2) Зовнішня політика срср в епоху "застою". Політика "розрядки"

В жовтні 1964 р., коли нове керівництво взяло владу в свої руки, в пасиві зовнішньої політики Н. С. Хрущова було порушене єдність соціалістичного табору з-за розколу з Китаєм і непорозумінь з Румунією, натягнуті відносини з Заходом внаслідок Карибської кризи, відсутність відчутних результатів у відносинах з країнами "третього світу". В період керівництва Л. В. Брежнєва були поставлені три пріоритетні завдання в галузі зовнішньої політики: усунути загрозу розпаду соціалістичного табору і ще тісніше згуртувати його в політичному, військовому та економічному відношеннях; нормалізувати відносини між Сходом і Заходом (політика "мирного співіснування"); продовжувати політику послідовної підтримки прогресивних рухів і режимів у всьому світі. Ця політика була особливо активна щодо країн, які перебували в безпосередній сфері впливу СРСР.

Зміцнення похитнулися позицій СРСР в соціалістичному таборі і серед компартій "третього світу" було першою зовнішньополітичною задачею наступників Хрущова. У відношенні соціалістичних країн Східної Європи політика радянського керівництва орієнтувалася на надання кілька більшої економічної і політичної свободи, ніж раніше. До влади у багатьох країнах стали приходити більш ліберально налаштовані комуністичні лідери, проводилися економічні реформи, які не відповідали класичним уявленням про соціалізм. В результаті у Східній Європі радянському керівництву вдалося стабілізувати ситуацію і ліквідувати наслідки угорських подій 1956 р. Безпрецедентним прикладом гнучкого наведення порядку стала "кадаризация" в Угорщині. Незважаючи на те, що політичне життя продовжувала перебувати під партійним контролем, у сфері економічної політики та культури була допущена значна лібералізація, що забезпечило майже виняткові для всієї Східної Європи умови життя в цій країні.

У відносинах зі східно-європейськими соціалістичними країнами наголос став робитися на зміцнення економічного співробітництва та взаємні політичні консультації. Найбільшою мірою це виявлялося в діяльності РЕВ, основним завданням якого було доповнити політичне співробітництво економічною інтеграцією. Незважаючи на незначне збільшення політичної та економічної самостійності, взаємини між соціалістичними країнами були далеко не рівноправними. СРСР, як і раніше був "старшим братом", який визначав основні напрямки діяльності своїх союзників. Це знаходило вираз в загальних колективних деклараціях з різних міжнародних питань, постійних технічних консультаціях, колективних діях (наприклад, введення військ Варшавського Договору в Чехословаччину в серпні 1968 р.), а також у постійних звітах лідерів цих країн перед радянським керівництвом. В той же час були досягнуті певні успіхи у співпраці соціалістичних країн. У 1971 р. РЕВ прийняв комплексну програму поглиблення співпраці, розраховану на 15-20 років. Реально вона здійснювалася 10 років, з 1976 по 1985 р., після чого була припинена. Одним з основних її напрямів було забезпечення східно-європейських країн дешевими енергоносіями та сировиною. Великими спільними економічними проектами стали будівництво нафтопроводу "Дружба" і газопроводу "Союз", космічна програма "Інтеркосмос", будівництво промислових підприємств в різних країнах.

Однак радянське керівництво чітко ставило рамки, за які внутрішньополітичні проблеми в соціалістичних країнах, незважаючи на загальний процес лібералізації, не повинні були виходити. Якщо ці процеси переростали встановлені межі, робилися каральні заходи. Так, у 1968 р. відповіддю уряду Дубчека в Чехословаччині па дозвіл занадто широкого розвитку приватного підприємництва і спробу скорочення залежності від СРСР шляхом зближення з західними країнами стали введення у країну радянських, німецьких, болгарських та польських військ і придушення "контрреволюції". Не менш показовими були події в Польщі. З кризою на початку 1970-х рр. польському керівництву вдалося впоратися самому. Однак на початку 1980-х рр. антиурядова боротьба в країні розгорнулася з новою силою. Завдяки економічної, політичної і військової допомоги СРСР польському керівництву вдалося протриматися до середини 1980-х рр., при цьому 13 грудня 1981 р. в Польщі було введено воєнний стан, на чолі Польської об'єднаної робочої партії став генерал Войцех Ярузельський. Це припинило страйки і наростання соціальної нестабільності, а з іншого боку, запобігло вже підготовлений введення радянських військ, як стверджувалося, "наведення порядку".

Поряд із соціалістичними країнами, що входили в ОВД та РЕВ, існували соціалістичні держави, які проводили незалежний зовнішньополітичний курс. З одними СРСР підтримував добросусідські стосунки з іншими перебував у конфронтації. Дружніми були зв'язки з Югославією. Протягом 1960-1980-х рр. югославський і радянський уряди проводили відносно один одного політику стриманого благожелательства, аналогічну взаємин СРСР з провідними західними країнами. На тлі посилених економічних зв'язків політичне співробітництво було вкрай незначно. Проміжну позицію між Югославією та іншими соціалістичними країнами займала Румунія. Керівництво країни на чолі з Н. Чаушеску намагалося проводити незалежний курс, проте в цілому як внутрішня, так і зовнішня політика держави відповідала принципам соціалізму, тому радянське керівництво мирилося з румунською самостійністю.

В жорсткій конфронтації Радянський Союз перебував з Китайською Народною Республікою. Загострення відносин між ними почалося ще в кінці 1950-х рр.., а в середині 1960-х рр. з початком "культурної революції" китайське керівництво навмисно пішов на різке погіршення відносин з СРСР. У 1965-1966 рр. з країни виїхали майже всі радянські громадяни, економічні, культурні і тим більше політичні контакти були згорнуті. У 1969 р. на радянсько-китайському кордоні відбулися збройні зіткнення в районі острова Даманський (Далекий Схід) і Семипалатинська (Казахстан), під час конфлікту загинуло понад 1 тис. осіб. Протягом 1970-х рр. КНР фактично розглядалася як потенційний противник. Лише після смерті Мао Цзедуна в 1976 р. і смерті Л. В. Брежнєва в 1982 р. контакти між двома країнами стали налагоджуватися.

Відносини з індустріально розвиненими країнами Заходу носили суперечливий, але в цілому конструктивний характер. З другої половини 1960-х рр. почала здійснюватися радянська політика розрядки міжнародної напруженості. Насамперед почали поліпшуватися відносини між СРСР і Францією. Президент Шарль де Голль відвідав Москву влітку 1966 р. У 1966-1970 рр. візити французьких і радянських міністрів закордонних справ і глав урядів були продовжені. З цього часу стали швидко розвиватися радянсько-французькі економічні зв'язки. Новий президент Франції Жорж Помпіду та К. І. Брежнєв підписали в жовтні 1971 р. документ "Принципи співробітництва між СРСР і Францією". Покращилися відносини Радянського Союзу і з Федеративною Республікою Німеччини. Восени 1969 р. на виборах в бундестаг перемогу здобули соціал-демократи. Нове керівництво ФРН заявило про непорушність післявоєнних кордонів у Європі і де-факто визнало існування НДР. Все це послужило основою для укладення мирного договору між ФРН і СРСР у серпні 1972 р. У другій половині 1970-х рр. ФРН перетворилася в одного з основних зовнішньоекономічних партнерів Радянського Союзу. Аналогічно розвивалися відносини СРСР з більшістю інших європейських і неєвропейських країн буржуазної демократії. Найбільш напруженими протягом усього періоду вони були з Великобританією. Лише після перемоги лейбористів на виборах в Англії в 1974 р. розпочався процес поліпшення англо-радянських політичних і економічних відносин.

Що стосується Японії, то економічні зв'язки СРСР і Японії були досить успішними, проте зовнішньополітичні відносини залишалися на досить низькому рівні. СРСР так і не уклав з Японією мирного договору і, отже, з формальної точки зору знаходився з нею у стані війни. Основна причина полягала в тому, що Японія вимагала повернення чотирьох островів Південно-Курильської гряди, які СРСР отримав після Другої світової війни. Радянський Союз у свою чергу відмовлявся вести переговори з цього питання.

Найважливіше значення мали і відносини між Москвою і Вашингтоном. У другій половині 1960-х рр. їх налагодження стримувалося війною США у В'єтнамі. На початку 1970 р. по мірі зменшення значення в'єтнамської фактора і посилення радянсько-китайських протиріч обидві сторони пішли на серйозне поліпшення відносин. Важливим фактором було й те, що американська адміністрація прагнула не відстати від Західної Європи, посилено розігруючою "радянську карту". 1972 р. був роком важливого повороту в радянсько-американських відносинах. Це було пов'язано з візитом в травні президента США Річарда Ніксона в Москву. З цього часу і аж до 1975 р. світ жив в атмосфері розрядки напруженості і "згоди" між Сполученими Штатами та Радянським Союзом. В результаті цього візиту були підписані угоди про обмеження стратегічних озброєнь (ОСО-1), встановлювалися кількісні обмеження на будівництво об'єктів протиракетної оборони, міжконтинентальних ракет наземного базування і на підводних човнах.

Піком розрядки стало відбулося в столиці Фінляндії Гельсінкі Нарада з безпеки і співробітництва в Європі (НБСЄ), робота по підготовці якого проходила в Гельсінкі з 1973 по 1975 р. У серпні 1975 р. був підписаний Заключний акт Наради, у якій взяли участь керівники 33 європейських держав, а також США і Канади. Цей Акт зафіксував і узаконив політико-військове та соціально-економічне становище, яке склалося в повоєнній Європі і в світі.

У 1973-1976 рр. СРСР і США обмінялися візитами керівників держав, в ході яких обговорювалися військові, політичні і економічні питання. За цей період загальний обсяг радянсько-американської торгівлі збільшився у вісім разів при зростанні товарообігу в цілому між Сходом і Заходом в п'ять разів. Радянсько-американський торговельний обмін розвивався головним чином за рахунок масових закупівель Радянським Союзом зерна. Незважаючи на численні плюси від розвитку обміну між Сходом і Заходом, СРСР зазвучали голоси проти політики розрядки. Опозиційний новим курсом протягом заявило про себе вже в 1974 р. В свою чергу, до кінця 1970-х рр. стало погіршуватися і ставлення Заходу до співпраці зі Сходом. Яскравим проявом цього процесу стала відмова американського сенату ратифікувати договір про подальше обмеження гонки озброєнь (ОСО-2), підписаний у Відні в червні 1979 р., а також "подвійне рішення" НАТО про розміщення в Західній Європі американських ракет середньої дальності, що фактично підготував введення радянських військ в Афганістан. У результаті до початку 1980-х рр. конструктивні контакти із західними країнами практично припинилися. США навіть ввели в 1980 р. ембарго на постачання зерна в СРСР як санкції проти радянської інтервенції в Афганістані. У засобах масової пропаганди соціалістичних і капіталістичних країн взяли гору терміни періоду "холодної війни". Нагнітання міжнародної обстановки відбувалося всю першу половину 1980-х рр., аж до приходу до влади М. С. Горбачова.

Головною причиною краху політики розрядки стало збереження під прикриттям курсу на розрядку колишніх зовнішньополітичних орієнтирів і принципів в радянській політиці. Радянський Союз продовжував глобалізацію своєї зовнішньої політики, особливо на Близькому Сході і в Африці. Так, СРСР надихав кубинську інтервенцію в Анголі, допомагав Народному фронту визволення Мозамбіку, безпосередньо втрутився в конфлікт в районі Африканського Рогу спочатку на боці Сомалі, потім повернувшись до союзу з Ефіопією. Завойовані Радянським Союзом позиції в Африці відкрили нові можливості експансії його військово-політичної могутності. Не обмежуючись захистом своїх морських кордонів, флот СРСР демонстрував свою присутність і чинив політичний тиск в акваторії Світового океану.

Смертельний удар політиці розрядки був нанесений радянською інтервенцією в Афганістані у грудні 1979 р. Коли радянські керівники в глибокій таємниці приймали рішення ввести війська в Афганістан, вони не могли уявити, які серйозні наслідки спричинить за собою ця акція і як вона відіб'ється на відносинах між Сходом і Заходом. Вже протягом кількох років Афганістан знаходився в залежності від Радянського Союзу. Державний переворот у квітні 1978 р., в результаті якого до влади прийшли афганські радикали на чолі з Нур Мухаммед Таракі, ще більше зміцнив це становище. Державний переворот 1978 р. не викликав ніякої реакції зі сторони США тільки тому, що в Тегерані влада була ще у проамериканськи налаштованого шаха Рези Пехлеві. Вторгнення ж радянських військ у Афганістан відбулося менш ніж через рік після катастрофічної поразки Сполучених Штатів, яке вони зазнали, втративши такого важливого союзника, як Іран, в регіоні, що має важливе стратегічне значення. В обстановці цього нищівного провалу, нафтової кризи і, крім того, захоплення американських заручників у Тегерані в листопаді 1979 р. інтервенція Радянського Союзу сприймалася США як агресія, побічно спрямована і проти них. Досконала відразу після конфлікту в Анголі та Ефіопії, після підтриманого СРСР вторгнення В'єтнаму в Камбоджі інтервенція в Афганістані здавалася апогеєм безпрецедентною радянської експансії.

3) У внутрішньополітичному житті Канади в 1960-1970-х роках найгострішою була національна проблема. Специфікою країни є існування трьох великих етнічних груп: англо-канадці становлять майже 40 % населення, франко-канадці — до 27 %, інші національні меншини — приблизно 33 % (українські канадці — одна з найчисельніших меншин, налічує понад мільйон громадян). Провінція Квебек, 4/5 населення якої становлять франко-канадці, до 1960-х років відставала від інших частин країни за рівнем економічного розвитку. Швидка індустріалізація в 1960-х роках докорінно змінила ситуацію.У 1960-і роки Квебек за рівнем економічного розвитку та соціальними структурами вже не поступався провінції Онтаріо та північному сходу США. Однак це «вирівнювання» не супроводжувалося зміною основних показників, що характеризують становище трудящих мас. Квебек залишався провінцією найвищого безробіття, нижчого рівня життя, аніж Онтаріо. Подальше підпорядкування господарського життя Квебеку американським і англо-канадським монополіям не тільки загострило соціальні проблеми, а й прискорило асиміляцію1. На підприємствах, в установах переважала англійська мова, без знання якої неможливо було одержати роботу. Середня заробітна плата франко-канадців була на 40 % нижчою, аніж у англо-канадців. Застаріла система освіти, яка до того ж перебувала в руках церковників, значною мірою спричинила усунення франко-канадців від участі в науково-технічному прогресі. Загострення національного питання поставило під загрозу існування Канадської Федерації.Асиміляція — злиття одного народу з іншим шляхом засвоєння його мови, звичаїв.Франко-канадці почали претендувати на збільшення своєї частки в політичному та економічному житті Канади. У провінції з’явилися сепаратистські організації, які виступали за відокремлення Квебеку від Канади. Деякі сепаратисти діяли терористичними методами. Найяскравішим проявом сепаратистських настроїв населення Квебеку став бойкот візиту британської королеви Єлизавети II в 1964 р.Частково проблему Квебеку намагався вирішити лідер ліберальної партії франко-канадець П’ер Елліот Трюдо. якого в 1968 р. було обрано прем’єр-міністром Канади. За його ініціативою в 1969 р. парламент ухвалив закон про надання французькій мові статусу другої державної на федеральному рівні. Значно більше франко-канадці в ставали державними службовцями. На потреби розвитку провінції почали виділятися додаткові кошти. Однак остаточне вирішення проблеми Квебеку було здійснено лише в 1980-х роках.

3) Боротьба за незалежність. У 1941-1945 pp. В'єтнам був окупований японськими військами.

На Потсдамській конференції було прийнято рішення про поділ В'єтнаму на окупаційні зони з метою забезпечення роззброєння японських військ: південна частина країни - англійська зона, північна- США, які передали окупаційні функції військам Чан Кайши.

2 вересня 1945 р. було проголошено Демократичну Республіку В'єтнам, президентом і прем'єр-міністром якої став Хо Ші Мін. У вересні 1945 р. на півдні В'єтнаму висадились французькі війська. Франція взяла курс на відновлення своєї колоніальної влади. У січні 1946 р. з країни виведено англійські війська, у березні - китайські. Розпоряджатись країною взялася Франція, яка вела бойові дії в 1945-1946 pp. на півдні, а потім - в масштабах всієї країни.

Проголосивши утворення Демократичної Республіки В'єтнам, уряд Хо Ші Міна провів низку реформ:

- відмінялись колишні податки;

- скорочувалась орендна плата на 25%, а земельний податок на 25%;

- конфісковувалась земельна власність французьких колонізаторів і розподілялась між селянами;

- встановлювався восьмигодинний робочий день;

- почався процес ліквідації неписьменності.

1946 р. відбулися загальні вибори в Національні збори. На виборах впевнено переміг В'єтмінь - національний фронт, створений з ініціативи Компартії Індокитаю. 9 листопада 1946 р. була прийнята Конституція ДРВ.

У березні 1946 р. Франція і ДРВ підписали попередню домовленість, за якою Франція визнавала ДРВ складовою частиною Індокитайської Федерації і Французького Союзу. На півдні В'єтнаму намічалось провести референдум про майбутню долю, а на територію ДРВ тимчасово вводились французькі війська.

Проте згодом Франція всупереч угоді проголосила утворення в Південному В'єтнамі Республіки Кохінхіна і на півночі В'єтнаму двох автономних держав. 23 листопада 1946 р. було здійснено варварське бомбардування Хайфона (загинуло 20 тис. осіб). Це поклало початок збройній інтервенції проти ДРВ. В'єтнамські сили самооборони чинили впертий опір наступаючим колонізаторам. Найбільші бої розгорілись у районах міст Ханой, Хює, Намдінь. У джунглях і гірських районах з'явилися бази опору. Франція, намагаючись закріпити свою владу у В'єтнамі, створила на півночі маріонетковий уряд на чолі з Бао Даєм, з яким уклала договір. Франція визнавала незалежність В'єтнаму і отримувала право будувати у В'єтнамі військові бази та контролювати зовнішню політику. Але покінчити з ДРВ не вдалося.

Перемога революції у Китаї сприяла антиколоніальній війні в'єтнамського народу. СРСР розцінював ДРВ як передовий рубіж боротьби проти ''імперіалізму'' і надав їй військову допомогу. 1950 р. став переломним. В'єтнамська Народна Армія (ВНА) перейшла у контрнаступ. Після тривалих боїв у районі Денб'єнфу (березень-травень 1954 р.) французькі війська зазнали поразки.

21 липня 1954 р. Франція змушена була підписати Женевські домовленості. До проведення загальних виборів (липень 1956 р.) країна ділилась на дві зони. Французькі війська виводились з ДРВ і припиняли бойові дії. У колоніальній авантюрі Франція втратила 92 тис. своїх солдатів.

Південний В'єтнам (1955-1975 pp.). Американська агресія проти В'єтнаму. Об'єднання В'єтнаму. Поразка Франції у колоніальній війні підштовхнула США до активнішого проникнення на південь В'єтнаму. Такі дії США були продиктовані страхом поширення комунізму в Південно-Східній Азії. США поспішно створюють тут блок СЕАТО у складі США, Англії, Франції, Австралії, Нової Зеландії, Таїланду, Філіппін, Пакистану.

У 1956 р. у Південному В'єтнамі були проведені вибори у Національні збори і прийнято Конституцію, одна із статей якої закріплювала антикомунізм як державну політику. США, Англія, Франція визнали цю державу і надали їй економічну і воєнну допомогу. У В'єтнам було направлено 3 тис. американських радників. США з 1955 р. по 1961 р. виділили 2 млрд. 118 млн. доларів і, крім того, на військові потреби 571,3 млн. доларів. Використання цих коштів знаходилось в полі зору місії по контролю за використанням американської допомоги. Значна частина допомоги йшла на створення інфраструктури - доріг, портів, аеродромів та ін. Була проведена аграрна реформа, будувались сільськогосподарські поселення, створювались споживчі кооперативи, надавались пільгові кредити, але зберігалось поміщицьке землеволодіння. У політичній сфері обмежувались політичні права і свободи, створювались концентраційні табори, а з 1959 р. діяли воєнно-польові трибунали.

У 1960 р. відбувся конгрес патріотичних сил, на якому був створений Національний фронт визволення Південного В'єтнаму (НФВПВ). Організаційне оформлення фронту було завершено 1962 р. Він об'єднав 20 політичних партій і організацій різного політичного спрямування - комуністів, соціалістів, радикалів. Спираючись на підтримку ДРВ, він розгорнув активні бойові дії проти сайгонівського режиму. Урядові війська терпіли поразку.

Щоб врятувати своїх ставлеників, США втягуються у в'єтнамську війну. З приходом до влади у США президента Кеннеді з'явились доктрини ''гнучкого реагування'' і ''стратегії протиповс-танської боротьби''. У Вашингтоні вважали, що в Південному В'єтнамі проходить фронт боротьби з комунізмом і перемога партизанського руху може призвести до того, що ''Тихий океан стане морем червоних'' і США доведеться зайнятися обороною на своєму узбережжі.

У 1962 р. в Сайгоні створено американське командування. Авіація США бомбардувала території, контрольовані партизанами. 1 жовтня 1963 р. у країні було встановлено військову диктатуру. Однак партизанський рух продовжував ширитися і вже влітку 1964 р. 2/3 Південного В'єтнаму знаходилось під його контролем.

У 1964 р. президентом США став Л.Джонсон. З його іменем пов'язана ескалація війни у В'єтнамі і поширення її на ДРВ. У США був розроблений план здійснення ударів по ДРВ, тому що без підтримки ДРВ партизанський рух не набував би такого розмаху. Приводом до агресії проти ДРВ став тонкінський інцидент. 8 березня 1965 р. американські війська висадились на узбережжі Південного В'єтнаму і вступили в активні бойові дії проти партизан.

Поступово чисельність американських військ зросла до 550 тис. Але придушити партизанський рух їм не вдалося. Бомбардування ДРВ теж нічого не дали. Завдяки допомозі СРСР повітряна оборона В'єтнаму давала відсіч авіації США.

З 1968 р. війна у В'єтнамі все менш нагадувала партизанську, і все більше нагадувала битву двох регулярних армій. Після ''новорічного наступу'' партизан і втрати американськими військами важливої стратегічної бази Кхесань (січень- червень 1968р.) у громадській думці населення США наступив злам. 77% американських громадян не схвалювали політику уряду. Американці занадто довго йшли до висновку, що у В'єтнамі з ними воюють не в'єтнамці-комуністи, а в'єтнамці-націоналісти. Важко собі уявити людину більш далеку від політики, ніж в'єтнамський селянин. Однак народ цієї країни практично всю свою історію боровся не тільки за можливість вижити, але і за право мати свою державу, воюючи за це з іноземними загарбниками, виявляючи при цьому чудеса героїзму і блискучу організованість. Комуністи лише вміло використали ці обставини, і війна, в якій іноземці вбивали в'єтнамців, стала для більшості місцевих жителів черговою війною за незалежність країни. Для США ця війна, що загрожувала перейти в тотальну з усім в'єтнамським народом, була безперспективною

13 травня 1968 р. у Парижі почались переговори з ДРВ по політичному врегулюванню конфлікту, а з 1 листопада авіація США припинила бомбардування ДРВ. Відтоді почалося згортання американської участі у війні. У листопаді 1969 р. було оголошено про здійснення програми ''в'єтнамізації'' війни і про виведення американців з країни.

Щоб досягти зламу у війні, США розробили операцію, метою якої було перерізати шляхи (''стежки Хо Ші Міна''), якими йшла допомога партизанам Південного В'єтнаму. Американо-сайгон-ські війська з цією метою у 1970-1971 pp. вчинили агресію проти Лаосу і Камбоджі, але операція провалилась.

ЗО березня 1972 р. Народні збройні сили визволення (НЗСВ) почали третій стратегічний наступ і визволили великі райони країни. У відповідь США встановили блокаду морського узбережжя і відновили бомбардування ДРВ. Були проведені дві повітряно-наступальні операції, які завдали значної шкоди господарству ДРВ. Нова ескалація війни викликала бурю протесту у США і в серпні 1972 р. сенат США прийняв рішення про виведення всіх американських військ із В'єтнаму. 27 січня 1973 р. США підписали Паризьку угоду про припинення війни і відновлення миру у В'єтнамі.

Проте виведення американських військ не зупинило війни. У 1973 р. сайгонівський режим, отримавши значну американську допомогу, розпочав широкий наступ проти НЗСВ, але невдало. У жовтні 1973 р. НЗСВ починають контрнаступ, який завершився ЗО квітня 1975 р. перемогою партизан. Так було завершено об'єднання В'єтнаму. 2 липня 1976 р. Національні збори проголосили створення Соціалістичної Республіки В'єтнам (СРВ).

Війна у В'єтнамі стала найбільш кривавою серед локальних війн XX ст. Всього у війні загинуло і було поранено близько 5 млн. в'єтнамців, США втратили 58 тис. осіб, 304 тис. стали інвалідами і 2500 американців потрапили у полон. З 1961 р. над всією територією країни було збито 3744 американських літаків і 4888 вертольотів. США ця війна коштувала 130 млрд. доларів.

Головним переможцем у цій війні став Радянський Союз. Це був найбільший успіх СРСР у ''холодній війні''.

СРВ. У грудні 1976 р. відбувся 4-й з'їзд Партії трудящих В'єтнаму, який затвердив програму соціалістичного будівництва в масштабах всієї країни. ПТВ була перейменована в Комуністичну партію В'єтнаму (КПВ). У грудні 1980 р. була прийнята конституція СРВ.

Поразка США суттєво змінила співвідношення сил у Півден-но-Східній Азії. Об'єднаний В'єтнам, маючи багаточисельну, добре озброєну і навчену армію і спираючись на слухняні уряди в Лаосі й Камбоджі, став своєрідною регіональною наддержавою. До того ж у 1975 р. розпався блок СЕАТО. Порушену рівновагу поспішив відновити Китай, почавши бойові дії проти В'єтнаму у 1979 р. Разом з США Китай практично ізолював В'єтнам на міжнародній арені. До того ж виявилась нездатність В'єтнаму нести економічну ношу наддержави: країна була зруйнована, їй загрожував голод, а головний покровитель - СРСР вже не був здатний прийти на допомогу.

Наприкінці 80-х років В'єтнам вивів війська з Камбоджі і Лаосу, нормалізував відносини з Китаєм. З 1986 р. В'єтнам вирішив наслідувати приклад Китаю і провів ринкові реформи при збереженні монополії компартії на владу.

Нині перед В'єтнамом стоїть ряд проблем: необхідність структурної перебудови економіки (пріоритетний розвиток легкої та харчової промисловості); переведення економіки на ринкові рейки; розв'язання проблеми зайнятості населення; скорочення армії; розв'язання продовольчої проблеми.

У серпні 1995 р. між США і В'єтнамом відновлено дипломатичні відносини.

Білет 28

1) Національно-визвольний рух. Кампанії громадянської непокори

Революційний рух у Європі мав величезний вплив на ін­дійське суспільство. Безпосереднім поштовхом до піднесення національно-визвольного руху 1918-1921 рр. були реформи, які закріплювали колоніальне становище Індії. Колоніальна адміністрація отримала надзвичайні повноваження в боротьбі проти національно-визвольного руху.

На чолі національно-визвольного руху залишався ІНК, ви­знаним лідером якого був М.Ганді. Ідеологією індійського національного руху став гандизм. Він поєднував у собі політичні, морально-етичні та філософські концепції, закорінені в індійсь­ку культуру.

Гандизм, завдяки його соціальним ідеям про створення суспільства на засадах справедливості (сарвадайя), знаходив відгук у широкого загалу індійського селянства і міських низів. Заслугою Ганді було те, що ідеї боротьби за незалежність і перетворення суспільства він виклав у доступних і прийнятних для більшості населення образах. У народі його називали Махатмою, що означає "велика душа". Широкою підтримкою користувалися методи боротьби, що їх запропонував Ганді. Ці методи не передбачали насилля (бойкот, мирні демонстрації, відмова від співробітництва та ін.). Важливим було те, що Ганді протест поєднував із терпимістю до колонізаторів (сатьяграха).

В умовах Індії з її багатонаціональним населенням, строкатим релігійним і соціальним складом ненасильницькі дії були єдиним прийнятим засобом для залучення населення до спіль­ної боротьби.

Отже, гандизм об’єднав індійське суспільство у спільній боротьбі та, зрештою, змусив колонізаторів без кровопролитної збройної боротьби надати країні незалежність. Ганді та його вчення піддавалися критиці з боку радикально настроєних діячів за те, що він ішов на компроміс із колонізаторами і не реалізовував сповна всі революційні можливості.

Сарвадайя*span style=" font-family: Arial;">

Сатьяграха

- повернення до джерел, до «золотого віку», коли індійці жили в гармонії з природою, коли панувала селянська община, взаємодопомога; - захист людини від руйнівного впливу індустріальної цивілізації; - національне і духовне визволення від колоніалізму; соціальна рівність і соціальна справедливість; -  символом сарвадайї була ручна прялка, що згодом стала гербом незалежної Індії.

- відданість релігійним, філософським і культурним національним традиціям; - протест проти колоніального статусу у поєднанні з терпінням і терпимістю (толерантнісю);   - ненасильні методи боротьби (ахімса) за незалежність: мітинги, демонстрації, відмова від участі в роботі колоніальної адміністрації, бойкот англійських товарів, як крайній засіб – демонстративне порушення законів колонізаторів тощо.

 

У 1918 р. ІНК перетворився на масову загальноіндійську партію. Організовані ним акції мали широку підтримку в населення. Крім ІНК‚ розгорнула свою діяльність і Мусульманська ліга, яка іноді вдавалася до збройних акцій.

Репресії колоніальних властей посилювали національно-визвольну боротьбу. Післявоєнне піднесення національно-визвольної боротьби розпочалося з масових страйків у великих промислових центрах Бомбеї, Мадрасі, Канпурі, Ахмадабаді.

Англійська колоніальна адміністрація, щоби хоч якось погамувати стихійний рух, вдалася, за пропозицією міністра у справах Індії Монтегю, до реформи управління країною. У 1919 р. англійський парламент прийняв закон про управління Індією. Він підтверджував колоніальний статус Індії. Реформа передбачала розширення індійського представництва в раді при віце-королі Індії та губернаторах провінцій, а також збільшення числа виборців з 1 до 3%. Водночас було прийнято закон Роулетта, який визначав покарання за антиурядові акції.

Дії колоніальної адміністрації, а надто закон Роулетта, дали могутній поштовх до розгортання масового руху громадянської непокори.

6 квітня 1919 р. Ганді закликав до згортання будь-якої ділової активності й закриття магазинів на знак протесту проти закону Роулетта.

Відповіддю колонізаторів стало насилля. 13 квітня 1919 р. в Амрітсарі, провінція Пенджаб, англійці розстріляли мирну демонстрацію. Загинуло понад 1 тис. осіб, 2 тис. було поранено. Ця акція насилля могла спровокувати стихійний бунт, але завдяки Ганді його пощастило уникнути.

 

Восени 1919 р. на з’їзді ІНК було ухвалено рішення про бойкот виборів за законом Монтегю. Бойкот досяг своєї мети.

Події 1919 р. привели Ганді до думки про необхідність чіткого плану подальшої боротьби. Він виробив тактику ненасильницького опору британським колонізаторам. На першому етапі передбачалася кампанія бойкоту колоніальних установ і товарів. На другому — ухилення від уплати податків. Це вже означало відкритий конфлікт із колоніальною адміністрацією.

Кампанія ненасильницького опору розпочалася 1 серпня 1920 р. Її очолили ІНК, який на той час налічував 10 млн членів, і Мусульманська ліга.

На початку 1922 р. сталися події, що змусили припинити кампанію. В одному селищі натовп селян спалив живцем кількох поліцейських. У мусульманських районах спалахнуло повстання. Колонізатори кинули проти повсталих війська. Ганді засудив такі дії та оголосив про припинення акції.

Період стабілізації (1922-1929 рр.) Індія пережила без значних потрясінь, хоча саме в той час один із лідерів ІНК Джавахарлал Неру висунув програмне гасло "пурна сварадж" — повна незалежність.

2) Наслідки і значення Сталінградської битви.

• Сталінградська битва поклала початок докорінному перелому в ході всієї Другої світової війни;

• червона армія захопила стратегічну ініціативу і не втрачала її до повного розгрому нацистської Німеччини;

• розгром супротивника під Сталінградом створив сприятливі умови для розгортання наступу всіх фронтів на південно-західному напрямку, сприяв успішним діям військ Червоної армії під Ленінградом, на Кавказі, та інших ділянках радянсько-німецького фронту.

• розгром румунських та італійських армій поклав початок внутрішньополітичній кризі в цих країнах;

• перемога під Сталінградом активізувала рух Опору у Франції, Греції, Норвегії, Югославії, Бельгії та інших країнах Європи;

• Туреччина і Японія відмовилися починати воєнні дії проти СРСР;

• виріс міжнародний авторитет СРСР, зміцнилася антигітлерівська коаліція.

Після поразки під Сталінградом і зимового наступу Червоної армії гітлерівське командування, плануючи літню кампанію 1943 р., вирішило провести великий наступ на радянсько-німецькому фронті з метою повернення собі стратегічної ініціативи. Для наступу противник обрав так званий Курський виступ, що утворився в ході зимово-весняного наступу радянських військ. Операція дістала кодову назву «Цитадель». Під час підготування операції радянське командування, проаналізувавши всі дані розвідки, визначило, що наступ гітлерівців розпочнеться вранці 5 липня. Війська було приведено у повну бойову готовність. Німцям не вдалося використати фактор раптовості. На ділянці Воронезького фронту німецькі війська підійшли до невеликого села Прохорівна, де відбулася найбільша танкова битва Другої світової війни: одночасно у зустрічному бою з обох сторін брало участь до 1200 танків, самохідних і штурмових гармат. 5 серпня 1943 р. були звільнені Орел і Бєлгород, яким уперше салютувала Москва, а 23 серпня було звільнено місто Харків. Курська битва знаменувала собою завершення докорінного перелому в ході Другої світової війни. Гітлерівське командування зазнало фіаско у своїй спробі повернути втрачену стратегічну ініціативу. Німецько-фашистські війська змушені були перейти до оборони.У серпні 1943 р. контрнаступ радянських військ переріс у загальний наступ – наступали 8 фронтів на лінії фронту 2000 км. Ворог змушений був відходити за могутній водний рубіж – Дніпро. Тут німецьке командування створило «Східний вал», якого було наказано утримувати до останньої людини. Внаслідок героїчного форсування Дніпра радянські війська визволили Запоріжжя (14 жовтня), Дніпропетровськ (25 жовтня), а 6 листопада 1943 р. – Київ. Червона армія вирушила до західних кордонів країни.