33. Зовнішня та внутрішня торгівля в хіv-xvIст.

У XV ст. — першій половині XVI ст. на Україні тривав дальший розвиток торгівлі, зумовлений піднесенням продук­тивних сил, поглибленням суспільного поділу праці, зростан­ням товарного виробництва, спрямованого як на внутрішній, так і на зовнішній ринок. Внутрішня торгівля відбувалася в суворих межах середньовічної регламентації: згідно із зако­ном складського права приїжджі купці зупинялися в містах, які цим правом користувалися, і продавали свої товари на умовах, визначених місцевим купецтвом; при цьому приїжджі купці мусили користуватися лише певними шляхами й спла­чувати на них мита та інші торговельні збори.

У великих містах існували спеціальні торговельні ряди (у Києві, наприклад, - хлібні та рибні, у Луцьку, Львові, Кам'янці — суконні ряди). Торжища виникали також у великих селах, переважно біля монастирів. Визначну роль у розвитку внутрі­шньої торгівлі відігравали ярмарки, які відбувалися у певні дні у великих містах.

Ярмарки відбувалися безперервно протягом року. Рух товарів між ярмарками охопив усі українські землі. На Поділлі та Волині на ярмарках збували надлишок хліба (в другій половині XVI - першій половині XVII ст. особливого значення набула торгівля волами). Багато риби продавалось у Львові, Києві, Каневі, Черкасах. З ярмарок у Новгороді-Сіверському та Сосниці розвозили по всій Україні хутра.

Вчені налічують близько 20 професій, представники яких пов'язані з торгівлею і посередницькими операціями: вантажники, візники, карвасарщики (утримувачі заїздів), купці, перекупники, коломийці (торгівці сіллю) тощо.

Розвиток шляхів торгівлі перебував у центрі уваги законодавців. Так, у 1565 р. на сеймі було ухвалено спеціальну постанову " Про склади й старі шляхи". Регулювалась навіть ширина доріг - "для ввозу і прогону биків" у 1569 р. вона була встановлена не меншою за 10 ліктів.

Економічний розвиток українських земель зумовив і розви­ток зовнішньої торгівлі. За кордон вивозили полотно, пояси, шапки, хутряні вироби, мечі, ножі, стріли, ювелірні вироби. Ве­лике значення мало розширення економічних зв'язків України з Росією, ганзейськими містами та генуезькими містами-коло-ніями в Криму. З кінця XIV ст. пожвавлюється торгівля Києва та інших українських міст з Твер'ю, Новгородом, Москвою. В Києві існували двори-колонії російських, грецьких, польських, турецьких, італійських купців. Інтенсивно торгували з Кафою, Львовом і Луцьком. Значних розмірів досягла торгівля украї­нських міст з країнами Центральної та Західної Європи. З кінця XV ст. зростає роль Гданська, через який до Західної Європи з України вивозилося збіжжя, продукти лісового промислу.

Генезис капіталізму в Західній Європі, розвиток товарно-грошових відносин зумовили зміни і в структурі поміщицько­го господарства на Сході Європи, зокрема в Речі Посполитій.

34. Українська культура в хіv-xvIст.

Неоднозначні процеси були притаманні у цей час культурному розвитку України. Дестабілізуючими культурний процес чинниками стали падіння Візантійської імперії в XV ст., що позбавило християнську православну релігію зовнішньої підтримки, докорінно переорієнтувало торгівлю, вплинуло на культуру господарювання в українських землях; відсутність власної державності в цих землях; зростаюча загроза ополячення й окатоличення після укладення Люблінської унії 1569 p.; татарська агресія. Піднесенню української культури сприяли технічний та технологічний прогрес; виникнення та розвиток власного друкарства, що давало змогу швидше, точніше і ширше розповсюджувати знання та інформацію; поява на історичній арені козацтва, яке виступало могутнім культуротворчим чинником. Взаємодіючи, ці чинники докорінно змінили культурне обличчя українських земель.

Певні зрушення в XIV—XVI ст. відбулись у політичній культурі. Європейський спалах Відродження дав поштовх розвиткові гуманістичної думки в Україні. Носіями нових ідей стали Юрій Дрогобич, Павло Русин із Кросна, Лукаш із Нового Міста, Станіслав Оріховський та ін. Зокрема, С. Оріховський одним із перших серед представників європейської політичної думки заперечив божественне походження влади та держави, категорично висловився проти підпорядкування світської влади духовній, обстоював невтручання церкви в державні справи. У своїх творах гуманісти подолали пануючий у середньовічній історіографії провіденціалізм (розуміння причин суспільних подій як вияв волі Бога) та фаталізм і почали зображати історичних діячів, як активних суб'єктів, поведінка яких залежить від конкретних обставин. Суть ідей, які вони обстоювали, полягала у звільненні суспільної свідомості, громадської та розумової діяльності з-під влади кліру. І хоча українські гуманісти були лише елітарною групою світських інтелектуалів, а їхні ідеї не мали значного поширення, все ж вони готували теоретичне підґрунтя для серйозних суспільних зрушень, вказуючи на людину як на активного суб'єкта історичного процесу.

Ніби для ілюстрації думок гуманістів, наприкінці XVI — початку XVII ст. на історичну авансцену виходить нова суспільна сила — міщанство, яке одразу стало помітним чинником громадсько-політичного життя. Саме міщанство стало основою братств — легальних організацій, у діяльності яких спочатку переважав релігійно-благодійницький напрям, а в міру посилення іноземного гніту дедалі більше виявляли себе громадсько-політичний та національно-культурний напрями. Братства фактично перетворилися на ідейні центри захисту мови, культури, духовних цінностей українського народу, на зародкові елементи громадянського суспільства.

Розвивається фольклор. Народна творчість звертається насамперед до оспівування традицій Київської Русі. В цілому переважає обрядова поезія (русальні, купальські, обжинкові пісні, голосіння), а з XVI ст. з'являються нові фольклорні жанри — думи, історичні пісні, нова тематика — боротьба проти татарсько-турецької агресії, новий герой — козак-воїн, захисник рідної землі, новий ідейний зміст — становлення та поширення норм козацької лицарської етики, пробудження почуття патріотизму, формування в народу нового рівня самосвідомості, громадянського обов'язку та віри у власні сили.

Значні якісні зміни відбулися в духовній культурі. Протягом XIV—XV ст. на ґрунті давньоруської мови під впливом народного мовлення сформувалася «руська мова», що стала офіційною державною мовою в Литовській державі. «Руська мова» — це певна спільна основа, сходинка в становленні української та білоруської національних мов. На зламі XV—XVI ст. сформувалися дві окремі літературні мови — староукраїнська та старобілоруська. Якщо до утворення Речі Посполитої (1569) функціонування руської мови було досить вільним, то після переходу Волині, Брацлавщини, Київщини до складу Польської держави вона зазнає дискримінації. Та все ж, незважаючи на утиски, українська мова не тільки не здає позиції, а розширює сфери вжитку, збагачує свою стилістику. Поряд з вже традиційними юридично-діловим і літописним стилями, перекладною літературою, ораторсько-проповідницькою прозою бурхливо розвивається полемічний стиль (Г. Смотрицький, І. Вишенський, С. Зизаній), зароджується науковий (у лікарських посібниках, граматиках, словниках), виникає українське віршування (Г. Смотрицький, Д. Наливайко та ін.).

Глибоко позначилася на духовній культурі специфічна ситуація в релігійній сфері, що склалася в українських землях XV—XVI ст. Безперервне протистояння католицтва і православ'я зумовило укладення Берестейської унії (1596) та утворення уніатської церкви, що посилило гостроту релігійних та національних конфліктів. Релігійне протистояння мало не тільки негативні наслідки. Намагаючись укріпити власні позиції, протидіючі сторони мусили дбати про розвиток освіти, поширення свого впливу через розбудову шкіл. Релігійна полеміка збуджувала думку, сприяла розвиткові культури дискусії, формуванню полемічного стилю.

Реальні потреби господарського та культурного життя, поширення ідей гуманізму, намагання представників різних релігійних конфесій розширити свою соціальну базу зумовили якісні зміни у сфері освіти. У XV—XVI ст. поряд з традиційними школами при церквах та монастирях виникають протестантські та католицькі школи, що давали вищий рівень знань. Намагаючись протидіяти поширенню чужих впливів, православні засновують свої освітні заклади. Так, у сфері освіти з'являється новий тип школи — греко-слов'яно-латинська, у навчальному процесі якої органічно поєднувалися давньоруська традиція й новітні надбання західноєвропейської думки. Першим освітнім закладом цього типу в українських землях стала Острозька академія (1576), заснована князем К. Острозьким. У своїх стінах вона зібрала квіт тогочасної української та зарубіжної інтелектуальної еліти. Її викладачами були Г. Смотрицький, В. Суразький, Д. Наливайко, чужоземці — відомі вчені К. Казимирський. Я. Лятош, К. Лукаріс, який незабаром став патріархом константинопольським. Своєрідну естафету Острозька академія передала братським школам, перша з яких виникла 1586 р. у Львові. Наприкінці XVI — на початку XVII ст. школи цього типу діяли в Перемишлі, Кам'янці-Подільському, Галичі, Холмі та інших містах.