2.2. Значення теорії еліт р. Міхельса

У працях Р. Міхельса поняття політичної еліти набуло досить чіткі обриси. Були намічені її найважливіші властивості, параметри, що дозволяють розмежовувати і оцінювати різні елітарні теорії сучасності. До них відносяться:

1. особливі властивості, притаманні представникам еліти;

2. взаємини, що існують всередині елітарного шару і характеризують ступінь її згуртованості, інтеграції;

3. відносини еліти з неэлитой, масою;

4. рекрутування еліти, тобто як і з кого вона утворюється;

5. роль еліти в суспільстві, її функції і вплив.

Концепція еліт Міхельса і дала поштовх широким теоретичним, а згодом (переважно після другої світової війни) і емпіричним дослідженням груп, що керують державою або претендують на це. З точки зору розвитку соціології політичних відносин, за Міхельсом слід визнати певні заслуги. Разом з Острогорським, якого він знав і на якого посилався, Міхельс був ініціатором створення соціології партії і його роботи знайшли продовження серед вчених, які займаються емпіричними дослідженнями в цій області (наприклад, Моріс Дюверже у Франції, Зигмунд Нейман в Німеччині, Роберт Д. Макензі в Англії). Проте їх праці відійшли від міхельсовських схем "залізного закону олігархічних тенденцій", який мав набагато більший вплив на противників марксизму (таких, як Вернер Зомбарт) або ренегатів соціалістичного руху (подібних Р. де Ману). У цьому сенсі теоретична концепція Міхельса ще функціонує як теоретична платформа тієї течії критики марксизму, що виходить з передумов нібито неминучих процесів бюрократизації та олігархізації і на цій підставі заперечує можливість демократії і соціалізму. Але разом з тим багато положень теорії еліт Р.Міхельса піддавалися критиці. Практика свідчить, що не скрізь і не завжди в масових партіях проявляються олігархічні тенденції. Безпосереднім запереченням Міхельсу в цій області може служити праця Ліпсета, Троу і Колемана, що заснована на результатах емпіричних досліджень. Критикуються також відсутність смислової точності і логічні прогалини в аргументації Міхельса. Сарторі переконливо заперечує проти його розуміння демократії і вказує, що висновки Міхельса витікали із загальноприйнятої термінології. Слід підкреслити насамперед ідеологічну суть теорії олігархізації як спроби теоретичного обґрунтування неминучості бюрократизації соціал-демократичних партій і, принаймні побічної, відмови від демократії. У тавтології і паралогізмах дорікав Міхельса Антоніо Грамші, який у своїх роботах нерідко посилався на нього, хоча не погоджувався з його точкою зору.

Основний термін "олігархізація" в аналізі соціології партії в Міхельса має кілька значень і самим автором визначений нечітко.Дослідник Жан Лінц виділяє десять значень терміну "олігархізація" у роботах Міхельса:

1. поява керівництва;

2. поява професійного керівництва і його стабілізація;

3. формування бюрократії, тобто платного призначуваного апарата;

4. централізація влади;

5. переорієнтація цілей з кінцевих (боротьба за соціалізм) на поточні (зміцнення партійної організації);

6. посилення ідеологічного режиму;

7. зростаюча різниця між інтересами й ідейною позицією керівників і членів партії з перевагою інтересів і ідейних позицій керівників;

8. зниження ролі членів партії у прийнятті рішень;

9. перехід лідерів партійної опозиції в ряди існуючого керівництва;

10. орієнтація партії на підтримку усіх виборців, а не тільки власного класу.