129-а бригада - по дорозі Верецькому - Сколе, 3 - 131-а бригада - по дорозі Волове - Стрий, через Болехів.

3 сотні легіону під командуванням Г. Коссака були прикомандировані до 129-ій бригаді, сотня Барана - до 131-ій бригаді, а 2 сотні полукуреня С. Шухевича потрапили під командування генерала Лемана, командира 8-ї кавалерійської дивізії. Ця дивізія стояла в містечку Турки, куди і виїхали 2 сотні.

Енергійним ударом на Тухольки і Лавочне, почали бойові дії в напрямку Стрия 129-я і 130-а бригади. Можливо російські війська впоралися б із цим наступом, якби не загроза їх правому флангу в напрямку якого вдарила 8-а кавалерійська дивізія і 2 сотні легіону під командуванням Вітовського та Будзиновського. Вони швидким походом перейшли з містечка Турки (10 жовтня) через Явору, Ісаї, Кропивник (14 жовтня) і завдали удару. Цей удар послабив опір російських частин, і 3 сотні Г. Коссака 14 жовтня увійшли в село Скального. Однак російські війська зупинили наступ на позиціях на горі Комарницька, біля села Синьоводської. 18 жовтня Січові Стрільці прорвали оборону і змусили російські частини залишити Стрий і відійти в напрямку Гаї - Бригіда - Угорське. 19октября 1914 частини 130-ї бригади зайняли Стрий.

Після цього генерал Флайшман перекинув 129-у бригаду і 1 сотню Січових Стрільців під командуванням І. Коссака на допомогу кінноті генерала Лемана, яка спільно з двома сотнями з полукуреня С. Шухевича оточила Борислав і Нагуєвичі (19 жовтня), а також почала атакувати позиції російських військ у напрямку селищ врожаю і Цибулини. 20 жовтня 1914 сотня І. Коссака захопила Дрогобич.

У цей час дві інші сотні під командуванням Г. Коссака обороняли Стрий, тому що 21 жовтня російські війська, підтягнувши резерви, почали контрнаступ. Перша ж атака російських частин увінчалася успіхом - австрійські частини почали відступати. При відступі австрійських військ Українські Січові Стрільці стали їх ар'єргардом. У цих ар'єргардних боях Січові Стрільці показали героїзм і відмінну виучку, проте утримати противника не вдалося, і 7 листопада довелося відступити на лінію плаву - Аннаберг.

У анабергіт і сусідньому селі Феліціенталь легіон перебував дуже довго. Він захищав інші дивізії, які будували оборонні споруди.

У цей час, полукурень С. Шухевича охороняв відступ 8-ї кавалерійської дивізії, яка після невдалого наступу на селище Уріж потрапила у скрутне становище. Українські Січові Стрільці, проявивши героїзм і військовий вишкіл, дозволили дивізії відступити, а після стабілізації фронту по залізниці дісталися до анабергіт (12 листопада).

Таким чином, в Аннаберг зібрався майже весь легіон (сотня Барана, яка входила в 3-ї групи, приєдналася до сотень Г. Коссака 26 жовтня).

Після стабілізації лінії фронту, австрійське командування прийняло рішення провести спільно з німецькими частинами зимовий наступальний похід в Карпатах. Для цієї мети була створена Південна Армія, до якої увійшов легіон Українських Січових Стрільців. У цьому поході легіон зіграв одну з головних ролей.

Похід, а з ним і бойові дії, які почалися 21 січня 1915 року. Після запеклих боїв на вершинах гір, недалеко від колишньої галицько-мадярської кордону, австрійські та німецькі частини розбили супротивника і увійшли в Галичину. Обидва куреня Українських Січових Стрільців йшли на чолі своїх бригад. 1 лютого переможний похід зупинився на вершині гори Станеще (1-й курінь) і в спаленому Віжлове (2-й курінь), так як російські війська закріпилися на горі Великий Явірник і в селі Лавочне, які вони запекло обороняли. Саме під Лавочне легіон Українських Січових Стрільців здійснив подвиг, про який потім багато говоритимуть як в австрійській, так і в російській армії.

Вночі, 1 лютого 1915 року, в тридцятиградусний мороз, 1-й курінь під командуванням Горук зробив обхідний маневр, який змусив російські частини залишити Лавочне. Втрати куреня були великі: вісімдесят шість чоловік потрапило до лікарні з відмороженими кінцівками. Більшість з них залишилося каліками. Після цих боїв курені отримали п'ятиденний відпочинок в селі Тарнавци, а 10 лютого вони були переведені в запас бригад.

У цей час російські війська, отримавши підкріплення, почали наступ на частини Південної Армії, з метою відсунути їх на Бескидський хребет. Першим етапом цього наступу було захоплення гори Магура і гори Татарівка, а другим - захоплення гір Кликва і Маківка (У березні - квітні 1915 року). У боях за ці гори брав участь практично весь легіон Українських Січових Стрільців, який на другий день його перебування в резерві, перекинули в напрямку цих гір.

1-й курінь був спрямований на гору Кічерка. До 19 березня курінь або ніс службу на лінії фронту, або стояв у резерві бригади. 2-й курінь був спрямований на гору Татарівка. Однак, після відступу з цієї гори він був переведений в резерв 130-ї бригади, між горами Кликва і Маківка. Незабаром туди ж був переведений і 1-й курінь, завдання якого полягало в захисті північно-західного схилу Маківка. Таким чином, обидва курені перебували в складі однієї бригади.

У той час, коли легіон перебував у резерві, відбулася його реорганізація. Вона була проведена 23 березня 1915, хоча затвердження її відбулися 14 березня 1915 року. З цієї реорганізації легіон ділився на два самостійних куреня по 4 сотні в кожному. Командиром 1-го куреня став Г. Коссак, 2-го С. Горук. У справах організаційно-адміністративного напрямки курені підпорядковувались командуванню корпусу, а в тактичних - командуванню дивізії або обом бригадам. Таким чином, після реорганізації, легіон став дуже залежимо від австрійського командування.

В цей же час почалися бої за Маківка. З 23 березня по 4 квітня 1915 року російські війська безперервно атакували позиції Українських Січових Стрільців на лівому фланзі оборони гори, але нічого не досягли. Тоді, перегрупувавшись, російські війська почали наступ на правий фланг оборони гори, який захищали австрійські частини. На цьому фланзі російські частини досягли певних успіхів, які були зведені нанівець контрударом двох сотень Січових Стрільців. Ці сотні, під командуванням Дудинського і Носковського, вибили російські частини з тільки що зайнятих ними позицій.

Після цих подій на фронті встановилося затишшя, яке дозволило зосередити 1-й курінь в селі Головецько, а частина його відправити на відпочинок в Кош, який стояв біля Мукачева.

В цей же час німецької дивізії, що стояла лівіше 130-ї бригади, вдалося взяти вершину Гостру.

На заході австро-німецькі частини також готувалися до рішучих бойових дій. Російське командування дізналося про цю підготовку і вирішило випередити австро0немецкіе частини, ударивши по Південній Армії, а саме по частинах, які розташовувалися на горі Маківка.

28 квітня 1915 російські війська почали штурм Маківка. У цей час Маківці захищали австро-угорські частини, що входили до складу 35-го піхотного корпусу, а також мадярські і галицькі ополченці. Легіон Українських Січових Стрільців у цей час перебував у резерві 130-ї бригади, що стояла в селі Головецько.

Слабка оборона гори Маківка не витримала сильного удару російських військ, які вночі 28 квітня розбили лівий фланг оборони і захопили вершину. Курені легіону Українських Січових Стрільців були підняті вночі по тривозі. Після їх прибуття до Маківці три сотні 10го куреня і дві сотні 2-го куреня були кинуті в контрнаступ, яке почалося о 5 годині ранку. Сотні 1-го куреня почали наступ на лівому фланзі гори, а сотні 2-го куреня - на північно-східному схилі. Вже через годину сотні Будзиновського і Мельника захопили вершину, а сотні 1-го куреня зігнали російські частини до річки Головчанка.

Після закінчення бою (близько 10 годин ранку), сотні 1-го куреня відійшли в село, а дві сотні 2-го куреня зайняли оборону на висоті 952, зміцнивши галицьких ополченців.

Зазнавши невдачі на лівому фланзі, російські війська почали підготовку наступу на правий фланг, на вершину і на південний схил гори. Вони сподівалися, що на цих напрямках оборона буде менш сильною через природних перешкод.

Першу частину настання російські війська почали 29 квітня. Два дні і дві ночі російські війська по крутих схилах піднімалися до позицій стрільців з метою їх захоплення, але кожен раз були змушені під вогнем стрільців повертатися до підніжжя.

На світанку 1 травня російські війська за підтримки артилерії почали штурм правого флангу і, розбивши його, захопили вершину гори. У російський полон разом з австрійськими солдатами потрапила частина стрільців із сотень Мельника і Будзиновського. На допомогу двом сотням 2-го куреня підійшли три сотні 1-го куреня і дві сотні мадярських новобранців. Мадярські сотні, а також що залишилися в живих і не потрапили в полон Українські Січові Стрільці з 2-го куреня, почали наступ на вершину Маківка, а сотні 1-го куреня пішли трохи лівіше. Почався нерівний бій. Російські частини обороняли завойовані позиції так, що незабаром мадярські сотні вийшли з бою. Весь тягар нерівного бою лягла на Січових Стрільців, які вже два рази атакували і два рази відступали з гори. Але на третій раз Січові Стрільці, за підтримки австрійської артилерії, увірвалися на вершину гори, знову оволодівши Маківка.

У цих боях легіон зазнав тяжких втрат: сорок сім чоловік убитими, сімдесят шість пораненими, кілька десятків потрапило в полон. Проте ці втрати і мужність, з якою воювали Українські Січові Стрільці не залишилося не поміченим. Так у наказі командира 55-ї дивізії генерала Флайшмана говорилося:''Українці! З великою гордістю можете дивитися на Ваші героїчні дії. Кожен повинен бути гордий за приналежність до Вашого легіону, який по праву може називатися добірною частиною. Я впевнений, що в кожній небезпеки на Вас можна розраховувати. Щоб ці бажання здійснювалися - тричі слава!''[,]

Таким чином, бойові дії і перемога на Маківці зміцнили становище Українських Січових Стрільців у австрійській армії, а також сприяли підняттю авторитету стрілецтва в австрійському Генеральному штабі.

Після боїв за Маківці легіон брав участь ще в боях за Болехів, Галич, переправу через Дністер, під Заваловом, над Стрипою, під Семіківцамі.

22 вересня 1915 відбулася чергова реорганізація легіону в 1-й полк Українських Січових Стрільців. Командиром полку був призначений Г. Коссак.

26 листопада 1915 полк Українських Січових Стрільців був переведений на зимівлю в Соснов, де і знаходився всю зиму 1915 - 1916 рр..

Бойові дії в 1916 році Українські Січові Стрільці розпочали з новим командиром. 16 березня 1916 командиром полку Українських Січових Стрільців став А. Варивода, який замінив на цій посаді Г. Коссака.

13 травня 2-й курінь під командуванням С. Горук перейшов на позицію під назвою''Весела''на лівому березі річки Стрипи. 1-й курінь, під командуванням Є. Лисняк, перейшов на північний кінець Соснова, як резерв бригади. Ворожі ж позиції знаходилися далеко в степу на лінії Пантеліха - Заздрість - Настасья.

У 1916 році загальне положення на Німеччини та Австро-Угорщини на фронтах почав погіршуватися. Наступ австрійських військ на італійському фронті послабило Східний фронт. Додатково до цього німецькі війська почали бойові дії на Західному фронті. Для того щоб полегшити становище на цих фронтах, держави Антанти почали у відповідь бойові дії, в яких одну з головних ролей зіграли російські війська.

4 червня 1916 почався наступ російських військ під командуванням генерала О. Брусилова. За червень російські війська кількома сильними ударами розбили австро-німецький фронт на Волині і на південно-сході, після чого австро-німецькі війська відійшли на північ на лінію річки Стоходу, а на півдні - до буковинської-мадярської кордоні і за Солотвітскую Бистрицю. У такій обстановці Південної Армії також довелося відійти. Полк Українських Січових Стрільців покинув свої позиції на Стрипі тільки ввечері 11 серпня. Вночі, через села Антонівка, вівса, Литятіно, полк перейшов у село Потутори. Полку був відданий наказ по-якому він залишався в Потутори, для оборони самого селища та залізниці Підгайці - Бережани. 1-й курінь зайняв позиції на схилі пагорба, який знаходився на півночі від залізниці. 2-й курінь - уздовж східного краю Потутори до місця впадання річки Ценівка в річку Золота Липа. 14 серпня російські частини наблизилися до австро-німецького фронту.

Увечері того ж дня російське командування під прикриттям артилерійського вогню перекинуло передові загони через річку Ценівка. Ці війська, за допомогою яру близько висоти 327, несподівано увірвалися в розташування 35-го Стрілецького полку (колишній 35-й полк крайової оборони) та частково знищили його. Потім російські частини почали атаку на сотню Січових Стрільців 1-го куреня, що прикривала фланг полку і запасну сотню Січових Стрільців. Сотні були змушені відступити, залишаючи поранених.

Дві що залишилися сотні і загін кулеметників, що стояли ближче до дороги, встигли підготуватися до оборони. Але ця оборона нічого не дала і їм довелося відступити. На місці бою залишилася одна сотня 1-го куреня, на допомогу якої прийшов резерв 2-го куреня. Спільними зусиллями вони ліквідували прорив. Трохи пізніше до них приєдналися дві сотні 81-го моравського полку, які остаточно знищили прорвалися російські частини.

Дізнавшись про прорив російських військ австрійське командування повністю поклав провину за це на полк Українських Січових Стрільців та розформувало його на два окремих куреня.

Після цього обидва курені були відправлені в резерв у місто Посухів. Але вже 16 серпня 1-й курінь під командуванням Є. Лисняк перейшов на позиції між Потутори і лісом на Диких Полях. 2-й курінь залишився в Посухове і допомагав 1-му куреню будувати оборону.

В кінці серпня обидва курені зійшлися в Посухове і звідти пішли в бій на гору Лисоня.

На початку вересня 1916 року російські війська вдарили в центр Південної Армії, де перебувала 55-а дивізія. Наступ російських військ почалося зі взяття позицій 35-го Стрілецького полку на горі Лисоня увечері 2 вересня. На допомогу цьому полку командування послало 1-у і 2-у сотні 2-го куреня Українських Січових Стрільців. 1-а сотня відразу ж вступила в бій з російськими військами. Але російські війська швидко розбили її і змусили відступити.

На світанку 3 вересня на штурм Лисоні пішли залишилися три сотні 1-го куреня. 2-й і 3-й сотням вдалося зупинити просування російських частин, які почали наступ з Лисоні на Бережани. 4-а сотня зупинилася в одному з глибоких ярів під горою, для того щоб з'ясувати обстановку. На 9 годину ранку Лисоня обороняли загони Українських Січових Стрільців, що залишилися від 2-ї та 3-й сотні, а також залишки 310-го мадярського і 35-го Стрілецького полку.

Тільки завдяки цим частинам фронт на Лисоні ще тримався. У цей час російські війська, вдаривши на правому фланзі, захопили висоти 327 і 348 і зійшли в яр. Тут російські частини наткнулися на 4-у сотню, яка побачивши російські війська кинулася в атаку, але була розбита. Залишки сотні потрапили у полон. Після цього в бій вступив 2-й курінь. Він почав рух на висоту 348. По дорозі на висоту, 5-а лівофлангова сотня завдала удар по російським частинам в яру і звільнила залишки 4-ї сотні. Однак незважаючи на всі зусилля Січових Стрільців відбити зайняті позиції не вдалося.

4 вересня в 6 годині ранку, за наказом австрійського командування, Українські Січові Стрільці разом з доданими їм частинами пішли в контрнаступ. Але воно не вдалося.

У цей же день о 19 годині почався загальний наступ всіх частин 55-ї дивізії при підтримці артилерії. У цьому наступі вдалося зайняти позиції, взяті російським військами 2 вересня.

У бою на горі Лисоня Українські Січові Стрільці втратили вісімдесят однієї людини убитими, 293 пораненими і 285 полоненими, але вони врятували всю Південну Армію від поразки.

Після бою за гору Лисоня російське командування перекинуло бойові дії на південь, а фронт 55-ї дивізії залишило у спокої. Курені ж Українських Січових Стрільців були переведені в резерв дивізії, а після кількох днів відпочинку зайняли позиції на східних околицях Потутори.

29 вересня російські війська почали новий наступ, метою якого було взяття Бережан. З 29 до полудня 30 вересня російська артилерія знищила своїм вогнем позиції 129-ї бригади на Лисоні та в Потутори. Після полудня 30 вересня російська піхота пішла на штурм Лисоні і прорвалася в тому ж самому місці, де і 2 вересня. Зайнявши позиції 308-го мадярського полку, вона розгромила весь фронт до Потутори. Не зустрівши опору на своєму шляху, російські війська увійшли в долину річки Золота Липа і почали просування в напрямку Посухова. Потім з півночі і з півдня атакували курені Українських Січових Стрільців, розташовані в Потутори. З перших же хвилин бою Січові Стрільці були оточені з трьох боків і відрізані від інших частин фронту. Обороняючись протягом декількох годин, Січові Стрільці сподівалися на допомогу інших частин, але на допомогу ніхто не підійшов. Частина Українських Січових Стрільців під командуванням Г. Труха почала пробиватися з оточення. Кілька бійців дісталися до інших частин фронту. Інша частина Січових Стрільців потрапила в полон.

Героїчна оборона Потутори Українськими Січовими Стрільцями затримала просування російських військ і дозволила командуванню 55-ї дивізії підвести резерви, які остаточно зупинили наступ російських військ. Проте узяти Потутори підійшли, не змогли.

Після бою в Потутори від двох куренів Українських Січових Стрільців залишилося кілька бійців і уціліла інженерна сотня. Інженерну сотню залишили на фронті, а залишки куренів були відправлені в запасний полк Українських Січових Стрільців, який стояв у місті Развадов, для формування вже полку, яке тривало до березня 1917 року.